Коли ти радикально повертаєшся від чогось на всі 360 градусів, то починаєш розуміти, що опинився знову на тому ж місці. Із цими самими блискітками та хитросплиттіннями.Із цими ж зашмугляними підвіконнями та оббитими порогами.Подвійне та потрійне сальто тут не допомагають.Але й якщо й допоможуть, то без звички та тренувань може трапитися тисячі небезпечних травм та вивихів.Тебе це може переламати.І ти стоїш, мов укопаний далі і гаєш годинами час там же. Задивляєшся з того місця в мульку далечінь.І випроставшись, дублюєш своє магічне обернення з надією на краще, але ніяк не можеш зрушити.Виходить у тебе це зовсім мляво.Ніби те місце із зачарованим крейдяним колом тебе нікуди не випускає назовні.Ніби це подряпаний компакт диск, а ти – пісня на ньому, яка ніяк не може вирватися на волю.Махаєш врешті саморобними крилами із приклеєним пір’ям.Відчуваєш дискомфорт.А в повітрі лише відірвані пір’їнки, які падають на якісь дахи та дороги під колеса машин території царства твоїх повітряних замків, які чомусь десь там внизу. Але ж хочеться раптово вийти. Поглянути на це все збоку. Відчути атоми повітря. Розібратися в складній світобудові. Адаптуватися до нової матерії.Побути там всередині.Й безумовно щось відчути.
І ось ти щодня тренуєшся.Щодня робиш те саме сальто.Раптово хтось знайомий збоку скаже, що це досконалі рухи нижнього чи верхнього брейку.А ти цього й не знав, просто собі тренувався.Той самий знайомий покаже тобі кліпи записані на відео.Ти задоволений.Тому щогодини тренуєшся.Ти відпочиваєш, а потім знову стрибаєш.Й бачиш себе на екрані.Тебе вже весь час знімають на камеру.Досконало можеш показувати декілька фризів.В тебе з’являються й інші знайомі.Вже pобиш найвищий пілотаж.
Забуваєш ту глибоку далечінь, що за твоєю спиною.Просто не помічаєш її тепер.Бо можеш втопитися в її круговерті.Видно, що так і не навчився нормально плавати.Відчуваєш себе королем-бі-боєм в своєму повітряному замку.
Перечитуєш уривки свої інтерв’ю на сайтах із мобільного інтернету.Передивлюєшся свої феєричні виступи на якомусь із сайтів.Віддаєш накази, щоб знову знімали на камеру.Комусь чи самому собі.Як муха із далекою павутиною на території міжвіконня, а може почуваєшся трішечки краще.Хоча ти про це не думаєш.Але не розслабляєшся.Продовжуєш робити купу нових фішок із брейк-дансу.Не знаю хто тобі це все показав.Але ти вигадав свою систему координат та свій оригінальний стиль.Тобі плескають в долоні.Кажуть, що ніколи такого не бачили.Ти – вже професіонал.Влаштвовуєш вечірки.Показуєш їм колекцію гербаріїв різних видів пелюсток нарцису.Виходиш на подіум.Кажеш, що це зовсім нові номери, хоча іноді починаєш самоповторюватися.Вони уважно тебе слухають.Вони про тебе весь час говорять, бо тільки вони є твоїми найпалкішими прихильниками.Цікаво, що потаємно вони теж повторюють ті твої рухи, але в них виходять лише бліді ксерокопії.
А от про той першопочатковий поворот забуваєш.Коло так і залишається.Й інші дивляться на тебе з сусідніх кіл, вони ж бо такого не вміють, а лише розважаються.
Й якось, коли ти втомлений після свого виступу спиш і тобі вперше за за цей весь час сниться сон: зів’яла квітка із дивним внутрішнім відсвітом лежить на чорному холодному асфальті .Дивний сон, правда ж?Ти прокидаєшся під ранок із важкою головою і біля себе бачиш стороній предмет-старий іржавий циркуль.Щось тебе дуже налякало в тому сні.А цікаво, відкіль цей циркуль?Певно, хтось із знайомих закинув.Але для чого?Ти не знаєш як поступити.Що робити?Сусіди навколо просто нічого не роблять: сидять, сплять, дивляться, їдять, говорять, клацають мобільними .Навіть ніхто не вітається.Невже король вже помер?Але ж король ще живий та видимий.
І тобі вже не хочеться танцювати, бо вважаєш, що це їм обридло.Трохи некомфортно і незвично, бо вони з тобою взагалі не вітаються.Чомусь в розгубленому стані береш в руки цей циркуль і проводиш ним коло по землі.І більше не помічаєш нікого навколо, тільки як падає сніг на велике зелене поле озимини й недалеко приміську електричку, яка зникає десь у сніжній далечині.Ти починаєш стрибати.Ледь снується сніг.Сальто-раз, сальто-два, тільки незграбно падаєш на ледь прим’яту зелену поверхню поля - нічого не виходить.Мнеш в руках стеблинки. Згадуєш себе колишнього, але нічого не можеш згадати конкретного.Лише якісь загальні моменти.Перевіряєш свої кишені, але там порожньо. Ні ключів, ні документів, ні гаманця.Озираєшся.Називаєш своє ім’я. Викрикуєш його.Тільки відлуння.Кличеш ще когось.Думаєш про ту дивну електричку.Куди вона поїхала?Хто в ній?Куди ведуть ті колії?Починаєш панікувати, але згодом усміхаєшся, бо згадуєш, що все якось по-новому і незвично бачити далеч так близько й одночасно бути в ній.
А потім просто сідаєш на цю м’яку озимину і дивишся вгору на безкінечні досконалі сніжинки, які летять додолу й періодично ніжно торкаються твоїх вій.В голові зависли якісь надскладні фрізи задумів.
Бачиш там найщасливіші кадри зі свого життя, зроблені із сніжинок, які народжуються із хаотичних проміжків в небі.Бачиш їхнє продовження вже на цих стеблинках.Мистецтво падати та нашаровуватися.Мистецтво перетворюватися на кадри. Мистецтво мандрів крізь таку страшну далеч
Поки ти не здогадуєшся, що це так насправді розсипається твій повітряний замок із твоїми ж фігурами всередині.А десь обабіч поля, в снігу стирчать високі стебла якогось бур’яну, схожого на той самий старий циркуль.Коли пройде раптовий снігопад, то ти помітиш вгорі зимове сонце – воно протягне своє проміння подряпин до кожної стеблинки на цьому дивному полі.І все з’єднається воєдино.
Не знаю, чому я придумав саме такий кінець у цій сюрреалістичний притчі.Але дуже хотів би порадити тому, хто все-таки стоїть на середньовічних руїнах свого повітряного замку і з цікавістю дивиться на розбиті бійниці–ніколи не проводити ніяких археологічних розкопок у цьому місці.Краще йти подалі.Куди бачать очі.Не треба тих викопних решток, бо це може бути шкідливо для вашого життя.Йти та не спинятися.Ніколи більше не думати про це все.Ніколи не робити фото цих пам’яток.Йти крізь ці озимі та згодом врожайні липневі поля.Не боротися із млинами та комбайнами.
Хтось все-таки скаже, що існують крім тих середньовічних руїн якісь сучасні варіанти повітряних псевдозамків.Є купа клубів історичної реконструкції та ді-ві-ді фільмів.Є купа картин відомих тогочасних художників.Давайте, краще не будемо про це.Бо то лише ксерокопії із підручників історії.Або раритети в якому-небудь провінційному музеї.
Ліпше придивитися до денного та нічного світла, яке тебе звично оточує щодоби.І побачити там в спалахах сліпучої електрозварки далекі недобудовані обриси свого майбутнього.
