«Зараз тут іще раз усе роздивлюся», – подумала Ілона, увійшовши до крамниці, де мав минути її перший робочий день. «Як же ж усе чудово склалося! Заживемо тепер…» – раділа, зачиняючи за собою двері. Невеличкий міні-маркет, зовсім звичайний, яких багато, зустрів молоду жінку вранішньою прохолодою. Вчора вона вже була тут: вивчала документацію, роздивлялася крам під керівництвом Віктора, хазяїна бізнесу. Ілона подивилася на годинник. Мала ще час попити кави до того, як відчинити міні-маркет для покупців. Зайшла до підсобки. Намацала пальцями вмикач світла. Натиснула. Темно. «Перегоріла чи що?» – подумала невдоволено. У службовій кімнаті не було вікна, і це не подобалося жінці.
Вона вийшла до торгового залу. Там світло загорілося. «Значить, таки лампочці тій кінець», – відзначила в собі. Повернулася до підсобки, залишивши двері відчиненими, щоби бачити хоча б щось. Раптом здригнулася: із сусідньої кімнати, де був склад товарів, донісся стукіт. Ілона замислилася, що б то могло бути. Думки ж не малювали їй нічого доброго. Звук пролунав наново. «Зайти туди? Ні. Не можу. Але ж не повинно там нічого страшного…, – простягнула руку до замку. – Та ні. Краще не відчиняти…», – відступила на пару кроків назад. Поглянула на чашку. Кави вже не хотілося. Зиркнула на двері, що вели до приміщення, з якого до неї двічі долетів дивний шум. «А якщо…? Ні, це неможливе. Маячня», – подумала раптом. Та неспокій, що вже закрався в Ілонину свідомість, не полишав жінку. «А це що?» – запитала себе, почувши недалеко від себе, з кімнати-складу, якесь шкрябання.
«Треба опанувати себе. Там, мабуть, пусте щось… Миші чи щури… А я нісенітницю якусь вигадую. Лізе ж до голови всяке!» – міркувала, заламуючи собі пальці. Попрямувала до виходу з підсобки, але її зупинив і змусив озирнутися новий звук. Ще більш моторошний. Це був ляск металу, що почувся з тієї ж кімнати-складу. Зовсім близько. «Це ж… Біля дверей. Поряд!» – Ілона зірвалася з місця й побігла геть. «Ключі!» – згадала вже біля виходу з крамниці. Поглянула назад. «Треба повернутися. І телефон там…», – думала, дивлячись у темряву підсобки. Зробила крок до неї. Ще один. Серце калатало. Горло стискалося. Ноги підкошувалися. Та вона повинна була йти туди, звідки очікувала на недобре. «Як можна було не взяти найголовніше? – картала себе. – Уже була б на вулиці… Подзвонила б…». Ще трохи наблизилася до підсобки. «А якщо, поки я бігла, ті двері було відчинено?! Якщо там, у мороці…?» – вдарила Ілону думка. Не знала, що робити. Не наважувалася рушити з місця. Тишу порушив скрип. Жінка відступила назад. Потім кинулася до каси й сховалася за нею. Завмерла. Почулися кроки. Повільні. «Що тепер? Що далі?» – не могла втямити. «Треба щось…» – оглянула все поруч. Пригнулася так низько, як тільки могла. «Він! Наближається…» – подивилася вбік, де були вхідні двері крамниці. «Зараз побачить мене! І – кінець. Ця потвора! Чому я лишила ключі в підсобці? А чи він їх знайшов?» – свердлили думки.
Побачивши обідраного, згорбленого чоловіка, який підійшов до виходу з міні-маркету, Ілона затамувала подих, притиснулася до касового столу. Він же, вгледівши її, зробив крок назад. На кілька секунд у замкненому просторі запанувала тиша.
– Не наближайся, Вікторе, – прошипіла жінка і, вскочивши, стрімголов помчала до підсобки, де були ключі й інші потрібні речі.
– Що, не вийшло у вас позбутися мене?! Гадали, що я не вирвуся з вашого капкану? – викрикнув чоловік, догнавши її й схопивши за волосся. – Я зараз зателефоную до поліції, а ти все розповіси. І не думай… Чуєш, не думай навіть жартувати!
Та Ілона вирвалася й, забігши до службового приміщення, вхопила ніж.
– Ах ти ж… Справу мою – загарбати, а мене…! А я ж тобі допомагав, довіряв, на роботу влаштував! А ти… А де ж твій приятель? Отой, з яким ви мене скрутили. Тобі самій зараз не впоратися, – чоловік міцно вхопив її за руку.
Лезо ляснуло по підлозі. Жінка намацала на столі ключі й спробувала звільнитися, та даремно. Кілька митей – і Ілона впала, втративши свідомість.
– Алло! Поліція? Приїжджайте швидше, – далі Віктор поспішно диктував адресу.
Наступного ранку він прийшов до своєї крамниці, де мав минути його робочий день. «Добре, що цих узяли. Тепер не чіпатимуть мене», – міркував собі. За кілька годин чоловік повинен був завітати до слідчого, який тепер вів справу його ворогів. «Ілону шкода… Я думав, вона мені – подруга… Чому вона так…? Подивимось… Може, вони схаменулися?», – і зробив собі кави.
