Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45667
Рецензій: 89356

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (4)

© Аркадій Поважний, 23-09-2012
***
***
- Що ж значить той тайнописний ребус? – спитав я Семибора, коли на джипі поверталися до Водяної.
- Те, що знайти ми його знайдемо, а от чи заберемо. Черевато й самим там застрягти. Ваш тато загубився між світами. А звідти просто так не відпускають. Хоч би Дантура розпитайте.
Ладомира напружено стежила за темною дорогою.
- Що значить між світами? – питала. – Я так розумію, його немає в світі мертвих.
- Його душа не розділилася з тілом. Потяг це своєрідний механізм, який колись потрапив у часовий злам і це цілком закономірно.
- Закономірно?
- Розумієте, Ладомиро, шляхові комунікації це найдавніші споруди, які утримують особливе хрональне поле, що зберігає і накопичує інформацію. Про це міг би багато розповісти наш з Дантуром знайомець Орій. Закономірно тому, що саме на шляхах найбільше відбуваються часові та вимірові розломи. Наш потяг вочевидь потрапив у міжчасову паралель. Куди не пощастило попастися тим, хто ускочив не розділившись, – відчувши Ладомирине німе питання додав: – хто не розділився з тілом. Ця субстанція має бути виключно у цьому виміру.
- Чому не приймете ситуацію? – звернувся я до Ладомири. Чи варто тих зусиль? Можливо ваш тато спокій знайшов. А так се схоже на кіношну голлівудську штуку, ніби висмикуємо із тайника Дейва Джонса того Джека Горобця.
- Усе варто зусиль. Невже ви б не виклалися на сто відсотків аби виручити рідну людину?
- Хто зна... Різні категорії… Я стосовно виручання. Одне діло тут комусь підмогнути, інша справа – зав’язнути у незвіданому. Самі бачили яка для нервової системи напруга звичайний спіритичний сеанс, але це тільки квіточки. Уявіть що буде як тіко туди переступимо.
- Я так багато часу втратила доки розшукувала вас.
- Що ви, туди, куди ми маємо намір потрапити не існує поняття часу.
- Як те розуміти?
- Час – невід’ємна частина плоті, але у векторі нескінченності це одиниця умовна. Навіть не існуюча. Від народження в нашому програмному забезпеченні заблоковано поняття безсмертя, а встановлена програма обмеженості. Тому й світорозуміння віри доволі хитке, у кожного із нас є сумніви щодо справжності нескінченності, для нас вона віртуальна, хоча приклади оточують нас, той же космос, всесвіт. Важко уявити що це було завжди і ніколи не скінчиться, що космічній порожнечі немає ні початку ні кінця.
- На вашу думку в інших вимірах ця програма не працює?
- Припущення. Ми зіткалися лише з візитерами із інших світів, але ні я, ні товариші не знаємо випадку повернення звідти, хіба що у вигляді реінкарнації.
На Водяній були о п’ятій ранку. Я зателефонував Магадару. Виявилося він курсує лінією Полтава – Люботин – Губарівка. Очікує на станції Люботин. За годину були на місці, та він перемістився до Губарівки. Там його і знайшли. Станція, будівля позаминулого сторіччя. Магадар всередині вокзалу, стояв біля старовинної вокзальної буржуйки, що біля касового віконця ліворуч, робив нотатки у записничку.
- Не вженешся за тобою, – я спробував зазирнути у записи. – Щось надибав?
- Таки є, – розгорнув скручену генштабівську карту, показав позначки синім олівцем, – пункт прориву не лише уздовж залізниці. Востаннє потяг бачили саме на цій станції о третій ночі, сімнадцятого липня минулого року, трьома роками раніше щез наш професор. Прямого з’єднання між Водяною, де Аретій Коваленко заплигнув у потяг, і Губарівкою немає, однак його бачили ще неподалік звідси, де колись були торф’яники, буквально три роки тому там-сям лежали рейки старої вузькоколійки, та, звісно, здано на чермет. Потяг спостерігали вже на неіснуючій колії.
- А що таке «пункт прориву»? – спитала Ладомира.
- Місце, де гвинти часових вимірів з’єднуються, це відбувається в певний період, коли цією спіраллю проходить хвиля, що утворюється під час руху всесвіту, там і виникають прориви, чи «Врата», як написано у древніх манускриптах. Семибор визначив місця повернення, у кількох ми вже були. Це «Співочі тераси» і перша печера з кам’яними бабами.
- Знаєте де і коли можна спіймати цей потяг? – знову спитала.
- Припустимо на тому тижні у середу. Ходімо пройдемося, покажу де має бути.
Від станції ми рушили залізницею на північний захід у бік гігантського елеватора із затертим величезним написом періоду окупації. Пройшли біля кілометра, до залізничного переїзду, а потім метрів на двісті далі, за цегляною будовою залізнично-господарського призначення.
- Ось тут і спробуємо зайти, – Магадар вказав на місце метрів за п'ятнадцять від цегляної будки.
Ми поїхали до Сум.
***
У вечорі сиділи в суші-студії.
- Розкажіть Дантуре, свою історію. Що мав на увазі Семибор, коли говорив про потойбіччя, мовляв у вас слід розпитати? Ви так і не повідали що пережили.
- Давно то ніби сталося, а хоча й не так давно, – я почав хапати паличками рис від роли, що розсипалася, – після закінчення технікуму. Початок червня тоді такий самий спекотний був. Ми з одногрупниками відзначали далеко за містом у чорнещанському лісі. Ну прибувши давай лаштувати табір. Розклали намети. Я за дровами. Продираюсь, значить, хащами, коли набрідаю на цегляні залишки якоїсь споруди, се пізніше дізнався, що там колись монастир був. Пройшовся по руїнах, присів на пеньочку спочити. Приходжу в табір, тягнучи дві сухі гілки, а табору-то немає. Звісно припустив, що не туди приплівся. Потім дивлюсь, та ж тополина, на якій я м'ясо різав, навіть рештки моїх приготувань шашлику. Є спуза від багаття, сліди від наметів, та враження, що люди полишили це місце вже давно. Я навіть помацав згарище. Сконфужений їду до Сум. Відшукую одногрупників. З’ясовується, мене не було три дні. Кажуть я пішов і не повернувся. Мене шукали, гукали. Вирішили я навіщось подався додому. Почали непокоїтися після повернення. Я так і не довів нікому, що відлучався щонайменше хвилин на п'ятнадцять. Те, що електронний годинник на три дні відставав теж не переконливий факт, а для нас це факт, що час в інших вимірах вектор ілюзорний. Із моєї пам’яті інформація була геть зітерта.
- Ви впевнені, що були в іншому вимірі? І що значить зітерта пам'ять?
- Я це знаю. І те, що інформація заблокована. Подекуди спливають у пам’яті деякі епізоди, спогади про ці дні відсутності. Я бачив дивовижні містини, старовинні краєвиди, хатки під соломою, квітучі сади, озерця з неймовірними птахами. Місця, куди хочеться повернутися. Особливо свіжі ці спогади коли прокинешся, але вмить забувається, через лінощі записати не вдається.
- А може то був просто сон?
- Тоді й годинник спільно зі мною в анабіоз увійшов.
Ці дні ми займалися приготуваннями до можливої подорожі: збирали амулети, записували і вчили потрібні замовляння. Ладомира категорично відмовилася від готелю, після побаченого на Савинському цвинтарі боялася залишатися вночі сама, тому жила у мене. Мало того, я навіть змушений ночувати з нею в одній кімнаті, вона на дивані, а я на підлозі.
Відвідали Сумські незвичайні місця. Я показав стару масонську лабораторію, що на центральному цвинтарі, у вигляді цегляної піраміди, заввишки сім метрів. Тепер із цієї давньої, загадкової будови зробили смітник, бо, як мені повідомили у краєзнавчому музеї, наша сумська піраміда не в списку історичних пам’яток архітектури. Що вже казати про ті пам’ятники, які ніби то під захистом. Наприклад дві мармурові скульптури Арістіда Круазі на могилах родини Харитоненків. Колись вберегли від Герінга, але від самих себе не змогли захистити.
***
Джип ми залишили на стоянці у Богодухові. Рушили куди вказав Магадар, а сам він відправився до Співочих терас, де у визначений час має відкрити нам портал для виходу.
Розташувались у лісосмузі.
Семибор біля полотна, як і на могилі, сипав біле меливо, читав заклинання. Ми спостерігали здаля.
- Хтось робив таке раніше? – спитала чомусь шепотом.
- Якщо вірити метафорам пращурів, то подорожували.
Підійшов Семибор, дав нам по амулету.
- Боязко? Мене самого теліпає.
- Невже ви йдете на ризик заради двадцяти тисяч?
Семибор не відповів, посміхнувся куточком рота, скосившись на мене. Я ж здогадався, що вона сподівається на нашу відмову від затії помандрувати у потойбіччі.  
- Якби мали записи вашого тата раніше, то неодмінно спробували б, – відповів я, – і без ваших тисяч.
- Коваленко знає про вихід назад, але не повертається, – Семибор замислено дивився у професорські записи, – щось не дозволило…
- Є які припущення, що там очікує? – її вимова більше благальна.
- Лише припущення, у яких основа підтверджена скрижалями та манускриптами. Там на нас може звалитися розширення свідомості. Головне обереги не втратьте. Принаймні єдина зброя, хоча в ефективності не впевнений.
У мене амулет квадратної форми, розміром п'ять на п'ять сантиметрів, мідний із зображенням ліній і п’ятьох знаків схожих на арабські літери. У Ладомири звичайний анк, теж мідний, знаю Семибор виготовив його зі снарядного пояска, який знайшов у лісі.
- О котрій наш потяг з’явиться? – спитав я.
- Якщо вірити записам професора, то від другої до третьої ранку, наступний розлом за двадцять годин у Криму.  Ну, коли тут не складеться, то встигнемо до теплих країв.
- Чому саме потяг? – питала Ладомира. – Якщо це провідник між світами, то напевне явище не сучасне. Ви кажете древні теж подорожували, що у них було?
- Я думаю у різні часи на подібні геофізичні явища впливали всілякі новітні винаходи, чи то коліща, корабель. Часто у наш вимір прориваються карети. Залізниця найбільша споруда на землі, і саме на ній повсякчас відбувається просторовий злам.
- У звичайних шляхів не менша топологічна зв’язаність, – сказав я. – Чи є на них свій «Летючий Голландець»? Мені не доводилося чути.
- Не доводилося, бо не цікавилися, ми сконцентрувалися здебільшого на спіритизмі та полюванні на привидів. Так, дороги теж мають давню зв’язність, для прикладу можна порівняти триверстові карти і генштабівські. А про шляхові загублені об’єкти у просторі я вже говорив – карети.
Ми очікували, а потяги йшли з інтервалом двадцять-тридцять хвилин. Вночі активність зменшилася.
У визначений час пішли до насипу. Взялися за руки, створили, таким чином, коло.
Семибор читав заклинання.
Я відчув подих гарячого повітря, але тіло пронизував холод, чом так не знаю.
Страх. Наявне відчуття присутності чогось незвіданого. Відчуття споріднене із тим, якби я стояв у темній кімнаті і знав, що довкіл мене мерці-зомбі.
Ладомира зажмурившись, молилася.
Мабуть примари з’являються саме так, потяг прибув безшумно і біля нас ніби уповільнив хід. Старовинні три вагони. Перед нами останній. Перший на сходину зайшов Семибор, другий я, допоміг дівчині. Тамбуру немає. Ми стоїмо на гальмовому майданчику. Довкіл нічогісінько не видно лише густий туман і надзвичайна тиша. Раптом я абсолютно ясно пригадав деякі моменти у житті, які, гадалося, зітерлися із пам’яті. Згадався той далекий випадок випускного вечора. Я йду, збираю хмиз. І ось, біля старого дубу натикаюсь на дідугана з довгою сивою бородою, у нього надзвичайно блакитні очі, вдягнутий у довгий плащ з каптуром. Мені і страшно і цікаво, переважає друге. Старий манить за собою, обводить довкола дубу промовляючи: «Ми йдемо попід горою, за водою, за водою. Розійдіться темні ночі відступіться чічень з вишнем». Ми кружляємо і з кожним колом я бачу довколишні зміни оточуючого середовища: дикі зарості акації, кленку, кропиви поволі щезають, натомість з’являються трояндові алеї уздовж яких йдуть ченці, поглинуті у роздуми. Далі в полі зрю козака за плугом. Благоговійну картину доповнює монастир, але на шпилі не хрест, а свастичний символ коловрату.
«Де я?» – питаю волхва.
«В країні знатників і спокою» – відповів.
Я згадав як спілкувався з воїнами, бачив підземні бібліотеки, там калугирі сховали мудрість часів до «слушної години». Ще пам’ятаю як вельми не хотілося повертатися, а старий відун привів до дуба і торкнувся мого тімені і я все забув… А тепер тут згадалося. На обличчі Семибора занепокоєння.
- Що таке? – питаю.
- Мене викрадали іншопланетяни, – прошепотів, стурбовано наморщивши лоба. – У різних вимірах відновлюється пам'ять.
- Таки дійсно.
Семибор прокрутив між пальцями десятикопієчну монетку, жбурнув у туман. Монета повільно розчинилася.
- Схоже ми у двомірному просторі, – Семибор ніби желе зачерпнув туман, перекинув з долоні в долоню, – зверніть увагу, усе довкілля ніби намальоване і цей вимір знаходиться всередині нашого тримірного простору і таких світів безліч. У межах кожного відбуваються деякі метричні співвідношення, закономірності, тут ми пригадали наші подорожі, які Стражі заблокували, а в іншому вимірі, ачей пригадаються кармічні переходи.
Семибор зиркнув під ноги, а потім вилучив олівчик, уперши собі в долоню, покрутився на місці.
- Отака ще притаманність.
- Що? – перепитую я.
- Тіні немає, – помітила Ладомира.
- Так, тут немає тіней, – чомусь зрадів Семибор.  
Зайшли до вагону. Звучить приглушена музика, таке ніби скрипка, музична скринька і наче на гітарі з розтягнутими струнами хтось бринить перебором. У вагоні напівморок, темно-аквамаринове освітлення пробивається із газових ліхтарів. Сидять люди, але облич не розгледіти. Відразу видно вбрання початку ХІХ сторіччя, а мо’ й ранішній період, на чоловіках циліндри, а на дамах капелюшки з вуалями. Хоч і моторошно, але з перемішкою спокою. Сидять по двоє, один проти одного, застигло без розмов, зі стелі на ланцюгах звисають спальні місця, на одному бачу чоловіка в білому, який лежить ніби покійник  зі схрещеними на животі руками, тримаючи в пальцях свічку. Він скорботно зітхає, смикає плечима, видно давно-давно хоче упокоїтися, та не виходить.
Я повернувся до Ладомири. Вона бліда. Вдивляється у пасажирів.  
- Хто вони? – спитала чи то мене, чи Семибора.
- Заблукали між світами. Вічні мандрівники, – пояснив Семибор.
- А ми? – перепитую, хоча знаю, що товариш не може дати стовідсоткової відповіді, питаю, бо треба щось питати, так легше. – Така ж перспективка?
- Маємо три земні дні, далі буде пізно, бо мозок міцно зафіксує усе побачене і тоді Страж не відпустить.
- Страж? – перепитую.
- Принаймні так написано, – відмахнувся Семибор, – я так розумію тут, щось зі свідомістю пов’язане. Адже в цих світах мозок наш налаштовується на інші хвилі, Орій би сказав, що знімається блокування. У кожного із нас задіяно десь три відсотки від загального потенціалу, а тут, уявіть, із кожним днем можливості розширюються, розкривається ця сама кебета, а такі люди в нашому вимірі доволі небезпечні, як в народі кажуть – «мавпа з гранатою».
- Не зовсім зрозуміла логіка, – Ладомира наморщила чоло.
- У нас бракує духовності, а розкриті можливості мозку – це зброя дієвіше від пістолета чи автомата. Та пересічній людині неможливо утримати знання більше години, збожеволіє. Однак всім властиво вважати себе більш ніж є, немає гарантії, що не піддамося спокусі.
- Так у нашому вимірі немає таких людей? – знову спитала.
- Є. Тільки до цього йдуть роками через духовне очищення.
Раптом Ладомира смиконула мене за рукав і вказала у закуток, де біля свічки сидів чоловік, схилившись над зошитом, щось жваво переписував із товстої книжки.
- Тату, – промовила тихо.
Мужчина ледь підняв голову, дивився поверх окулярів. Стурбований і знервований погляд, видно відволікли від чогось вельми важливого.
- Тату! – кинулася в обійми.
Та професор не дуже зрадів, бо таки дійсно відірвали од превельми немаловажного.
- Доню? Ладо? – мовив приглушено, мені здалося голос пролунав звідкись із простору. – Чому ти прийшла? Я ж працюю.
- Тату, я за тобою.
- Навіщо? – професор здивовано озирнувся. – Щось трапилося?
- Тебе немає три роки.
- Що таке говориш? – старий тепер зиркнув на мене і на Семибора. – Хто вони?
- Аретію Васильовичу, – я простягнув долоню, – ми допомагаємо Ладомирі. Маєте піти з нами.
- Але я стільки ще повинен записати.
- Що написати? – Ладомира взяла його за кисть. – Тату, ходімо.
Аретій прибрав її руку і знову взявся за перо.
- Тут стільки знань криється, – стурбовано бубонів професор, – я не встигаю занотовувати. Відповіді на всі питання всесвіту. Так, це книга світобудови, велика книжка, ніщо на землі не приховане від неї. Кажете, мене не було три роки, а мні думається принаймні кілька тижнів.
- Так, – Семибор глянув на механічний годинник і на мобілку. – Потік часу тут одиниця не постійна. Для одних тиждень, для інших роки. У нашому вимірі вже година минула.
- То через скільки ми повернемося по нашому часу? – спитав я.
- Можна повернути в пункт відліку, але бажано йти по нашій паралелі, інакше можемо потрапити у змінену паралель часу.
- Як у стрічці «Назад у майбутнє», – припустив я.
- Щось десь.
Я зазирнув у дивну книжку. Побачив зображення мамонта. Мамонт рухався, ніби дивлюся маленьку кінохроніку. Хотів перегорнути сторінку, та професор міцно ухопив за кисть.
- Ні в якому разі! Я ще не переписав цю сторінку.
- Ну то й що з того?
- Це книга часу, сторінки унікальні і ніколи не повторюються, що не аркуш, то мудрість віків. Я намагаюсь законспектувати найважливіше, але тут кожне слово на вагу золота, я стільки зошитів списав. Здалися мені ці мамонти, але ж тут інформація, якої у жодному підручнику, посібнику не знайти.
Показав під стіл. Від підлоги до нижньої панелі стоси загальних зошитів.
- Де ж ви їх стільки набираєте? – спитав я, беручи один із конспектів.
- Закінчується один, з’являється інший, – Коваленко дописав перегорнув чергову сторінку, – Це насправді покарання, із кожним завершеним зошитом думаю «останній», та з появою нового усе повторюється. Така спокуса дізнатися нове, заринути у минуле, а також у майбутнє. Тут відповіді на всі питання. Хочете дізнатися чи існував Христос насправді – будь ласка, це один із моїх перших конспектів.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.071368932724 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …