Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44783
Рецензій: 87673

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (2)

© Аркадій Поважний, 20-09-2012
***
Завдяки підказкам іконописця відрізок річки швидко ідентифікували, це частина Псла неподалік села Могриці. Конопля, чи хто інший доволі точно зобразив вигини течії якщо порівняти з одноверстовою картою.
До місця поїхали на двох скутерах. У цю поїздку Семибор навіщось взяв товстенний примірник Карла Маркса та Фрідріха Енгельса.
Пройшлися по селу, здійснюючи етнографічну розвідку, розпитуючи про всілякі незвичайні речі, звісно акцентувалися на містиці. Почули історії і про чортів, і про русалок. Та найбільш зацікавила притча, що прозвучала із вуст нетверезого мужика, якого «розговорив» Магадар, пообіцявши четвертинку горілки. Той, хильнувши із горличка, почав щось пащекувати про сундук у річці, який неможливо дістати. Ніби жив колись в далекі часи пан, який ще будучи козаком, привіз із походу скарби, і щоби захистити бойову здобич умовився з Водяником, той після смерті пана узяв його казну до свого схрону.  
- Я щось чув, – говорю товаришам, – від студентів. Мовляв з якоїсь точки на пагорбі видно таке ніби скриня на дні стоїть, а ближче підійти не побачиш.
Марно намагалися дізнатися у мужика, де та місцина. Пішли самі. Шукати довелося не довго, бо русло біля пагорба лише одне. До того ж карту Коноплі прив’язали до gprs-навігатора. Вже коли припікало південне сонце в гирлі ніби знайшли те, що шукали. З горбовини видно піщане дно з водоростями.
- Дивіться, біля корчів, – Магадар вказав трохи нижче гирла, де закінчувалася підводна піщана коса і зміїлися коріння затонулого дерева.
Ми розгледіли частину дерев’яної кришки з міцними кованими кутами і петлями, а з боку видно ручку. Важко сказати, чи то справді скриня на дні, чи може бачимо те, що породжує уява.
- Допевне зорова омана, – я витягнув із наплічника бінокль.
Та штучне наближення змінило картинку. Все дрижить і деталі не розгледіти, вода так виблискує, що дна не видно.
Спустилися ближче, та за кілька кроків втратили видіння.
- Якщо не зорова омана, – продовжив я думку, – то можливо маємо ефект «вікна у просторі».
Пірнали біля корча, та обстежувати надзвичайно важко, потужна течія, і дно виявилося зовсім не піщаним.
- Той, хто це сховав розумівся на просторових переходах, – припустив Семибор, – вдалий час, у манускрипті описувався саме ця пора – кінець серпня. Скільки тридцять три фути на метричну систему?
- Десять метрів, – відповів я, – точніше, треба підрахувати, десять і скількись там сантиметрів.
Десятиметрову щоглу знайшли на місці якогось табору, вочевидь на ній чіпляли прапор. Воно й не дивно, бо тут у Могриці щорічно відбуваються якісь наметові злети, в основному на Івана Купала. На вказаному пагорбі почали копати ямку щоб закріпити жердину. Десь на глибині одного штика надибали  на чотири морських каменя, які утворювали поглиблення, вочевидь ті самі куди встановлювати тридцяти трьох футову жердину. Як тільки почали встановлювати щоглу звідкись узявся вже знайомий п’яниця.
- Так, а я не панял, що тут таке ви, хлопці, затіяли?
- Ми метеорологи, – серйозно пояснив Семибор, – направлення вітру, погода і все таке.
- Так, а навіщо не панял? Що це за паля? Щось ви крутите хлопці, а перед цим про сундучок випитували.
- Паля, то флюгер.
- А ну ж бо я зараз наряд міліції викличу.
Та побачивши, що погроза не подіяла, а навпаки викликала іронію, поміняв тактику.
- Ні, ну серйозно, що ви тут чудите? – спитав вже благально.
- Чуєш, мужик, тобі ж сказано, погоду робимо, – нервово відповідав Магадар.
- А це? – вказав на смугу витоптаної нами трави від щогли до річки.
Ми більше не відповідали. Заїдливий мужик залишався біля нас до заходу сонця. Тут вже занепокоївся, стурбовано озирався на кущі.
- Я знаю чого ви тут. Золотішко шукаєте. Та дивіться, за так не вийдете, я перевірю. Думаєте такі вумні, прийшли на все готовеньке.
Поспішив втекти. Семибор роздав нам мідні медальйони, я впізнав старовинні п’ятаки епохи Єлизавети затерті з боку орла і начищені до дзеркального блиску.
Місяць піднявся о пів на першу. Ми сиділи під пагорбом, очікуючи коли тінь ляже на потрібне місце.
У кущах почулося шарудіння і гомін.
- Метеологи, кажуть, брехуни чортові, панял, десь тута падли, шарилися.
Я дістав гумостріл.
Ось знайомець з’явився із товаришем, підійшли до жердини. Обзирнулися. Нас не видно.
- Давай зіб’ємо,  – бадіка потягнувся до ключини, почав смикати.
- Геть забирайся! – крикнув Семибор. – Пику натовчу.
- А натовчи! – мужик вихопив довгий ніж.
Я вистрелив у повітря.
Напарника наш конкурент обрав не із сміливців, той притьмом покинув пагорб з криками: «Йди на хер Стьопко, сам розбирайся».
Я підійшов ближче, тримаючи пістолет напоготові.
- Чого ти, бовдуре, до нас причепився? – кажу. – Кидай різак.
Ніж не викинув, а сховав десь за спиною.
- Я нікуди не піду, а буду з вами. Я все життя за сундучком полюю, і мій батько, дід. А ви тут, панімаєш, прийшли. Я заслужив це золотішко.
- Добре, – погодився Семибор, –  тільки поводься тихенько і не заважай.
Стьопко присів неподалік.
О першій тінь підповзла на потрібну лінію. Семибор підняв над головою мідний медальйон, пішов вперед читаючи заклинання, за ним прилаштувався незванний Стьопа, я слідом, замикав Магадар. Несподівано з-під землі виросла темна фігура старця в лахмітках, з брудними пасмами волосся, довгими жовтими зубами, і нігтями, які сягали землі. Відразу почувся такий сморід, ніби тухлими яйцями і гниловоддю. З колдуна ляпаючи, спадали шматки багнюки.
- Золото моє, – прохрипів колдун, простягаючи руки-кості і розпльовуючи мулом.  
- Золото твоє, блато моє, – одповів Семибор.
Привид чаклуна провалився під землю.
Наші три медальйони світили так яскраво, що видно все навкіл кожну травинку, тільки я не впізнавав краєвидів. Навколо чудернацький ліс, ялинки-не-ялинки, лопухи на довгих стеблинах, таке ніби водорості.
 Це підводні володіння Водяника, – зашепотів Магадар.
Ось підійшли до майданчику, викладеного гладким камінням. На трьох колодах, обплетених водоростями стояла скриня. Перший підскочив Стьопка, підняв кришку. Нам предстала картина притаманна пригодницьким романам. Сундучок наповнений золотими монетами невідомої чеканки, та всілякими коштовними камінцями різних кольорів, які переливалися в золотому сяйві місяця, червоно-криваві рубіни, та алмази.
 Моє! – заволав Стьопка, закривши спиною скриню, розтопиривши руки. – Мій дід приїхав за цим із Москви, шукав усе життя, мріяв завод відкрити, шукав мій батько, а я вже пригледів у Болошево ресторанчик, з сими грошима я будь-який аукціон переб'ю.
 Чаклун не віддасть своє, – спокійно мовив Семибор, відштовхнувши худосочне тіло і взяв маленьку книжку схожу на молитвеник, а на заміну поклав талмуд німецького єврея комуніста. – Тобі злато, мені блато. Повертайся з нами інакше залишишся тут назавжди.
Ми почали відходити, а Стьопка гріб вміст скрині, набиваючи кишені штанів і піджака, благаючи:
 Почекайте трохи. Давайте усе заберемо, я по справедливості поділюся.
 Знаємо вашу кацапську справедливість, – Магадар йшов останній, – йдеш, або загнися.
Окрім кишень Стьопка напхав монетами рот, нагріб в долоні.
Як тільки ми вийшли на пагорб тінь від шеста перемістилася і щез прохід. Стьопка виплюнув на розгорнутий піджак монети, згріб в оберемок, притис до грудей. На нас зиркав оскаженіло і занепокоєно.
 Моє, нічого не дам.
Ми, ігнорували його, пішли з пагорба. Стьопка ув'язався за Семибором.
 Слухай-но, братан, давай повернемося. Га?
 Тобі треба то й повертайся.
 Що ти забрав? Віддай, то мабуть цінна книга.
 Яка ж ви порода нахабна, – Семибор скинув його руку і наодмаш зацідив у щелепу.
Стьопка розпластався, та швидко підвівся, пригрозив пальцем.
 Я на вас до суду.
 А то вже будь ласка, – зареготав Магадар, давши Стьопці потиличника, – так і вкажи у заяві — у царстві Посейдона забрали друковану продукцію.
Стьопка залишився на дорозі. Ми із кущів витягнули скутери і додому.
Наступного дня поцікавилися у Семибора про книжку, нехай же покаже.
- Вам немає сенсу в неї заглядати, — одповів товариш, — не зрозумієте. Скажу лише те, що це записи неповних відповідей і використовуються в певних ритуалах.
- Авжеж, де нам з вами разом макуху їсти, – образився Магадар.

***
Я саме писав статтю «Махно на Сумщині». Заторохтів мобільний. Номер невідомий. Більше того – код не нашої країни.
- Алло, – голос жіночий. – Я говорю з паном Дантуром?
Помітний акцент. Видно носійка української мови, але здебільшого говорить іншою, вочевидь англійською, та й це «я говорю з паном…» видає якусь «міс», або «місіс».
- Так, – відповідаю. – Чим можу бути корисним?
- Маю з вами говорити. Дуже важлива справа. Чуєте, в-а-ж-л-и-в-а !
- Говоріть, слухаю.
- Не по телефону.
- Судячи з вашого номеру ви поза межами України.
- Я прилітаю післязавтра.
- Що ж телефонуйте.
Як тіко обірвалась розмова я деякий час бездумно дивився на телефон, трохи збитий з пантелику. Полізли питання: хто вона? Звідки мій телефон? Яка така важлива справа?
Код +44. Глянув у довіднику. Так і є, незнайомка із Англії.
Весь вечір і наступний день я думав-гадав чим же зацікавив невідому пані із далекого зарубіжжя. Лізли всілякі фантастичні припущення на кшталт – написання дипломної, приватні уроки. Та все ж відчував насправді буде щось неочікуване, спливе якийсь мій забутий талант. Врешті вирішив не мучити мозок. Наразі очікувала незавершена магістерська робота «Специфіка українського перекладознавства ХХ сторіччя».
Однак не писалося.
На другий день ще більше занервував. Щоб відволіктися дивився Discovery. О дванадцятій загудів телефон.
- Я вже біля вашого під’їзду. Підійдіть до домофону.  
Отакої! Тут вже грішним ділом подумав чи не нав’язалася на мою голову якась іноземна розвідка? Та логіка відкидала подібне припущення, бо нічим не можу зацікавити британську МІ-6.
За кілька хвилин стрічав молодицю років двадцяти семи. Вдягнута у чорний брючний темний костюм, з-під в’язаного капелюшка спадають довгі пасма чорних кучерів, окуляри-хамелеони.
Запросив гостю до кухні. Поставив чайник. Доки грілося, ми сиділи один проти одного. Я намагався розгледіти її очі, бо хамелеонні лінзи поволі ставали прозорими.
- Я Ладомира.
Хотів було теж назватись, та осікся, просто кивнув у відповідь, мімікою показуючи, що мені вельми цікаво яка така справа привела із Туманного Лондону до сонячних Сум.
- Вам знайоме ім’я Аретія Коваленка?
- Коваленка? Це професора Коваленка?
- Так.
Звісно знайоме. Років п'ять тому в нашому гуртку «Товариства дослідників української демонології» звучало ім’я професора, науковця, містика. Він начебто полював за, так званим, «потягом-примарою».
Тут вже й на здогад прийшло, що візит дами пов'язаний саме з діяльністю нашого товариства.  
- То знаєте його історію?
- Якщо вірити жовтій пресі, – я відволікся на чайник. – Який чай вподобаєте: чорний, зелений?
- Зелений.
- Отже, якщо вірити… його нібито «потяг-примара» підібрав.
- І яке ваше ставлення до цієї інформації?
- Не повірив, бо ми не змогли перевірити достовірність.
- А ви намагалися?
- Хлопці їздили, та не знайшли кінців звідки інформація. Газета вже вмерла і журналіст десь за кордоном… Стаття ваша, я правильно розумію?
- Професор Коваленко мій батько.
- Он як…
Вона нарешті зняла окуляри. Очі не карі, а темно-зелені.
- То яку помогу можу надати?
- Я прочитала вашу статтю, – Ладомира вилучила із теки роздруківку.
Це моя давня стаття для якогось сайту, що висвітлював аномальні явища. Називалася «Можливості предків подорожувати в часі». Суть зводилася до того, що виконуючи певні ритуали можна подорожувати іншими вимірами.
- Ви приїхали обговорити мій опус?
- Майже. Я зібрала деякі відомості про вас. І знаю, що стаття не така вже довільна фантазія історика-містифікатора. Ви мали певні успіхи у своїх дослідженнях.
- До справи, – я старанно приховував роздратування, яке поволі посилювалося, бо не люблю отаких подходців.
- Хочу, щоби ви знайшли мого батька.
Пауза тривала секунд десять, мабуть у мене був спантеличений вигляд, насправді я «переварював» сказане.
Вона додала:
- Експедиція буде профінансована.
- Яку ж суму пропонуєте?
- Аванс – десять тисяч євро. І стільки ж по завершенню справи.
- Мені необхідно зібрати деяких людей.
- Розумію. А хто вони?
- Та так, – я зневажливо махнув кистю, вказуючи на вікно, – набрід всілякий: один колишній математик, тепер у траурному бюро ошивається, копачем могил трудиться. Інший диякон, водночас журналіст і вчитель музики. Нас поєднує те, що кожному довелося пересіктися в житті із незвіданим.
- Як цікаво. А деталі можна дізнатися?
- За кілька годин хлопці прийдуть. У кожного своя історія.
В очікуванні Ладомира весь цей час нікуди не ходила, пояснивши, що у готелі ще не влаштувалася. Копирсалася у моїй бібліотеці, віддавши перевагу не містичній літературі, як я очікував, а присвяченій махновському рухові.
Я ж намагався зосередитися, бо ніяк не втямлювалося із чого починати подібну справу.
Перший прийшов Магадар. Ледь не з порогу почав розповідати свою пригоду.
Ладомира поцікавилася, коли прийде другий візитер, ми запевнили, що Семибор явиться вчасно.
- Що ж, – Магадар всівся у крісло, дмухнувши на чай, з напівзаплющеними очима почав розповідь: – Сталося це сім років тому. Велю ховали опівдні. Звістку про те, що вона вкрай нездужала отримав запізно. Доки дібрався до цього, богом забутого, степового села Чернігівщини її не стало. І чому вона так уперто бажала там жити? Двічі приїздив і щоразу проблема з транспортом. За півтора року до уходу нотаріус повідомив їй про смерть тітки і про спадщину від неї, яка складалася із задрипаної хатинки. Водночас зі спадщиною звалилася ця звістка у вигляді діагнозу. Їй пропонувалося лікування. Веля просто ознайомилася зі статистикою кому допомогло. Маленький відсоток не надихнув на боротьбу за життя, вирішила не мучити себе виснажливими процедурами хіміотерапії з мізерною гарантією та чималими витратами. Пам'ятаю її слова: «Хвороба надається як засіб духовного очищення, слід ламати щось глибоко внутрішнє. Якщо зможу, то і болячка відступить, якщо ні, то ні…» Не зрозумів, що вона зібралася ламати. Знаю намагалася вірити в Бога. Все кинула і змінила життя. Робота, місто, друзі – начебто залишилося в минулому. Tabula rasa. Мешкала у отриманій хатині з пічним опаленням. Мала альтернативу оселитися десь поблизу, нехай не в місті, але ближче до цивілізації. Можливо ці умови тоді їй і потрібні були для останніх роздумів. Відтоді із нею тільки зтелефоновувалися. Де інколи Веля приїздила, коли мала якийсь матеріал, це безліч машинописних і рукописних сторінок, щоб перетворити в електронну версію і розмістити десь на сайтах. Я ніколи не читав її філософських роздумів, а вона не прочитала жодної моєї статті. Але ми дружили.
Я ніс труну у першій парі. Коли процесія наблизилася до цвинтаря, закапав дрібний дощ. Панотець зовсім не вмів співати, але плакальниці добре виконували роботизну, так вили, мене аж перетрухнуло. Я осторонь, ховаючи за коміром голову від пронизливого вітру, дивився на Велю, намагаючись розвіяти тоскні думки. У почившої спокійний вираз, такого не пам’ятав за життя. Вона завжди мала напружену, стурбовану міміку. Не знаю у що одягнута, бо накрита якимсь крохмальним саваном. Так невдало хтось її намарафетив, просто вульгаризував – яскрава помада, підведені тушшю очі, шари пудри. Обзирнувся на присутніх жінок. Наймолодшій років п’ятдесят. Одна ідентично нафарбована, мабуть саме вона перенесла свій стереотип про красу на обличчя тієї, яка все життя вважала косметику проявом обману. Пам'ятаю Велині вислови про те, що справжня жінка має бути впевнена у своїй природній вроді без «індіанського бойового розфарбування».
Дивлюсь і думаю, три місяці тому розмовляв з нею по телефону. Обговорювали якусь тему таку… й не пригадати відразу. Чи то старовинну кінострічку аналізували, а може твір. І ось тепер вона у труні. Невзабарі цей фізичний образ щезне назавжди. З’явилося враження ніби дивлюся на витвір мистецтва, який щойно знищать і варто скористатися можливістю останньої миті, зафіксувати у пам'яті.
Батюшка закінчив поминальну службу, почав укладати до дипломату кадило з молитвеником. Як забивали кришку і опускали труну я вже не бачив. Тепер мав намір дібратися до траси де є можливість спіймати попутній транспорт. А до траси плестися біля семи кілометрів. Та вже за ворітьми цвинтаря наздогнав якийсь далекий Велин родич: «Чекай, – говорив, тримаючи мене за рукав, – Зостанься. У поміч потрібен. Ти тверезий, а тут, сам бачиш, одні баби». «Мені їхати…» – хотів було відмовитися, та вже бачив, що від родича не відкараскатись і моя допомога таки потрібна. Вдома на подвір’ї розставляли столи. На веранді побачив хрест і величезний вишиваний рушник. Хоч і не знавець, але все ж можу визначити що вишитий давно.
«Добовий рушник, – почув голос за спиною. Це була бабця, – ще з війни залишився. Велька у старої Явдохи взяла». «Добовий? – перепитую». «У війну вдовиці за ніч вишивали, щоби біда назад до села не поверталася. Цей зробили відразу як совєцькі війська залишили у сорок третьому село і повісили на хресті, що біля дороги стояв». «То ж вони од якої біди застерігалися? Від совєцьких військ?» Бабця не відповіла, перехрестилася.
Поступово із кладовища приходили люди. Я намагався триматися осторонь поминального застілля. Вийшов за двір, де присів на пеньок і розмишляв над тим, якби знайти причину і можливість вибратися із села.
«Погано, молодий чоловіче», – знову за спиною почув голос тільки інший. Це та сама, по волі якої тілесна Веліна оболонка пішла під землю схожою на індіанського воїна. Я запитливо подивився, мовою міміки вимагаючи пояснення, що саме їй не сподобалося.
«Ти не простився з нею, треба було три жмені землі кинути, щоби заспокоїти її. Вона перед відходом дуже жалкувала, що не попрощалася з тобою. То ж всякого очікуй, може прийти відкланятися». Остання фраза не те, що злякала, хоча й відчув неприємний холодок, більше спантеличила. До того ж у жінки зробилася загадкова мармиза. Почувався недорікою, з’явилося бажання повернутися на цвинтар та кинути на могилу ці три жмені.
Велин родич майже силоміць потягнув до столу, який ломився від випивки і закуски. Жінки наперебій вихваляли померлу. Чоловіки просто зітхали і, доки слабкі половини зайняті балаканиною, норовили якомога більше випити. Я намагався не слухати нісенітниці про те, яка Веля була чутлива, доброзичлива. Кому, як не мені знати, що в селі вона мало із ким спілкувалась, а до таких відлюдкуватих, які «собі на думці», у маленькому соціумі ставляться насторожено, особливо ваша порода. Одна, захопившись вихвалянням Веліних чеснот, добалакалася до фрази: «Хорошу людину і в труні приємно бачити».
Мені не хотілося ні пити, ні їсти, хоча баби по обидва боки все накладали в тарілку. Меню здебільшого складалися із м’ясних страв, а я не можу на поминках їсти м'ясо і не доберу у якої орди перейняли сей звичай поминати горілкою і надмірною кількістю їжі. Особливо гнітить м'ясо, якісь відразливі асоціації…
Я почав зиркати на годинник, показуючи, що мені вже час забиратися. Сутеніло, а ще чимало швендяти. Не мав сумніву, що ніч доведеться провести на ногах. Чоловік в ночі на трасі – від такої картини віє загрозою, ніхто не підбере.
«Родич» знову спіймав за рукав. «Облиш, куди ж підеш?». «Треба їхати» – зітхнув я. «Я теж не люблю ночувати у будинку покійника, та пересидь вже тут, полежи. Спати все одно ніхто не буде».
Я завагався. Можливо дійсно краще зранку в дорогу, а ніч перечекати у теплій хаті. Що ж, уламали. Веліна оселя доволі простора, три кімнати, але зовсім немає на чому спати, лише її ліжко. То ж родичі і гості, хто вже неспроможний поминати, і хто неблизько живе, влаштовувалися на стільцях, на підлозі. Я ж приткнувся на веранді під хрестом, накрившись «добовим» рушником.
Лежав і думав, думав, думав… На межі сну, коли свідомість ще не висмикнулась із реальності, в голові утворюється різний каламбур. То пригадалася стрічка «Панцерник Потьомкін», потім гоголівський «Вій», особливо міцно засіла сцена панночки у труні. Воно й зрозуміло, епізод згадався ще на цвинтарі. Вже коли сон майже оволодів мною, у тямкові  відтворилася дивна розмова з розмальованою бабою. Знову почало гризти сумління про ці не кинуті три жмені.
Прокинувся за північ. Родич помилявся стосовно того, що ніхто не спатиме. Від хропіння ледь шибки не трусилися. Заплющився, спробував заснути. Та видно ліміт на сон вже вичерпано. Лежав просто із закритими очима. Не знаю скільки так провалявся, доки залежаний бік почав боліти. Коли перевертався у дверному отворі побачив жіночу фігуру. Хто б то? Обличчя не міг розгледіти, але чомусь стало жахно. Чому? Можливо тому, що стоїть якось нерухомо, ніби статуя. А може… її одежа схожа на випране лахміття… КРОХМАЛЬНИЙ САВАН!!! – Магадар мовив тихо, але дуже виразно, здійнявши вказівний палець. – Мене кинуло в холодний озноб. Слабке світло із коридору, направлене їй у спину, тому тінь має проникати до веранди, а тіні-то, дивлюсь, немає… Ще й оцей запах ладану і вогкої глини… Я зажмурився, до болі натиснув на очні ямки. Коли глянув, відсахнувся, впершись в хрест. Жінка вже стояла біля ліжка. ВЕЛЯ!
У дитинстві, коли захоплювався містичними оповіданнями Гоголя і По, я часто гадав, як би почувався на місці Хоми Брута, або ж героя «Лігеї» зустрівшись з мерцем, що ожив. Не мав сумніву, як не помер би від страху, то із психікою щось неодмінно сталося б. Та коли сам зіткнувся із таким дивоглядом, відчув якесь розумове оніміння і лише два питання: «Як таке може бути?» і «Що робити?». Виникла очманіла ідея втекти. Вискочити у вікно, всіх розбудити і світ за очі. Та чи є сенс тікати? Якби це не пояснювалося, від такого не втечеш, будь-то щось езотерично-містичне, або ж розумовий розлад.
Може ще не прокинувся? Можливо дуже реалістичний сон?
Небіжчиця стояла із заплющеними очима. Але я звідкись знаю – дивиться на мене. Читає мої страхи.
Скільки тривала німа сцена, не можу сказати. Накрився рушником вдовиць, як у дитинстві ховався від невидимого у темряві. І ще більше став відчувати неживий погляд. Так пролежав до ранку. Виліз із укриття лише коли в хаті знову почалося життя, задзвеніли пляшки, загомоніли похмільні голоси.
Не інакше як наснилося – знайшов пояснення нічному видінню. Або приверзлось – результат психологічного перенапруження, зумовлене докорами сумління.
Коли опускав ноги на підлогу, то стрімко прибрав стопи, заскочивши на ліжко. На митій з вечора підлозі виднівся глиняний відбиток плоскої підошви тридцять п’ятого розміру.
Чи можливо якось пояснити нічну пригоду? Що ж то було насправді? Звісно щось не підвладне фізичним законам. Можливо, таким чином Веля попрощалася зі мною? Виконала, так би мовити, своє останнє бажання… У такому разі я став одним із небагатьох свідків феномену контакту двох світів живих і мертвих. Хоча важко визначити де який. Припустимо немає світу мертвих, просто інша паралель, куди ми у свій час перейдемо. Не даремно ж здавна у народі потойбіччя йменується всіляко: «той світ», «царство небесне», але не «світ мертвих». Навіщось мені відкрилася ця істина. «Для чого?» – питав я себе. Як журналіст не зможу її подати, бо я звичайний статистик, висвітлюю матеріальне. Та й не повірить ніхто, навіть редколегія жовтої преси. Спробував якось у вигляді оповідання, та поспіль здибався з Дантуром. От з тієї пори й полюємо за привидами. Це цікаво. Та й жити перестав боятися.
- А чому Дантур називає вас дияконом?
- Тому, що я у церковному хорі співаю. Та все ж духовна кар’єра до моїх планів не входить, якось не має бажання схиляти коліно перед єврейським хлопцем. Та й бог у християн експериментатор у якого постійні сумніви і невпевненість.
- Ви з Дантуром, тому, що вам цікаво полювати за привидами?
- Вже ж пояснив, я перестав боятися вмерти. Потойбіччя таки є, а не суцільне небуття. Ось невзабарі прийде наш друг математик, він може вираховувати вимірові розломи, а ще й спілкується з іншими через книгу.
Ладомира запитливо підняла брів. Магадар поспішив пояснити:
- Є могилка одна, математик кладе на неї книжку задає питання, сторінки гортаються. Якщо праворуч – значить «так», ліворуч – «ні». А коли сторінки розліпляються, треба метафори розшифровувати.
- А що в тій книзі?
- Семибор не зволяє її читати, та мені і Дантуру не вдалося зиркнути в середину, лише під час експериментів незрозумілі фрази, тарабарщина якась. Ми її у Водяника забрали.
- А могила? Ви сказали на могилі.
- Жінка якась похована, та там на надгробку фотопортрет незвичайний. У місячні ночі зображення оживає. Як Семибор знайшов хто зна, можливо книжка щось підказала.  

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87051701545715 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …