Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45412
Рецензій: 88865

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (7)

© Аркадій Поважний, 25-09-2012
***
Вранці з’ясувалося, що ми недооцінили можливостей невідомого ворога. Перший тривогу підняв Тризор, спочатку підійшов до мене, облизав щоки і тихенько погиркував. Почули гудіння мотору. Залізли на горище, де через щілини в металевій стрісі спостерігали за темним джипом, що повільно сунув, завалившись трохи набік, бо шлях під нахилом. Ми притьмом залишили нашу оселю, накинули на петлі іржавий замок, а самі через кілька городів перебрались в інший двір, де дерев’яна низька хатина забита сіном,  сховалися у заростях бузини і кропиви звідки добре видно вулицю і автомобіль. Тризор щез десь у кущах.  
- Запеленгували, – пошепки говорив я. – Мабуть мій модем простежили. Гасимо, про всяк випадок, телефони.
Із авто вийшло п’ятеро, розклали на капоті мапу. Потім розосередилися. Двоє увійшли до двору, де причаїлися ми. У одного пістолет.
Небажані гості блукали годину. Навіть пройшлися з прибором. Ось тут дякувати, що телефони вимкнули бо пристрій вочевидь визначає електромагнітні поля і відреагував би на мобільник чи увімкнений ноутбук. Заходили і в наш двір, та їх відволік Тризор, який лазив у запусті навпроти, там захрустіли гілки.  
- Що ж, – кажу, – на зв'язок з Ладомирою слід виходити подалі од місця схову, а значить необхідний якийсь транспорт.
Залишивши Семибора з раритетом, поїхали попутками до Краснокутську.
За три тисячі гривень взяли скутер. Це перша покупка із тих грошей, що дала Ладомира, ще накупив кілька стартових пакетів до телефону і поповнення на Інтернет. Потрібно також роздобути яку зброю, бо мого гумостріла і Магадарового однозарядного самопалу недостатньо. Був на прикметі один чорний копач, той якось пропонував за три тисячі «ТТ», але треба їхати до Ромен.
Доки Магадар заправляв скутер, я пішов за продуктами. Коли купував кільку в томаті на плече лягла важка рука, а в бік вперлося тверде.
- Тихо, любенький.
Навіть не озирнувшись я впізнав голос того самого неголеного псевдо-міліціянта.
- Я й не репетую. Запевняю, і цього разу маку немає.
- Руки опустив.
Я ступив кілька кроків, потім з розвороту б’ю консервною банкою в щелепу, зваливши супротивника з ніг. Як тіко він рухнув, висмикую піджак, яким супротивник накривав руку з пістолетом. Не даючи отямитися після «нокдауну» добив ще суп’ятком у лоба. Якась баба вже зарепетувала, та й хтось із мужиків вже поліз нас «розмирити», схопили за кисть. Я вирвав пістолет і мерщій торговими рядами до банку, що в кінці базару, там очікував Магадар. За мною біг ще один, цей на ходу по телефону передав: «Перекрийте виїзди».
Магадар, почувши на базарі ґвалт, завбачливо завів двигун. Я, знаючи місцевість, сів за кермо. Прошмигнувши повз «мегабанк» поїхали луками. На вулиці «Дачній» причепився той самий джип. Невзабарі почули постріли, які виконували попереджувальну функцію. Я надав ходу, наскільки дозволяла потужність китайського коника. Ось пересікли дорогу із Олійників і знову на луки, тут доріжка ухабиста, якщо цілитимуться, то хіба дурна куля нас зачепить. Нам аби проскочити до шлюзу на річці Мерлі, там далі відірвемося. На луках знову постріл, цього разу цілили вже на поразку, бо куля прогуділа праворуч голови. Магадар вихопив із-за пояса самопал, чвіркнув сірник-запал і направив у бік переслідувачів. Знаю з вечора зарядив добрячою порцією сірки і сталевою кулькою з підшипника. І на диво влучив, бо почувся гуркіт битого скла.
- У правій кишені пушка! – кричу Магадару.
Той швидко намацав конфіскований мною «ПМ» і доки доїхали до шлюзу, зробив три постріли.
За шлюзом ми повернули праворуч, а метрів через п’ятдесят ліворуч на лісову стежину. Джип зупинився, нам у слід полетіла злива куль, яку супроводжувало відлуння автоматної черги, та ми вже під надійним захистом дерев.
Через лісок вискочили в хуторі Петровському, далі по лісовій трасі помчали до Павлюківки, непокоївся, що переслідувачі з’являться і тут, на трасі нас дістати легше і в бік не звернеш, бо піщані обочини переорані, це для протипожежної безпеки. На щастя дібралися до хутора, там бічно ліском до Карайкозівки. Подзвонили Степану, повідомили, що будемо пізно.
На одній із сосен я встановив мобільний, налаштувавши на ньому переадресацію на Ладомирин телефон. Це для того, щоби збити ворогів зі сліду. Вони неодмінно запеленгують, ну то й нехай тут шастають по лісу, нас шукаючи.
Назад поверталися лісовими шляхами уздовж лівого берега Мерли, на шлюзі в Городному переїхали на правий берег. Взявши Семибора рушили назад до Карайкозівки. Цього разу по шляху, з нами книга, яка оберігала від уваги ворогів. Вже перша година ночі, аби тільки Ладомира була на зв’язку.
Ми влаштувалися в лісі за Поважнівкою. Викликали Ладомиру.
- Таки дійсно відбувається щось незрозуміле, – говорила вона, – сьогодні приходили зі Скотланд ярду і півтори години розпитували про можливі зв’язки з терористами. Бачте, їм із надійних джерел стало відомо, що я якось фінансую українські радикальні формування. Пояснювала куди я вклала двадцять тисяч євро з власного рахунку. Оправдувалася, що витратила на пошуки батька. А їм не дійде, що в Україні приватні детективи можуть не мати ліцензії. Довелося розповісти про тебе. Вони перевіряють.
- Ну, враховуючи можливості, того, хто до нас причепився, припускаю, що невзабарі у мене з’явиться нова біографія. То як, тебе очікувати?
- Так я передала справи заступнику. Отже, ми з татом будемо через два дні.
- Тільки ось що, як прибудете, нічому не дивуйтеся, просто тримаймося за руки. Вас спробують заарештувати, які б документи не показували, знай – фальшивка.
Ще дві години через Інтернет перекладали зміст. Потім я зробив кілька безглуздих виклики, аби активувати телефон на сосні. Подзвонив у довідкову Бориспільського аеропорту спитавши про рейси до Бельгії і Японії.
Повернулися до сховища.
- Потрібне друге коло захисту, – кажу. – Скрев активізував екстрасенсів і рано чи пізно моя магічна ослона буде зламана, тим більше я зовсім не володію подібним мистецтвом, хіба, вірю в його потужність.
- Тут складніше, – Семибор саме дочитав Орієву інструкцію про друге коло захисту. – Згідно записів нам необхідні такі дрібнички як пір'я пугача, цвях від труни самогубця, мідний ніж.
Проблему з мідним ножем вирішили тут же, в хаті знайшли мідну трубку. Магадар пообіцяв виготовити більш-менш пристойну подобу ножа. Із цвяхом від труни слід вирішувати негайно. Де знайти могилу самогубця, раніше це б не склало проблеми, бо таких ховали окремо. Тут Семибор пригадав, що півтора роки тому його сусід повісився. Отже, за цим цвяшком треба повертатися до Сум. Сховавши скутер у хаті, вирушили до траси. Тризор пішов за нами. О п’ятій ранку із Краснокутську до Харкову йде маршрутка, нею дібралися до Полкової Микитівки, а звідти рейсовим автобусом до Сум. Прибувши звісно не побігли по домівках, я все ще не був впевнений, що моє закляття працює, однак доки тримаємося разом і з нами букіністичний оберег так спокійніше. На таксі доїхали до цвинтаря неподалік зруйнованого заводу ГТВ (гумо-технічних виробів). Знайшли ту саму могилу, яка заросла травою. Схоже на цього самогубцю всім начхати, плескатий дерев’яний хрест, який зазвичай ставлять тимчасово, щоб потім через рік встановити обеліск. Облізла чорно-біла фотокартка, зображений хлопець років двадцяти п’яти. Зі слів Семибора Юрко вкоротив собі віку через депресію зумовлену алкогольною залежністю.  
З’їздили на базар, купили все необхідне для нічного дійства.
Проходячи повз оголошення моя підсвідомість раптом сказала «стоп», бо боковий зір, спіймав щось цікаве. Я гальмонув і різко підійшов до оповіщень. Під моїм портретом, взятим із соцмереж, написано: «Розшукується злочинець».
- Отакої! – мовив Магадар, вчитуючись: – За підозрою в економічних злочинах, розшукується… Як же таке може буть?
- Річард Скрев, – зітхнув я, стягуючи оголошення. – Вочевидь десь сплила наша нагорода від Ладомири, а вона ж неоподаткована.
- Як же ж тепер? – Магадар крадькома озирнувся.
- Та ніяк, – я відмахнувся, – портрет настільки невиразний, та й люди у нас не ті, аби допомагати податковій міліції. А платити я не збираюся, знаєш же наш девіз – ворогу ні копійки.
Навідалися до інтернет-кафе, пошукали інформацію, де можна придбати пугача і тут же зв’язалися з орнітологом з яким домовилися про купівлю птаха.
Пугач Василько, це піврічний птах, колись принесли господарці Ірині Іванівні діти, ще пташеням поранила кішка. Я сумніваюся що вона фахівець по птахах, просто любить пернатих. На вигляд це чоловікоподібна жінка, носить чоловічу одежу, повсюди бачить змову проти її улюбленців – голубів. Пугача радо віддасть у надійні руки, так було в оголошенні.
- А якщо його зараз відпустити? – питаю Ірину Іванівну.
- У місті може не вижити. Маленька харчова база, та батьки не встигли вишколити у полюванні.
- Значить поселимо його де треба, – я простягнув жінці п’ятдесят гривень. – У мене якраз на прикметі є сільце поруч з лісом. Житиме на розкішному горищі, з мишачою базою теж без проблем.
Отже в нашій команді з'явився ще одна тварина. Разом з Васьком довелося купити клітку. Ірина Іванівна вийшла із нами тягнучи за собою відро з зерном. Її тут же оточило безліч голубів.
***
Опівночі були на цвинтарі. Спочатку обійшли довкіл, перевірити чи не буде випадкового свідка. На щастя сторож відсутній, хоча мав бути.
Копали почергово міняючись. Один на чатах. Не знаю як хлопці, а я відчуваю страх. Адже тепер стовідсотково знаю, що мерці можуть проникати у наш світ, а Магадар із Семибором і того більше, безпосередньо зіткалися. Я відчував присутність. Васько у кліті біля облізлого фото, і таке, ніби зображення самогубці дивиться на птаха злякано. Я, щоби не виходити із рівноваги, не дивився на карточку, бо вельми неприємна картина живого надгробного зображення, а воно неодмінно ожило. Васьковине «пугу-пугу» ніби попереджало: «обережно, душі усюди і вони помстяться за порушений спокій». Поволі моя рука лягла в кишені на рукоятку «ПМ», та відразу прибрав. Це безглузда зброя, дієва лише проти людей, що за нами полюють. А ще наше дійство поза діючим законодавством. Якщо книжка оберігає від мисливців Скрева, то напевне од міліції закляття не спрацює. Тут почув тихе гиркання Тризора, його очі надзвичайно блищали. Я глянув куди він дивиться і знову схопився за рукоятку, та потім за мідну свастику на шиї. На хресті, навпочіпки сидів напівпрозорий хлопець, спостерігаючи за нашим дійством. Напівпрозорий тому, що схожий на сизу хмаринку, яка мала чіткі форми. Я торкнувся плеча Семибора, який саме копав. Глянувши на привид, кивнув.
- Прости, Юрчику, так треба.
Примара сиділа нерухомо, трухнула головою. Я розгледів на шиї огризок мотузки.  
Копали у марлевих масках. Ось нарешті дібралися до поховання. Труна вже підгнила, ми наткнулися на кістяки. Брудний череп, забитий землею, з пасмами темного волосся. Довго шукали бокову дошку. Маски не врятовували від трупного смороду, Магадар вискакував із могили аби хапнути свіжого повітря і здолати нудоту. Я перебирав трухлі дошки, на диво подекуди збереглася червона матерія. Врешті намацав іржавий цвях-сотку.
- Вибачай, Юрчику, – Семибор погладив брудний череп. – У твоїх попів замовлю поминальну службу і колись таки зроблю пристойний пам’ятник.
- У нього швора, – шепнув Магадар, вказуючи на примару.
- Загалом-то їх не відпускають доки час не вичерпається, – Семибор кивнув у бік покійника, який поволі розчинився, – хто вкоротив собі віку за допомоги мотузки знаходиться в тому же місці де повісився і відійти може лишень на довжину свого шнурка. Юрчик повісився у туалеті.
- То що ж він тут? – спитав я.
- Не можу пояснити, вочевидь до поховання вони також прив’язані.
Ми почали засипати могилу, раптом я помітив неподалік темну фігуру, яка безшумно пересувалась поміж пам’ятниками і хрестами. Саме «пересувалась», бо «йшла», чи «бігла» визначення не вірне. Хтось чи щось ніби робило стрибки, але стрибки якісь повільні, об’єкт скоріш плавно перелітав.
- Хай йому грець! – зашипів Семибор. – Хлопці, швиденько на хрести залазьте, тільки на хрести, а не на пам’ятники. Зрозуміло?
Ми не перепитували. Я заскочив на залізного хреста, осідлавши його. Семибору дістався дерев’яний поруч, дуже низький і похилений, він на кшталт мене накульбачився сівши на поперечну перекладину, Магадар розташувався навпроти нас, цей став на косу перекладину, тримаючись за верхівку хреста. Кліть з Васьком висіла на хресті Юрчика, а Тризор розмістився між мною і Семибором, поклавши голову на лапи.  
- Це відьма, – шепотів Семибор.
- Якого біса їй треба? – питав Магадар. – І чому ми сюди вдерлися?
- Тут не побачить.
Відьма з’явилася біля нас. Гучно принюхувалася. При місячному сяйві я розгледів її обличчя. Не було тієї моторошної зморшкуватості, до якої привчили казки, звичайна баба, тільки бліда, повна, ото лише очі блакитним вогником світяться.
- Ви де?! – загарчала жінка. – Чую ви тут. Од мене не сховатися. Не сховатися.
Баба снувала між могилами, принюхувалася, заплигнула у викопану нами могилу, розгребла кістки Юрчика-самогубці нюхала їх, підкидала череп, вдивлялася у брудні, забиті землею і хробаками очниці.
Мегера блукала по цвинтарю ще годину, доки місяць не зайшов і почало розвиднюватися. За командою Семибора позлазили з незвичних сховищ.  
Поспіхом закидали могилу. Стало схоже на те, ніби хтось таки її доглянув, на додаток поклали квіти.
- Погана ластівка, – зітхав Семибор, дорогою до траси. – Це вже не просто гопота, за нами бачте кого спорядили.
- А якщо випадковість? – припустив я.
- Можливо-можливо, – Семибор чомусь поплескав себе по кишенях, – Треба кисет з козацьким тютюном носити, відьму це збиває. Сьогодні ж роздобудемо.
- А мені Орій давав, – сказав я, повторюючи Семиборові рухи. – Мабуть у рюкзаку.
***
Для здійснення ритуалу закляття Другого Кола, ми обрали камінь, що в лісі у Холодному яру, між Городним і Краснокутськом. Це метеорит, принаймні так колись говорив один із геологів. І що дивно про камінь із місцевих мало хто знає.
На аероліт встановили глиняну чашу, під ним зробили жертовну ямку. Семибор мідним ножем окреслив довкола каменю лінію, потім по окресленню насипав вапна і полив гасом. В чашу налили освяченої води, поруч свічку і як тільки настала північ я запалив її. Ліворуч поклав цвях з труни, праворуч перо пугача, власник якого знаходився поруч, його кліть почепили на сухій гілці. Книжку поклали під камінь біля жертовника на дощечку на якій вигравірували знак місяця і символ вогню. Ставши у трьох в коло почали читати заклинання:

«Духи вогню, духи повітря, всі ви тут. Закликаємо вас стати у поміч нам. Нехай не прийде зло з півночі, нехай не прийде зло з півдня, нехай не прийде зло з заходу, нехай не прийде зло зі сходу. Порив полуміння закриє всі наші таємниці від очей людських».

Магадар запалив коло, яке повільно розгорілося і оточило нас. За вогняною стіною щез темний ліс, з’явилося блідо-синє сяйво, туман із якого з різних напрямків вийшли фігури. Це люди з довгим волоссям і бородами, вдягнені у чорні сутани розшиті золотом і сріблом. Я не міг розгледіти їхніх облич. Схожі із тим волхвом, який проводив мене по країні воїнів-пахарів. В одного в руках золотий серп в іншого посох, який обвила жива змія, третій тримав срібний анк, а четвертий меч.
Ми читаємо далі:

«Ви, комонники Суражі, смиренно схиляємося, ми ваші вірні учні. Ми славимо великий ланцюг Спасів наших: отців Богумира, Дажбо, Рами, Орія, Колодія, Мамая. Очі древніх віднині тепер з’єднані з нашими, та не завершаться їх дні, слава великому Світлу».

Схилили коліна. Я запалив жертовний вогонь, кинувши туди пір’їну і цвяшок з труни. Із жертовника бризнув блакитний вогонь. Я дію ніби під гіпнозом. Як би то не було, завжди знайдеться місце сумнівам і туманіє свідомість коли останній сумнів розвіюється.

«Захистіть сосуд Врат, яку отримали від хранителя, який переселився у світ Блакитного Місяця, залишив нам священний обов’язок захисту. Аби несвідомі слуги Марени не заволоділи забороненими знаннями».

Семибор поклав у чашу три срібник кільця. Відуни почали повільно кружляти, кожен торкався чаші своїм предметом. Потім довкіл все стрімко закрутилося і щезло. Затим знову з’явився ліс.
Ми старанно прибрали сліди ритуалу.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.05974817276 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …