Славик привів Христинку на забур’янене дворище, в глибині якого сумувала вбогенька, обкладена облупленою плиткою, хатинка, шарпонув двері, які виявились защепнутими зсередини, гепнув у них кулаком.
Двері відчинились і на порозі постав Славиковий приятель. А Славиковим приятелем був Максим…
Якось дивно воно тоді вийшло. Вона сиділа на краєчку чужого, застеленого, якщо відверто, далеко не снігової білості простирадлом, ліжка, поруч сидів Славик, він тужно сопів, курдубато мацав її волосся й зазирав у вічі своїм, смутним як зазвичай, зором. Його лаписька саме посунулась униз, дівчині на спину, звідти попід пахвою до грудей… І цієї хвилі в двері хтось постукав. Це був Максим. Виявляється, він нікуди не пішов. Він викликав Славика надвір і більше вона свого не надто витонченого залицяльника того дня не бачила. Натомість увійшов господар. І заговорив. І вона попливла, захоплена мрійною рікою його тихого, але твердого голосу, поплинула якимось чудним, незнаним досі плином, сама не тямила, що це з нею коїться, але пливти так було надзвичайно солодко й жадано… Ніколи ще не відчувала вона подібного й навіть гадки не мала, що таке можна відчувати.
Того першого дня знайомства Максим до неї навіть не доторкнувся. Вони пробалакали хтозна скільки годин (вона не пам’ятала, про що) і отямилась Христинка лише біля тітчиної хати, до якої провів її Максим, бо вже стояла глупа ніч. Потім були нові зустрічі, нові розмови, солодко-солоні поцілунки, щільно-тремкі обійми; його долоня голубила її волосся, потім посунулась вниз, на спину, попрямувала під пахвою до грудей… Але це було зовсім не так, як зі Славиком, і вона таки вклалася на ті його, не вельми білосніжні, простирадла, й це виявилось іще незрівняннішим, аніж Христинка очікувала.
Вона стала часто приходити до Максима. Зі сто літ не білених стін його берлоги за Христинкою пильнували нахабнозорі голі красулі. Нічого, Максима вона до них не ревнувала – вдома в дівчини теж висів на стіні давній календар зі Шварценеггером...
