Велика сніжинка впала на Твій носик, зігрілася і розтанула, повільно перетікаючи з його кінчика на мій... нескінченні вечори з обличчям у подушці злилися зараз в цю краплинку небесної води і от-от збиралися капнути кудись вниз… Твої карі ґудзички всміхнулися і несміливо кліпнули, але повіки так і залишилися пухнасто білими… пам'ятаєш, як ми з Тобою чекали першого снігу… навіть уявляли собі, яким свіжим і ніжним він буде… як ми будемо стояти просто неба і слухати його білий шум… і рахувати сніжинки, що падають на наші обличчя, а потім вмивати одне одного поцілунками… ми чекали і благали Бога, щоб він прийшов… а коли Бог нарешті змилувався над нами, ми його просто не помітили… бо думали вже кожен про своє… я – про свої дзвінки без відповіді, Ти – про зазіхання на свою свободу… я – про свою спрагу, Ти – про своє реноме… а далі ми блукали вже різними вулицями… дивилися на вулицю через різні шибки і не помічали, як тане наш перший сніг…
а сьогодні за моїм віконним склом він прийшов знову… і Бог закрив долонею мої повіки, взяв за руку і привів під Твої двері… гудзички знову всміхалися, а серця вбирали запах одне одного, щоб запам’ятати його назавжди… очі цілували Твоє запорошене волосся, губи ледь торкалися пухнастих вій, а в бороду мені тепло сопів все той же мокрий носик… падав наш другий перший сніг…
