Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44105
Рецензій: 86028

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (6)

© Аркадій Поважний, 24-09-2012
***
За тиждень після Ладомириного від’їзду, мені зателефонував Орій, попрохав терміново приїхати і по дорозі бути «край обережним». Що значила остання фраза не зрозумів. Від чого застерігав відун?  
Зустрів мене як і першого разу – двері настіж, а дід за ноутбуком.
- Закриваю справи. Час вичерпується. А ти дуже неуважний, друже мій.
Я мімічно показав запитання.
- Хіба не помітили на собі увагу після першого візиту до мене?
Тут тільки пригадав той чорний легковик з псевдо міліціонерами, та зламані паролі на сайтах соцмережі. Тепер тільки вбагнулося, що це взаємопов’язані випадки. Хіба у мене одного зламували аськи, контакти, та фейсбук. А тут зламали без будь-якої мети, мої друзі не отримували від мене спами, значить переписка читається. Не сумніваюся що й мобільний контролюється.
- Я так розумію ви носій якоїсь таємниці?
Орій зареготав.
- До мене давно увага, ха-ха-ха, – Орій зненацька спохмурнів. – Моя скромна персона зацікавила всяких-різних ще у вісімдесят восьмому. Все ота книжка. Бери.
Вказав на полиці, я взяв книгу, ту саму, яку під час першого візиту гортав Семибор.
- Дісталася у спадок від мудрого араба, подарував перед відходом у засвіти і заповідав нанести кілька кіл закляття від грабіжників.
- Тобто саме через заклинання її не крадуть? Хоча лежить на видноці. Яка її вартість?
- Вартість?!!! Ха-ха-ха. Вартість… Ну якось у вісімдесят дев’ятому приїздив партійний бонза, відразу запропонував десять тисяч карбованців. Звісно я відмовився і не тому, що знав про совєтський рубль, який за кілька місяців обвалиться. Ось відтоді почалася атака, пропозиції краща за кращою: то авто останньої німецької марки, то апаратуру, то маєток двоповерховий. А після того, як спробували пограбувати, я все ж дійняв, що власними силами не захищу таємницю і наклав закляття. І тепер без мого дозволу її ніхто не може побачити і взяти. Вони навіть до оселі моєї не спроможні наблизитися все кружляють довкіл, і знайти не можуть.  Та ось останнім часом відчуваю, мисливці за святинею второпали, що звичним для них засобом бажаного не добудеш, тому вдалися до потойбічних сил. На тому тижні двох медіумів найняли, хоч і слабкі, та знали деякі слова. Я посилив захист і нейтралізував тих двох пройдисвітів. Але це ластівка. Віднайшли причину своїх невдач. А мій час спливає, її потрібно під новий захист. З моїм уходом три кола нейтралізуються. Ти ж будь обережним, один із тих чорна душа, може мертвяків із могили піднімати і вони як гончі йому слугують, тож візьми там на полиці кисет.
- Так і не зрозумів у чому її цінність? Напевне тут не лише букіністична. Зміст теж. Скільки ж ці дві якості разом складають?
- Ха-ха-ха. Якщо у грошовому еквіваленті, то два мільйони доллярів, принаймні таку суму за неї оголосив відомий мільйонер Річард Скрев. Без сумніву, останні спроби заволодіння книжкою – його роботизна. Це книга Великої Брами. Дивись, – Орій повернув ноутбук, показав сайт, де англійською мовою написано оголошення про кастинг екстрасенсів. – Ось перші кроки Річарда, із всього наброду чародіїв оберуться найкращі, саме із ними зіткнешся у двобої.
- Чому я? Ви мене фактично не знаєте.
- Фактично, – передражнив Орій. – А кому як не тобі? Вже говорив, мій час вичерпано, до того ж у тебе є команда, а це, скажу, потужніше ніж у мене вийде. – Орій подав загальний сірий зошит. – Тут детальні інструкції, упораєтеся. Першому колу захисту прямо зараз навчу. Чим скоріше зробиш, деякий час будеш у безпеці. Головне вір у силу заклинань, тоді вони у десятеро підсилюються.
- Як люди цього Річарда дізнаються, що раритет у мене?
- Вже знають, ха-ха-ха, буде можливість сховай її там, де не дістане жодна жива душа, де ви вже були.
Вийшовши із оселі, я став більш уважним, ось помітив чоловіка, що курив біля сусіднього двору і який з подивом розглядав оселю Орія, а потім зосередився на мені. Очікував, що поплентається за мною. Тут я вже спокійний що відірвусь, бо я на велові, а цей пішки. Та той притулив до вуха мобілку. Як тільки заїхав за його обзір, миттю повернув у ліс, несучи вело на руках і намагаючись не залишати за собою сліду. Заліг у кропиві. Вже за десять хвилин на шляху з’явився сірий «opel», той самий, господарі якого нас спиняли під приводом пошуку маку.
Згідно Орієвих інструкцій мені слід дістатися до водоймища. Я добувся до Псла і берегом заїхав якомога подалі. Знайшовши клаптик піщаної коси, діждався ночі. Книга лежала у сумці з ноутбуком. Поклав сумку на пісок, навколо окреслив ножем, у напрямку води намалював чотири знаки вогню – хрести. За колом розпалив невеличке багаття. Потім прочитав закляття Першого Кола:

Темні води, давні духи,
Одведіть од мене лихо
Хто бажає збагатитись
Тим, що є моїм.
Буйні вітри, тихі зорі
Заплутайте ви, злодіїв
У диких хащах
У труйних зіллях.

Далі слід взяти книгу, змити коло, кинути через ліве плече монетку і йти не озираючись.
Я вийшов на межі Сумського і Краснопільського району, саме біля знаку. Назад їхати доволі марудно, шугався кожної машини, тим більше один опель кілька разів туди-сюди снував.  
Під’їхавши до свого під’їзду на ослоні угледів того самого, хто пильнував неподалік Орієвої оселі. Сидів дрімав. Я тихо пройшов повз нього. Вдома світло не вмикав, у кімнаті затулив вікно рядниною і засвітив нічну лампу. Одна деталь навела мене на впевненість, що мою квартиру вже відвідали. Кружка у шафці стояла не так як завжди. Я після того як поп’ю, перевертаю так, щоби дном угору, не люблю коли залишається рідина. То ж довелося на ніч приперти двері шваброю і спати з гумострілом.
Дзвоню Семибору по запасній лінії. Це колись про всяк випадок купили резервні телефони і стартові пакети, якими ніколи не користувалися і знали лише троє, ну ще Ладомирі відомо. Цьому і ще дечому іншому колись навчив старий розвідник кагебешник, тільки у того це називалося «допоміжний зв'язок».
- Друже, – кажу, – ми здобули собі добрячого хвоста, давненько здобули, хоча про це не знали. А сьогодні причепився конкретно.
- Я здогадувався.
- Тоді завтра на нашому місці, попередь друга.
***
Закривши квартиру, залишив кілька «маячків», щоб остаточно переконатися що моя оселя таки відвідується небажаними гостями, бо хто зна, може автоматизм і не спрацював, сам поставив кружку не так, як слід.
Під «нашим місцем» малася на увазі суші-студія.
Виходячи із під’їзду помітив двох «топтунів», в одному впізнав «неголену мармизу», правда тепер неголеність перетворилася на чорну борідку, тоді ще біля оселі Орія він удавав міліціонера і ніби то шукав у нас мак. Збагнув, що заклинання таки діє. На мене ніякої уваги, хоч пройшов повз них. Значить закляття спрацьовує, доки книжка зі мною, таке на кшталт «кашкета невидимки».
Як і очікував біля суші-студії теж топталися мисливці, попленталися за хлопцями.
- Пропоную сховати на потязі, – запропонував я.
- А якщо самим скористатися книгою? – спитав Магадар. – Яке її спрямування?
- До путя не зрозумів, схоже інструкція переходу в інші виміри. Орій боявся, що дістанеться лихим людям, значить якщо потрапить кому не слід, є певна глобальна небезпека.
- Пропоную знайти безпечне місце і детально ознайомитись зі змістом, – Семибор замислено колупав паличками ролу, що розвалилася і зиркав на топтуна, який стурбовано манячив біля входу, вочевидь втративши нас із поля зору. – І ще, потрібно викликати Ладомиру. Вона при наших ділах, а тепер брати, вишколювати нову людину необачно.
- А Костя? – спитав Магадар, маючи на увазі одного спільного приятеля.
- Костя десь на байдарках сплавляється, без мобільного. Так, що, як не дивно, а з Ладомирою зв’язатися простіше, до того ж нам край потрібен професор.
Почали радитися де обрати таке місце. Розглядалося два варіанти: десь у мегаполісі, або ж навпаки сховатися у лісах. Перший варіант передбачав загубитися у людському мурашнику, але потребував великих затрат, у нас в загальній гамазеї хоч і є двадцять тисяч євро, отриманих від Ладомириної фірми, та ми принципово намітили витратити їх на дослідження, на публікації, а не на власну безпеку. Другий важкуватий у тому сенсі, що ми хлопці урбанізовані. Обрали щось нейтральне – сховатися і не в лісі і не у великому місті. Зручний напрямок – Краснокутщина, потаїтися десь у лісових селах. Тим більше я ці краї добре знаю.
Підійшовши до квартири побачив зрушені маячки, уже в самій квартирі стало зрозуміло, що можна було обійтися й без міток. Усе перевернуто, особлива увага приділялася бібліотеці.
Набираю Семибора.
- Дібрався до хати? – питаю.
- Ще ні.
- То й не заходь, забирайся негайно. Зустрічаємося де домовилися.
***
Коли вийшов із під’їзду до мене підбіг пес, впізнав Орієвого Тризора. Збагнув, що з учителем щось трапилося. Я прибув на місце пішки, у супроводі цюцька, таксі брати не наважився. Семибор вже очікував. Помітив його засмученість.
- Орія немає, – бачу ледь стримує сльози. – Сусід подзвонив, на оселю напали.
- Я здогадався, – кивнув на цуцика. – Це через те, що захисти знято.
- Пішов красиво, як воїн. Чотирьох шаблею поклав, та п’ятий застрелив. Вічний тобі спокій у Даждьбоговій долині, мудрий вчителю.
Як тільки прийшов Магадар рушили пішки у бік Сироватки. Сподіваюся Орієве заклинання все ще діє.
О сьомій п'ятнадцять сіли в харківський автобус. На диво проблем через Тризора не виникло, водій ніби його й не помітив.
Вийшли у Полковій Микитівці, далі попуткою до Городного. Тут у мене знайома жіночка, яка за кілька сотень гривень пустила у хатку своєї померлої родички, пообіцявши про нас мовчати, їй пояснили, що ми чорні археологи і зайва увага нам не бажана. Тут можна жити втаємничено, бо вуличка де ми оселилися геть порожня. Лише одна жила хатина, саме навпроти нас. Оброблені городи свідчать, що садиби використовуються як допоміжні господарства. Про всяк випадок затулили вікна і зміцнили дошками, підготували шляхи відходу – через горище.
Вночі засіли за ноутбук. Зв’язалися через скайп з Ладомирою. Довго не виходила на зв'язок, хоча була в мережі.
- Дантуре, – посміхнулася, поцілувала палець і простягнула до вебкамери, – радісно бачити тебе. Вже думалося наші стосунки обірвалися.
- Аж ніяк, Ладомиро, я б сказав вони переходять на новий етап. По-перше, до тебе питання. Не помічала останнім часом чогось незвичного довкіл себе? Наприклад прихованої уваги.
Вона здивовано підвела брови, знизила плечима.
- Єдина брутальність, що відбулася після приїзду із України, це те, що в аеропорту Лондона мене детально обшукали митники.
- Як тато?
- Хворіє. Щодня плаче, неадекватний став, плутається у часі, то йому думається він ще студент, то ніби ще мама жива. Постійно собі на думці, геть не сприймає що округи відбувається. Подекуди приходять прояснення свідомості, тоді плаче, мріє повернутися до книги. Знаєш, я починаю жалкувати, що забрала його звідти. Принаймні там він був щасливий.
- Те не дивно. Перебування там схоже з передозуванням наркотиків, велике навантаження на мозок. Тому ті паралелі небезпечні. Можливо йому допоможемо, потрібно аби ви приїхали.
- Так серйозно?
- Дуже.
- Навіть не знаю, справ накопичилося.
***
Книжка не мала ні датування, ні якихось вихідних даних, без авторства. Шкіряна обкладинка із зображенням арки, облямованої черепами і зірками, в одному кутку відбиток анку, в другому піраміда, а в самому низу око. Текст латиною, є гравюри. Із нас на мертвій мові ніхто не розумівся, я у загальному контексті міг вичленувати по кілька фраз, бо від тих слів похідні англійські.
- Думаю за допомоги всерозумного Інтернету зможемо розібратися, – зазначив Магадар, роздивляючись гравюру, що зображала пастушка і отару чорних овець.
Залишок ночі ми перекладали главу під назвою «Сон мудрого».

«Отже, покинувши отчий дім, батька й матір і вирушив у далеку мандрівку аби стати вірним учнем великого чаклуна Хасана Малахаіма. Йшов я довго пустелею і зупинився на спочинок біля цвинтаря міста, яке давно із’їли піски часу і про яке оповідав мені прадід, а тому його прадід, який пам’ятав занепад міста. Перед сном читав я імена древніх, кості яких спочили тут. Ось Ахмет, син Маруфа, який шив чоботи і мав трьох синів. Розстелив я циновку біля каменю Ахмета і під спів нічного птаха перейшов у країну сновидінь. І бачив я як вийшли із землі мешканці великого міста Сонячного Спочинку. Зібрали Коло і Верховний Жрець співав осану давнім богам. І оголосив Жрець головному Колу. «Від нині віддаємо печать нашу на збереження тому, хто шукає мудрість, аби не загубилися ми в землях Місячного Сяйва». І прокинувшись я узрів на долоні своїй знак Врат міста Сонячного Спочинку, який аби не втратився разом із тілом моїм після смерті моєї переношу в сувої свої».

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 25-09-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.22460603713989 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Людина і Зло: «Концерт пам’яті янгола» Шмітта
Нещодавно у «Видавництві Анетти Антоненко» побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта — …
«Україна 2030»: Пан або пропав
Очевидно, будь-яка нація, яка здобуває незалежність і власну країну, має ухвалити принаймні приблизний …
Риб’ячий жир «Чорного лебедя»
Зазвичай, коли потрібно проаналізувати якесь явище, книгу в тому числі, то починають із контексту. Передумови …
Допоки ми дихаємо, вихід є: Нік Вуйчич «Життя без обмежень»
«Допоки ми дихаємо, вихід є» — безсумнівність та актуальність цього твердження доводить власним життям …