Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза (Львів в образках)

МОЄ СКАЖЕНОПРЕКРАСНЕ МІСТО

© Юрій Кирик, 12-09-2012
(Продовження)

Подалі від Ринку

Картина трохи смутніша. Увесь хідник закладений різнобарвними бляшанками на колесах. Поодинокі перехожі снують поміж дорогими автами зигзагами, мов ті дітваки в лабіринті. Тут уже не завважиш гоноровитої львівської поважності в ході. Невже вимерла популяція міщухів, які колись не такі от бляшанки – трамваї перевертали! І батяри, до їх честі буде мовлено, були в тому першими. Навіть реставрація нині названа в честь славетного батяра Роберта Домса не допомогла зберегти його бунтівний дух...

Клюмба

- Це був найкращий з усіх часів – запально рецитує старший пан у вишиванці.
- Ми пережили найгірше, що було в нашій історії, - тут же перечить інший.
- Був це вік мудрості!
- Найбільшої глупоти! – одразу ж заперечує опонент.
- Це була епоха віри!
- Безвір’я і розчарувань.
- Роки світла!
- Непроглядної темряви.
- Господи! Як мудро ви говорите! - сплескує в долоньки якась екзальтована молодичка, споглядає захоплено на старшого пана в якого довге, сиве, шовковисте волосся, борідка клином, впевнений голос й завзята група прихильників, що звернули до нього обличчя мов голуби, що чекають чергової порції поживи, оточила його ореолом поштивості.

Посміхаюсь.

- Не заламуйте рученят, молодичко, - так і хочеться сказати їй, - декілька хвилин і ті ж люди будуть підтримувати іншого «оратора». Нема й не було ніколи КОГОСЬ за ким «клюмба» пішла б, кого беззастережно слухала.

Була є і залишається рупором вулиці, а відтак – стихії. В тому її чар і секрет живучості. З часу проголошення Незалежності, існує вона у Львові (хоча «клюмба», як поняття, як політичний бренд виникла значно раніше, і її існування чимало самій Незалежності прислужилось), збираються тут переважно під вечір, у вихідні пасталакають, політикують всеньку днину. Влада людей тут ніколи не чіпала, яких би псів на неї не вішали.  Самої «клюмби» давно немає – на її місці величавий монумент Тарасу, але, то багателя – дурниця по-львівськи. Це сусідство навпаки підняло імідж «клюмби», як форпосту вільної, незалежної думки. В перші роки Незалежності до голосу «клюмби» принаймні місцева влада дослухалась, та й була вона набагато більш представницькою – приходив туди й Чорновол і депутати. Та й конструктиву в тих балачках було більше – не лише гнали біса на владу.

Як стати у Львові мільйонером

Як у кожному порядному середньовічному місті, в старому Львові кам'яниці так щільно туляться одна до одної, що тільки з вежі ратуші відкривається повна структура цього міського вулика, розграфленого згідно із Магдебурзьким правом шахівницею вулиць. Тут, на оглядовій площадці все наповнюється дивним містерійним настроєм, живим, але не до кінця збагненим змістом, бо далечина, в яку вдивляєтесь, зваблює і немов поглиблює світ. Оглядаючи місто з висоти пташиного польоту, можна нарешті усвідомити, скільки на кожну скупо відпущену ще у середньовіччі земельну ділянку-чарунку кожне наступне покоління мешканців примудрилося втиснути нових споруд. І уявіть собі будуємо далі... Міських мурів, які спричинили цю вавілонську тисняву, вже півтора століття як немає, але весь Гордіїв вузол міського нутра залишився нам у спадок з усім своїм історико-архітектурним намулом, з усіма сумними й веселими історіями.
Отак ходячи і споглядаючи, можете собі збити чималий маєток, як притрафилося колись бідному дротяреві. Справа ж виглядала так:

«На розі вулиць Сербської і Староєврейської стоїть Клопотівська кам’яниця (колись, дуже давно, власником її був львівський міщанин Клопіт). По його смерті кам’яниця переходила з рук в руки, але усі її господарі мали з нею справжній клопіт. А справа у тому, що вночі на стриху кам’яниці хтось ґвалтовно гецкав і звідти чулися страшні крики, якби хто монахинь на цвинтарі ґвалтував. Нові господарі кам’яниці намагалися чимскоріше її позбутися і нарешті будинок викупило місто. У магістратських документах писалося, що у занедбаній кам’яниці «жоден християнин через сморід і румовища мешкати не хоче». І ось, коли в ній і справді вже ніхто не мешкав, сюди прикурдибасив на ночівлю бідний дротяр, який ходив містом, лагодячи глиняне начиння. Ледве він задрімав, як з горища почувся страшний гуркіт і крики: «Йой, не можу! зараз кину! вже кидаю!» Дротяр не розгубився і собі гаркнув: «Та кидай вже до холєри, щоб тебе на тім світі кидало!» І тільки він це вигукнув, як звідкись згори у темноті на дротяра посипався дощ золотих талярів. Коли дзенькіт припинився, почулося полегшене зітхання і запанувала мертва тиша. Відтоді у кам’яниці вже жодних страхів не було, а дротяр розжився великим маєтком. Хто ж кричав на горищі, і чому хотів позбутися своїх грошей так і навіки залишилося таємницею.

Вище голову!

Про те, що у Львові слід ходити з високо піднятою головою, зрозумієте, коли лише потрапите у місто. Повідають - старе місто – музей під відкритим небом. Я би радше сказав пречудова галарея, але й це не точний вислів, музеї й галереї мають каталоги, у місті ж можна ще знайти вулички та закамарки, які залишаються «незайманими» для дослідників. Ви завше можете знайти свою перлину, відкрити власну зірку, особливо, коли перейтись вулицями Яна Жижки, Сильвестра Гавришкевича, Кравецької чи Архівної…

Леви

Ближче до вечора, на Львівських левів уже ніхто не звертає особливої уваги, можливо тому, що вони чомусь не підсвічені. Тіні набігають на їхні горді морди і розходяться, ніби пам’ять, про щось їм одним відоме, живе в них, але про що вони згадати ніяк не можуть, спогади неясні, розпливчасті, мов контури каменю під блискотливою водою. Від чого кам’яні красені іще більше ображено супляться...

Ніч

Під вечір прохолодний вітерець ледвесенько колише придорожні кущі, крони дерев, освіжає дорогу духмяном достиглого літа. У сквері побіля Порохової вежі ряхтить сила силенна птаства, яке влаштовується тут на нічліг.

У цьому присмерку серед середньовічної архітектури, моря барвистих квітів, кожен почувається набобом. Якщо в кишенях іще шелестить кілька гривень, відчуття таке, що ти король із забутих казок. І все тут, геть усе належить тобі, й нікому більше!

У кінці серпня вечір уже не тліє, як наприпочатку літа. Западають вечірні померки - неначе кажан безшумно летить просто на нас розправивши чорні крила. Ніч по-своєму змальовує дійсність, цілком інакше, ні ж при світлі дня. І хтозна наскільки б твердою була впевненість у тому, що бачили очі удень, коли б спозирали це ще й поночі, коли вузенькі, виповнені удень дзенькотом людських голосів і філіжанок з кавою вулиці нараз стають перекошеними мов старі бабуленції на картинах Гольдберга?

Ближче до нічної пори можна зауважити, що у дехто уже не дибає як то на початку, твердим кроком -  хода стає дедалі не впевненішою, і вони, як повідають у Львові, «пльонтаються», щоправда не багацько здибаєте таких сильветок, ні, вони не п’яні, лиш трохи причмелені, бо хто б тут напивався, аби світу Божого не бачити, коли довкола красінь і зваба, аж очі розбігаються!? От тільки позирки їхні стають абстрактними й малоенергетичними. Час і простір увійшли у них в якусь суперечність. Мусіли б пам’ятати, що час, у Львові на  Ринку спливає мов з пива піна, як казав хтось із авторів Гоголівської академії, ґвалтовно, а часами  й неспостережно.

Більша біда може напіткати туристів, які поселились у центральній частині міста, а ще у старій австрійській родурі. У старих кам’яницях на ніч сходи видко теж  моцно напиваються - скручуються до сну так, що нізащо ними не пройти, і бідачина може отак в їхніх обіймах й заснути...

Ті, хто із перших своїх відвідин шалено і палко закохався у Львів, не побажає йти у винайнятий готельний номер чи квартиру, з насолодою заплющать очі на одній з численних лавочок Галицької чи площі Ринок. Свіжий нічний вітер лагідно пестетиме їх обличчя. Розкошуватимуть в усвідомленні, що зуміли провести ніч на самому лоні цього безсоромно гарного міста!

Ранок.

Звуки ранку на Ринковій площі сприймаються аж болісно - Місто тільки ж бо вгомонилось і заснуло. Шалене дзеленчання першого трамваю, доноситься якби з самого неба, пропускаючи цю металеву потвору, бруківка, здається, розходиться, щоб опісля зійтись не залишаючи по собі жодного сліду. Місто виказує, що все ще спить, і лише спросонку на мить привідкрило повіки...  Лише радісне цвірінькання маленьких мацьопчиків, як у нас називають горобців, порушує мінорну меланхолію, примушує місто розплющити очі вступаючи в новий день.

Дощ у Львові.

Тільки у Львові, коли починає сіяти дрібний дощик, почуєш: «Погода направляється!» Звикли львів’яни до тихого шемрання дощу, люблять коли лисніють їхні зеленкаві від часу дахи, а ринви заводять свій монотонний плач. Іде дощик, маленький, кульгавенький та не дуже холодний, до нього так звикли у Львові, що й голів не прикривають.
Вслухаюсь в химерний концерт крапель – деякі вдаряють об воду, а деякі дзьобають камінь і здається, що приємніших звуків в житті своєму не чув. Аж ціпенію від зачудування.

Не поставлю собі непосильного важкоздіснимого завдання – розповісти про Львів геть усе. Пригадую колись мій старший приятель Влодко Гріншпунт (був він у віці мого батька), цілий тиждень водив мене по Личаківському цвинтарі й розповідав захоплюючі історії львів’ян захоронених в його капличках і склепах. Довго вважав, що нічого цікавішого у Львові немає. Та трохи згодом захопився знову львівськими підземеллями… Станіслав Лем – письменник-фантаст, найславетніший наш співвітчизник, написав свій роман «Високий замок», де є такі слова: «Високий замок» для кожного з нас був тим, чим для християнина є небо /символ дому/».
А. Загаєвський твердив, що: «Львів є всюди, Це – наш дім, Той, дім, з нами, і ми беремо його зі собою». Хтось із менш знаних, але поетичніших натур сказав: «Я б не хотів жити у Львові, я б сам хотів бути Львовом». Під останнім радо розписуюсь.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Тільки у Львові

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 17-09-2012

Симфонія каменю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 16-09-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Кожне місто,, 13-09-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Гулько-Козій, 13-09-2012

Україна без Львова...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 12-09-2012

Ви так любите Львів,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 12-09-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78988099098206 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …