Я їду в електричці додому. Ще не подолана і чверть шляху, але вже недалеко Дніпродзержинськ, який в Організації дехто називає Дніпрожидинськом. Я, до речі, теж не відстаю від модних тенденцій. Поряд зі мною сидить дядько за п’ятдесят п’ять, навпроти нього – його товариш, чи таваріщь, не знаю, як вони там одне одного обзивають. Дядько має потріпаний вигляд, вдягнутий у якусь дуту куртку, сірі штани в йолочку і давно нечищені черевики коричневого кольору. Товаріщь – в зеленкуватій куртці і чорних штанях, ноги виставлені в прохід. Дядьки звично триндять про хуйову житуху і все таке, що мене не обходить, я намагаюся відійти від побаченого перед від’їздом. По салону проходять трійко міліціонерів: худий чорнявий, круглий чорнявий і середній за габаритами – рудий. Я думаю: «Невже цей підарас, презик і в електричці з нами проїдеться? От вже майстер псувати настрій. Цікаво, що воно, падло зараз думає, їдучи в своєму «мерседесі» за кількасот тисяч доларів?». Подумавши ще: «Не цікаво.».
Я їду обличчям за напрямком руху. Переді мною на наступному ряду сидить жінка років сорока з лишнім настільки, що вже ближче до п’ятдесяти. Поряд неї – чоловік, її одноліток, такого ж потріпаного виду, як і дядько – мій сусід. Я бачу лише його обличчя і волосся жінки, що сидить лицем до свого співрозмовника. Вона трохи повертає голову до вікна праворуч і я бачу в неї на обличчі родиму пляму. Вона десь завбільшки з двадцятип’ятикопієчну монету, але не такої рівної форми.
Від споглядань мене відриває сусід-дідок, котрий щось втирає Таварісчу про те який поганий був Президент Ющенко.
А насілся, блять, етат підар тока са сваєй йобанай нациєй.
Таварісч лише киває, підткує.
– Я би ету нацию нахуй паубівал би всєх.
Я згадую сьогоднішній ранок, як я поспішав завершити всі справи, щоб устигнути на електричку. Тим не менш, я сідаю на трамвай з метою економії наявних коштів, хоча зазвичай я цим не дуже переймаюся, розрахувавши, що якраз матиму двадцятихвилинне вікно щоб купити квиток і покурити на пероні. Думаю, що мені не доведеться сьогодні боятися міліції, оскільки вся вона зараз вешталася вулицями, - приїздив великий намісник царя батюшки… а якщо без сарказму, то – Президент України, і з чисто морально-естетичної точки зору(звісно, якщо чисто теоретично припустити, що ми живемо у нормальній правовій країні!) я не мав право так про нього висловлюватися лише тому, що я за нього не голосував, точніше голосував не за нього. А, яка різниця. Я ж не лише тому на нього сердитий, правда. А тепер поговоримо як мужик з мужиком!
Чесно кажучи, я все збирався скористатися своїм правом і написати справжнього офіційного листа (чия офіційність не завадить опинитися йому у смітнику) в якусь державну установу з приводу недотримання громадського порядку, корупції та купи інших страшних порушень, свідком яких я бував, але пам’ятаючи сумний досвід написання листа на сайт нинішнього Президента, відмовлявся від цієї ідеї. Не хотілося зайвий раз світитися, тим більше в ролі дурника, який вірить, що одержавши його листа, всі державні чини метнуться виправляти несправедливості та встановлювати порядок. А найбільше не хотілося якраз виглядати ідіотом, точніше – ганьбити себе цими безперспективними. Ганьбити перед продажною ворожою системою.
Тож я їду у трамваї – о, яке блаженство, тут не навернешся макітрою об що-небудь, проходи широкі і на сидіння можна влізти, бо в деяких маршрутках вони так густо наставлені (от і привід написати в Мінтранс і ОДА!), що не залізеш, не те що посидиш! Так, трамвай, він зупиняється, і не на зупинці. Я визираю у вікно – там ДПСівський «Ланос» перегороджує проспект і, звісно, утворилася тиснява. Опускаючи подробиці повідомлю, що я ледь устиг заскочити у вагон електропоїзда, тим більше, що іти довелося від метро, а не від зупинки трамваю одинички, якою я їхав, оскільки з площі Петровського майже неможливо було виїхати і трамвайне кільце було забите.
Якби я спізнився на електричку, то замість десяти гривень з копійками я заплатив би сорок за маршрутку. Хто б мені відшкодував ці збитки? Цей підарас? Він перекрив пів міста, начхавши на всі справи міста-мільйонника через свою кончену параною – ну як хтось знов запустить в нього яйцем! А може не через параною, а просто через хамство, як той водій «лексусу», що проїхав повз ДПСника, що махав йому жезлом – «зупинись». Це падло десь дістало ці гроші, в дев’яностих сколотило собі початковий капітал, а тепер з ностальгією згадує ті часи. Але воно ще й рідкісне бидло, бо йому бач треба всім показати, що лише він цяця, а всі інші – какашки, от і тисне на газ. От і виходить – основний капітал держави перебуває в руках рідкісного бидла, колишнього кримінального елементу, він же тепер – наші благодєтєлі. І які ж вони справедливі! А добрі! А що, народ від такого ставлення до себе тащиться, значить все путьом.
– Стули писок, – грізним шепотом кажу я дідку, і хоча мною важко кого-небудь налякати, він спочатку щиро перепитує(хоча на слово «щиро» в нього, мабуть, вироблений умовний рефлекс):
– Шо?
Я кажу йому, повільно повертаючись у півоберта, і набуваючи найжорстокішого, відрепетируваного біля дзеркала, виразу обличчя, що нехай він заткне свого писка, замовкне, а в іншому разі я йому допоможу. Дідуган замовкає, Таварісчь і не думає втручатися, а на наступній станції вони переходять у інший вагон, де знову зможуть потеревенити.
Натомість Родима Пляма і Собача Голова(волосся у співрозмовника жінки з плямою якесь рябе, тобто має пасма різних відтінків) починають свою розмову і я впевнений, що вони не чули монологу дідка, який щойно вийшов.
Я вловлюю окремі фрази, поступово сил моїх стає все менше і я, вже з усмішкою, що змінюється на суворий вираз, слухаю цих двох.
Родима Пляма: «Вани вабщє, ета западенська маладьож, я б їх ета сабрала в кучу і парвала, ані там такіє наглиє, занімаюцца сексам!»
Собача Голова: «Та да, вани такі наглиє! Живут там за наш щьот, панастроілі там сібє дамов двухітажних, а всьо за наш щьот!»
Тут я усміхнувся, уявляючи, як в західних областях зарплати видають, привезені зі сходу і кажуть: «Це вам на третій «Лєксус» від східняків», а податок у цього работяги весь якраз і відсилається на захід.
Родима Пляма: «Ага, атділіть іх, ані біз нас там хай єдут за граніцу! Нам, канєшна, Кієв аставіть, ну і там…»
Собача Голова: «Ну карочє па граніце, как в тріцать дівятам!»
Родима Пляма: «От-от! А то ані наглиє такіє, паєдут в сваю Польшу і прівізут нам всякай гадасті, всякай зарази! Мандавошак нам навізут!»
Тут я занепокоївся за Родиму Пляму.
Вони висадилися у Верхньодніпровську і залишилися щасливі у своєму розваллі, а я поїхав. І згадав про нахабство.
Це було на залізничному вокзалі в Кривому Розі. Зима, ранній ранок. Зупинка маршрутного таксі на Дніпропетровськ.
2
Схоже, що нікого стороннього в холі немає, тому можна проходити одразу до дверей моєї кімнати. Та тут взагалі нікого немає! Навіть з інших кімнат не долинає жодного звуку, як це буває зазвичай. Не схоже це на нормальний стан речей, проте ось я уже біля кімнати.
Так, стоп. Тепер зупинися біля дверного отвору, але не навпроти нього, а ось тут, біля пожежного гідранта. Я стою біля дверей і тримаю в руках заздалегідь приготований ключ, що у випадку нападу може стати зброєю самооборони. Я оглядаю двері і нічого підозрілого не знаходжу. Чорт, це найтривожніший момент дня, а його протилежністю є сидіння в аудиторії на заняттях, коли я почуваюся майже у безпеці, оточений людьми, яких я візуально контролюю і відчуваючи спиною холод, що відходить від стіни. Тут мене ніхто не бачить, до вікон далеко і в них не видно жодної високої споруди, а від дверей мене відділяє третій ряд, тож я з усіх боків убезпечений.
А тепер я стою перед дверима і дію швидко, щоб не стирчати зайве у проході. Я вставляю ключ і повертаю його тричі, значить сусідів вдома немає, як і мало бути; але це ще не значить, що все справді так, як має бути, тому я чекаю перед відімкненими дверима ще трохи і слухаю, потім прочиняю їх на сантиметр і трохи висовувався, дивлячись в утворену щілинку. Не видно жодних шнурів чи тіней і я, відчиняючи двері далі, споглядаю приміщення на предмет засади чи сторонніх предметів. Коли двері прочинилися достатньо, я заходжу і ще раз оглядаю побіжно кімнату, замикаючи двері.
Насправді вся операція зайняла не більше десяти секунд, наче я трохи затримався, розглядаючи свої черевики або трохи задумався. Це для того, щоб не викликати підозр кіношними повільними просуваннями і різким відкриванням дверей поштовхом. Ну, чи як там в кіно робиться.
Тож я в кімнаті і скидаю наплічник, ставлю його біля ліжка, просуваюся до шафи і бачу, що хтось із сусідів торкався штори, відкинувши її в бік. Хоча для чого їм це потрібно? Щоб впускати в кімнату спеку? Адже ми живемо на південно-східному боці, тож маленька кімнатка у вісімнадцять квадратів швидко прогрівається. Я просуваюся лівою стороною кімнати, де мене з вулиці можна засікти лише якщо висиш у повітрі на висоті восьмого поверху, а ліворуч від вікна дев’ятиповерхівка, з якої можна роздивитися половину цієї кімнати. Я поправляю штори так, щоб не залишалося просвітів і вже більш спокійно повертаюся назад, до шафи.
Я повернувся в гуртожиток після відвідин Бабушкінського райвідділу, де простояв чотири години в очікуванні запросин мене на фотографування для оформлення закордонного паспорту, оскільки ми з Владою вже давно говорили про тур Європою. Проте дочекався лише направлення у Амурнижньодніпровський райвійськкомат, на інший кінець міста за довідкою, в якій має бути зазначено (увага!), що там не заперечують можливості мого виїзду за кордон. Тож завтра після пар треба гребти на лівий берег. Ну і добре, завтра вівторок, тож до кінця тижня розв’яжуся.
Вже смеркло, я лежу на ліжку, попльовую у стелю; у замку повертається ключ і чутно знайоме важке дихання двох пар легенів. Це прийшли мої сусіди Саня і Ваня. Я придурююся сплячим, хтось із них вмикає центральне освітлення, а побачивши мене, як я мирно соплю у дві дірки, вимикає його і вмикає маленьку лампочку прямо над дверима. Далі вони тихо роздягаються і починають збирати звідусіль продукти для приготування вечері. Коли вони виходять, я «прокидаюся» і встаю, відчуваючи дзвін у вухах і лаючи про себе сусідів, які спочатку їстимуть дві години, а потім всю ніч сопітимуть над конспектами. І що там можна вчити? Я от нічого не вчу, а все одно заробляю стипендію. Мені завжди вистачало прослухати і записати лекцію.
На курилку йти через весь коридор, але кишеню приємно обтяжує мій складний ніж, я виходжу і поринаю одразу у шум міста. Ще дуже холодно і земля ще де-не-де вкрита снігом, морозне повітря холодить ступні. Я затягуюсь «прилучиною» і споглядаю вечірні вогні, вікна у чотириповерхівці навпроти, де всюди горить світло і я бачу все, що робиться в цих кімнатах. Настає відносний спокій.
Зранку – на пари, де я борюся зі сном, пару раз впускаю ручку, програючи йому окремі бої, але виграючи битву. Пари закінчуються о п’ятнадцятій сорок, тому до Калинової вулиці я доїжджаю близько половини п’ятої. На Правді пробки і постійний вже ремонт трубопроводу, на Калиновій як завжди, багато людей йдуть на базар чи з базару. У комісаріаті жінка на вахті записує мої паспортні дані і наказує назвати прізвище, коли виходитиму. Я питаю:
– А де я можу отримати довідку для отримання закордонного паспорту?
Жінка байдуже відповідає:
– Толька панідельнік і чітверг с дісяті да двух.
Я, крекчучи, дякую і думаю, що ніфіга я зранку не встигну на пари, як і з них до другої дня сюди з Гагаріна. Кажу «До побачення» і виходжу.
Втім у четвер, а заняття у нас були на Набережній Перемоги, я таки встигаю до визначеного терміну, і отримую нове завдання – повернутися за довідкою через тиждень. Отже зможу приїхати так само у четвер, а з Калинової – прямо додому, оскільки в цьому тетраместрі у нас короткий навчальний тиждень.
З цими оптимістичними думками я повертаюся до гуртожитку.
3
Це було на залізничному вокзалі в Кривому Розі. Зима, ранній ранок. Зупинка маршрутного таксі на Дніпропетровськ. На тлі сірого неба по сіро-бурому від бруду снігові під’їхав сірий величезний автобус із написом «Lotsman» і зупинився, наштовхнувшись пухкою шиною на бордюр. Я дуже засмутився з цього приводу, адже окрім необхідності вчасно прибути у Дніпро існувала ще одна проблема – холод. Жодні прохання нечисленних пасажирів не допомогли вмовити водія зачинити двері. Отже ми тепер мали автобус на сімдесят місць, із півтора десятки пасажирів, відчинені двері і мороз до сімнадцяти градусів.
Почекавши із двадцять хвилин, одна пасажирка вискочила із автобуса й рушила до водія з диспетчером, які курили над кавою неподалік. Ця худорлява чорноволоса жіночка підійшла до них і я почув її голос:
– Шановний, ми скоро поїдемо?
Водій, не дивлячись на неї відповів, що «па загрузкє», на що настирлива жіночка насварила його:
– Невже не можна було підігнати менший автобус, люди ж запізнюються! Мені треба до дев’ятої бути у Дніпропетровську, інакше я на поїзд спізнюся!
– Ні нравіцца, валі на автавакзал! – відмовив водій, спльовуючи їй під ноги і, повертаючись до диспетчерки – Панаєхалі, блять, тут!
Жіночка видно вперше бувала в наших краях, хоча я вже знав, що деякі жителі Заходу України полюбляють вивозити всілякі наші місцеві фрукти і овочі, а також рибу до себе і продавати там дефіцитні продукти, хоча ця була без великих торб, тож вона просто отетеріла від такого поводження з собою:
– Пане, я до вас нормально звертаюся, люди просто…
Очі водія викотилися з орбіт і він роззявив пащу, люто бризкаючи слиною:
– Какой, блять, нахуй, я тібє «пане», іді, блять нахуй на сваю Западенщіну, там панкай!!!
Мені стало дуже соромно за наше місто і всіх жителів, адже це бидло точно не заслуговувало на подібне звертання. Тим часом жінка намагалася хоч якось поладнати зі своєю проблемою, вмовляючи водія вести нормальний діалог, проте він лише відкрито насміхався з неї, а коли йому це набридло – пригрозив міліцією.
Мене ніби самого обізвали всіма тими словами і послали в усі ті місця, проте втрутитися у цю, з дозволу сказати, розмову я не наважився, остерігаючись нерозуміння з боку інших пасажирів, що мовчки сиділи в салоні і відвертали, як мені принаймні здалося, голови від вікон, а також ще трьох водіїв, що вже зібралися поряд і підключилися до обзивання однієї невеличкої жіночки.
4
– Це нічого, що в українській мові немає літери «ё»? То чому, коли натискаєш «~»(тильда) воно вискакує, як той чортик? Падло, а «ї» вишукуєш півгодини, бо воно приховане за значком «/»(похила риска). Куди це годиться, – швидше констатую безнадійну хворобу а не питаю я. Ні до кого конкретно я не звертаюся, проте мені безперечно треба було сказати це вголос. – І приберіть зі столу, я зараз буду на ньому працювати.»
Я з невимовним сумом і відчуттям западла згадав про креслення, що його треба було виконати до наступного четверга, скинув очі але виконати моє прохання не поспішали.
«Добре хоч не як вчора, в присутності цих обмежених телепнів друзів, – думаю я, – твою мать, треба їм навалять, бля.» І потроху скаженіючи продовжую повчальним і , як мені самому здається добродушним тоном, водночас намагаючись вплести ноту зневажливості:
– Це питання не лише гігієни, але й питання взаємоповаги. Зберіть, будь ласка, сміття в смітник, продукти сховайте в холодильник. Не треба розводити на столі тарганів. – і далі з притиском: – будь ласка.
– Ета ні я там жрал, – повідомляє мені Владік, нове покоління студентів, що його підселили до мене з виїздом моїх старшаків сусідів, не відриваючись від ноутбука. – Віталік! – горлає він, – прібірі послі сібя!
– А? – виймаючи одне вухо навушників питає чорнявий Віталік, а після повторення криків відповідає, запихаючи навушник назад: – Я убіру.
Зрадівши появі крайнього, я промовив, як мені здавалось, погрозливим тоном:
– Прибери зараз! Мені потрібен стіл.
Дихання прискорилось а вуха починали бути теплішими ніж зазвичай, рівно настільки, щоб їх постійно відчувати. Я спостерігав краєм ока за виконанням «наказу», намагаючись зберегти праведний і водночас зверхній вигляд.
«Ну, їбать, і як можна бути такими засранцями? – думав я, – запросто можуть жити по вуха в лайні. Пожравши не помити за собою посуду. Накидати сміття гору. Привикли, що мама прибере і жопу вилиже.»
Сам я мив посуд одразу після того як його спорожню, оскільки легше вимити його поки залишки їжі (читати «бруд», бо залишків як таких я не залишав, економно ставлячись до їжі) не присохли.
Коли стіл було звільнено (хоча й не повністю) від брудного посуду і не покладених до холодильника продуктів(«бля, як можна різати ковбасу на скатьоркі, нічого не підстилаючи», а від такого нечистоплотного нарізання продуктів (і не лише ковбаси) на скатертині утворилися жирні плями, ба навіть не плями, а шар жиру змішаного з брудом), я виклав на розчищене місце нічим не скріплений скручений рулон ватману (цими підарськими різнокольоровими резиночками, якими зазвичай утримували такі листи в стані рулону я не користуюся принципово), старий вицвілий матерчатий пенал, зошит з автоматизації та ксерокопію методички, яка несла в собі всі відповіді, які мали б виникнути у студентів при виконанні цієї курсової. До речі я не вважаю її нормальною чи бодай хоч трохи серйозною, оскільки вона не несе в собі жодного практичного навантаження. Погляньте на західних студентів: коли вони щось роблять, то роблять по справжньому, коли проводять дослідження, то це справжнє дослідження, результати якого можна застосувати у житті. Ви чули коли не будь, щоб наші студенти-фізики чи електроніки зробили б супутник, який би уряд запустив у космос, виконувати своє призначення? А у Європі таке є. Бачив у новинах по ящику.
Зробивши всі ці приготування я виходжу з кімнати, попередньо випорпавши з кишені куртки м’яту цигарку. Внизу, нижче на вісім поверхів, простягся чорний мокрий асфальт проспекту. В повітрі висіло щось схоже на легкий туман, проте було ще досить світло. Вулиця звично шуміла двигунами і клаксонами, гуділа електродвигунами тролейбусів, прогуркотів розпльовуючи сліпучі іскри навсібіч трамвай. Потік диму врізався у скло і розійшовся від того місця увсебіч, утворюючи димове коло. Раніше я принципово курив на «курілкі» – просторі між приміщенням для сушки одягу («сушилкою») та виходом на «чорні» сходи. Я взагалі принциповий і свято сповідую свої ідеали правильності. Але зараз йти на холодну незасклену курилку я не хотів. Не тому, що мені на останньому році навчання стало в облом мерзнути, а тому, що не бачу сенсу мерзнути з поваги до тих, хто не поважає тебе і курить в коридорі під твоїми дверима, до того ж не мовчки. Своє куриво я точно переживу – не вчадію, а гарний приклад цим дебілам недолюдкам показуй-не-показуй – не дійде. Тому я і стою в умивалці, де через пару годин можна буде сокиру вішати а очі виїдатиме суміш диму і перегару.
Подумавши, що десь через годинки півтори треба закип’ятити води на каву і кинувши недопалок в імпровізовану попільничку, що представляла собою лише порожню бляшанку з-під пива, і злісно матюкнувши у думках «виблядків»,які черговий раз загидили умивальник залишками чогось , що колись було їжею, я заходжу до кімнати, відзначивши, що двері заїдають, оскільки минулими вихідними пережили серйозний удар (а можливо й не один) і знов лаюся, проте тепер уголос, хоча й пошепки. А ще вчора купили цю їбану алкорулетку!
Приступати до роботи завжди важко, особливо якщо переконати себе, що ти для неї не створений і взагалі ти в цій довбаній автоматизації ні чорта не розумієш і не зможеш зрозуміти. Саме в цьому я і був переконаний, тому мене кинуло в жар і навіть живіт скрутило. Але через хвилини дві я вже трохи заспокоївся і присів на роздовбаного стільця, що здавалося так і намагався зловити тебе на неуважності і розслабленості і провалитися під твоїм задом, залишивши лише гомілки дригатися назовні в той час як гузно буде, встромлене у квадратний отвір на сидінні, спочивати на підлозі. Але я буду уважний і, сівши акуратно, почну тривалий і марудний процес створення креслення схеми автоматизації цеху з виробництва вакцини проти бешихи свиней.
Сам цех уже давно на ладан дихав хоч і продовжував випускати свою продукцію. Об’єми виробництва скоротились настільки, що великі біореактори відставили іржавіти у двір, а сама ферментація проходила у великих десятилітрових бутлях. Звісно, українське тваринництво досі вимагало продукції біофабрики, проте урядові легше було купити індійську вакцину ніж виділити сміховинну суму на утримання існуючого підприємства. Але про яку логіку, служіння державі і народу можна говорити, коли вже продані з молотка Луганський локомотивобудівний завод, КБ Антонова, «Укртелеком» , «Криворіжсталь» і вже поговорюють про майбутній продаж Дніпропетровського Обленерго чи Теплоенерго. Як його там. Неважливо. Головне: складається враження, що державу просто поступово здають в експлуатацію нашому любому сусідові та коханому старшому братові.
Відсторонившись від сумних думок, я зосереджуюся на кресленні. Зненацька стіни задрижали і в коридор полились безладні електричні звуки, щось схоже на поєднання рипіння дверей і дзижчання електричної дуги. Згадавши, що це зветься музикою і що часом сусідня кімната вироджує щось більш-менш нормальне, я починаю входити в ритм і тепер мозок не розколюватиметься від цих звуків і вібрації стола, а лише тихенько і ображено бубонітиме. Легені трохи вібрують та то – нічого. Головна проблема була не в гучності звуку і навіть не у тому, що тривав він до третьої (а іноді і довше) години ночі, і не в підспівуванні сусідів через стіну, а лише в тім, що часом цілісінький день крутилося два-три треки, повторюючись по вісім-десять разів, поступаючись місцем наступному трекові на такий же проміжок часу і знову повторюючись. До сокамерників, як я називав своїх сусідів, часто заходили їхні друзі (ті самі обмежені телепні, що чомусь вважали цю кімнату притоном, кабаком і гральною залою, в залежності від настрою, які ніяк не хотіли розходитись незважаючи на всі мої натяки, як словесні, так і невербальні) і зачувши знайому пісню, яку чули забігаючи двадцять хвилин тому, дізнавалися, що вона так без перерви і крутиться, сміялися і жартували про те «як у вас тут весело» і що «у вас тут дискотека». В такі вечори особливо сильно пахло в коридорі солодкуватим димом, а вночі лунали крики і гупання ніг. Найжахливішим я вважаю укурений сміх, що ніяк не хоче асоціюватися в мене з чоловіками, тим більше, що я бачив його власників при денному світлі і закислі грубі нахабні рожі не викликали у мене поваги. До того ж сміх у цих сімнадцятирічних діточок таким був і в не накуреному стані.
5
– … і он так їблись! І наїбнулся! – дрібнуватий Владік поправив окуляри на переніссі і переконливо поглянув на співрозмовника, мовляв так воно і було. Той – здоровенький юнак на прізвисько Кабан криво посміхнувся і вихилив чарку горілки. Віталіку варто було б вже вийти з гри – так розбіглися врізнобіч його очі, проте він вперто кидав кульку на барабан і йому поки що щастило – випадала «біленька».
Якраз вийшла його черга, бо перед цим крутив Кабан, як у двері постукали. Увійшов смаглявий хлопчина, чи-то вірменин, чи ще хтось з кавказького регіону і спитав чи Кабан готовий піти поглянути тату. Мабуть він мав на увазі ескізи тату, проте в будь якому разі Кабан порекомендував присутнім (а крім мешканців даної кімнати, включаючи мене, а я не брав участі у розвагах а лиш світив червоними чи то від морозу(бо прийшов нещодавно з вулиці) чи то від безсилої злості вухами, були присутні ще п’ятеро хлопців, котрі всі вечори майже без виключень проводили тут, ніколи не запрошуючи на подібні звеселительні заходи друзів у свої кімнати) не чекати на нього а продовжувати грати в алкорулетку, бо він не знає як довго він там буде вибирати собі татуювання і пішов. Тож далі розмова пішла про футбол і комп’ютерні ігри, про «футураму» і «Lost», але якось непомітно заговорили про сусідок з поверху і в цей момент повернувся Кабан. Він одразу ухопив суть і із захопленням повідомив:
– Я нєдавна так адну пізду в гавніщє втаптал! Їбать, ми с пацанамі, ну я, Дімон, Льоха с дісятай, Лисий, Саня с трєтіва курса, Руслан с сідьмова етажа і я. Ну, блять, стаїм, їбать, базарім, понял; вилазіт, сука, ета уйобіщє, їбать, і, бля, піздіт, шо ми, сука, їбать, понял, нє дайом єй, сука, нахуй, спать. Я, бля, гаварю єй: Пашла, сука, нахуй, в комнату, зашла і ні висовуйся, ти хто, нахуй, такая, шоп мінє гаваріть, шо дєлать, єбать! Ана сука блять ахуєла реальна! Я їйо сука нахуй в гавніщє втаптал!
Відхекавшись від цієї тиради, на питання Віталіка чи вибрав він тату, Кабан відповів, що є «апіздітільний кабан, на всю спіну, а с кликов крофь капаєт! Точна наб’ю». Віталік підтримав Кабана, сказавши, що тоді Кабан буде справжнім кабаном і повідомив, що наколе собі на руку «S.T.A.L.K.E.R.», всі засміялися і рулетка закрутилася з новою силою.
6
Вибігаючи з біофабрики я мав намір швидко прогулятися до Бабушкінського райвідділу, оскільки видача закордонних паспортів громадянам починалась о шістнадцятій годині, а зараз була лише чотирнадцята з копійками. Маршрут я собі проклав через околиці «Нового центру», далі – через «новий центр», потім – по вулиці Красній і маршрутом четвертого трамваю дістатися Героїв Сталінграду. Вийшов до вулиці Шолом Алейхема, пройшов повз синагогу і заглибився ліворуч у вузькувату темну вуличку. Як виявилось йшла вона вгору, тож через кілька хвилин довелося розстібати комір куртки, щоб запустити під неї холодного повітря. Почудувавшись дивному будинку, що не мав прямих ліній у своїх формах, натомість мав хвилястої форми вікна, і паркан теж був хвилястий, я відзначив, що вуличка зовсім звузилася. Праворуч тротуар був зовсім вузьким, до того ж мав перешкоди у вигляді бетонних стовпів електромережі, на узбіччі стояли автомобілі, роблячи ширину проїжджої частини ледь достатньою для руху однієї одиниці легкового транспорту; ліворуч тротуар був відгороджений від дороги залізними стовпчиками, розфарбованими у червоний і білий кольори мабуть іще в брежнєвські часи, з натягнутими між ними тросами. Почувши ззаду сигнал клаксона, я озирнувся, побачивши що мені навздогін рухається червоний кросовер Mazda з не дуже розумною, як на мою думку швидкістю, особливо враховуючи ширину вулиці, машини, припарковані на проїжджій частині і пішохода на ній же. Врізатися у стовпи не входило у мої плани, тож я проігнорував правий тротуар і рушив до лівого. Перескакувати через трос також не входило у плани, тож я просто максимально прискорився і в місці де вервечка стовпчиків закінчувалася, відкриваючи вільний доступ всіх бажаючих до тротуару, різко звернув ліворуч, вслухаючись у рев двигуна, що лунав уже над вухом – водій, скоротивши відстань між собою і пішоходом до п’яти-шести метрів ще сильніше втиснув акселератор у підлогу, таким чином змусивши його, тобто мене, майже повірити, що його справді хочуть задавити. Дзеркало заднього огляду черкнуло рукав куртки і Mazda, блимнувши червоними вогниками, зникла за поворотом. Мене душили сльози: це були сльози праведного гніву на водія, котрий вважав таких пішоходів з наплічниками, що вештаються по дорозі, гімном, яке можна так просто залякувати. Проте так і було. Чим я міг пригрозити вже зниклому водієві «мазди»?
Я повністю розстібнув куртку, дихати стало нічим, на спині, під пахвами стало жарко і мокро, з-під волосся тік струмками піт, потрапляючи в очі. Вдихнувши кілька разів пекуче холодне повітря, я відчув як вітер пробирається до спітнілого тіла і застебнув блискавку на половину. Відсапуючись, я рушив далі в гору.
Думав про те, що я нічого не вартий у цім світі капіталу, хамства і брехні, що ніхто не зважає на ті ж автомобілі, які перегороджували тротуари, про те, що всім, включаючи правоохоронців на це начхати, тож почав більш-менш усвідомлювати оточуюче біля якоїсь споруди з великим внутрішнім двором, забитим автомобілями. Біля в’їзду у двір стояли двоє ДПСників, дивлячись на яких я ледве не врізався у автомобіль на тротуарі. Обійшовши його через велику калюжу, я побачив, що далі тротуар весь заставлений машинами, переважно іномарками (і недешевими), більшість з яких мали блакитні номери, я повернувся у бік ДПСників і сплюнув всуху, подумавши: «Чим більша концентрація мусорів, тим більше беззаконня і хамства навколо і навпаки: якщо дохуя кругом гімна, значить десь недалеко райвідділ.»
Думаючи таким чином, я вже не міг заспокоїтись, тому попрямував до найближчої зупинки трамваю № 4 (а на той час я майже дотюпав до ГУМВС і знаходився біля якоїсь крамниці, над вивіскою якої підвищувалося перо «Паркера»), а діставшись її закурив, незважаючи на трамвай, що виднівся десь біля парку Ілліча. Наче в западло трамвай був «четвіркою», але я його пропустив, докурюючи, і потім ще довго стовбичив на зупинці, а коли дочекався наступного трамваю вже добряче задубів. Споглядаючи вікно, вдасться трохи відволіктися.
Біля райвідділу вже зібрався великий натовп. Я зайняв чергу, що виявило наявність п’яти черг в різні кабінети паспортного столу, тож виявилось, що я лише четвертий в потрібній мені черзі. Все обійшлося швидко і безболісно, тож в гуртожиток я повертався зі свіженьким паспортом.
7
Я тупо сидів на своєму ліжку, не особливо прислухаючись до розмови Владіка і Віталіка, котрі до речі обговорювали ковзанки. В їхній рідній Тернівці такої не було, тож молодь там ковзалася на ставку, чи, як не вельми жваво думав собі я, просто гасилися, проте кожен з хлопців, крім знову ж таки мене, каталися хоч раз у житті на нормальній ковзанці.
Владік відволік мене від втикання питанням:
– А в Крівом Рагу єсть каток?
Я миттю змінив вираз обличчя з бездумного на насуплене і, зітхнувши, відповів:
– Говори правильно.
– Я на рускам… – образився Владік.
– Не важливо. Правильно буде «в Кривому Розі» чи хоч і «в Кривом Роге», але не «Рагу». Як може рагу бути кривим? Рагу – це овочева страва. Треба поважати себе, ти ж не бидло якесь. Треба правильно говорити.
Владік подивився на мене так, ніби я був малою дитиною і сказав щось надзвичайно дурне:
– Похуй.
Ніч видалася доволі спокійна, а добряче виспавшись, поки первачки з восьмого поверху відчалили на заняття (а може просто спали, не видаючи своєї присутності), я попхався на вокзал. На щастя електричку до Кривого Рогу не відмінили, бо я якраз думав, що не складно буде прокататися годиною довше за ціною втричі меншою, ніж якби їхати маршруткою. Тож протрусившись без діла, постійно впускаючи голову на груди, чотири години, я прибув до рідного міста. Вже стемніло і єдиним бажанням було дістатися додому.
В Кривбасі вдарив мороз, тож чомусь подумалося про Бога, який, як мені здавалося, завжди робив мені різні неприємні сюрпризи. Та тепер згадалося, що я більше не вірю в Нього:
«Скільки разів, – думав я – скільки разів я просив Його! Просив не так багато! Скільки я просив зробити український народ розумнішим і щасливішим, просив дати мені сил змінити цей стан речей, поламати систему брехні, невігластва і хамства. Система сама вирощує собі на заміну неосвічених хамів, пристосуванців, жополизів, які дряпатимуться по головах нагору, щоб нахАпатися побільше, втопити сусіда в лайні і побудувати на його кістках кар’єру. Звісно не всі долізуть до верхівки, але потрібні і темні зачуханці, що працюватимуть на своїх заводах і голосуватимуть за тебе на виборах, а потрібне їм буде лише трохи потрать, попити пивка чи горілочки, посрать і ввігнати комусь. А зробить їх такими телевізор, який нині вже називають не інакше як зомбо-ящик, продукція масової культури, як музика, серіали і різні шоу, якими повниться телеефір, можливо, терор, м’який і малопомітний. Але його немає, цього бога. А якби був, то він був би не тим добрим і справедливим богом, а богом зла, богом хамів, брехунів і неуків, бо саме їм він допомагає, саме їх все більшає. Скажуть, що я лише наганяю на систему, а нічого не роблю щоб покращити стан речей! Але проти мене ціла система і мільйони її посіпак. Можливо я не такий розумний, оскільки НЕ ЗНАЮ, що мені робити, але жити в такому НЕПРАВИЛЬНОМУ світі не можу.»
Немає винного щоб його замінити, немає можливості самому змінити світ, принаймні таким людям, як я, не здатним використовувати можливості, не здатним прийняти світ таким який він є. Звісно, я не можу втекти від світу, не можу жити відірваним від нього, я приречений бути невдахою і бути нещасним. То що мені залишається?
