Добігала кінця друга доба стрибку. Нудьга стала не стерпною ще після минулого переходу, а попереду ще два. Олег ненавидів гіперпородожі, бо не знав куди себе подіти. Ще й боги покарали його найгіршим з можливих сусідів по каюті. Доброзичлива жінка пенсійного віку, що без зупину переповідає останні новини своєї чималої родини. Олег вже достеменно знав коли чим і наскільки важко хворів кожний з її онучків. Що Барбарі, молодшій дочці, дістався паскудний чоловік який гептом не піклується про родину, а дівчинка так печеться, так переймається. Що Френк, старший син, справжній герої який ризикує своїм життям захищаючи Імперію від ворогів, а от його дружина, злюча відьма, яка вимагає від солдата неможливого – сидіти вдома та допомагати виховувати дітей. Знав, що сусідка Френка, Марфа Василівна – рідкісна почвара і скоріш за все ворожа шпигунка. А вихователька Саймона, молодшого онука, безвідповідальна молода дівчинка які не завадило б затриматись у армії на рік другий.
І ще купою безглуздих та нікому нецікавих подробиць, з вартим кращого застосування заповзяттям, ця доброзичлива почвара намагалась запхати в Олега. Киваючи в такт «захопливої» оповіді, проте як черговий онук зробив перші кроки, Олег намагався всю увагу зосередити на вивченні хвиль та сплесків Океану Хігіннсу. Первинна енергія Всесвіту грала м’язами за тонюсеньким півметровим кристалом ілюмінатора. Ніби велетенський удав, що гіпнотизував свою здобич грою кілець, вичікуючи моменту коли можна буде проковтнути шкаралупку людського кораблику. Разом з усіма цими дрібними істотами, що думають ніби їх життя щось важать для Всесвіту.
Зачарований протуберанцями гіперпростору Олег, мимоволі став міркувати які можуть бути виправдання якщо він задушить цю дуру. Але вирішивши, що кілька годин тиші не варті смертної кари вирішив терпіти далі, роздумуючи про несправедливість життя. Киваючи в такт нудного оповідання він майже заснув як на проекційному моніторі спалахнув вогник виклику. Протягнувши палець, до одному йому видимій кнопці, парубок натиснув: «Прийняти»
- Вітаю. – пролунав злегка засмучений голос. – Мене звати Грегорі.
- Вітаю, - хлопець ледь переборов бажання позіхнути, - мене Олег.
- Вибачайте, я невчасно?
- Та ні все гаразд.
- Що? – здивувалася сусідка, - знаєте взагалі це не ві….
Почала було вона розпалятись, але Олег увімкнув ізолювання зовнішніх звуків. І лише краєм ока спостерігав як жінка читає нотацію не вихованому юнаку.
- Мені здалося ви позіхнули. – ввічливо промовив Грегорі, - не хотів вас будити..
- Та ні, - Олег зручніше влаштувався на койці. - Звідки у вас цей номер?
- Просто набирав цифри на телефоні.
- Ви теж подорожуєте гіперкосмосом.
- А як ви взнали? – посміхнувся спів розмовник.
- Тут страшенно нудно. – зітхнув Олег.
- Точно, - без тіні радості посміхнувся Грегорі, - Власно можемо перейти на ти.
- Згоден.
- От і добре. Ви далеко летите?
- На Єдиний Континент. – промовив Олег. - Уявляєш там один єдиний континентом і якомусь телепню спало на думку саме так назвати планету.
- Певно не стало фантазій на щось цікавіше. – погодився Грег, - або всі цікаві назви вже було зайнято. Якщо я не помиляюся ця планета десь на самому пругу галактики.
- Так, - кивнув Олег, - як то кажуть далі тільки порожнеча. А ще кажуть там пів неба зовсім без зірок.
- То скоро пересвідчишся.
- Ще б пак.
Раптом з телефону почувся якийсь підозрілий ґвалт.
- Грег, що там в вас сталося?
- Не зважай, - відповів той, - нічого важливого.
- Ну тобі видніше, - недовірливо промовив Олег. Уважніше прислуховуючись до фону розмови. – А куди власно ви летите?
- Та вже нікуди, - сумно гмикнув Грег. - наліталися
Нудьгу як вітром здуло. Олег трухнув головою та перепитав:
- Тобто. Ви вже сідаєте на планету.
- Ні. – Грег зітхнув. – Вже не сядемо. Три доби тому корабель потрапив у мезонний штиль. А годину тому хвиля гравітаційного цунамі підхопила нашу шкаралупку і тепер тягне невідомо куди.
Слухаючи як Грегорі спокійно зачитує власний смертний вирок все в середині Олега хололо.
- Стоп! – вигукнув Олег так, що сусідка здригнулася і навіть припинила балакати. – як що я отримав ваш сигнал то ми зможемо запеленгувати координати і витягти вас звідти.
- Повторюся, - сумно зітхнув Грег, і продовжив тоном втомленого вчителя - ми вже три доби в мезонному штилі. Симптоми смертельної дози опромінення у більшості проявилися ще півтори доби тому….
- Не здавайся Грег! Чуєш?!
Олег підскочив до стіни каюти та з маху вдарив кулаком по кнопці аварійного виклику, порізавши руку уламками скла. Сусідка здригнулася ще раз і вистрибнула з каюти наче вжалена.
- Ми витягнемо вас звідти! – Вигукнув Олег.
- Вибач, що звалив це на тебе, - щиро розкаявся співбесідник, - Все гаразд. Я просто тверезо дивлюся та речі. Десять хвилин тому капітан сказав, що ми приречені та порадив зателефонувати близьким попрощатися. А мені нікому телефонувати… Ну так сталося… - най моторошнішим у словах Грега було те наскільки спокійно він їх вимовляв, наче переказував ранкові новини. – але оточуючі почувалися вкрай не зручну у мої компанії тому я набрав випадковий номер та зателефонував. – Грег зітхнув, - І ти взяв слухавку. Так що пробач мені. Доречи про моїх сусідів. Знаєш ніколи про це не думав, але ….
Грег на секунду замовк збираючись з думками. А Олег трохи зменшив рівень зовнішнього блокування, аби почути наближення матросів.
- Сюди! Сюди! – долетів з коридору стурбований голос сусідки, - Здається бідолашний збожеволів! Це ж може бути першими симптомами гіпперпроменевої хвороби?!
- О чую натворив я тобі лих, - вимови Грег.
- Не зважай, - відповів Олег, - Ненавиджу таких куриць.
- Я теж. – зізнався Грегорі. – коли прощаються вони роблять це так ніби збиралися жити вічно. Ніколи не міг зрозуміти таких людей. Всьому раніше чи пізніше прийде кінець, а вони гають життя та шкодують теплих слів, аби потім ридати у слухавку. Ніби родичам стане легше від того лементу, коли отримають нарешті повідомлення.
- А що ти хотів сказати, - Олег вийшов у коридор та рішуче покликав матросів жестом, які були раді відкараскатись від надокучливої тітки.
- А, та нічого особливого … - Грег знову замовк ніби зважуючи думки та промовив. – Все життя я думав що боюся Смерті, але ось вона прийшла, а немає ні страху ні жалю. Дивно.
Олег приклав вказівний палець до губ іншою рукою закриваючи вухо з основним динаміком. Старшина кивнув та перевівши погляд на одного зі своїх підлеглих:
- Піднімай зв’язківців, хай пеленгують.
- Так пане. – кивнув той і розсунувши одному йому видимий екран став щось набирати на неіснуючий клавіатурі.
Старшина ж повернувшись до решти наказав:
- Приберіть цю галасливу, до дідька, з коридору.
- О здається ми втрачаємо антени. – промовив Грегорі, - Прощавай. Та ще раз вибач.
- Постривай! – Вигукнув Олег та у відповідь по його уху вдарив тріск статики і зв’язок обірвався.
Всього секунду парубок стояв дивлячись у підлогу, а потім підняв погляд на матросів та промовив:
- Запеленгували?
Старшина повернув голову до матроса той кивнув і тільки тоді відповів:
- Ви можете пройти з нами?
- Авжеж, - кивнув Олег.
***
Олег дивився у спини офіцерів кораблю з дивною суміщу надії та злості. Від цих людей залежить виживання корабля та порятунок його пасажирів, але офіцери тільки щось перевіряють, звіряють та радяться у пів голосу, а потім ще раз перевіряють. Добре хоч головний лікар корабля більше не лізла до нього з дурними запитаннями та ще дурнішими заспокійливими.
- Ви певні, пане Григорян?
- Так пані, - офіцер відсунувся від моніторів та поглянув на капітана, - абсолютно. Сигнал був з «Троянда Сиріуса». Розрахункові координати теж майже співпадають з тими, що можна очікувати.
- Та чого ви в біса порпаєтесь? – не витримав Олег. – Там люди помирають!
- Не помирають, - похитала головою капітан, сива жінка поважного віку зараз білішою за власний мундир - померли.
- Як це? – підхопився Олег, скидаючи ковдру якою його намагалася вкрити настирлива лікар. – Я з ним розмовляв без затримок тож вони мають бути неподалік. У межах кількох годин льоту.
Капітан зважила свої думки та спокійно промовила:
- У двох годинах ходу під нами гравітаційний шторм утворений стиканням двох колосальних хвиль. Приблизно саме на місці цього виру, що лише набирає сили, рік тому пропав безвісті пасажирський лайнер «Троянда Сиріусу».
- Але…
- Рік, - майже лагідно промовила капітан. – кажуть навіть хлопці з «Полтергейсту» не можуть прожити у гіппері більше тижню. Там ніхто б не вижив, навіть не будь там шторму. Так скоріше за все вже і корабель перетерло на протони.
- Але ж ми розмовляли, - тремтячим голосом відповів Олег впавши назад у крісло.
- Вірю, - кивнула капітан, та жестом наказала лікарю відійти, - І готова заприсягтися, що кожен з членів моєї команди у це повірить. – ще раз над чимось замислившись жінка зважилась, і присівши поряд тихо продовжила. - Ми навіть не здогадуємось, що за простір нас зараз оточує. Можливо Хіггінс знав. Але куди нам до нього? Дехто стверджує що чув у гіппері голоси демонів, та бачив на обшивці подряпини від кігтів. Інші чули голоси померлих родичів. А мій старший технік стверджує, що коли він вилетів з пошкодженого шлюзу його підхопила Валькірія та повернула на борт, і я готова заприсягтися, усіма відомими Богами, що це єдине, логічне, пояснення того як йому вдалося вижити та врятувати корабель.
Олег підняв стомлений погляд на капітана і та розуміючи кивнула:
- Віскі?
- Горілки, - ледь ворушачи язиком промовив хлопець.
- Гаразд, - капітан підняла голову на стюарта та промовила, - пане Рейнборн, проведіть нашого гостя до бару та прослідкуйте аби він заспокоївся.
- Так пані.
