Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45412
Рецензій: 88865

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (9)

© Аркадій Поважний, 27-09-2012
***
Коли ми з Ладомирою прибули до нашого сховища у Городному професор з хлопцями готувалися до виклику примарного потягу. На східній стіні вугіллям намальовані арочні двері, навколо них Коваленко давньоукраїнською старанно виводив імена богів світу Наві. На підлозі під дверима малював ієрогліфи єгипетських жерців храму Сета. Семибор з Магадаром розписували на папірцях заклинання. Приготування затягнулося через те, що у Аретія посилилися мозкові потьмарення, він хапався за голову і хвилин на десять завмирав. Потім «вмикався» і продовжував.
Як і першого разу вирішено залишити Магадара, щоби полегшив нам повернення.
У визначений час стали півколом біля намальованих дверей, взялися за руки. Ми з Ладомирою посередині, Магадар за нашими спинами запалив три свічки і чотири великих в середині півкола, таким чином ми бачили папірці із заклинаннями, що у нас під ногами.
Почав професор. Прочитавши перший етап заклинань. Магадар біля великих свічок поставив три чаші: з медом, з молоком і маком. Читали приговори. Після другого кола ніяких зовнішніх змін. Лише здалося, що над дверима прошмигнув кіт.
Професор стояв понурившись, читаючи про себе. За інструкцією не можна озиратися, дивитися тільки у свій папірець. Я лише скошував очима, намагаючись визначити чи не змінилося щось у хаті. Запахло чимсь солодкувато-еротичним, ніби запах матіол. Ось на дверях з’явилася біла цятка, яка поволі зростала. Коли стала розміром з яблуко, стало видно, що збільшується коловоротно. Поступово на дверях утворюється воронка.
- Опустіть смиренно голови перед святими мудрецями великого роду, – професор, здавалося, геть ошалів, вирячені очі, блідий.
Ми стали на одне коліно, не розчепивши рук. За намальованими дверима з’явився коридор, а за ним зоряне небо. Тільки зорі не маленькі, якими звикли бачити, а великі вогняні пульсуючі цятки.
Першим по коридору пішов Коваленко, за ним Ладомира, я і замикав Семибор, який читав заклинання, аби прохід закрився. Доки йшли уздовж космічного пасажу з’являлися світлі фігури, обличчя яких неможливо розгледіти через сяяння, лише сонячне довге волосся.
Опинилися ми на майдані устеленому гладким камінням. Не зрозуміло чи вечір, чи ранок. Незвичайно зоряне небо, місяця немає, але не темно, так ніби вечоріє, чи навпаки – зоріє. Довкіл дивовижні дерева, мені такі не відомі, покручені, з широким листям, схожі на папороть. Я бачу лісову стежину устелену вулканічною породою. У стовбур повростали газові ліхтарі, навколо яких порхають нічні метелики.  
- Де ми? – Питаю професора.
- Один із паралельних світів, – Коваленко стурбовано озирнувся. – Місто заблудших душ. Дантур, здається вже бував тут.
- А я море більше люблю, – почувся звідкись хриплий голос.
Ми обзирнулися, якимсь дивом біля нас опинився Тризор, вочевидь заскочив разом із нами.
- Все гарно, але на морі мене називали собака Посейдона, – знову прохрипіло.
Збагнули, що говорить пес.
- Не треба дивуватись, – спокійно мовив професор. – Не намагайтеся вести з ним світську бесіду. Ми просто розуміємо його мову, але категорії мислення зовсім інші, бо різні духовні цінності. Вони для нас ніби несповна розуму. Якісь спогади і вподобання.
Професор вказав на дерево. Прямо у стовбурі побачили дивний годинник, замість стрілки трикутник, а помісто цифр позначки: око, блискавка, лук зі стрілою, череп, долоня, фігура людини, яка йде.

- Тут, як знаєте, не існує часу, зате є пора. Ось кінець стрілки підходе до чоловічка, значить очікуймо нашого поїзда. Також прибудуть заблудші душі, і коли підійде пора мисливців, це лук зі стрілою, вони полюватимуть за грішниками, а ті тікатимуть і шукатимуть вокзал, куди прибули на потязі, аби забратися. Заплющене око значить пору спокою, мисливцям зібратися з силами, а жертвам шукати безпечне місце, але і цей час для них вельми неспокійний, бо немає у місті затишного і безпечного кутка, скрізь щури і змії.
Наступні тлумачення професор не встиг розкрити. Із простору зі свистом увірвався знайомий нам потяг. Ми увійшли до останнього вагону. Професор поспішив до свого скарбу. Його куток заріс павутинням, яке він несамовито порвав. Радісний вигук – Книга Часу на місці. Провів долонею по палітурці, поцілував.
- Нашу залишаємо? – спитав я.
Коваленко заперечливо кивнув, потім вказав на дверцята біля вікна.
Тут відкрилося ще одне диво паралельного світу, доказ того, що простір багатопластовий. За дверима величезна кімната, вочевидь частина якогось замку, складалася із величезних брил, дощата підлога і багато-багато стелажів з книжками. Висота полиць сягала кількох метрів, є другий і третій поверх, до яких ведуть гвинтовидні сходи.
- У цій бібліотеці ніхто не візьме, – радісно мовив Коваленко, – жоден чаклун на землі не знайде.
Він забрав у мене книгу і по драбині піднявся до верхніх стелажів, де між іншими увіпхнув нашу.
- Дійсно не дістане ні Стрев ні Хан, а нам хоч не повертайся, – Зітхнув Семибор. – Спокою не буде.
- Тоді треба ворога нейтралізувати, – запропонував я. – От висмикнути б їх, та тут сховати.
- Добра ідея, сам про це думав, – схвалив Семибор.
Ми запитливо глянули на професора.
Той плескав себе по кишенях піджака ніби там відшукуючи відповідь.
- Загалом немає нічого неможливого. Потрібно пошукати відповідь.
- Чим довше тут, тим складніше вибратися, – стурбовано мовив Семибор.
- Ви підете, а я залишаюсь, – Аретій не дивився на доньку, – моє місце у цьому вимірі.
- Тату… – почала було Ладомира.
Професор відмахнувся.
- Питання закрите, тим більше немає мені вороття.
- Але ж зв'язок, – занепокоївся я, – не по мобільному ж, та й листа не напишеш.
- Загалом то можливо, тільки визначитися з вектором часу. Я це обмізкую, думаю доречна телепатія, – професор обійняв доньку. – Я вже невід’ємна частина потягу. Моя свідомість пристосована для цього світу, а у вашому мене розриває. Будь щасливою доню.
Ладомира не плакала. Тихо сказала мені:
- Це єдина рідна людина, тепер у мене тільки ти.
Доки професор розробляв план зв’язку з нашим світом, ми розбрелися по бібліотеці, відшукуючи корисну інформацію.
Несподівано я збагнув, що у цьому виміру немає мовного бар’єру, ось дивлюсь текст, бачу написаний давньогрецькою і все розумію, хоча окрім рідної знаю англійську і трохи французькою тямлю, а ще й Тризора зрозуміли.
Книги одна цікавіша за іншу, от тільки з’явилися деякі сумніви. Якщо і надибаємо на цінне то немає гарантії, що зможемо винести знання, у випадку з Коваленком його законспектована мудрість виявилася маячнею. То ж треба намагатися запам’ятати. Я пішов до розділу «Відстеження». Зміст здебільшого живі картинки. Узяв одну книжку.
- Як же знайти потрібну людину? – прошепотів я.
Раптом сторінки самостійно горталися і відкрилась на сторінці з написом «Кого ви хочете знайти?»
- Хана, – відповідаю.
Мені висвітився список «ханів», у звіті внизу побачив – «знайдено 16 мільйонів об’єктів».
- Мені б такий універсальний Інтернет, ліпше не назвати. Хочу бачити Хана, кримінального ватажка, який нам жити не дає. Де він тепер?
В книжці з’явилася картинка великої кімнати, бачу барну шафу, м’які меблі. На дивані спить гладкий чоловік. Ось важко прокидається, тягнеться до стакану з якимсь напоєм. Тепер уважніше можу його роздивитися. Широке обличчя, коротка стрижка, волосся укладене феном, тонкі вуста, глибокі мімічні зморшки, маленькі свинячі оченятка. Постійно облизується. Підходить до вікна, плескає по пузу. Я дивлюсь підпис під картинкою «Париж, готель «Національ»».
- А тепер би глянути на того чаклуна, який відьму на мене науськав.
Ось тут видовище змусило мене відсахнутися від книги. Я побачив звичайну квартиру, а посеред кімнати розірване тіло. Чоловік долілиць, із спини вирваний хребет, а навколішки та сама відьма виїдає його внутрішності.
Закрив книгу, поставив на місце.  
Піднявся на другий поверх до розділу «Категорії пересувань», сподіваючись знайти відповідь як простіше подорожувати по світах. Між двома різними вікторіанськими шафками розгледів маленькі двері з написом «Сектор вічної пам’яті».
- Що тут за вхід? – питаю Коваленка, який працює внизу.
- Не відаю. Обережно, мій друже, тут за кожними входом інші, і постійно щось знайдеш, відповіді на питання, затягне, потужніше моєї книги. Заблукаєш у засвітах, не вийдеш назад.
Не знаю, що стало спонукою, чи то цікавість, а мо’ інтуїція, та скоріше отримати відповідь чи спалахувала риза на панотці при хрещенні легендарного отамана. Я прочинив. Невеличкий темний коридор, із закругленою стелею, покритий янтарною глазур’ю, яка на стелі застигла у вигляді бурульок. Видно світло в кінці невеличкого тунелю. Я проліз рачки. Вийшов у зеленому-зеленому лісі, на невеличкій галявинці. Дерева звідусіль поросли мохом, бо тут немає полюсів, як притаманно нашому світу, де мох росте на північ. Зверху звисає безліч ліан, більше схожих на коріння. Вхід, звідки я виліз, під деревом. Побачив ще кілька подібних ходів тільки вже в деревах.  Не зрозуміло звідки здійснюється освітлювання. Зиркнув на небо, його за гущавиною гілок не видно.
На галявині стіл-пеньок, за яким згорбившись спиною до мене сидить чоловічок, я й не відразу розгледів його. Вдягнутий у сірий плащ та коричневий капелюх із широкими крисами із вдавленим денцем, притрушене пилом. Чоловік обернувся. Я не міг бачити його обличчя, бо закривали краї чудного капелюха. Він сплигнув зі стільчика. На зріст маленький, мені до пояса.
- Здрастуйте, – кажу, – вибачайте за зухвалість. Хто ви?
- Бібліотекар і спостерігач.
Розгледів обличчя. Безбородий з плескатим носом, глибокими очними ямками, самі ж очі без райдужної оболонки, без зіниць, лише білі плями.
- Я спостерігаю за деревами у вашому світі. Ти нещодавно контактував з нами.
Чоловік підвів до столу, я побачив дивний монітор, ніби вмонтований у старий пеньок. Розгледів себе і Ладомиру у Шарівці, обіймаємо старий дуб.
- Давно у цьому був впевнений, що дерева високоінтелектуальні субстанції. Мабуть тому ніколи не подобалося святкування Нового року. Та й в письменники передумалося йти. Адже кожен із них потенційний знищувач природи.
- Вам же вдалося прочитати пам'ять старого дуба.
- У вас тут усі дерева на світі?
- Усі, і пам'ять збережена.
- Так це могутніше від професорської книги.
Чоловічок засміявся, а я здригнувся, надто схоже сміявся Орій.
- Я у цій окрузі вже сімсот земних років. Очікую заміну.
- Набридли знання?
- Колись я залишився, замінивши попередника, а той щез за іншими дверима, – вказав на темно-червоний вхід у дереві, схожим на «безсоромницю».
- А хто ви були у земному житті?
- Тоді звали Раймундом Луллієм.  
Я кивнув ніби мені знайоме це ім’я, хоча щось десь поривається у свідомості, ніби то пов’язане з алхімією.
- Я так розумію це не ваше тіло?
- Спочатку я був дух, а згодом наросла оболонка.
- А вийти у наш світ?
- Це можливо, але моя свідомість зберігає таку кількість інформації, що варто переступити межу Врат і мозок мій у прямому розумінні потече. Можна вийти у вигляді тварин, зокрема обертатися на котів, що постійно і робиться, але й інтелектуальний рівень зберігається відповідний – як у кота. Ваш професор невзабарі мене заступить, а я перейду нарешті у світ спокою. Ви праві, знання набридають, принаймні мені осоружили через чотириста років.  
- А мене давно непутить одне питання, вірніше достовірність епізоду.
- Що ж то змінить в історичному аспекті? – Луллій знову всівся на пеньок і пронизував мене пустими очима. – Чи буде якийсь переворот серед знавців?
- Нічого, – я знизив плечима.
- Ну то й кинь. Надто безглузда мета, як для науковця. На останок скажу, живи найменшим, навіть якщо отримаєш великі ресурси не змінюй життя.
Я поспішив залишити сектор «Дерев», повернувся до бібліотеки.
Професор, зібравши нас, інструктував.
- Як і казав, цілком реальний зв'язок телепатичний. Ви почергово у той чи інший час відчуватимете мої настанови у вигляді інтуїції.
- Як ми дістанемося до Парижу? – питаю. – Це ж не в сусіднє місто згасати. За нами такий хвіст, це хіба що липові документи.
- Ви вийдете в Парижі, більше того, безпосередньо біля Хана. У вас кілька хвилин щоби скрутити його і затягнути сюди.
- А другий, оцей Річард Скрев? – спитав Семибор.
- На нього у вас немає часу, із ним розберетеся вже там, а я вам звідси підкажу.
- Воно то все козирно, – я обзирнувся по полицях, – Хан кабан здоровий, у вас тут хлороформом розжитися можна? Або якою зброєю, бо весь арсенал Магадару залишили.
- Ні. Сподівайтеся на власну кумеку.
Я підійшов до монітора, щоби глянути на номер Хана.
Скликав нараду.
- План, друзі мої, такий. Він біля вікна. Входимо безшумно. Ми з Семибором валимо на підлогу, а ти, Ладомиро, береш ніж, що на трюмо, ріжеш мотузку на гардині, даєш Семибору. Я, тим часом, оглушаю його пробкою зі скляного графина, Семибор в’яже руки. Ладомиро, як віддаєш мотузку мерщій до дверей блокуй стільцем, що поруч. Усе запам’ятали?
Аретій почав приготування. Тут вже не потрібно докладати зусиль аби знайти атрибути для пересування у вимірах. Достатньо заклинання.
- А що буде з ним коли тут опиниться? – спитала Ладомира.
- Залишимо його в Місті загублених душ, – відповів професор, потім кивнув на мене: – Он, Дантур, вже прогулювався там з Миколою Васильовичем. Хан постійно змушував людей тікати од нього, нехай отримає навзаєм те, що давав іншим.
- І на довго? – не вгамовувалася дівчина.
- Йому тут саме місце, – відповів батько.
- Але хіба ми в праві вирішувати таким чином долю людини? Най цей Хан недобрий чоловік однак на нього у Всевишнього свої плани.
- Суддів на землі призначає ефемерний організм – держава, – втручаюсь у сімейну суперечку, – тобто інші люди. Ми в праві захиститися можливими засобами. Або він нас, чи ми його. Якщо не сюди, то доведеться його просто убити.
- По факту ваш замисел це теж убивство.
Професор намалював на дубових дверях знаки, сипав порошок, читав заклинання. Ми тепер просто спостерігали.
- Готовність, – тихо мовив я, побачивши що двері розчиняються, перетворюючись на білу хмару.
Я зайшов перший. Хан саме стояв біля прочиненого вікна, спостерігав за ранковим Парижем, сьорбав щось із фужера.
Якщо у тому вимірі мислилося ясно і кожен чітко знав свою роль, то тут миттєво почалася плутанина думок, ніби за раз випив пляшку горілки, я геть забув про цю властивість організму після переміщень. Кажу про себе, та знаю те ж саме і з друзями коїться. Починаю імпровізувати. Хапаю зі столу відкоркувач винних пляшок, закладаю між пальцями. Наближаюсь впритул і впираю Хану у спину янтарну рукоятку, імітуючи пістолет.
- Стояти тихо, – шепочу, – смиконешся, кишки винесу.
Я відчув як затріпотів Хан, піднімаючи руки. На підлозі з’явилася калюжа.  Наша тушка, яка нагнала страху на обивателів на ділі обмочився, як тільки у спину вперлося щось, що віддалено нагадувало зброю. Семибор накинув йому на голову наволочку, заламавши руки за спину, повели до дверей. Ладомира вже без потреби заблокувала двері.
У потойбіччі ми опинилися не в бібліотеці, а в похмурому місті. Я відразу впізнав вуличку по якій блукав з Гоголем.
Хан щось бубонів про гроші, пропонуючи за себе викуп мільйон євро.
Ми залишили його посеред вулиці з наволочкою на голові, а самі мерщій до карети-вагону. У кутку помітив Миколу Васильвоича, який, загорнувшись у плащ, намагався дрімати, зиркнувши на нас безумним, сповненим ненависті, поглядом, знову занурився у дрімоту.
Ми повернулися до бібліотеки.
- Що ж, – мовив професор, потерши долонями, – ваш час вичерпано.
Цього разу Ладомира не тужила за батьком, бо тут дійсно таки відбулося цілковите психічне перетворення.
- Тепер беремося за Рудольфа, – я взяв Ладомиру і Семибора за руки, – одберемо у нього головну зброю, те на чому його імперія тримається.
- Тут немає здобичі і їсти не хочеться, – прогиркотів Тризор, направляючись до дверей переходу.
Професор відправив нас на місце відбуття. Час між вимірами йшов паралельно.
- Магадара на місці не було, більш того у хаті видно обшук.
- Його полонили, – зробив я висновок.
- Де ж його шукати? – спитав Семибор і тут же сам відповів: – До Києва треба їхати.
Ця ж сама думка прийшла і мені і очевидно Ладомирі.
- Підказка професора, – зазначив я.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.6839990615845 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …