Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44783
Рецензій: 87673

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (3)

© Аркадій Поважний, 22-09-2012
У двері подзвонили.
Настала черга Семиборової історії.
Перед оповіддю він довго бовтав чайною ложкою, перемішуючи цукор, потім навіщось грів долоні, обхопивши чашку.
- Варто почати з невеличкої історії-преамбули, яка сталася сто шістдесят років тому. Волосний писар віддавав дочку заміж. Партія краще нікуди – сам повітовий староста. Ще й удача яка, дочка не артачиться, як-то було модно: «люблю, не люблю», хоча забаганка така, не дай боже. Весільний кортеж. Карета молодих прикрашена блакитними трояндами. Ой, як багато нервів і грошей коштувало молодому знайти чудного біолога, який винайшов спосіб вирощення фантастичних квітів, тільки от запах від них неприємний, тхнуть підвалом. Спочатку біолог опирався, не віддавав ні за які гроші, та коли дізнався, що це примха нареченої, поступився.
Батюшка, церковний спів – для неї казка. Він – найщасливіший. Невдовзі красуня-жінка переступить поріг родинного маєтку, щоб до кінця віку стати господаркою, передбачення щастя, приємних сімейних турбот.
Макове поле. Кортеж увірвався у нього із лісосмуги.
«Хочу, – мовила молода наказовим тоном, а він з готовністю лицаря дивився їй у вічі, аджей це перший наказ дами серця, – хочу перейти макове поле і вийти із кривавого килиму до майбутнього вічного дому».
Йому не хотілося відпускати її саму, але настояла.
«Іди, люба, ми чекаємо біля Хухриного яру».
Минула година. Її немає. Кучер Селіфан засуджував: «Е-ех, нерозумні, хіба ж можна відпускати через маківки».
Її знайшли. Вона лежала посеред поля, маковий дурман усипив навіки.
Смоляне волосся повітового старости у той день стало білим. Він поховав її на тому ж місці, де вона знайшла «вічний дім», а на могилі посадив дуб.
Минули роки, як уже казав, більше ста. Від маєтку не лишилося і цеглини, макове поле стоптане кінськими копитами і переоране вибухами снарядів. Залишився лише дуб. З роками це місце обжилося, з’явилися села, хутори, звісно цвинтар. Серед жителів дотепер ходить легенда про наречену-примару, яку в червневі ночі бачать на весіллях.
Семибор підвівся і далі оповідав вже пересуваючись по кімнаті, ходив од вікна до дверей, від дверей до протилежної стіни, подекуди щось брав з книжної полиці, гортав, ставив на місце.
- Весілля було у самому, як то говориться, розпалі. Одна половина столу зібрала гостей середнього і похилого віку, які під хміль вдалися до фольклору, витягуючи варіацію «Марусі», намагаючись перекричати монотонне «бумс-бумс-бумс», що вилітало із двохсот ватного динаміка, акомпонуючи молодіжним танцюлькам. Я саме знаходився між «бумсом» і «Марусею», обираючи якій стороні надати перевагу. І там, і там весело. Спробував пострибати з молоддю, та зразу ж відчув, ще кілька «па» і все випите, та з’їдене вилізе назад. Сів біля вокалістів. Півсотні п’яних горлянок волало: «Маруся, раз-два-три калина…». Там ще гірше стало. Взяв пляшку мінералки, вийшов із двору. Під огорожею замість лавочки лежали дубові колоди. Всівшись, обіперся на паркан. Після ковтка газовки відчув полегшення, нудота відступила. А ніч така тепла, на небі ні зорі. Провів долонею по траві. Суха. Дощ було б добре, а то протягом травня ні краплини з неба не впало. Раптом з боку дихнуло прохолодою, наче десь у темряві відчинився старий підвал. Я здригнувся і потер долонями під пахвами. Запахло вогким, знайомим, та, хай йому чорт, не збагну чим саме, щось таке, чого тут не має бути.
«Чому один?» – почувся жіночий голос, який ніби прийшов з підвальним холодом. Поруч сиділа дівчина з довгою чорною косою, що звисала з плеча. Обличчя розгледіти не міг. Коли ж підсіла так непомітно? А може і сиділа тут, просто не помітив.
«Чому сам?» – знову запитала.
Я знизив плечима і зробив гримасу.
«Просто… музика не подобається і взагалі» – кажу і думаю, що я таке верзу.
«Неправда, тобі зле. Хіба ж можна стільки пити?»
«Чом же зразу неправда? Тому й погано стало, бо музика не подобається. А хто ти?»
Дівчина підвелася.
«Ходімо на свято».
Я черговий раз поморщився, теж мені свято знайшла. Поплентався за нею. Сіли з самого краю столу. Дивне, мене досі переслідує цей запах. Після чергової чарки у голові зовсім потьмарилося. Спробував розпочати з незнайомкою інтелектуальну бесіду, але з язика злітало, вірніше сповзало, таке казна-що. Навіщось почав розповідати про старців, перейшов на соціальний статус пенсіонерів, продовжив нищівною критикою верховної ради, потім забув з чого почав, яку взагалі тему розвивав.
Хоч на початку нашого знайомства вона засуджувала, що я перебільшив спожиту горілчану норму, однак раз-по-раз наповнювала мою чарку.
Коли гості загорланили «гірко» незнайомка підняла бокал вина.
Чарка, випита за поцілунок молодих була зайвою. Мене хитало, от і зачепив ліктем недопитий бокал вина, мадера виплеснулась їй на плаття. Вбрання у неї якесь дивне. Тільки тепер помітив. Біла сукня вишита блакитними трояндами і, здається, тюльпанами. Я наблизився щоби збити винну калюжу. Ні, то не тюльпани, таке, на маки, наче, схоже. А запах то від неї! На сукні з’явилася рожева пляма.
«Е-е-е…» – тільки й зміг мовити. Забув як вимовляється «вибач».
Вона поспіхом підвелася. За кілька миттєвостей моя свідомість розчинилася у киселю нічних картинок.
Прокинувся на сіновалу, хміль ще не вийшов, але щось вже тямив. Коли проходив повз стіл, прихопив пляшку пива. За двором жадібно припав до горличка. За кілька ковтків спорожнив половину. Свідомість посвітлішала, щезли перед очима темні плями.
Пригадалася учорашня знайома. Без сумніву матюжить мене за зіпсовану сукню. Із двору вийшов мій приятель і співробітник Аполлінарій, якого в селі називали «Ядрьона Галоша». Сів поруч, безцеремонно забрав моє пиво і одним ковтком допив залишок.
«Хех…» – Аполлінарій закурив турецький самосад. «Ти, ядрьон галош, сьогодні з цим попустися», – постукав пальцем по кадику. – «Шабашка на хуторі».
«Хто вмер? Старий, молодий?» – спитав, аби щось спитати, бо абсолютно байдуже який вік у небіжчика, тим більше це ніяк не вплине на полегшення копання.
«Баба стара. З ямою голова поболить, ритимемо на місці старого дуба, пеньок там і коріння. Коротше, буде заморока».
«Слухай, а що за баришня у вечорі біля мене терлась?».
Аполлінарій наморщив лоба:
«Ну ти, ядрьон галош, питаєш, я вчора прізвище своє забув» – він важко підвівся, розповсюджуючи довкіл турецький сморід, пройшов кілька кроків, спинився, потім гаркнув фальцетом, бризнувши фонтаном слини: – «Ні грами!».
Я відмахнувся, мовляв, «відчепися». Подальші спроби щось з’ясувати про незнайомку виявилися марними. Головне, мене пам’ятають, а її ні. Мовляв, куняв за столом сам і вином нікого не обробив. Незрозуміло.
За кілька годин ми з Аполлінарієм добиралися до цвинтаря. Плили річкою. Я підгрібав на кормі, та більше імітував, раз-по-раз зачерпував воду, витираючи спітніле чоло.
«Он-но» – кивнув Аполлінарій, вказуючи кудись наперед. Я побачив доволі живописну і водночас моторошну картину. Цвинтар знаходився на пагорбі, під яким проходило русло. Поміж хрестів росли столітні сосни, та берези. Вода роками підмивала берег і утворилося урвище, метрів на два над рівнем води із піску між коріння видно частину труни, а на самому пагорбі похилений дерев’яний хрест. Вочевидь за рік-два труна впаде у воду.
Цвинтар неподалік Хухриної балки. З пеньком дійсно багато роботи. Коріння зміїлося повсюди і міцне.
Тюк…тюк… тюк… Як важко на похмілля лопатою довбати, на скроні тиск, ще й дощ суне. Спати хочеться. Отак, хоч сам у яму прохолодну лягай.
«Нічого, – підбадьорював Аполлінарій, – у вечорі, ядрьон галош, погуляєм, не гірше ніж на весіллі буде».
Його слова аж ніяк не тішили.
«Ух, йо-йо! – вигукнув Аполлінарій, а я саме спочивав за насипом. – Ти, тільки глянь, труну наникали».
Дійсно, то була домовина. Ми обережно її обкопали.
«Ну, ядрьон галош, гробик то старовинний. Скільки ж тут пролежав? Дубку не менше ста років, якщо не більше, – почухав потилицю. – І що ж тепер із сим робити?»
«Глибше закопаємо, – пропоную, – а бабцю зверху покладемо».
«Так, а що, ядрьон галош, хіба не цікаво. Знаєш, як раніше ж ховали, ну там хрестики золоті, ґудзики срібні… Сам бачиш, у такому ящику безштанька не покладуть. То як?»
Чесно кажучи, ця ідея і мною оволоділа, хоча без такої пожадливості, просто дійсно цікаво, що за таємницю приховує стара труна. Я піддів сокирою кришку. Із середини дихнуло цвіллю. У мене мурашки поза шкірою – так пахло вчора від незнайомки. В середині лежав труп жінки. Одежа і тіло на диво збереглися. Обличчя накрите саваном. І головне – ніяких ознак розкладу. Ми безліч разів натрапляли на давні поховання, здебільшого надибували на кістяки перемішані з гнилими дошками, та залишками одягу. Попадались і цілі труни, але в середині знаходили мумію і тлілий одяг. Траплялися покручені тіла, я припускав, щ то випадки, так званого, «летаргічного сну», думав поховали нещасних живцем, та виявилося, що коли домовина герметична і тіло не скривали через деякий час труп вибухає.
Я стягнув саван…
Молода дівчина, дуже вродлива. Наче спить.
«Уміли ж, ядрьон галош, людей ховати, ніби жива, он навіть кров, а хреста бач, не було».
У мене волосся дибки полізло, коли побачив рожеву пляму. Аполлінарій помацав її і зазначив: «Волога». Потім понюхав.
«Тьху, гидота, мадерою пахне, учора мабуть відро цієї жужки видудлив».
Раптом труна почала тріскатися. Ми кулею із могили. Труп миттєво розклався. Біла у трояндах і маківках сукня почорніла і зітліла. Через хвилину у розритій могилі лежали жовті кістяки і гнилі дошки. Саме з того часу я можу бачити інших людей. Не скажу чи зустріч з нею вплинула, а може те давно у мені ховалося і той контакт з нареченою-примарою якось зламав перепону, яка оберігає людську свідомість від спозирання потойбічного. З тої пори я не торкаюся горілки.
- Ваші історії поєднують мертві жінки, – зазначила Ладомира, – якщо оцінювати з позиції старого Фройда, у вас нав’язлива ідея рятувати дівчат.
- Думаю, у нашому випадку це навіть позитив, – одповів я.
- І оповіді надто злагоджені, ніби по написаному оповідаєте.
- Про це дійсно багато разів говорилося, навіть за мотивами є два опубліковані оповідання. Отже, друзі, визначимося. Пані Ладомиро, які ще надасте матеріяли, окрім того, що татко пропав з міфічним потягом?
Ладомира вилучила із саквояжу теку, подала мені.
Перші листи англійською, я трохи тямив але не достатньо. Передав Магадару. Затим побачив кілька триверстових карт чернігівської, полтавської та харківської губерній. Червоним олівцем позначені пунктирні креслення, можливо якийсь шлях.
- Що у записах? – спитав Магадара.
- Так, кинувши оком, можу сказати, що йдеться про пересування об’єкту «х», вочевидь приблизна схема його переміщень, ще розрахунки.
- Наш потяг, – я теж зазирнув у формули. – Це все?
Останнє питання стосувалося Ладомири.
- Він зник три роки тому.
- Відомо де саме?
- Його помічник востаннє бачив на станції Водяна, 25 серпня.
- Що за помічник? Із ним можна погомоніти?
- Помер через три місяці після зникнення тата.
- Що ж, – я підвівся, – почнемо зранку. Початкова точка – станція Водяна.
- Я їду з вами.
На Ладомирине бажання ніяких заперечень, вона платить тим більше у неї колеса.
***
Ми виїхали о п’ятій ранку на Ладомириному джипі, його позичила у якихось батькових друзів у Києві. На місці були о дев’ятій.  
- Отже, – почав я нараду, – тут розділимося. Магадар залишається на вокзалі, а ми з Ладомирою в поміч Семибору.
Вона не стала розпитувати. Поїхали до селища Краснокутськ на Савинський цвинтар, де та сама могила. Я був тут лише раз і дорогу до загадкового поховання не пам’ятав. Не думав, що ще раз доведеться переживати те жахіття. Ми стояли осторонь, доки Семибор здійснював приготування: сипав довкіл себе порошок, читав заклинання:

Вітер стеле, вітер меле
Ніч без місяця виходить
І вона не захистить
Від духів давньої землі.
Батьку зоряних богів,
І ти, королево золотої корони – Іштар
Закликаю вас собі у поміч.

- Підготовка до нічного дійства, – шепнув їй, відповідаючи на німе запитання.
- Ми не повернемося сьогодні на станцію?
- Ні. Поспілкуємося зі світом духів.
- А чому йому самому це не зробити?
- Потрібно двоє помічників. До того ж це зміцнить вашу віру. Хвилюєтеся?
- А як ви гадаєте? Можливо для вас спілкування з мертвими щось побутове.
Очікуючи потрібної години ми блукали по селищу, з’їздили до Каразинського саду, я показав магічні місця – козацькі печери, у глибинах яких прихована мудрість, а тепер ходи завалені, є тільки візуальний ефект таємничості.
- А якщо зараз у них зайти?
- У двох ходах можна пройти не більше десяти метрів. В одній московська церква влаштувала щось на кштальт торгової лавки, а в іншій зберігається інвентар. Колись були закриті зовсім, пам’ятаю ще хлопцем організував банду, зламали замки, сподіваючись на цікавенну подорож, та на нас очікувало розчарування.
- Ви намагалися дібратися до тієї мудрості?
- Хотів, але облишив. На це потрібен знак, а так лізти небезпечно. Та й взагалі, чи варто? Знання нікуди не щезають, в яких би підвалах не ховала їх інквізиція, навіть вогонь не знищить. Якщо виникне у них крайність, вони знайдуть потрібний мозок.
Потім ми відвідали історичну пам’ятку України – Співочі тераси. Місцина у глибокому дубовому байраку, поруч велике озеро і ці дивовижні споруди. Викладені амфітеатром із цегли, на деяких вензель «ФП». Засаджені яблуками. «Співочі» тому, що тут є одна особливість, коли стоїш на майданчику перед терасами і видаєш гучний звук чи то кричиш чи співаєш, то голос відлунням повертається, ніби десь у повітрі застигли невидимі динаміки.
Ладомира на прадавньому капищі відчула те, що і кожен – спокій.
- Хто їх збудував?
- Офіційно цукрозаводчик Іван Харитоненко, ще наприкінці дев’ятнадцятого століття. Насправді поміщик обклав цеглою вже готовий амфітеатр. За цегляною кладкою піщані брили, яким більше трьох тисяч років. Ми проводили аналіз. Увесь світ витанцьовує навкіл вашого Стоунхеджу, а тут, як бачите, місця є крутіші, сакральніші. Самі відчуваєте, яка потужна енергетика. Приходиш зі світлими думками, відкритим серцем, цілющі сили сприятливо впливають. Якщо ж чорна людина, то й сурідника у супровід отримує. До цих споруд ведуть підземні ходи. Харитоненко знав про цілительські випромінювання місця, тому урожай яблук збирався ретельно і оберігався. Жоден плід не гнив, кожне яблуко запаковувалося по окремості.
- Чому тепер немає ходів?
- Теперішнім поколінням вони не потрібні, – я показав на залишки свинства: спуза від багаття, пляшки та бляшанки, – нажаль ми не цінуємо те, що маємо, на відміну від англійців.
- Ми? Ви теж?
- Ціную, але узагальнюю, бо я невід’ємна частина цих людей. І моя вагома провина, що я, будучи вчителем, маю виправляти, лікувати душі, зайнявся казна чим. Слід було гамувати гордощі.
- Полюєте на привидів. Це називаєте казна чим?
- Чесно кажучи, привидів не буває, є прогалини між світами.  
- Ви давно практикуєте в магії? Хіба це зараз вигідно?
- Розповім про один випадок. Якось довелося нам «розібратися» із сільською відьмою. Мешканці одного села потерпали від того, що корови не доїлися, сліпці забирали врожай картоплі, нашестя мишей на клуні. Звісно, на початку двадцять першого століття подібне списувалося на що завгодно тільки не на чаклунство. Тоді, перший рік практики в сільській магії, та дечого нахапалися із відповідної літератури вже мислили себе великими магістрами, потужніший від нас хіба Каліостро, та й то, треба ще подивитись. Приїхали в село, вірніше це хутір. З одного боку, значить, ліс, з іншого балка, а за нею поле. Спускатись до хутора десь півкілометра з траси. Прийшли до Михася, який нас викликав.
«Ми не можемо громадкою вирахувати її, та, так би мовити, нейтралізувати», Михась говорив, щільно затуляючи гардинами вікна. «Поскаржитись? Самі розумієте немає кому. До дільничного йти? Мовляв, відьма поперек горла. У самих лише підозри. Та й спіймаємо що тоді? Хату спалити? Хлопець у Сумах студент, то ж і навчив до вас звернутися». Семибор питає чи все зібрали, що просив. Михась відкидає фіранку, показує полицю з двістіграмовими майонезними баночками на третину заповнені молоком. Це Семибор попрохав його позбирати залишки надоїв з тих корів, які висмоктала відьма. Сходили до церкви, вона від хутора десь кілометр, у селі. Почали радитися хто тут буде опівночі. Визвався я. Семибор тоді розпорядився: «Дантур не пускає її тут і заманює за собою, а ми замикаємо в колі». Попрохали Михася знайти якесь безпечне місце, аби випадкових людей опівночі поменше. Михась завів на лісову галявину. Ми почали приготування. Прибрали місце від стерні, та осіннього листя. Обкопали подвійне коло, одне діаметром два метри, і друге два з половиною. У траншейки поклали горючу суміш, рецепт відомий лише Семибору. По лінії внутрішнього кола розклали дощечки з пентаграмами. О двадцять третій я зібрався до церкви. На останнє Семибор давав настанови: «Повертатимешся, намагайся не озиратися інакше втрачатимеш духовну рівновагу. Заходиш до внутрішнього кола, підпалюй і читай. Далі ми зладнаємо». Я на ровер і покрутив. Поволі віддаляючись далі і далі од товаришів відчував страх і безпорадність. Єдиний захист це слова і обереги, на шиї свастика. Я все ще не здолав ту оману, що зброя має бути у вигляді ножа, або пістолета. Страшно їхати під лісом, тут вже хтозна чого більше боятися нічних демонів, чи диких звірів. Ось вдалині замріли куполи, я прискорив ходу. Вело залишив у виярку біля дороги. Підійшов до церковного входу, засвітив ліхтарик, потрібно на дверях намалювати знак Першоволхвів Кола Радетелів і під ними три вогняних знаки. Зробивши все відійшов, сховався неподалік у сухих бур’янах. Відьма, як і належить з’явилася опівночі. Звичайна бабця, спиралася на ковіньку, у білій хустині – все що роздивився у темряві. Бачу підійшла до дверей. Зупинилася. Потім заматюкалася по-московськи, та плювалася у різні боки. Спробувала підійти з боку, і теж не змогла. Заверещала і несподівано пошкандибала у мій бік. Я спробував ретируватись тихо, та сухі бур’яни викрили. То ж щодуху до траси на вело і ходу. Крутив педалі як ніколи. Озирнувшись, побачив, що за мною котиться коліща від воза. Воно то й нічого, заспокоїв би себе, що може випадковість, звідкись злетіло і покотилося, та їхав то я під гірку, до того ж таких коліщат вже років сорок немає. Ось домчав до траси, пересік її і спускаюся уздовж лісу. Тут вже думаю аби у темряві не наскочити на грудку, та не вилетіти із сідла. Біля старої тополини, що на шляху не втримався і знову озирнувся. У кількох кроках побачив бабу, яка вже приготувалася до стрибка. Швидкого погляду достатньо для фіксації у пам’яті  блідо-синього обличчя, палаючих очей та кігтів. Повернувши до лісу, зібрав залишки волі аби не обернутися. Перед галявиною кинув вело і побіг до рятівного кола. Та остовпів од подиву і переляку. Уся лісова поляна заставлена відкритими гробами з мерцями. Біля однієї труни бабця, зловісно посміхається, жестом запрошує лягти, мовляв, там моє місце, я дивлюся і бачу в гробі себе. «Не зупиняйся!» – звідкись почув голос Семибора. «Відьмині чари, мерщій до кола!». Минаю труни, а мерці мовчки супроводжують поглядом, один навіть повернув голову і щось мені говорить. Та гроби поволі щезають ніби мильні кульки. Бачу палаючий смолоскип, він у середині кола. Хапаю його і підпалюю внутрішню лінію. Довкола мене миттєво запалало, за вогнем бачу бабцю, яка спинилася і несамовито заволала: «Віддай ключі!». Тим часом за відьмою з’явилася друга вогняна стіна. Вона почала гасати по колу, шукаючи виходу. Семибор посохом прокреслив лінію, аби я вийшов. Відьма ошаліло бігала, щось белькотіла на невідомій мові. Ми втрьох стали трикутником, здійняли руки і читали молитви:

«Силою Всевишнього Рода – єдиного і багатопроявного Бога, жену тебе, слуга Марени, до світу Наві».

Відьма тим часом танцюючи читала своє шаманство. Раптом довкола нас почали виринати із землі темні фігури. Я розгледів людей у брудній одежі, у кого напів-розклалося обличчя, череп зі шматками гнилого м’яса і шкіри. «Це наша уява» – спокійно мовив Семибор. – «Наші страхи. Стоїмо не рухаючись». Ось тут дійсно довелося внутрішньо зібратися, а так хотілося зірватися і дременути. Ми читали далі:

«Силою Даждьбога батька нашого, наказуємо забиратися і полишити світ Яви».

Мерці підійшли так близько, я чую припах трухляви, чути як хлюпаючи падають на землю шматки слизі.
Ми взяли по банці з молоком і вилили у вогонь. Відьма заверещала ніби одночасно різали десяток свиней. У внутрішньому колі несподівано розверзлася земля і з рота фурії почали вилітати темні хмари і залітати у пекельну пащу. Останньою вискочила здоровезна чорна кішка. Кола догорали, бабця лежала не ворушилася. «Вона жива?» – питав Михась, злізши з дубка. – «Я очам не вірю, до останнього думалося дуркуєте хлопці. Як тепер із таким жити?» Семибор підійшов до жінки, помацав кисть. «Слабенький, але пульс є. Викликайте швидку, витягнуть». «То ж треба, Степанівна», – зітхав Михась. – «Це ж вчителька колишня. У мене «основи комуністичної моралі» викладала. А ми на неї і не думали».
Михась тоді зарізав для нас свиню, на той час здалося вигідною роботою, хоча зробили б і з інтересу. Тепер така практика й не розглядається як засіб заробітку, хіба наш випадок виключення.
***
Чим ближче до півночі, тим помітніше нервувала. Я вже помічав у її очах бажання кинути всю цю мороку з пошуком батька. Напевне додала зусиль, аби опанувати страхи.
Коли зайшли в темний провулок, що веде до кладовища вона вчепилася в мою долоню. Мені й самому марудно. Як вже говорив, так не хочеться знову пережити цей страховидний спіритичний ритуал.
На нічному цвинтарі завжди багато звуків і уява, підкріплена боязкістю, вималює всілякі жахіття, які ці звуки породжують. Напевно у питаннях містики Ладомира вихована на оповіданнях Брема Стокера, а може Говарда Лавкрафта, чи Кінга.
Семибор поставив на могилі дванадцять свічок. Навколо пагорба зробив коло із білого порошку, наказавши ні за яких обставин без його дозволу не виходити за межі.
- Крейда? – тихо звернулася до мене.
- Вапно з церковної штукатурки, ще цукор і борошно.
Не хотілося дивитися на надгробну світлину, та не стримався. При мерехтливому освітленні свічок видно, як невідома жінка хижо посміхається, розгледів рух очей. Ось слідкує за діями Семибора. Цю моторошну сцену бачить Ладомира. Очі на фото тепер увіп’ялися в неї. Дівчина зажмурилася і відвернулась. Ось-ось знепритомніє. Я шарпонув її за плече.
- Спокійно, – шепнув, – не озирайся, гляди на мене.
Оглядатись дійсно не можна, а стриматися дуже важко, бо відчувається за спиною присутність.
- Мені страшно, – мовила благально. – Це ніяк не зупинити?
Ще б пак, сам ладен чкурнути.
Семибор поклав книжку Водяника на могилу.
- Візьміть лоївки, – скомандував Семибор.
Ми з Ладомирою запалили приготовані свічки і зціпили над могилою руки. Наш нікромант витягнув із кишені мотузку з тринадцятьма вузлами. Почав шамотіти заклинання, по завершенню кожного розв’язуючи вузлик. Коли всі тринадцять приговорів було здійснено, Семибор підпалив від Ладомириної свічки мотузку. Та шипляче, ніби бікфордів шнур, загорілася і дотлівала на могилі.
- У кожного по три питання, – монотонно говорив Семибор, перебуваючи вже у сомнамбулічному стані. – Дантуре, починай.
Я прокашлявся. Питання мною заплановані для кожного.
- У нас вірні квадрати для пошуків? – голос нібито не мій.
Сторінки почала гортатися з права на ліво, це означало «так». Портрет ошаліло дивився в книжку. Затим друге питання:
- Час наш?
Відповідь знову схвальна.
Наступне питання стосувалося координат примарного потягу. На цей випадок мав шість варіантів, скоординованих за допомоги професорських записів. Позитивна відповідь випала Ладомирі на другому питанні. Залишилося останнє. Ладомира глянула на мене.
- Ваше право на відповідь, – кивнув я.
- Ми знайдемо батька?
Горталося то праворуч, то ліворуч, врешті дві сторінки зліпилися і розгорнулися. Це значило слід читати текст.

«Тогочас Страж прийде і стоятиме поза Колом чи за Брамою до того часу доки не отримає дозвіл. Ти не маєш полишати свої священні межі покіль Страж не отримає дозвіл пройти інакше із’їдять. Такий Закон. Йому байдуже, що він охороняє. Він підкоряється лише Жерцю».

Я не зрозумів метафоричності, Семибор опісля пояснить. Він розгріб ножем коло, зробивши, так звану, «браму» через яку ми вийшли і мали рушити із кладовища не озираючись. В останнє зиркнув на портрет. Зображення хижо посміхаючись, пригрозило мені пальцем.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8942091464996 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …