І знову це нестримне, легке як пух почуття перехоплює подих, не дає спокійно жити та думати про потрібні речі. Вчора я порівняла кохання до тебе із сидром: легке, але все ж таке п’янке й приємне. Сьогодні я знову від нього сп’яніла. Знову дурман пустився гуляти венами, прокрався до серця і вперто стукає в двері моєї свідомості, благаючи відкрити йому. Але я не можу, не хочу відкривати. Я знаю, що завтра це мине. І це знання для мене - і спасіння, і сльози водночас. Спасіння, бо ти заслуговуєш на кращу дівчину, жінку, матір твоїх дітей, і ми, врешті-решт, принесли б одне одному лише біль. А сльози, бо мені набридла моя брехлива Душа, яка сьогодні кохає тебе, а завтра – іншого. Вона бреше мені набагато частіше, ніж я Їй . Вона заставляє мене повірити в те, що мені потрібен тільки ти. Я ж не протестую, і не запевняю Її, в тому, що, згідно із всіма законами раціональності, я повинна бути з іншим. Любити іншого. Ця брехунка – як мале дитя. На Неї не можливо злитися, ображатися, проклинати. Адже природа її така передбачувана й, до того ж, безкомпромісна.
Я не знаю, хто придумав безсмертя Душі! Хіба ж воно можливе?! Адже, разом із моїми почуттями вмирає щоразу й моя Душа. Так, інколи вона воскресає, повертається на своє звичне місце. Але тоді вона вже не така, як за життя. Одне тіло має на своєму віку багато душ. І багато привидів. Душа, яка жила тобою, і раділа тобою, вже мертва. Воскреслий привид блукає зараз десь під серцем, запевняючи, що він все живий. Ех, як солодко вірити йому, як млосно й приємно від його слів! Як хочеться перетворити спогади в реальність, щоб ще хоч раз відчути твій дотик, твоє тепле дихання, піймати ніжну любов у твоєму погляді. Однак цього вже більше ніколи не буде. Тебе потрібно відпустити. І не вестися на вмовляння брехливої Душі.
Стривожений привидами
Тоді я навіть не помітив, як прокралася ти до мого серця. Звичайна й звична з кожним днем ти ставала для мене все глибшою, багатшою, прекраснішою. Я дивувався твоїй енергії і не міг вже без її щоденного заряду. В мене було все, що я хотів: кохана, своє місце в житті, свої думки. Спершу я не сприймав тебе серйозно. Потім ти стала для мене всім: коханою, місцем у житті, думками. Я не потребував багато. Все, що мені було потрібно, було в тобі. Однак, я все одно ще належав до свого колишнього життя, з яким потрібно було порвати. Я не боявся зробити комусь боляче, хоча й не хотів. Для тебе можна було відмовитись від всього. Ми так мало, і так не по-суті говорили, але я знайшов в тобі рідну душу. Я знайшов в тобі пристрасть, кохання, мрію. Однак, як це буває, наші дороги розійшлися. Я не зійшов зі своєї колишньої стежки…, адже й ти не зійшла зі своєї. Все закінчилося. Болем і відчаєм витруїлося моє кохання. Я знову задихав на повні груди. Та чи надовго? Ти не могла зникнути навічно. А я й не опирався. Та й чи міг опиратися тому, що потрібне мені як світло, як повітря, як вода… Відправивши заупокійну месу за своїми почуттями я сам же воскресив їх. Чому ж спогади – це лише спогади? Я б так хотів знову доторкнутися до твоєї руки, побачити твою усмішку, відчути, як пахне твоє волосся.
Проте від отого сильного, з нестачею глузду, кохання залишилися тільки спогади та безсилля. Слабкий вогник лише дратує, але вже давно не гріє. А стежки – все далі одна від одної, хоча перегукуватися ще можна… Ілюзія, а не кохання, - ось що залишилося. Приправлена болем ілюзія перехоплює дихання, лякає й заворожує привидами минулого, залишаючи пустим майбутнє.
