Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (5)

© Аркадій Поважний, 23-09-2012

Наступна сторінка вже зацікавила мене, бо йшлося про історію махновського руху. Почалося з родоводу Нестора Івановича, я побачив маленького хлопчика, який мчить верхи степом, а під живою картинкою підписано, що це Родька син козака Міха, тобто дід великого отамана. Ось бачу сцену хрещення Нестора немовля, зараз перевіриться чи вірна легенда про ризу священика, яка спалахнула під час таїнства.
Мене смиконув Семибор.
- Облиш, – і загорнув сторінку.
Я ладен був дух із товариша вибити, адже відповідь була ось-ось. Гортав сторінки, дійсно потрібне вже не знаходилося.
- Як ви збиралися звідсіля вийти? – звернувся Семибор.
Питання видно неабияк спантеличило професора. Він навіть зазирнув у книжку, та Ладомира відволікла:
- Тату, відповідай.
- Стільки інформації. Десь записано було, – поліз до внутрішньої кишені.
Я розгадав, Коваленко не бажає повертатися. Він вилучив згорнутий у четверо папірець, який поспіхом вихопив Семибор.
- Загалом то дивно, – Семибор наморщив лоба, – дивно, що професор тут та й не пам’ятає. Він як і ми покладався на напарника. Як його там звали?
- Навіть не цікавилася ніколи, – Ладомира знизила плечима, – говорив, що очікував на тата, але щось пішло не так, якийсь зовнішній катаклізм. Була така спека, що йому стало зле і потрапив до лікарні, а потім не зміг знайти портал, він змістився і оце треба було чекати три роки, та він, як знаєте, помер.
- Зрозуміло. Згідно нашого часу за три години відкривається портал, то ж вирішуйте справи, Ладомиро, умовляйте батька, Дантуре, пройдися, зафіксуй побачене, тільки не захоплюйся.
Я вирішив оглянути інші вагони. Семибор пішов до гальмового майданчику готуватися до повернення.
Наступний вагон більше нагадував карету. Я обережно переступив через зчеплення.
У середині темно, однак розгледів сидіння розташовані один проти одного. Біля вікна пригорблений чоловік, який ніби од вітру старається сховати обличчя за коміром, а може просто намагається подрімати. Угледів мене і ніби оживився. Кивнув навпроти, запрошуючи присісти.
Я не відразу впізнав його. Нав’язаний шкільними підручниками портрет викривив уявлення про його зовнішність. Відкрите обличчя звичайного українського селянина.
- Чомусь був впевнений, що стріну вас тут, – почав я розмову.
- Усе закономірно, – Микола Васильович випрямився, – Привілеї мандрівників, знаходити майбутнє.
Я не зрозумів Гоголя.
- Аж ні, інформація жовтої преси.  То ви у вічній мандрівці?
- Маю право сходити на станціях. Ходімте поблукаємо.
- Не знаю чи можна мені, аджей збираюся повернутися, та чи й дозволить товариш.
- Зайдемо будь-якої миті, потяг нікуди не дінеться, він і рухається і не рухається одночасно.
Гоголь прочинив бокові двері карети-вагону. Я побачив темну вулицю-кам’янку. Коли вийшли, озирнувся на потяг, але того не було, лише карета. Сказати, що я злякався – нічого не сказати. Важко описати відчуття, коли усвідомлюєш, що навіки застряг у невідомому місці всесвіту, якого на жодній зоряній карті немає, майже без шансів повернутися. Одне заспокоювало – принаймні подорожній цікава людина. Заскочив назад, відкрив ті дверцята, через які зайшов. Туман, крізь який летів потяг-привид.
Рушив за Миколою Васильовичем, той йшов спираючись на парасольку-тростину.
- Де ми?
- Місце неспокою. Для деяких пекло, якщо бажаєте. Можливо стрінете когось із знайомих.
- Чому ви тут? Гадалося з вашою набожністю святий Петро двері до раю прочинить.  
- Умовність, мій друже, усе умовність. Дивлячись кому що рай. Для професора тут парадіз, де він щодня насичується знаннями і немає тому кінця-краю, хоча сам того не відає, що все це пил. А декому, наприклад слугі вашому, найбільше блаженство оспівана подорож.
- Так-так, розумію. Дорога. Тож ви знайшли свій рай?
- Кому Господь милостивий дав перо, той ніде не знатиме спокою.
- Це застереження?
- Кожен із нас у свій час свідомо обирає свою оману. Тут важливий ступінь шкоди од цієї облуди, як вона вплинула на тих, хто довірився.
Тут я угледів чоловічка, який мчав на зустріч. Біг неквапно, важко, ніби по пояс у воді, постійно озираючись. Підбіг до нас.
- Де вокзал? Вокзал де?! – звертався до мене.
Я вказав на карету. Та чоловічок помчав у інший бік.
- Що це він?
- Заблукав, – Гоголь знову згорбився, ховаючи підборіддя за коміром, – за ним женуться демони, які в іншому житті давали позику, а тепер вимагають свій профіт.
- А де ж ці демони?
- Вони завжди з ним. Колись він зійшов тут на вокзалі і тепер не може знайти його щоби забратися звідси. Куди б він не ходив, завжди кружляє навколо гаспидської вежі, де вікують духи тьми, які переслідують його, п’ють його душу, а йому здається варто знайти вокзал і страждання завершаться.
Потім ми бачили групи очмарілих людей по п’ять-десять чоловік, які тікали від видимої лише їм нечисті.
Та тут угледів двох чоловіків, які на відміну від інших ні від кого не тікали, а просто йшли мовчки, та відчуття що вони розмовляють, тільки телепатично. І – о диво! Одного я знаю, це сусід мій, який помер років вісім тому, впав на сходинах п’яний, головою вдарився. Кілька днів полежав та й відійшов.
- Володю, – привітально киваю.
Володя відходить од товариша простує до мене, а мене, чесно кажучи страшнувато, не хочеться аби надто близько наближався, бо бачив його у труні з жовтим обличчям і забинтованою головою.
- Здоров був, – вітається Володя, кивнувши у відповідь.
- Як ти тут?
- Та все як і у нас, тільки горілки не дають і вихідних немає.
Володя поспішив залишити мене і приєднатися до товариша. Я хотів навздогін спитати чи не бажає аби я переказав щось дружині, та осікся. Бо це б було безглуздо, аби я підійшов до Людмили і передав привіт, чи іншу інформацію від померлого чоловіка, на мене й так у дворі вже дивляться скоса, як на не зовсім психічно здорового.
Повернулися з Гоголем до карети.
- Чим закінчилися «Мертві душі»? – спитав на останок.
- Закінчилося? – Гоголь сумно посміхнувся. – Немає кінця, та й не могло бути. Мене при тому житті задурили власні гаспиди і я теж од них ховаюсь не завжди вдало. Головне, мій друже, ні за яких обставин не зрікайся землі своєї і не зраджуй переконання. Блукати потім світами відшукуючи друга, щоби просити вибачення за слабкість.
- Ще питання. Ви сумнівалися в силі християнського православ’я?
- І де ж я подібну обмову виронив?
- Всяка чортівня не побоялася церкви, зате не змогла переступити через радетельне коло.
Гоголь покривився і нічого не відповів.
Я повернувся до своїх. Професор все ще сидів над давніми записами. Ладомира гортала його конспекти.
- Він не може відволіктися, – мовила пошепки. – Як тепер, силоміць?
- А хіба книжку не можна забрати? – питання призначалося професору.
- Не віддадуть, – приречено мовив Коваленко, – а я ще так багато маю зафіксувати.
- Ви достатньо назбирали, – я кивнув Ладомирі.
Дівчина почала складати батькові записи, я рішуче закрив книгу і накрив долонею, даючи професору зрозуміти, що читати більше не дам.
Семибор на гальмовому майданчику домальовував крейдою магічні символи. У кожного із нас по три професорських зошити, більше не змогли, бо довелося ще застосувати силу, аби витягнути Коваленка із вагону.
- Бути обережними, – напучував Семибор, – місце виходу непередбачуване. Сектор надто великий, а там місцина або дерева, чи на биту цеглу. Професора за мною, аби назад не кинувся.
По обличчю Аретія я дійсно читав нестримне бажання повернутися до Книжки Часу. Його Семибор поставив у центр кола. Кинув меливо на майданчик і три жмені з потягу. Першим пішов некромант, професора мені довелося зіштовхнути, я полишав потяг останній. Як тіко ступив у густий, мов кисіль, туман, відчув під ногами щось гливке, а потім ніби провалився кудись. Наступної миті опинився у воді. Стало страшно, що телепортувалися десь на дні озера і хто зна чи спливемо. Шалено гріб до світла. Коли виринув побачив поруч професора з донькою, які безпорадно бовталися, хапаючись один за одного. Відчував легке запаморочення, таке ніби наркотичне сп’яніння. На дворі ранок. Я відразу впізнав Співочі тераси. Шматок цегляної стіни попереду, видно крізь гущавину байраку, поодаль над лісом височіє труба кочегарки, зиркнув назад, там чагарники, а трохи праворуч якась стара цегляна огорожа в кущах. Семибор вже сидів на піщаному березі, викручував сорочку. Я підхопив Ладомиру за талію і погріб до берега. Професор нарешті опанувався.
- Добре, що не на цеглу, або взагалі десь над проваллям могло б викинути, – говорив я Семибору, а він щось видивлявся на терасах.
- Це дрібнички, була небезпека опинитися десь в стіні, або під землею. Скільки ж нас не було? – Семибор зиркнув на годинник, та той через замокання вимкнувся. – За моїми розрахунками біля трьох годин.
- Чому говорив, що маємо там лише три дні бути? Адже професор ось вже три роки блукав у засвітах і з мозком його все гаразд.
- Не факт, – Семибор примружив око. – Самостійно вийти неможливо. Тобі вочевидьки довелося б стати постійним співрозмовником Гоголя, а ми із Ладомирою теж би якийсь інтерес знайшли.
Семибор вказав на верхні тераси, куди й направилися. Мене ж цікавило питання, чому пам'ять зберегла події, що відбулися в іншому вимірі.
- Цього разу не було волхва та прибульця, – пояснив Семибор. – Хоча й не факт, що утримається побачене, може забутися як сон.
- Розкажи, що ти згадав.
- Неприємні деталі. Мене забрали під час сну. Я почув наказ і слухняно поплентався на зустріч блискучому вогню і голосу. У мене брали аналізи крові і сперми. Я бачив багатьох піддослідних землян. Потім мене повернули.
- Кажеш забудемо? А записи? – я поліз до наплічної сумки в якій лежало три професорські зошити.
З’ясувалося трьохлітня писанина Коваленка цілковите безглуздя. Те, що там здавалося глибокомисленним і цінним, тут окрім як «абракадаброю» не назвеш. Якісь цифри перемішані з латинськими словами, кириличними наборами літер: «ys[njztвинесе зyftty?;j ,enbqjveбtpсвsljvjcns». Я спочатку подумав може професор стенографував, та той неабияк жахнувся, коли блимнув на свої записи, заплакав і саме з тієї миті ніби на розум послабшав, став відстороненим.
Магадара ми знайшли за терасами, сидів біля вогнища.
Я намагався оцінити які відчуття пережив у тому виміру. Щось таке «не таке». От що?
***
Я проводжав Ладомиру з батьком у Бориспільському аеропорту.
- Ми хоч і мало співпрацювали, але емоцій вистачить на кілька життів. У вас таке бурхливе життя. Кому сказати, на тому світі побувала.
На це я зітхнув:
- І мені неабияк радісна ваша присутність.
Несподівано вона кинулася мені на шию і вп’ялася губами у мої губи. Поцілунок був коротким. Вона швидко рушила до пропускної, повернулася, помахала.
- До зустрічі.
У відповідь я кивнув і мабуть сумно посміхнувся.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37872099876404 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …