Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44109
Рецензій: 86039

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Привидів не буває (1)

© Аркадій Поважний, 19-09-2012
Я звичайний вчитель історії. Вірніше бувший. З початком економічної кризи 2010 року облишив роботу. Передувало моєму напів добровільному уходу не лише мала зарплатня, а більше ідеологічні мотивації. Наш педколектив сформований ще за часів совєцької окупації, хворобливо ставився до моєї інтерпретації української історії. Хоча б те, що совєцький період я вперто називаю саме «окупацією». Чому «напів добровільне», тому, що, як говориться, мене «пішли».
Отже, залишившись без роботи, зайнявся всілякими абищицями, що приносили якусь копійку: робив бакалаврські та магістерські, приватні уроки для майбутніх абітурієнтів, гендлював на біржі. Дружини вже не було, пішла. Добре хоч дітей не нажили. Один сяк-так перебивався, ще й знаходив час для улюбленої справи – пошукової діяльності. Тут вже сфера інтересів багатогранна і майже немає ніякої локації. Я мандрую з чорними археологами, шукаю старі поселення, яких вже давно немає, подекуди досліджую життя різних випадкових людей, це може бути прізвище вичитане на старовинному обеліску. Наприклад якось блукаючи в Києві неподалік Бабиного яру, надибав на старий склеп, спочатку привиділося таке мов трансформаторна будка, та виявилося то погребіння родини Качковських. Гробниця розграбована, без сумніву за часи більшовицького поневолення.  Подальші з’ясування виявили, що там колись покоївся прах видатного київського хірурга.
Мене багато разів питали навіщо все це мені, адже якогось статку всі ці пошуки не приносять. Нічого не відповідав аби не зурочити. Насправді сподіваюся якось об’єднати зібрані матеріяли і написати книжку.
Варто розповісти про наше товариство «Дослідників української демонології». Ще будучи викладачем я створив, таке собі, збіговисько людей, які цікавляться всім непізнаним, містичним. Зібралися студенти, журналісти, просто громадяни. Серед нас були й ті, кому в житті довелося пережити щось неймовірне, наприклад пересіктися з привидами. Ми досліджували незвичайні випадки в нашому районі, як-то в одному сільському будинку полювали за полтергейстом. Оселя ця ніби то ще за сумних 30-х була проклята господарем, якого виселили окупанти. З тих пір добротна хата ні на що не придатна, і школа там була, та якось не вчилося дітворі, нудилися в стінах школи, дуріли. І гуртожиток вчительський організовувався, та от диво молоді педагоги не більше кількох ночей перебували в окаянній хаті, а потім куди й дівалася атеїстичність, шукали захист у церкві.  
Занотовували подібні містичні історії, що траплялися на Сумщині. Фіксували місця де найчастіше відбувалися метафізичні контакти, проводили глибоку історичну розвідку. Бо, як видно із згаданого проклятого будинку, за кожним подібним «слабким місцем між світами» криється якийсь слід із минульщини.
Хоча, чесно кажучи, актив нашого товариства складається, разом зі мною, із трьох чоловік.
Як вже говорив, у майбутньому планую видати принаймні збірку сучасних народних оповідей про потойбічні сили, які подекуди перетинаються з нашим виміром.
По обіді зайшов камрад по товариству Семибор, ми з ним домовилися навідатися до одного дивака, який ніби то винайшов можливість подорожувати у часі. Звісно не сподівався побачити якийсь механічний уелсівський пристрій. Мешкав він неподалік села Великої Чернеччини.
***
У селі першого, кого стріли, це стурбований чоловік, поводився ніби то щось загубив.
- Де знахар живе?
- Он тудою, – Семибор вказав на якісь апартаменти обшиті руберойдом, потім стримав мене, шепнувши: – гляди, що буде.
Чоловік покрокував до хати, але пройшов повз неї і поплентався кудись у кінець вулиці.
- Орій попереджав про таких візитерів, хотів перевірити чи правда.
- Що правда? – питаю.
- А бач, вказав на його хату, а цей ракло не зміг підійти, Орієві замовляння спрацьовують, так він небажаних гостей спроваджує.
Звичайна хатина. Спочатку каштановий цюцько, величенький такий, у якого вочевидь бабуся була дог, не пускав, та звідкись із прочиненого вікна почулося:
- Тризор! Не чіпати!
У пса якісь водянисті очі, світло-блакитні і чорний зорок. Тризор слухняно забіг кудись за хату.
- Дисциплінований який, – сказав тихо, все ще насторожено пересуваючись по двору, думалося пес схитрував, аби впустити мене у свої володіння, а потім законно царгнути.
Відразу на порозі безліч всіляких речей, мабуть такий безлад можна побачити в сховищі антикварної крамниці. На стінах старі хомути, якісь штуковини із селянського ужитку ХVI – XIX сторіч. На столику монетки царського і совєцького періоду, українські копійки різних номінантів, мене зацікавила крива козацька шабля, що висіла збоку на шафці. Обережно витягнув із піхов. Звільнення леза супроводжував характерний заворожливий звук. Видно старовинна і «робоча», бо не було ніяких інкрустацій на рукоятці, чи на піхвах, які так полюбляла старшина, цю, безумовно, використовували тільки за призначенням.
- Скільки барахла, – сказав шепотом Семибору, вставляючи шаблю назад.
- А ти не помітив одну спільну деталь у всьому цьому мотлоху?  
- Ні, – я уважніше глянув на монети і на стару чавунну праску.
- Усе цифроване.
І таки дійсно, з підлоги підняв цеглину з фірмовим вензелем «ФП» і датою – 1897, на мідному ярличку хомута 1918.
Господар оселі Орій чоловік років сімдесяти, надмірно не по літах рухливий. Хоча важко визначити його вік. Доволі незвична особистість цей Орій, чорна з сивиною борода до пояса, довге хвилясте волосся, на чолі закріплене якоюсь вишиваною стрічкою. Без сумніву прихильник рідновір’я.  По ходу розмови часто без причини сміявся. Говорив надривно, різкувато. Замість привітання затараторив:
- Кожна річ має властивість накопичувати інформацію, така собі флешка, трібний пристрій щоби цю інформацію зчитати. Звісно легше працювати з нерухомими предметами як то: старі будівлі, дзеркала. Ще легше з деревами, особливо з дубами.
- Маєте такий пристрій? – спитав я.
- Тут, – Орій постукав пальцем по лобі і засміявся: – Ха-ха-ха! Тутечки! – сміятися припинив так же несподівано, як і почав: – Усе дісталося від предків. Запам’ятайте одну істину – інформація нікуди не щезає, навіть якщо на землі усі бібліотеки і архіви спалили. Мудрості Олександрійської бібліотеки живі! Просто більшість втратили можливість з’єднуватися із глобальним полем всесвіту. На перепоні всьому мозок, він гальмо для прихованих можливостей. Адже помічали, що часто правильні рішення здійснюються спонтанно, без тривалих роздумів-зважень.  
- Тобто ліпше без мозку? – не зрозумів я.
- Дух, друже, сконцентрований не в мозку, мозок лише функціональна складова організму. Бували випадки, коли люди, опісля важких поранень у голову відкривали надзвичайні можливості, наприклад згадували іноземні мови. Травма, таким чином, розблоковувала прихований потенціял.
- Чому все датоване? – знову спитав.
- Легше у визначений рік потрапити.
- Значить ви володієте своєрідною машиною часу?
- Так це і називаю.
Я взяв мідну копійку датовану 1888 роком, перекинув з долоні в долоню.
- Знаменна дата. Цікаво було б потрапити. Яким же чином відбувається переміщення? Хіба таке не порушує часовий континуум, чи як воно там називається? Загалом реально у тому часі побродити?
- Звісно ні, але побачити можна багато чого, не порушуючи просторово-часовий континуум.
Орій, побачивши на моїй фізії розчарування, поспішив заспокоїти:
- Шановний, цього не мало.
- З ваших слів зрозумів, що подорож у часі має локальний характер, тобто пов’язаний безпосередньо з предметом. Якщо ця копійчина із петербурзького монетного двору десь загубилася і всі ці сто з лишком років пролежала в землі, то й побачити мало чого можна.
- Коли маєте тримірну уяву і орієнтуєтеся в планетарній географії, то спроможні узорити те, чого забажаєте, пов’язане з роком випуску монети, ну і звісно подальший час аж до сієї миті.
- Навіщо ж стільки предметів? Чи не простіше добути якусь найдревнішу річ?
- Накопичення різне, ріжна початкова інформація.
Семибор, захопившись старовинною книгою, залишився у прихожій, а ми пішли до іншої кімнати де, як і очікувалося, теж натрапили на склад антикваріату, а ще й стояв відкритий ноутбук. Орій почав щось клацати, відшукуючи потрібну інформацію. Варто зазначити, що картинка доволі незвична. Такий собі чоловік, ніби виходець із прадавніх билин і з ноутбуком.
Звернув увагу на те, що Орій добре набирає, тільки дещо гучно ляпає по клавіатурі, видно досвід набув ще на друкарській машинці, яка стояла тут же на підвіконні, привалена старими журналами, але зовсім не вміє зберігати окремо знайдену інформацію, все робить закладки на лінки. Показав як копіювати текст і зберегти окремим текстовим файлом.
Я всівся у глибоке крісло, оббите темно-зеленим сатином.
- Кажете, для вас дата цієї монети якесь значення має?
Погоджено кивнув, хоча такого зовсім не говорив.
- Візьми, – Орій подав монету, всівшись навпроти.
Я взяв копійку у ліву долоню, накрив іншою, заплющив очі.
- Усе просто, як і все у природньому коловороті, – монотонно заговорив Орій. Я хоч і не бачив, але знав, що і він впадає в транс. – Відчуй монетку, та не просто відчуй. Спочатку вага, відтвори у пам’яті все, що бачив на ній, можливо подряпину, абощо. Зосередься на даті, вона у свідомості твоїй відображається вогняними знаками на воді. Це озеро глибоке і чорне, ось бачиш у ньому відображення місяця. А тепер і місяць розчиняється. Натомість з’являється те із чим твоя дата в асоціації…
Я ніби то прикорнув, але не спав. Копійка несподівано стала неймовірно важка. Настільки тяжезна, що здавалося тримаю двопудову гирю і вона зараз розчавить кістки. Далі ніби чорно-біле кіно дивлюся. Беззвучне зображення людей. Ось, неголений мужик накриває долонею екран.
- Не зосереджуйся на володарях предмету. Гайда в підхмар’я і там визнач місцину. Є конкретна дата?
- Жовтень, – відповідаю і не впізнаю голос, він повторюється відлунням, – двадцять шостий день…
Я, вірніше «Свідомість», злітає над землею на стільки, що бачу земну кулю і континенти. Ось, потрібна територія ліворуч гирла Дніпра, немає жахливого водосховища. Опускаюсь низько, до храму в який влітаю. Але далі не видно. Картина чорно-білого кіно, розмилася, потьмарилася.
- Чом не бачу? – питаю.
- Тому, що бажаєш побачити більше від правди.
- Хотів лише перевірити істинність однієї легенди.
- Значить правда викриється в інший час і в іншому вигляді.
Я отямився, поклав монету.
- А без вашої помоги такі експерименти можна втівати? – я знову взяв копійку, підкинувши великим пальцем.
- Загалом немає нічого неможливого. Головне навчися визначати місця розломів, або ж подружися із тими, хто це може.
- То виходить ваш будинок теж сакральне місце?
- Що відчув, коли переступив поріг мого подвір’я?
- Дещо пес здивував, а взагалі ніби умиротворіння.
- Отож, – Орій поважно підняв вказівний палець.
Я порозуміло кивнув, зробивши вигляд ніби вбагнув його натяк.
Семибор очікував на порозі.
- Є якийсь зиск від подорожі в часі?
- Доки показав теорію. Не знаю чи спрацює на інших предметах.
Дорогою до траси біля нас спинився сірий автомобіль «audi», я побачив неголену мармизу, яка висунулася із вікна і стурбовано, вивчаюче оглянула нас, зосередившись на наплічних сумках. Машина з’їхала на обочину, перетнувши нам шлях. Вийшов неголений, махнув якимсь посвідченням.
- Що робили тут? Документи.
- А що таке? – зухвало спитав Семибор показуючи посвідчення журналіста.
Видно наші аусвайзи його мало цікавили, а більше зміст сумок.
- По мак їздили? – прозвучало питання від водія, який виліз, тримаючи руку, на кобурі.
- По бузину, – огризнувся Семибор, розкриваючи сумку.
Незважаючи, що в наших ридикюлях не було ніяких речей рослинного походження, їх зацікавили записнички, та інші папери.
- Дивні якісь мєнти, – сказав я, як тільки машина гребонула і щезла за звивистим лісовим шляхом.
- Та то й не мєнти, гопота якась. І мак тут ні до чого.  
***
В обід ми з Семибором розбирали рукопис колишнього політв’язня, сподіваючись розшифрувати і опублікувати. Зайшов Магадар, третій, так би мовити, активіст, із нашого товариства. Приніс великий згорток. Не важко здогадатися, що там картина. Звільняючи від газет, в які замотана, розказав де узяв:
- Плетуся оце годину тому через Хіммістечко, а там знайомі хлопці-будівники хатину на матеріял розбирають і в купі мотлоху дивлюсь це лежить. Кажуть хотіли спалити, я й дав їм десяточку і забрав.
Нічогенька така картина – найвища оцінка яку могли дати, враховуючи наше розуміння у художньому мистецтві, на відміну від хлопців-будівників могли розрізнити пристойну річ від барахла. Написана олією, зображення дівчинки років восьми у білому капелюшку з широкими крисами, перев’язаний блакитною стрічкою, коричневий камзол епохи позаминулого сторіччя з великими ґудзиками. Вік картини не беремося визначити, скоріш за все написана давно, коли художники ще не економили на фарбах. Без підпису.
Аби з’ясувати авторство зняли рамку. Та ніде і натяку. Можливо копія з якоїсь відомої картини. Портрет насправді діяв заворожуюче. Щось у ньому таке ностальгічне за чимось давно втраченим, принаймні це я таке відчував.
Там, де картина з’єднувалася з рамкою Семибор розгледів щось цікаве. Обережно витягнувши іржавий цвяшок показав що полотно роздвоюється, тобто можливо є ще одна картина. Розібравши до кінця дійсно знайшли інтересне. На другому полотні таке ніби мапа. «Ніби» це тому, що без будь-яких географічних найменувань. Зображення хвилястої лінії, та внизу напис, схоже на інструкцію:

«Дібратися до скарбів великого колдуна Овидія можна в час молодого місяця опісля жнив став жердину тридцять три фути, в чотири камені на горбовині, яку миють води  і спускайся по стежині мороку, перед сим читати «Темні води ліворуч, темні води праворуч, а мене мій пастир веде». При цьому слід тримати мідний медальйон так, аби відображався у ньому блиск місяця. Колдуну ж відказати – «Тобі – злато, мені – блато». Однак тримай на кебеті істину, колдун не відпустить без відвзаєми ».

- Вочевидь це річка, – припускав Семибор вказуючи на криву лінію.
- Так, але не сказано яка саме, – одповів я, – згідно семантики письма, писалося у позаминулому сторіччі.
- Якщо знайшли тут, то припустимо йдеться про Псел, – говорив Магадар, – можна порівняти з триверстовкою, або одноверстовкою.
- А коли ні?  – зітхнув Семибор.
- Ну тоді й грець із нею, додамо абстрактну картинку до колекції. Хіба здолаємо лінощі та порівняємо з усіма відомими річками України.
***
Аби з’ясувати історію картини спочатку навідалися до Художнього музею з метою визначити цінність, але там наткнулися на байдужу вахтершу, яку не зацікавило б навіть якби принесли оригінал «Мони Лізи». Пішли по художниках. Я вже мав реєстрик сумських митців, колись про кожного писав у Вікіпедії. Та від живописців зиску не більше ніж від краєзнавців. Поволі мій список скорочувався доки не викреслили останнє прізвище.
- Все, – говорю хлопцям, – ми без історії.
- А Свирид? – нагадав Магадар.
Таки дійсно. Свирид Сергійович, геть із думок вилетів. Як же, іконописець. Я про нього якось створив сторінку у Вікіпедії, та малолітні пихаті редактори видалили статтю, бо, бач, їхнім величностям здалося, що мій протеже не достатньо значна особа для електронної енциклопедії.
Побачивши картину Свирид сумно посміхнувся:
- Звісно знаю, – обережно торкнувся образу дівчинки, в його очах читався якийсь приємний спогад, – цю роботу в останнє бачив у дитинстві, в родині називалася «Конопляна княжна». Мій дід десь її приткнув, а де ніхто не знав. Скільки за неї хочете?
- Нічого, – відповів я, – лише історію.
- Це робота мого пра-пра-діда Бажана.
- А де він жив? – спитав Магадар.
- Тутешній, сумський. Він тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року народження. Був моряком, потім будував храми, і писав ікони.
- А чому картина не підписана? – спитав я.
Свирид знизив плечима.
- Натура така, у всіх розуміннях безкорисна. Ось ти, наприклад, погодився б опублікувати якийсь твір, статтю без авторства?
Я понуро заперечливо кивнув. Таки дійсно я один із багатьох марнославців, які свій текст вважають філософським трактатом і звісно бажано аби світ знав про геніального автора.
- Цей портрет писався для поміщика Коноплі. Був такий багатий задунайський козак. Прийшов на поселення із якогось походу. Ніби то воював у всіх країнах світу і от, розбагатівши на крові вирішив пустити коріння, тільки, як водиться, не віддав частку грошей на монастир, принаймні, так ніби то робили інші козаки, якщо залишалися жити. Слід сказати одну важливу деталь стосовно мого предка. З дитинства він мав неабиякий хист до малювання, та якось ворожка йому напророчила застереження, що не повинен писати портрети живих людей, бо таким чином на натурщика смерть накличе. Якщо і малював щось дід Бажан, то лише пейзажі, та опісля ікони. А тут Конопля причепився аби зобразив його маленьку доньку. Як не відмагався Бажан, ніщо не діяло. І про давнє закляття казав, а той вперся, що, мовляв: «Із нечистим у мене домова». Конопля гроші великі давав, аж десять золотих червінців. А знаєш, що це за сума для тих часів? О-о-о! Хутір з господарством. Дід і згодився. Та видно конвенція хитка виявилася. Бажан почав писати портрет, тільки зробив перші нариси, а дівчинка й утопилася, ніби весною на кризі провалилася. Дід жахнувся, бо збулася таки давня прогностика. Та Конопля і цього разу не давав спокою. Подвоїв суму, аби дописав портрет. «Натури немає, – відмовлявся Бажан, – це вже намалюється не те…» «Буде тобі натура, – мовив козак, – очікуй опівночі». Дід звісно неабияк злякався, бо про Коноплю вже ходили перегуди ніби таки дійсно із нечистим знається. Тому відправив дружину і дітей до матері в Миропілля. З вечора почав приготування, обклав себе часником, почепив на шию вінок із омели. Коли це опівночі чує – «хлюп-хлюп», заходе мертва дівчинка, сідає на стільчик на якому позувала живою. І так небіжчиця навідувалася три ночі. Третього ранку, як робота зроблена, поніс портрет до Коноплі. «Знаю, хочеш спитати, яким робом викликав доньку з того світу» – говорить козак. «Не хочу» – відповідає дід. Та Конопля все рівно зізнається: «Я, – каже, – з Водяником у домові. Він одпускає на три дні доньку, а я віддаю увесь військовий здобуток залишаю і отриманні знання». «Як так домовився? – питає дід. – Це ж не до комісара сходити договоритися, аби із в’язниці когось відпустили». «У далекій Індії від старого брахмана, на віддяку за врятоване життя, отримав я знання».
- Хто ж карту намалював і навіщо? – питаю.
- А то вже Бог відає. Може Конопля сподівався, що забере хто його золото. За портрет розрахувався, двадцять червінців заплатив, на них дід потім художню школу організував, але після смерті заповідав зображення доньки нашій родині.
Ми повернули Свириду сімейну реліквію, карту залишили собі, та Свирид на неї й не претендував.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Залєвський Петро, 23-09-2012

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 20-09-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.2358980178833 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські vs зарубіжні обкладинки
Обкладинка є тим імпульсом, який спонукає людину звернути увагу на книгу. Вона розповідає про ядро видання …
Огляд фантастичного роману «Валеріан та місто тисячі планет»
Вже з самого початку стає зрозуміло, що книга ця не є стандартним твором. Адже написана вона на основі …
Людина і Зло: «Концерт пам’яті янгола» Шмітта
Нещодавно у «Видавництві Анетти Антоненко» побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта — …
«Україна 2030»: Пан або пропав
Очевидно, будь-яка нація, яка здобуває незалежність і власну країну, має ухвалити принаймні приблизний …