«І звідки ти взявся?» - Спитає вона його потім. А він лише загадково посміхнеться і знизає плечима. Трішки помовчавши не витерпить і заговорить, натура вже така: «Ти насправді хочеш це знати? Мені чомусь здається що ні…»
«Все ти знаєш.» - Посміхнулась дівчинка.
Їх було двоє у той момент. Прогулюючись вечірнім містом вони нікуди не поспішали і нічого не планували. На перший погляд це була проста прогулянка. Ніщо не могло помішати їм тоді. Все було вирішено наперед. Зорі не просто так появляються на небі уночі і удень ховаються. Зорі – це не прості небесні тіла, це машини…
А за довго до цієї зустрічі на одній із зірок народився хлопчик. Він ріс незвичайно швидко. Волосся білими крилами розвивалося по плечах, голубі очі, кольору літнього неба… Дивлячись йому у вічі, люди помічали хмаринки, котрі пролітають навколо зіниць. Але що так притягувало людей до нього, ніхто не міг сказати з впевненістю. Розмова з ним проходила плавно: розумні та влучні питання і відповіді, цікаві розповіді, нові факти. Усе це робило його улюбленцем у будь-якій компанії.
У свої 14 років він уже закінчив зоряну школу і вивчився на оператора зірки. Загалом навчання тривало 18 років. Декому і цього було мало і вони продовжували вчитись до 22. «Хлопчина буде наступним Магістром Сузір’їв.» - Пророкували довкола. А що він думав на те сам? Прочитавши море книжок і зустрівши багато людей, він зрозумів одну річ: неможливо з впевненістю сказати, що чекає нас завтра.
А завтра на нього чекала практика. Як вона виглядала для зоревиків? Випускника, готового до практики просто переносять на Землю. Там він шукає інформацію стосовно людських бажань, мрій, сподівань та очікувань. Для чого це, спитаєте ви? Все надзвичайно просто: кожна зірка – це машина котрою оперує зоревик, з метою втілити людські мрії у реальність.
Дарелл, а саме так звуть, нашого молодого випускника сидів у своїй кімнаті і збирався з думками. Політ на землю – видатна подія у житті кожного зоревика. Що із собою взяти у подорож і якою вона буде? Питань було безліч. Хлопчак знав, що тривалість подорожі у кожного особлива. Вона може варіювати від декількох місяців до багатьох десятків років. Вагаючись якусь мить, він вирішив, що йому нічого не потрібно. Все необхідне можна дістати на Землі. Маючи абсолютну пам'ять, записів робити теж не потрібно. Отож залишилось дочекатись світанку: саме тоді здійсниться перенесення.
«Дарелл, ти вже зібрав речі?» - спитала мати свого сина. Батьки дуже любили єдиного сина. Батько Дарелла, Ейс теж був дуже талановитим зоревиком. Він працював на одній із найбільших зірок сузір’я Пегаса – Маркаб. Всього сузір’я містить 166 зірок, котрі видимі неозброєним оком із землі. Це була дуже відповідальна і престижна посада. Кожен випускник мріє стати оператором цієї зірки.
Віддавши сина до школи, вони навіть не могли уявити собі його потенціал. Вчителі завжди хвалили його, виокремлюючи з-посеред інших, насамперед, за його нестандартне мислення, котре відкривало нові сторони старих правил та аксіом. Пара довго готувалася до перенесення сина на Землю, та коли настав цей день, вона сильно хвилювалися.
Та юнак не переживав, або, можливо, вміло скривав свої емоції.
«Так мамо. Я нічого не беру. І не потрібно мене вмовляти. Я так вирішив.» - Впевнено відповів хлопчина.
Батьки не мали що на це сказати. Виховуючи сина багато років, вони знали його краще за інших. Знали вони і те, що якщо Дарелл сказав, що він так вирішив, то ніщо не здатне змінити його рішення.
І ось настав довгоочікуваний момент, момент перенесення. Сонце показалося на горизонті, перші промені освітили сонну землю. І з цими променями на неї ступили ті, хто в майбутньому буде помагати жителям цієї планети.
Перенесення зайняло лічені долі секунди: ось Дарелл стоїть перед платформою переносу, а в наступну мить він вже на Землі. Картина була досить цікавою. Юнак опинився на березі річки. Прямо перед ним розпускав свої бутони кущ магнолії. На протилежному березі розмістилося місто зі своїми багатоповерхівками.
Не маючи із собою жодних речей Дарелл повільно пішов до мосту, вивчаючи навколишній світ. Хоч він і знав Землю із книг, вживу все було набагато цікавішим. Затримавшись на хвилинку на мості, він помітив стайку риб, пропливаючих не далеко від поверхні води: все було в новину і викликало зацікавлення. Діставшись міста, хлопець вирішив не гаяти часу дарма і приступив до роботи, а власне до обсервації людей, до їхніх слів. Кожну людину оточувала овальна оболонка – аура, по котрій можна було дізнатися про особистість, настрій та стан здоров’я.
Вдосталь поспостерігавши за поведінкою людей Дарелл і сам взявся за діло: просто підходив до людей і питав їх різні речі. Відчуваючи, що турбує людей він потроху розпитував про їхні бажання, щоб зрозуміти саму суть.
«Пробачте, як вас звуть?» - Підсів він на дерев’яну лавку до бабці.
«Привіт, синочку. Я – Ольга. А тебе як звуть?» - З готовністю побалакати відкликнулась старенька.
«Мене звуть Дарелл. Я недавно в цих краях, переїхав. Ось мені і все цікаво.» - Привітливо посміхнувся він.
«Ось як… Зрозуміло. Ім’я в тебе і справді не наше. Ну у нас місто спокійне, охайне, хуліганів нема, люди доброзичливі і влада, здається, непогана. Немає на що нарікати.» - Проте у очах бабці явно читався сум. Швидше за все вона було самотньою. Діти, як завжди, переїхали в інше місто, внуки теж десь там, далеко.
Порозмовлявши з бабусею ще деякий час юнак пішов далі по справам. Слід було опитати людей різного віку, щоб побачити різницю між бажаннями на різних етапах життя. За день хлопчина розпитав безліч людей. Привабливий вигляд і вміння спілкуватись дозволяло людям відкрито розмовляти з Дареллом. Та й люди насправді виявилися доброзичливими.
Можна вважати це смішним, але юнак вирішив, що вже знайшов усю інформацію, щоб допомагати цим людям. Усі вони однозначно мрійники. Власне це і є двигуном їхньої цивілізації.
Вертаючись до пункту відправки додому, хлопець знову затримався на мості. Сонце повільно клонилося до заходу, лишаючи своє відбиття на воді, жуки-плавунці пускали кола на воді, стайка риб все ще кружляла неподалік.
Вийшовши на берег, з котрого почалось його знайомство з Землею, хлопчина помітив цікаву картину: контрастуючи з білосніжно-рожевим кущем магнолії, чиясь копна чорного, як ніч, волосся розвівалася по вітру. В аурі цієї особи було щось незвичайне і водночас дуже знайоме.
«Хто ж це?» - Думка стривожила свідомість хлопчини.
Почувши за спиною чиїсь кроки, дівчинка швидко оглянулась. Перед нею стояв хлопчина років п’ятнадцяти. Білосніжне волосся, голубі очі, високі скули. Ще не дорослий, але вже і не дитина. Він стояв на місці і з цікавістю спостерігав за нею.
Ніби прочитавши його думки, дівчинка повернулася і з цікавістю почала розглядати його, що, у свою чергу, дало Дареллу можливість побачити лице незнайомки. Якою ж вона була красивою: світло-зелені очі вдало контрастували з її темним волоссям, маленький, охайний носик, красиві губи…
«Дівчина. Чому ж мені здалось щось знайоме у ній, водночас не притаманне людям.» - Мозок все ще аналізував інформацію.
«Привіт. Мене звати Дарелл. Не заважаю тобі?» - Думки – думками, а розмова може дати відповіді на багато запитань.
«Привіт. А мене звуть Ліліан. Що ти тут робиш?» - Відповіла дівчинка, сідаючи на землю, під кущем магнолії.
«Прогулювався, містом, та одинакові картини домів уже набридли. Не проти?» - Очима показав юнак у бік дівчинки, безслівно питаючись, чи можна присісти. У відповідь вона лише кивнула. Перед тим як сісти хлопчина кинув оцінюючий погляд на сонце, прикидаючи скільки часу в нього ще залишилося до відправки додому. А залишалось уже не так і багато. – «А ти що тут робиш?»
Дівчинка й сама не знала, що її притягує сюди. Пробігшись швидким поглядом постаттю юнака, вона вирішила чесно все йому розказати.
«Я часто сюди приходжу. Мені тут подобається. Та є ще дещо, що притягує мене сюди. Я не знаю хто мої справжні батьки, та мені сказали, що мене знайшли тут, перед цим кущем. Мені тоді лише 2 рочки було. А що було до цього я навіть не пам’ятаю. Ось так я приходжу сюди, коли маю вільний час, з надією, що пригадаю, звідки я насправді. Чомусь це місто не здається мені рідним, та мені тут дуже подобається і я нікуди не хотіла б перебиратись.» - Дарелл у весь цей час уважно слухав Ліліан, і мозаїка загадки, щодо появлення дівчини у цьому місці, потроху складалась у картину.
«Цікава історія. Можливо я допоможу тобі з цим.» - Промовив юнак, дивлячись як засвітилися очі дівчинки. І він зрозумів – це було одним з її бажань. «Можеш мені не вірити, але я майже напевне знаю звідки ти. Треба лише дещо перевірити. Ти мене зачекаєш до ранку.»
Щось таке було у словах незнайомого хлопчини, що дівчинка зразу повірила йому усім серцем.
«Я чекатиму.» - Відповіла вона.
«Я не питався.» - Посміхнувся юнак, - «Я просто сказав. Я знаю, що ти будеш чекати.» - Повільно підвівся хлопчина, сонце уже заходило.
«І звідки ти взявся?»
А він лише загадково посміхнувся і знизав плечима. Трішки помовчавши не витерпів і заговорив, натура вже така:
«Ти насправді хочеш це знати? Мені чомусь здається що ні…»
«Все ти знаєш.» - Посміхнулась дівчинка, підводячись за ним.
Лишились лічені секунди до заходу сонця. Дівчинка, підкорившись якомусь почуттю, наблизилась до юнака і поцілувала його.
Слід гарячого поцілунку ще відчувався на губах, а Дарелл уже був вдома. Швидко вернувшись додому, він коротко розповів усе батькам.
«Але зараз мені треба з'ясувати одну річ, щоб викрнати одне з бажань. І швидше за все я залишусь там, на Землі, щоб допомогти ще з однією мрією, спільною.» - Закінчив юнак. Лише декілька хвилин спілкування, лише один прощальний поцілунок, та він був впевнений - це воно, те, що називають коханням.
Діставшись до бібліотеки, він знайшов реєстрацію народжених зоревиків. Просидівши багато годин над нескінченими списками, він все-таки знайшов дівчинку з іменем Ліліан. Впізнавши у батьках дівчинки мешканців цієї зірки він одразу направився до них.
Розповівши їм про дівчинку, він почув історію її зникнення. Все сталось банально просто: вона просто відправилась на Землю разом із одним із випускників, ненароком наступивши на платформу.
Глянувши на годинник юнак зрозумів, що у нього знову закінчується час. Взявши родинну фотографію батьків Ліліан, він поспішив вернутися до дівчини.
Перші промені лише пробивались крізь дерева. Ліліан скрутилась клубочком і мирно спала під кущем. Замилувавшись образом сплячої красуні, Дарелл просто стояв і дивився на неї деякий час. Але збагнувши, що їй має бути дуже холодно, скинув з себе куртку. Він ліг поруч з нею, стараючись зігріти теплом свого тіла, і накрив обох курткою.
Наступав новий день…
Примітка
Магнолія – символ благородства, наполегливості, весни, непорочності.
P.S.:
Дане оповідання є видумкою. Всі персонажі – це уява автора,можливі збіги з людьми – лише випадковість. Правдою є лише інформація стосовно сузір’я.
