Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45412
Рецензій: 88865

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (8)

© Аркадій Поважний, 26-09-2012
Відразу ж у трьох на скутері поїхали до Мурафи, вирушили лісом, так швидше і не натрапимо на даішників. Семибор мав завершити дійство на «особливому місці», де, за його словами, колись народився великий воїн. Це виявилася звичайна лісова галявина, що заросла кропивою. Ми стояли колом, взявшись за руки, читали молитви. Назад поночі вирішили їхати трасою, навряд чи інспектори снували по нічних селах. У Качалівці наш коник почав здавати, бо мабуть перегрівся. Потрібен відпочинок і щоб попоїсти.
Була п’ята ранку, і десь щось купити мало шансів. Ось побачили як за двір вийшла бабця, для села час не ранішній, багато людей не спить. То ж ми підійшли до старої.
- Нам би що попоїсти купити, – кажу, – крамниці не працюють.
- Та які там гроші, – відмахнулася стара, хоча я помітив, що при вигляді п’ятдесяти гривень подобрішала.
Поїли пісного борщу. Тут мені прийшла ідея змінити зовнішність, захист захистом, та все ж не на всіх діє. Попрохав у Євгенії Карпівни, так звати господиню, ножиці. Магадар обкарнав мене, зробивши лисину, та із тижневої неголеності вистриг борідку, в сараї знайшли старі окуляри із яких я витягнув маноклі. Зовні постарішав років на тридцять.
***
Як і очікував, ледь не кожен стовп у Борисполі обліплений моїм зображенням, тільки тепер вже мене розшукували за «низку вбивств». Окрім зміненої зовнішності я ще й трохи над іміджем попрацював, камуфльовані штани із безліччю зручних кишень, змінив на костюмні брюки і замість грінпісовської футболки вдягнув білу сорочку у сіру смугу. В аеропорту зустрічали втрьох. У залі очікування я помітив того, хто намагався затримати мене у Краснокутську, у нього перебинтована голова, ліве око заплило. Нас він не помітив.
- Тобі не здається, що трібно когось у полон? – говорив Магадар, кивнувши на побитого топтуна. – Ми ж зовсім нічого не знаємо хто за нами полює. Скрев то зрозуміло, та когось же тут підключив і це не іноземці.
- Сам думав. Тільки ще не накумекалося яким чином. Можливо на живця якось. Якщо цього гаврика, то наживкою буду я. Зустрінемо Ладомиру, деталі обмізкуємо.
Невдовзі визначили ще чотирьох мисливців, які підходили до мого знайомця, про щось радилися.
- Вони мікроавтобус підігнали, – повідомив Семибор, – хочуть нашу гостю перехопити.
Як тільки Ладомира з батьком з’явилися у полі зору, я побачив двох людей в костюмчиках, які без сумніву мали превельмисерйозні посвідчення. То ж заступив їм шлях. Книжка і срібні кільця тепер виконували роль оберегів. Ладомира, угледів Магадара, весело помахала, мене не впізнала. Аретій з валізкою-возиком плівся за нею, видно як він постарів і став схожим на ляльку-маріонетку. Донька постійно скеровувала куди йти. Я відчув як мене намагаються обійти двоє в костюмчиках. Схопив Ладомиру за кисть, вона ледь не скрикнула.
- Я! – шарпнув її за плече, зняв окуляри.
- Що з тобою? – прикрила долонею рот.
- То необхідність, давай за мною. Бери за руку тата.
Так, тримаючись один за одного, відійшли до виходу. Озирнувшись бачив як двоє безпорадно обглядалися біля терміналу, щось стурбовано передаючи по рації.
Пішли до стоянки таксі, де вже очікували Семибор з Магадаром біля найнятої машини.
Рушили до Пирятину. Їхали мовчки. Ладомира ні про що не розпитувала, просто тримала мене за руку і гладила Тризора, подекуди озираючись у заднє скло. Нас кілька разів обганяв один і той же «opel». Без сумніву, наші вороги вже проглянули камери відео-спостереження і навіть побачили, що ми сіли в таксі, а в який бік рушили дізналися від оператора, який постійно зв’язувався з нашим водієм і уточнював маршрут, подзвонили на мобільний. Не важко визначити, що говорили про небезпечних пасажирів. Шофер занервував. По чолу потекли струмочки поту.
- Не переймайся, – заспокійливо мовив Семибор, шарпнувши водія за лікоть, – дурниці тобі мелють. За нами бандюки полюють у яких скрізь свої люди. Твоя воля допомагати нам, або закласти.
Водій нічого не відповів. Коли ми виходили, він узяв гроші і пообіцяв:
- Я скажу, що ви на попутках рушили у полтавському напрямку.
У Пирятині пересіли на харківську маршрутку. Всівшись на задньому сидінні розповів гостям про наші нові пригоди. Аретій «увімкнувся» тільки-но побачив книжку. Від неї не відривався допоки не доїхали до Богодухіва.
- Надзвичайно, – ошаліло шепотів Аретій, боязко озираючись, ніби його підслуховує уся маршрутка, і смикаючи мене за рукав. – Ця книга значиться у втраченому каталозі бібліотеки Ярослава Мудрого. Ніхто із відомих букіністів її в очі не бачив. Збірка заклинань, упорядкованих великим жерцем Аварохом.
- Це дуже добре, – кажу і довелося докласти зусиль аби забрати у професора дорогоцінність і заховати в наплічнику. – Але, пане Аретію, за нею полюють небезпечні особи і одна добра людина загинула, тому потрібен ваш досвід, щоб сховати її на потязі-примарі. Зосередьтеся.
- Так-так-так, – у Коваленка аж заяскріли очі. – Хвиля розлому відбувається хронологічно, однак є можливість телепортації до будь-якого порталу, чесно кажучи думав дризнути ще в Лондоні, але часті потьмарення свідомості. Формули завжди зі мною. Разом ми зможемо.
- А можна скористатися знаннями книги? – спитав Магадар.
- Що ви! – професор навіть зблід. – Це теж саме, що пустити п’яного слюсаря керувати стартовим майданчиком ядерних ракет. Щоб почати хоч один із описаних ритуалів потрібно дванадцять рівнів присвячення, де кожен може зайняти роки самовдосконалення. Якщо ж хтось із дурної голови почне практикувати то не лише собі лиха наробить.
До місця ми дібралися вночі. Для професора обладнали кімнату, максимально звукоізолювавши її. Ми з хлопцями вирішили влаштувати чергування, бо електричні розряди, які де-інколи йшли від книжки свідчили, що наше магічне кодування намагаються зламати. Найняті Річардом Скревом екстрасенси норовлять принаймні визначити її місце знаходження, а одна мігера навіть за нами ув’язалася, і тепер можна всякого очікувати, що з’явиться десь несподівано.
У Городному від родички дізналися про незвичне убивство у Качалівці, там ніби то знайшли мертву жінку без голови, і що дивно біля тіла зовсім не було крові. З цього приводу вирішили дізнатися деталі, я і Семибор поїхали до Краснокутську. Подробиці здобули у знайомих міліціонерів. За версією слідства жінка вмерла від серцевого нападу, а голову через кілька годин відгризли лисиці, тому й не було крові. Убитою виявилася Євгенія Карпівна.
Коли повернулися, Аретій з хлопцями почали приготування до переходу. Професор запевняв, що тепер спроможний викликати потяг будь куди, не обов’язково їхати до Мексики, де за кілька днів відбудеться наступний розлом.
Ми з Ладомирою вирішили усамітнитися. Хоча Семибор наполегливо відмовляв, бо на його думку, за мною можливо щось полює. Та я був непохитний. Ми давно не бачилися, обом хотілося кохання. Мене ніякий вурдалак не спинить перед можливістю, що випала за стільки років, нарешті любитися з коханою жінкою. Поїхали на скутері до річки, влаштувалися під осикою, на пагорбі. Спочатку пили чай із термоса, потім роздяглися, лежали голими під місяцем. Вона ніби засмагала, лежала із заплющеними очима, розкинувши руки. Я все не наважувався, хоча дівчина наявно закликала, зробити те, що належить робити чоловіку. Просто з часу розлучення якось втратив всілякі-такі навички. То ж обережно схилився, поцілував у губи. Вона обхопила мене. Скільки тривали хвилини кохання, не можу сказати, та разом з забутою насолодою межувала безпідставна тривога, вона заважала і гризла. Ось навіть зчепилися в єдиному екстазі, а до кінця не розслабляюсь. Я підвівся, обіперся на лікоть, розглядаю її дивовижне тіло в місячному сяйві, дивлюся як вона спостерігає за зоряним небом.
- Оце вперше пошкодував, що не народився хоча б з дрібненьким хистом до малювання, – цілую її в живіт, у груди, потім торкнувся вуст.
- Ти хочеш повернутися туди?
- Враховуючи, що там безпечніше, і буду з тобою, то можна. Хоча там щезають емоції.
- Про що мовиш?
- Ще після першої подорожі мене непутила одна думка, що у тому вимірі якісь незвичні відчуття. Потім пригадав, там щезає така емоція, як приязнь. Коли блукав з Гоголем у Країні загублених душ, подумав, що непогано б було зустріти давнього товариша, якого убили в армії. І спіймав себе, що не відчуваю жалю, що його більше немає, не відчував болю за бабусями, які теж відійшли і яких дуже любив.
- А любов? Любов там зберігається?
Ми злилися у тривалому поцілунку. Йде до того, що почнемо спочатку, та мене відволік звук на тому березі, щось шаруділо в очереті.
Ладомира, відчувши мою тривогу, теж підвелася. У чагарниках розгледів темну фігуру. Відразу й не збагнути чи то тварина яка, чи може пригорблена людина. Ось істота вибралася із трави, стала на пагорбі, підняла голову. Все ж людина, і я неабияк злякався, бо то була та сама відьма, що ув’язалася за нами на сумському цвинтарі, тоді нам подумалося, що це випадковість, можливо втрутилися у чужий ритуал.
Я потягнувся до одежі.
- Вдягайся, – шепчу, – хутчіше, це по нашу душу.
Вона притьмом натягнула штани, а я поліз до наплічника, за кисетом. Таки знадобився, а я ж його ледь не виклав, перед тим як на нічний пікнік збирався.
Вдягнувшись, потягнули скутер до дороги. Озирнувшись, побачив, що істота на тому березі вже заплигнула у річку. Завів двигун. Ладомирі дав кисет, пояснивши як застосувати.
В іншій ситуації сказав би, що «коник китайський» летів ніби вітер, та тепер здавалося ледь-ледь повз.
І ось несподівано праворуч щось гепнулося, такий звук ніби упав чувал із гнилою капустою. Я розгледів огрядну жінку з блідо-синім обличчям, ще й запах гнилого м'яса. Ладомира скрикнула, вчепившись у мене. Ускочили в яму, та так гепнуло, що вимкнулося світло. Я вже непокоївся аби сам мопед не заглух.  
- Сип! – кричу.
Ладомира, як я і вчив, тримала у правиці, якою обіймала мене, кисет, а лівою брала жменю тютюну і кидала через ліве плече.
Відьма здійснила ще два стрибки. Вимкнення світла зіграло на користь, місяць світив у спину і я слідкував за тінню, що насувалася з неба, і за якусь секунду встигав зманеврувати, увернувшись від пікіруючої фурії.
- З нами божа сила! – кричу молитву. – Станьте у поміч духи вільного степу. Осліпіть бісове поріддя янгольським пилом!
Коли вискочили на трасу, погоня відірвалася.
Зрозуміло цього разу не приглушав двигун за півкілометра від сховища, доїхали до самих воріт. Наші стривожилися порушенню секретності, тим більше якщо йшло від мене, організатора конспірації.
Заскочивши до хати, я сказав лише слово: «Відьма».
Семибор притьмом на вулицю, прихопивши шовковий клубок, ми з Магадаром йому в поміч. Нитку протягнули довкіл хати, прив’язуючи до дерев і кущів, я сипав тоненьку доріжку із мішанини маку і тютюну, Магадар через метр чіпляв на нитку зубки часнику, потім запершись у хаті, малювали на стінах пентаграми.
Укрившись за пічкою, де глухий кут, запалили свічки, і увімкнули ліхтар з денною лампою.
- Як вона нас знаходе? – питав тихо Магадар. – Аж із Сум привіялася?
- Вочевидь пройшла більшу путь, – відповідав замислено  Семибор, гортаючи книгу Водяника. – Із Карпат. Ця істота не просто тілесна субстанція.  Чаклун підняв ще свіжий труп і вселив демонів полювання, із живою людиною це не вийде, потрібен мозок, який вимкнувся, дав завдання знайти і знищити. Без сумніву її об’єкт – Дантур. Вочевидь у розпорядженні чорнокнижника був біоматеріял. Під час обшуку взяли волосся із розчіски. Наші вороги вважають, якщо знищать тебе, то й до Книги швидше доберуться. Так вона дібралася й до Качалівки, адже стригли тебе на дворі Євгенії Карпівни, вурдалашка прийшла на твоє волосся, вона ж і бабцю загризла і кров’ю підживилася. Таким чином призупинила тління.
- Як же мертва змогла здолати таку відстань? – питаю.
- Пересувається виключно ночами, вдень відсиджується десь під землею, якщо йде містом то укривається в колекторах, або підвалах.
- Скільки ж мені никатися від цього монстру? – знову спитав я. – Правильно розумію, вона не відчепиться доки мене не зацапає? Може мені куди подалі дризнути, за океан? Доки добереться вкрай розсиплеться.
- Через океан звісно не перебріде, але проблема не вирішиться, – Семибор щось знайшов у своїй книзі, стукав у рядки вказівним пальцем. – Так-так. Спробуємо перепрограмувати нашу бабцю-зомбі.
На дворі почули гарчання. Тризор нашорошив вуха. Вийшли в сінця, визирнули у маленьке віконце. Відьма нерухомо стояла біля воріт, задерла голову, принюхалась, потім стала навкарачки і кудись поскакала.
До ранку ніхто не хвилював.
На світанку ми вийшли. Семибор обстежив довкола. Повернувся занепокоєний.
- Вона десь поблизу, – глянув праворуч на сусідню хату, зарослу бур’янами, та увагу привернув старий погреб, вхід викладений із цегли, і де-не-де обрушився.
Ми підійшли ближче, ось на траві видно сліди, підтоптана конюшина. Семибор обережно спустився кількома сходинами, прислухався, показавши нам пальцем «тс-с». Із темної вологої глибини почулося «хр-р-р», якісь булькаючи звуки. І тут в межі освітлення з’явилося бузкове обличчя, з темними плямами розкладення, яке буває у покійників, яких не ховають тиждень. У неї немає очей, повитікали, на щоках видно мокрі брудні сліди. Темний беззубий рот із якого випадає земля. Далі зомбі вийти не змогла.
- Прикидаємо підвал і ноги? – запропонував Магадар.
- Скидається на те, що вона риє підкоп, і почала ще з ночі, – Семибор потупцяв, ніби перевіряючи чи не під нами тонель. – Тікати не будемо, зробимо, що намітили.
Протягом дня ми готувалися до нічного дійства. З’їздили до річки вирізали осинові кілки. На горищі із колоди, що з’єднує північний кут, витягнули довжелезний, сантиметрів двадцять, кований цвях, тут же знайшли два дзеркала десь тридцять на п’ятдесят сантиметрів. На всьому цьому Семибор малював ієрогліфи. Ще підготували матеріяли для здобуття «живого вогню», тут і «смичок» для прискорення тертя, і трут, тоненька паличка, розщеплена колода.  Професор же поглинувся у свої формули, аби створити просторовий коридор прямо на місці.
Посеред хати намалювали подвійне коло, в якому б ховалися від фурії. Як тільки почало сутеніти, я взявся добувати вогонь. Поклав розщеплену дровиняку на жмут соломи, в неї встромив паличку, до якої прикріпив «смичок».
- Так розумію, запальничка не годиться? – спитала Ладомира, сівши біля мене навпочіпки.
- Семибор каже тільки первісний засіб добування, це і є живий вогонь, – я від напруги поволі вкривався потом, а запах горілого дерева вже з'явився.
Із дровиняки задиміло, я підклав трут і роздмухав разом із соломою. За якусь мить хата наповнилась димом. На совку поніс жар до печі, яка теж добряче каділа. Коли розгорілося, попрохав Ладомиру підтримувати вогонь, сам лаштував смолоскипи, які змащував соляркою з милом.
- Тс-с, – засичав Семибор і приклався вухом до підлоги. – Всі в коло.
Професора довелося завести і посадити на стілець, Тризор зайшов сам, де відразу влігся, поклавши голову на лапи, ніби показуючи, що йому немає діла до суєти людської.
З-під низу потужно гупнуло, потім зашкрябало по дереву і знову цей чвакаючий звук. Ось відлетіла одна дошка і на поверхні з’явилася пошматована рука, зі здертою шкірою, відірваними нігтями, замісто вказівного пальця кістка зі шматками м'яса. Небавом розламалося ще кілька дощок і відьма вповзла у хату.
Приміщення заполонив трупний запах, я ледь стримав нудоту, притуливши до носа рукав. Моїм товаришам теж непереливки, у Магадара вже видно поклики рвоти. Тільки Ладомира трималася.  
- Зібратися-зібратися, – цідив крізь зуби Семибор.
Відьма тим часом снувала по кімнаті, хрипло промовляючи: «Ви тут, чую ви десь тут…»
- Магадаре, слідкуй за професором, як загонимо підходь, Дантуре, працюймо. Ладо, інструмент напоготові.
Ми з Семибором вийшли із кола, почали заганяти факелами відьму до кутка за піччю, де стояло дзеркало. Вона відмахувалася і верещала як тіко торкалася «живого полум’я». Ладомира із кованим цвяхом і молотком тупцяла за нами.  
- Кишки-и-и! – завила фурія, розбризкуючи смердючу слизь, що вилітала з носа і рота. – Я з’їм ваші кишки-и-и!!!  
Я смиконув ганчірку, яка висіла на стіні, прикриваючи дзеркало. Жінка-упир, угледіла своє віддзеркалення знову заверещала, тільки тепер більш жахно, так, що Ладомира випустила цвяшок, та швидко підняла і доки покійниця, закривши обличчя відступала до глухої стіни, її тінь упала на підлогу. Відхід перекрив Магадар із другим дзеркалом. Ладомира в тінь відьми почала вбивати цвях. Потім із дзеркал утворили, так званий, «дзеркальний коридор».
Відьма заклякла. Семибор тримаючи в одній руці смолоскип, яким розмахував у неї перед обличчям, а у другій тримав мідний анк, читав закляття:
- Заклинаю тебе іменем богів ночі. Я викликаю темряву опівночі й на світанку. Кощуни та відьма атакували мене в ночі. Підніміться великі боги. Почуйте мої молитви. Поверніть справедливість. Нехай рот ворога мого буде воском, а язик медом. Слова заклять проти ночі най розтануть ніби віск, наговори які плете ув’язнуть подібно меду.  Його чари порушені. Всі його слова наповнять пустелі. – Потім, начепивши на шию анк, а смолоскип передав мені, вилучив мотузок з вузлами, читав і розв’язував: – Іменем старих сімох богів Акунакі, володарів підзем’я. Ізиди. Наказую повернутися до того, хто підняв цю плоть із могили, пробудив од вічного спокою. Наситись плоттю його і вгамуй жагу свою. Ізиди. І після того, як душа господаря твого переселиться до світу холодного вогню, тоді повертайся до могили своєї, і заспокойся навіки. Ізиди.
Як і очікувалося Семибор спалив мотузку, тримаючи над долонею так, що в неї впав попіл, потім дунув цим прахом на відьму. Та на четвереньках поскакала до вікна, і вискочила мов кішка.
- От тепер давай із гопотою розбиратися, – стомлено мовив Семибор. – Що там, Дантуре, у тебе за план такий?
***
Приїхавши до Краснокутську. Я по можливості «розмаскувався», вдягнув капелюх аби штучна голомизина ворогів з пантелику не збивала, зняв козячу борідку, навмисне «засвітився», у кафе, що неподалік автостанції через ноутбук вийшов  у мережу, потім ще по мобільному зателефонував Семибору, який знаходився за п’ятсот метрів од мене. Я вже визначив, що наші вороги розосередилися по районах і чергують екіпажами по два-три чоловіки. Посидівши після дзвінка десять хвилин, пішов на перехрестя де починається базар. Зайшов до мисливської крамниці, купив викидний ніж. Крізь вітрину помітив двох, один мій хресник, вочевидь хоче взяти реванш за розбиту голову і втрачений пістолет.
Я пройшов повз них, а топтуни не звертали увагу, тут згадав про срібне кільце, адже воно навіть без книжки робить мене невидимим для мисливців. Знявши його, загорнув у папірець і підсунув під цинкове підвіконня магазину.  
Помітивши на собі увагу спокійно рушив до мегабанку. Цього разу мої переслідувачі вирішили не брати мене у людному місці. Я ще хвилин двадцять блукав між торгівельними рядами, а потім ніби то угледівши слідкування надав ходу. За банком повернув праворуч, пересік стоянку.
- Стояти! – почув позаду.
Озирнувшись, побачив, що двоє вже наздоганяють. Домчав до тополі, спинився піднявши руки. Обернувшись, поступово задкував.
- Дістав ствол, поклав на землю, – оскаженіло скомандував мій знайомець.
- Немає, загубив, – і щоби довести що беззбройний підняв краї куртки.
- Не дуркуй! – попереджав другий, тримаючи мене під прицілом.
- Якого дідька ви до нас причепилися?! – люто крикнув я. – Щоб то не було, у нас цього немає.
- Розкажи, немає, – перебинтований підійшов упритул плеснувши мене по стегнах і під пахвами, перевіряючи чи не маю зброї.
Я задкував доти, доки не зайшов в кущі, ось тут обхопив забинтованого, вдаривши лобом у перенісся і разом із ним рухнув у кропиву. А Семибор з Магадаром, користуючись тим, що знаходилися під магією кілець, непомітно підійшли і напали на другого. Перебинтований від больового шоку не спроможний чинити опору, я легко завів йому руки за спину і накинув на зап’ястки петлі. Кинувся допомагати товаришам. Семибор намагався оглушити супротивника, гемлесив по тімені пістолетом, але удари виходили не достатньо потужні, рукоятка ніби плавала по макітрі, а Магадар зосередився на руці з пістолетом. Я смиконув здорованя під колінками, він втратив рівновагу і гепнувся на Семибора. Тепер ми його здолали. Я швидко зліпив ноги кількома шарами скотчу, тим же чином нейтралізували і руки. З собою вирішили взяти забинтованого, він менший і безпечніший.
Ладомира в автомобілі очікувала біля канави, що на луках. Машину ми найняли у Шарівці, Богодухівського району. Автівка не аби що, старенький ВАЗ, але на ходу, господар взагалі планував його продати, але ми дали половину вартості тільки за прокат, він охоче погодився.
Бранцю ми зав’язали очі і на задньому сидінні його тримали Магадар з Семибором. Відвезли у Качалівський ліс, прив’язали до сосни.
- Ще раз, якого дідька до нас причепилися? – я взяв його за підборіддя і дивився у вічі. – Хочу знати деталі.
- Я тобі сам башкоути вирву, ботало відріжу і зжерти дам. Я тобі, суко, усе припімну…
Семибор стулив йому рота скетчем.
- У тебе не та ситуація щоби погрожувати. Ви вбили мого товариша і я в законному праві відняти у когось із вас життя, а зараз ти найперший претендент. Тож, або заспокоюйся, відповідай по-людськи, або залишаю тебе тут. І повір, поміч не прийде. Грибів немає, бо не сезон, а випадкові люди сюди не забрідають. Хіба на запах крові навідається якийсь хижак і почне тебе живцем їсти.
Ніби на підтвердження залякувань про звірів до бранця повільно підійшов Тризор, скляний погляд пса зламав психіку бандита. Я дав знак Семибору, він різко відірвав скотч, та так, що на липкій плівці залишився чималенький шмат бороди. Бранець, озираючись, здригався, зблід.
- Давай спочатку. Чого потрібно і хто вами править?
- Хер його знає, – відповідав полонений вже спокійно, однак все ще ошаліло озираючись, – мені башляють, я працюю. Якусь книженцію потрібно смиконути. Яку, точно не знаю, щось старовинне.
- Хто Орія завалив? – втрутився Семибор.
Полонений вдивлявся у Семибора. Я вбагнув, що моїх товаришів він не бачить.  
- То Пушок, коли старий Князя, Зуба, Колобка та Дракона покоцав. Ось із того самого ствола.
Кивнув на мій пояс, за яким трофейний «стєчкіна».
- Так хто вас найняв? – знову спитав я.
- Кажу ж геть не знаю, якийсь хер із-за бугра, він же й тему провалив про дорогу книгу.
- А вами хто командує?
- Хан.
Я чув це прізвисько. Хан, або Вітя Морг. У далекі сімдесяті і восьмидесяті засуджений за дрібний розбій, крав шапки, а потім на хвилі бандитських дев’яностих зробив кар’єру у кримінальному та економічному макросвітах. У ті роки купив популярний тоді «дворянський титул» – звання «вор в законі». Певний період ім’я було у всіх на вустах, злодійський авторитет, якого ніхто в очі не бачив, але майже всі знали що такий є і він фактично керує містом. Після дев’яностих Вітя Морг якось забувся, мені думалося, що Хана витіснила хвиля бандитів нового ґатунку: прокурори, подататковці, які взяли під контроль кримінальні прибутки. А тут виявляється він пішов у глибоку тінь, та ще й зміцнився, адже залучає такі технічні можливості, яких навіть у СБУ немає. Значить хтось із його людей проліз до Верховної Ради.
Ми розв’язали бранця і вказали напрям куди йти. Самі поїхали до Шарівки аби повернути автомобіль. Вирушили тільки я з Ладомирою, а хлопці з Тризором повернулися до сховища.
Господар очікував нас біля шарівського замку, віддавши йому машину, вирішили пройтися старим маєтком, де тепер щось на кшталт музейної території. Хоч і охороняється державою, але видно, що давно занедбане. Колись прекрасні готичні фасади обшарпані, облізло вапно, цегла повідпадала. Обійшли маєток, зазирнули у вікна зимового саду.
- Дивно, така краса і нікому діла немає, що руйнується.
- Нічого дивного, – я вказав довкіл, – тут і територія занехаяна. Адже багато років був санаторій для туберкульозників. А тепер ні туди, ні сюди. І німці нащадки колишнього господаря Кенінга хотіли під опіку взяти, та коли дізналися, що туберкульозну паличку вивести практично не можливо, сказали рішуче «найн», ще якісь кацапи намагалися лапу загребущу накласти, та через свою природну наглість і дурість були вигнані в три шиї.
Ми пройшли до містка через «графський ставок».
- Все ж дивовижне місце. Коли потрапляю у таке середовище завжди жалкую, що не маю з собою фотоапарата, або ж, як ти говорив, хисту художника, аби зафіксувати усю цю дивовижність. Багато б віддала, аби повернутися років на сто, відчути ту атмосферу.
- Орій якось здійснював подібний експеримент. Самостійно не пробував, але думаю теж зумію. До того ж тут є накопичувачі інформації. Треба лише знайти найдавнішу, так би мовити, флешку.
Територія замку доволі велика, десь сорок гектар. Ми рушили на північ до «мисливського будинку», так на вказівці. Повертаючись надибали на стару не діючу споруду, крізь маленьке віконце угледів що в середині глибока яма, в яку від дверей можна спуститися по драбині. Що воно таке я не знав, припустив, що крематорій, адже від у цієї маленької будівлі є величезна пічна труба.
Вийшли на лісову алею, ліворуч внизу я помітив те, що потрібно – величезний дуб, років чотириста, а може й більше. Таких як я треба шестеро аби обійняти це дерево. Огороджений невеличким парканчиком, це свідчення, що прадавній велетень теж під чиєюсь охороною.
Ми обійняли дуб.
- Зосередься на відчуттях, – однозвучно говорив я, сам намагаючись подумки злитися з пам'яттю дерева. – Уяви мільярди волокон, які проходять по дубу і несуть інформацію. Зазирни в його глибини і побачиш мозковий центр. Нехай у твоїй і моїй уяві це кімната заповнена комп’ютерами, кожен монітор показує визначений період. Підходимо до найпершого монітору, коли із жолудя пробивається паросток. Що ти бачиш?
- Байрак, довкіл яри, пташки літають, ось кізка…
Мені видиться теж саме. Нижче ставок з білими ліліями, два пелікани. Ось стежиною йде чоловік з дерев’яними відрами. Монітор ніби затуляє трава і якась дровеняка. Чоловік зупиняється, вдягнутий у полотняні штани, сіру вишиванку. Обірвав навколо дубка траву, поламав поліняку зробивши із огризків подобу огорожі, плеснув трохи води. На наступному моніторі лицезріли групу людей з лопатами і рискалями, землеміра з акром. Навколо дубка вже більш серйозна огорожа: плетінь, і обкопано. На іншому моніторі бачу того самого чоловіка тільки старого, сидить обіпершись на дуб, потім обіймає його і просить пращурів благословення до переходу в інший світ. У подальшій історії видно групу озброєних людей, п’ятеро чоловік.
- Проти темної сили постали ми брати, – говорив бородатий отаман. Я помітив, що він кап-у-кап схожий на того, хто посадив цей дуб, хоча минуло вже років чотириста. – Не істина, що переможемо. Господь дає нам важкий іспит, але пам’ятайте, праве діло за нами, ми у будь-якому разі перемогли.
Мабуть це селяни, які повстали проти совєцьких загарбників у 1917-му році, про це написано на стелі, прикріпленої на вході. Там сказано ніби то червоними військами придушене гайдамацьке повстання на території замку. Видно відчайдушною була ця п’ятірка і багато окупантів поклали. П’ятеро проти війська! Нажаль окупаційна табличка стала вже часткою історії замку. Манкуртизація зачепила кілька поколінь і щоб виправити її потрібно ще принаймні одне покоління вірного виховання.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8466799259186 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …