Параноя – це хронічне психічне захворювання, що характеризується
виникненням логічно побудованої моделі поведінки, яка базується
на стійких ідеях переслідування, що опановують свідомість хворого,
зі збереженням логічного мислення. При параної зміст патологічних
ситуацій часто включає багато елементів реальності, формально
правдоподібно пов’язаних із хворобливими уявленнями.
Wikipedia the Free Encyclopedia
Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені
лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти
злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної
справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Стаття 31 Конституції України
Передчуття
1
Змалечку я ріс сором’язливим і законослухняним хлопчиком. Аналізуючи, як я докотився до мого теперішнього стану, думаю можливо тому, що перший хуліганський акт я здійснив у віці тринадцяти чи чотирнадцяти років, розбивши пивну пляшку (хоча пива я тоді ще не вживав) і пустивши під першу кригу мотоциклетну коляску, попередньо охрестивши її транспортом малопопулярного тоді голови держави. До речі, за кілька днів по тому Києвом прогуркотіла, розповсюджуючи навколо запах горілого бензину і бряжчання наручників, акція проти цього Президента. Хоча ті мої дії зараз мені важко назвати обдуманими і виваженими. Тому вважаю цю подію розминкою чи чимось на кшталт пробного заїзду. Справді свідомо я здійснив акт вандалізму аж через шість років, запуливши яйцем, обережно пронесеним з дому до бігборду п’ять чи шість кварталів, у зображення лідера якоїсь проросійської партії. Тоді було вже зрозуміло, що я чиню протизаконно і у випадку затримання на мене чекає покарання, тому було страшно зважитись уже стоячи перед щитом з яйцем в руках. Але після здійснення найстрашнішого (зовсім без свідків все зробити не вдалося, тож я глянув в очі двом жінкам, що проходили неподалік, вдихнув і відправив своє знаряддя в ціль) прийшла хвиля радості і надзвичайної легкості. Мені це сподобалось.
На той час я вже кілька місяців намагався знайти у Всесвітній мережі спільноту, яка б погодилася легко і без всякої бюрократії прийняти мене під своє крило, допомогти мені знайти своє місце у визвольній боротьбі проти зовнішніх і внутрішніх окупантів України і невдовзі пристав до ідеології однієї з організацій, що спеціалізувалась на проголошенні себе єдино правильною наступницею ОУН, пророкуванні близької революції, не хотіла чи не могла просунутись далі від боротьби із пам’ятниками та від шабашок з яким небудь «ГрАДом», щоб оплатити наступний вишкіл. Недовго думаючи я дочекався початку мого другого навчального року в дніпропетровському «хім-хламі» (адже зв’язувався я з обласним начальством і контактувати збирався на нейтральній території, якою був для мене Дніпропетровськ) і у перший же навчальний день домовився про зустріч із головою обласної філії організації. Ним виявився низенький хлопчина з вигорілою світлою коротко обстриженою головою, що безупинно курив. Я закурив з першого дня практики ще на першому курсі. Це така фігня, коли ти фарбуєш стіни й батареї, зносиш поламані меблі з десяти поверхів у підвал та всяке інше ще до того як провчився в університеті хоча б один день. Тож повертаючись до того пам’ятного першого вересня я можу сказати, що закурив лише коли повернувся із зустрічі і погнав до одногрупників, чия гулянка саме була у розпалі.
Оскільки ріс я не дуже товариським, то мав небагато близьких знайомих серед студентів, з якими міг би відверто поговорити, проте все ж була пара дівчат (а ще мої двоє сусідів по кімнаті), яких я минулого року намагався долучити до придуманої мною акції «купуй українське» спрямованої на підтримку української економіки та малого підприємця. Спробував навіть заснувати патріотичну молодіжну організацію, але на тій частині першого засідання у неповному складі потенційних членів-засновників, де розглядалося питанні її назви, все і закінчилось через відсутність ентузіазму чи може патріотизму тих самих засновників-не засновників. З цими, дівчатами, хоч вони і підвели мене але не показали себе ворожо налаштованими, я і перекинувся парою слів, давши зрозуміти, що за мною тепер є реальна сила, але водночас, що це – секрет.
Чесно кажучи думаю їм було байдуже, хоча пізніше я намагався себе втішити тим, що вони не скажуть про це нікому і ні в якому разі. Багато про що зараз шкодую. Але влип я не через те.
На перше діло я пішов ближче до кінця місяця, до цього познайомившись з основами статуту організації і зустрівшись з кількома її членами. У всіх них були псевдо або псевдоніми, але я поки що не мав такого багатства тому називали мене на ім’я – Ігор. Мені було надано телефонний номер одного з членів на псевдо Форумщик, як його назвали можливо через те, що той був завжди висів на кількох форумах, був у курсі всіх обговорень і часто проводив у мережі провокації, видаючи себе за страшезного україноненависника і російського шовініста, щоб викликати відразу у інших учасників форуму до того, що він вважатиме поганим чи ворожим. Мені було по великому секрету сказане його ім’я, якого я наразі вже не пам’ятаю, оскільки надалі всі контакти здійснювались у конспіративних умовах і з використанням лише псевдо, тож ім’я Форумщика я жодного разу не використовував. Саме так, бо в перший же раз я провалився, оскільки коли я намагався зв’язатися з ним і трубку взяли, я випалив:
– Форумщик? – на що відповіддю був чоловічий голос, імовірно, батька Форумщика, що спитав чи дати мені його сина і я відповів ствердно.
Після цього ганебного провалу Форумщик сказав мені, щоб я акуратніше говорив, хоча його «батя» нормально до «цього» відноситься.
Спочатку Форумщик вразив мене своєю обізнаністю з гаслами, оскільки написання їх по парканах в центрі Дніпропетровська з його допомогою і було моїм першим завданням. Працювали ми разом з цим знавцем слоганів ще не раз і я переконався, що він такий же зелений як і я, хоча і довше перебуває в лавах організації. Пізніше я вирішив для себе, що він просто обмежена людина і не надто розумна. Але ж не можуть всі патріоти і борці за краще життя бути ідеалами боротьби: розумними, сміливими, рішучими, чудово володіти мовою тощо. Або хоча б такими, як я.
Після другої справи (під час якої, до речі, я загубив напарника, який надав перевагу комп’ютерному клубові, за що його потім було покарано буками, а подальша доля його мені не відома) – побиття вікон офісу однієї з проросійських партій – я був допущений до першого лежбища сучасних підпільників.
2
Чорт забирай, та я уже давно не сподіваюсь на революцію! Але якщо почнуться масові протести – я потрапляю під роздачу. Ні, – заспокоюю я себе, – навіщо я їм потрібен? Коли я кажу у свій телефон, що живим не здамся чи що дістану десь автомата і піду мочити козлів, я не думаю, що за мною зараз же прийдуть, бо поки я не говорю це при свідках, поки я не маю успіху у людей я – безпечний. Або стерильний.
Це тому що я ніколи не вмів закликати чи бодай якось зацікавити людські маси. Вважаю себе не дуже вдалим зразком Божої діяльності, що підтверджували роками інші діти спочатку у дитсадку, потім – в школі. Я часто відчуваю, що зі мною щось не так. Здається, що у мене щось на носі, чи кислиця з ока стирчить. Часто ці відчуття були вірними. Але ж це не кінець життя, принаймні для десятирічного хлопця.
Це все аж ніяк не турбувало мене з психічної точки зору, якщо можна так висловитись. Як і інші діти я вважав себе нормальним, аж поки мої запізнілі ігри у машинки і солдатики не переросли на щось інше. Це сталося, як я думаю, через брак друзів серед однолітків (та і не однолітків теж), які постійно насміхалися з мого прізвища і того, що я дитина з вадою. Не те щоб зі мною щось було не так, елементарний пролапс метрального клапана в шість міліметрів, який перестав бути проблемою, коли серце виросло, а пролапс таким і залишився, тобто майже розпрямився, але я вибовкав це, сприйнявши як якусь свою унікальність, а діти люблять слабких і хворих, тобто дітей з обмеженнями.
Перший час я не зважав на дражнилок, просто звертав свою увагу всередину себе і, думаю, відтоді бере свій початок моя звичка надовго поринати в себе і аналізувати свої дії, думки і таке інше, або як зараз модно казати – втикати. Таким чином моя соціалізація у віці трьох років призупинилася не встигнувши розпочатися.
Не знаю наскільки я тут буду об’єктивним, але саме так мені зараз здається і зародилася нова людина-тінь. Вже через рік я зробив спробу примусити забути інших дітей різницю між мною та ними, яка насправді була не суттєвою. Тоді відбулась моя перша бійка, і не можу сказати, хто вийшов з неї переможцем. Але тоді я зрозумів, що не хочу бути особливим у такий спосіб, а також, що стати як всі – боляче.
Нехай там як, а до закінчення мого перебування у дитсадку, тобто до шести років і дев’яти місяців, я став вигнанцем і посміховиськом. Іноді діти гралися зі мною, але за найменшої нагоди знов приєднувалися до хору дражнилок. На той час я вже вивчив на майбутнє всі основні матюки і навіть користувався ними, щоб образити няню, яка ніяк не хотіла повірити мені, що вся група на мене намовляє. В усьому був винен, звісно, Мандригайло, бо він матюкається!
Пам’ятаю, у мене там була своя шухлядка, де зберігався весь той дитсадівський мотлох типу паличок для лічби, кольорових олівців, пластиліну, акварельних фарб і кольорового паперу. Привчений до порядку матір’ю, яка на свій страх і ризик самотужки виховувала двійко дітей, я акуратно складав всі ці свої речі, але відкриваючи шухлядку кожного разу, як цього вимагали заняття, я виявляв, що речі мої перериті, всередині мене чекає чиясь недоїдена булочка чи щось подібне.
Пару разів в мене було щось на кшталт нервового зриву. Але тоді я ще не міг так абстрагуватися від дійсності і поринути у власний світ, оскільки мені бракувало знань про світ навколишній, а назбиравши їх років через п’ять, я почав свій перший уявний серіал з життя різних людей. Головну роль виконував, звісно, я, я був і режисером, і оператором. Бував я моряком, космонавтом, літуном на повітряній кулі, супергероєм, військовим, тигром і навіть жінкою.
Я все більше замикався в собі, бо школа мене прийняла з новою винахідливою жорстокістю. Часто я боронив своє ім’я, вдаючись до бійок. Майже ніколи я не одержував синців чи забиттів, проте і не міг позбутися образ, якими продовжували мене засипати. Наприкінці мого шкільного життя я ніби досяг нового рівня, оскільки був недурний і розважливий, тож з мене менше знущались, я тепер мав кількох близьких знайомих, з якими однак не продовжив спілкування після випуску, вважаючи себе нецікавим співрозмовником і не здатним що-небудь запропонувати співрозмовнику, зацікавити його, оскільки рідко виходив з дому, не переносив дискотеки, за все життя пару разів напився і скурив із десяток цигарок.
Думаю, що міг би ще змінити стан речей, якби не наша класна керівничка. Не те щоб ставлю їй це у провину, але… Втім, вирішуйте самі.
Пару разів, коли на образи я відповідав незграбною бійкою, нас, хлопчаків, заловлювала наша класуха, як каже моя сестра, і лаяла нас. Я мовчав, не бажаючи піднімати на світ образливі репліки в мою адресу, зате мої опоненти враз заговорили, що це я почав бійку. Справді, все так і було, але вони забули сказати, що це було викликане знущаннями наді мною і покриття мене образливими словами. В будь-якому разі, з тих пір я ніколи не бився. Поки інші хлопці відточували свої навички, я читав книжки, поки зустрічалися з дівчатами, я читав книжки і мріяв, що от школа скінчиться, я вирвуся з цього оточення (головне, щоб світ не виявився затісним) і почну нормальне життя з нуля; поки інші хлопці трахали дівчат, курили траву, бухали, гоцали на дискотеках, билися та робили все інше, що зазвичай роблять нормальні хлопці я дрочив, читав книжки і знімав уявні серіали.
Так і жив я: вічно «на втикє». До речі, люди, які не вміють втикати – обмежені і не здатні думати. Адже під час втикання можна проаналізувати все своє життя і зрозуміти секрети світобудови. Не те щоб можливо було дізнатись всі механізми Всесвіту, адже життя – це така штука, що не може розглядатися, як якесь просте лінійне рівняння з одним чи навіть двома невідомими. Не можна все класифікувати у одну суперкласифікацію, тобто ділити людей і явища на групи за певними їхніми властивостями, розглядати життя крізь призму однієї ідеології, вважаючи, що вона все пояснила (більш плоского мислення тоді годі й шукати) адже життя і світ дуже розмаїта штука. Думаючи, можна зрозуміти якусь одну закономірність, але не систему всіх закономірностей. Але можна. Особливої чи навіть якоїсь користі це розуміння не дасть, але я вважаю, що люди, не здатні на це, ба навіть не здатні цього спробувати зрозуміти, тупі і приземлені.
Так проминуло моє дитинство, про яке я шкодую найбільше. Але часом я думаю, що якби я так рано не помилився, то не став би собою теперішнім і не відрізнявся б від величезної армії планокурів, інфантильних любителів вечірніх реаліті-шоу, неуків і хамів. Я знаю, не треба мені нагадувати, знаю, що серед людей є й цілком пристойні індивідууми. Але світ їм не належить і я зрозумів, що це неправильно. Зрозумів я це сам, але на певний шлях мене виштовхнув мій викладач, єдина людина, яка ніколи не повчала мене, але тим не менш мала сильний вплив.
3
На випадок Революції організація складала список відданих людей – майбутніх борців за волю народу. Таких свіженьких новачків як я одразу в члени не брали, але ставили на випробний термін на півроку і записували особові дані. Видушивши з себе, що проблем зі здоров’ям не маю (а я вагався, переживаючи, що не витримаю партизанського життя), я отримав псевдо і перспективу участі у визвольній боротьбі.
Все відбувалося на хаті якогось пристаркуватого дядечка десь в районі селища Шевченкового. Я сидів на роздовбаній табуретці і вписував свої габарити у анкету, відксерену, мабуть уже раз двадцятий. Проте форми я ніколи не отримував (мабуть її приберегли до початку бойових дій), і з того часу на всі вишколи я їздив у власному камуфляжі.
В першу нашу зустріч я питав місцевого командира (того низенького, з лисячими рисами обличчя) чи треба платити якісь внески і чи існують якісь канали фінансування ззовні, оскільки, на мою думку, такого роду організації не можуть бути самодостатнім. Він відповів, що це інформація секретна, хоча взагалі-то внески є, але чисто символічні (дві гривні п’ятдесят копійок на місяць) і лише для членів. Я знову натякнув, що не вважаю такі суми достатніми для утримання якогось офісу чи штабу, забезпечення вишколів і друку агітаційних матеріалів.
– Ми живемо грабєжом і падаянієм! – зі сміхом відповів той. – А щодо літератури і листівок… як вийде, десь підмажемо, когось переконаємо в ідейній схожості, буває нам навіть комуністи не знаючи що і кому друкують.
З того часу мені завжди здавалося, що місцевий командир цієї всесильної організації перебуває десь недалеко і що я його помічаю то там, то там. Звісно на повірку виявлялось, що то не він, а влившись сильніше у коло «новоОУНівців» я перестав сильно зважати на це відчуття, оскільки тепер міг приблизно уявити де хто з них в даний момент часу знаходиться, але час від часу це відчуття знов нагадувало про себе.
І все ж не міг я зрозуміти однієї речі. Нехай такі рядові члени як от я чи цей Форумщик, займаються навчанням чи десь працюють, а у вільний час дають вихід своїм патріотичним прагненням десь на вишколі, в лісі, на природі… Але великі цабе, типу обласних голів? Мені здавалося у них є гроші лише на переїзд електричкою через пів області і на стаканчик кави.
Я здогадувався, що вони ведуть складну координаційну діяльність, складають плани вишколів, стежать за тенденціями в політиці(хоча сама організація не збиралась іти в політику і вірила, що обійдеться без цього), організовують випуск агітаційної літератури і оновлюють веб-сайт. Але детально уявивши це життя, я зрозумів, що чогось тут не вистачає, і це щось не дозволяє мені повністю довіряти цим людям. Проте я також розумів, що я пішак і маю виконувати свої пішацькі зобов’язання.
Тим не менш я продовжував вірити у праведність ідеї і методів розв’язання проблем України і народу, тому за майже чотири місяці здійснив півтора десятки «акцій»(тобто цих самих жбурлянь лампочних бомб, нанесень написів на стіни Дніпропетровська і мого рідного міста Кривого Рогу, підстерігання ворожих елементів у вигляді цих телепнів комуністів, що чомусь вважають прихід убивці мільйонів невинних дітей на кшталт Сталіна, чи може і його самого(!) Другим Пришестям, що принесе всім праведникам щастя, тоді як їхні лідери не дуже поспішають задекларувати свою пролетарськість і катаються на парі-трійці «мерседесів» чи «ламборгіні». Жодного з них я правда не бив, як і не їздив у Київ на так званий марш УПА.
Моє перше чотирнадцяте жовтня в організації я пробув у Полтаві.
4
Після листопада дві тисячі четвертого року я думав, що націоналісти пофарбовані в помаранчевий колір і знав, що вони хороші хлопці і дівчата, намагалися захистити нас(народ) від «Бандюковича» і імперської Росії. Кілька хлопців з нашого класу почали розмовляти українською, принаймні на публіку. Я тепер точно знав розстановку сил, з подальшим доусвідомленням так: з одного боку – бандюки і олігархи, що хочуть продати Україну Росії (що вже почало відбуватись), з іншого – добрі благородні майже україномовні теж часто-густо олігархи, які хочуть тим, першим, завадити. І, як виявилось пізніше, існують ще безліч правих чи псевдо - і квазіправих сил, які ніколи не зможуть об’єднатися, хоча саме так і тільки так вони б могли перемогти. Але добрі (майже україномовні) олігархи не бажали ділитися ресурсами, доступ до яких вони отримували в результаті чергових виборів, з якимись Кириленками, Бойками чи навіть Олєжками Тягнибоками, не говорячи вже про організації поменше, на кшталт тої, в яку я згодом вступив. Ще знав, що є я, і прості українці, які бажають об’єднати найкращі риси цих партій і організацій проти розграбовування казни держави, ресурсів нашої рідної землі і наших душ.
Організація, в яку я за три роки вступлю вважала, що зможе почати революцію і об’єднати цих телепнів у єдиний фронт в ході боротьби (кадри розгортають революцію, революція породжує кадри чи щось у цьому роді). І я їй вірив.
Але тоді, в дві тисячі четвертому і п’ятому роках, в мене було закладено основу мого світосприйняття. Те, чим я є зараз – результат впливу однієї людини, яка так само не любила людей і бажала аби все змінилося. Різниця між нею і мною в тім, що я рухаюсь у своєму розумінні світу і свого місця в ньому, а ця людина, точніше цей чоловік, застиг на місці. Він так сильно занурився у минуле, що майже втратив відчуття дійсності, а про пристосування до нових умов для нього не лише непосильна, але й небажана задача.
Він викладав якийсь дурнуватий і нікому непотрібний предмет, чи то «безпеку життєдіяльності», чи то ще якусь дурню, не пам’ятаю, але це був предмет, до якого викладачі самі серйозно не ставилися. Можливо він втратив всяку надію на щастя, а тому зненавидів всіх людей, а може це було психічне захворювання, яке назрівало у нього роками, але він спочатку був просто байдужим і заглибленим у себе, а потім байдужість переродилася у нетерпимість до всякого. І лише Організація зуміла привернути до себе його довіру і прийняття.
Він працював з дітьми, але вони його не влаштовували. Я теж. Тим не менше саме цей не зовсім адекватний чоловік розкрив мені правду про деякі заборонені сторінки історії мого народу. Виявилось, що існують мільйони людей, які пам’ятають істину, хоча не таких озлоблених, як ми, ми, котрих дурили десятиліттями і викорінювали все чисте і високе з наших душ, залишаючи лише інстинкти і низменні потреби.
Завдяки цій людині я побачив небезпеку, що нависла над моєю нацією і всім, що в ній є унікального – мовою, звичаями, свободою, навіть природними ресурсами. І я зрозумів, що загроза ця більш ніж реальна, вона не загрожує впасти на нас колись у невизначеному майбутньому, як глобальне потепління чи рак. Наші цінності зазнають ударів щосекунди, так би мовити у режимі реального часу. Тож зволікання тягне за собою невідновні втрати.
Я читав Бандеру, Донцова, Іванишина, розуміючи, що тоді, при конкретній ситуації, яка тоді існувала, вони вчиняли єдино правильно, і саме цими прикладами керувалися їхні наступники з Організації. Але чим далі, тим сильніше я усвідомлював, що у нинішній ситуації вихід не може бути точно таким, як і десятки років тому.
І річ навіть не в тім, що тепер з’явилися такі технічні засоби, що здатні реєструвати місцеположення об’єкта з точністю до метра.
5
– Всі ви бачили високі металеві вишки, розфарбовані у білий і червоний кольори. Це – антени, що забезпечують мобільний зв'язок. – Інструктор говорив не піднімаючи голови високо: – нагорі в них є тарілки, що приймають і посилають сигнал. Таких антен багато і кожна має свій радіус дії, інакше кажучи покриває конкретний район. Кожен мобільний телефон, перетинаючи зону дії нової антени, реєструється системою. Таким чином можна відстежувати пересування об’єкта спостереження. Саме тому командири наказують не брати на акції телефони, або діставати з них батареї. Крім того, – інструктор глянув на здебільшого юних партизанів, що розсілися хто на колоді, а хто навпочіпки і майже всі курили після подолання смуги перешкод, кидаючи недопалки у багаття, яке не дозволяло забути про морозець, що вдарив цієї ночі. – Крім того існують технічні засоби, здатні визначити ваше місцезнаходження з точністю до одного метра.
Хлопці сторожко позирали на мобільник, покладений для наочності біля інструктора, хлопця років двадцяти.
– Що ж, далі у програмі легкий крос, а коли ви прибудете на вас чекає лекція з військової топографії і орієнтування на місцевості. А тепер ШИКУЙСЬ! СТРУНКО! За другом Сміливим біго-ом-РУШ!
Відтоді я постійно зважав на свій телефон і часто у дорозі відключав його, дістаючи батарею, намагаючись бодай якось ввести в оману стосовно мого пересування тих, хто схоче перевірити мій маршрут.
На той час я вже побував на трьох вишколах і вони дали мені найбільш екстремальний у моєму житті досвід перебування кількох днів під відкритим небом. З приходом осені і скороченням світлового дня зі своїх нір, наче зомбі, почали все частіше виповзати з мітингами комуністи і ПСПУ-шники. На них я навчився вирізняти у натовпі працівників Служби Безпеки, а мій командир, повідомив мені, що всі місцеві СБУшники його знають, «зрисовуючи» націоналістів на таких заходах, коли ті мирно супроводжують мітинги, і часто не дуже дружньо окремих їх учасників, коли ті розходяться по хатах і міліція більше їх не захищає. Таким чином мені стало зрозуміло, що відтепер і я є на замітці у СБ-ешників.
Втім у правильності припущення про ворожість влади до України і думаючого населення я переконався наочно. Дійшло до того, що я спеціально для експерименту виводив балончиком на якійсь стіні «Українцям українську Україну!» чи «Слава Україні!», де недалеко існували інші написи чи якісь незрозумілі закарлючки, а написи здебільшого проголошували яке-небудь лайливе слово чи фразу з елементами нецензурної лексики. В таких випадках завжди за кілька днів мій напис вже був зафарбованим, натомість матюки радували око роками. Дійшло до того, що їх зафарбовувати почав особисто я, хоча, як мені здається, ця задача покладалася на інших людей і громадяни за їхню роботу заплатили зі своїх податків. Так я переконався, що система зацікавлена у придушенні проукраїнських проявів та проявів культурних, натомість культивує у суспільстві схильність до лихослів’я, смиренності, задоволення лише фізіологічних потреб, нездатність до логічного мислення.
Так, система наскрізь ворожа до всього людського, жорстока і дуже сильна. Я сприйняв її як особистого ворога і як ворога моїх побратимів по організації і невідомих мені людей, що не влаштовували цю систему. Часто на мене накочував відчай і я пристрасно молився вголос, коли випадала така нагода, прохаючи Бога дати мені сил на боротьбу, дати сил народові усвідомити себе і скинути ворогів української державності.
Втім, минув рік, а я так і залишався кандидатом.
6
Полтава зустріла мене сонячним ранком, засліпила сонцем одразу, як я вийшов із автобуса. Чотири години сидіння вже не були для мене чимось новим, але в такий ранок особливо приємно було не поспішаючи розім’яти ноги. Але командир групи, що прибула, Мовчан не дав мені такої можливості. Ми рушили з автовокзалу на зупинку міського транспорту – четверо хлопців у куртках з каптурами, взуті, як один, у бєрци і з наплічниками – і були здивовані, принаймні я, звиклий до вартості проїзду у маршрутках дві п’ятдесят, побачивши зелений автобус з табличкою, що промовляла «2 грн».
Автобус довіз нас до центру цього невеликого міста і ми розмістилися на гранітному парапеті біля якогось скляного купола, очікуючи підходу основної групи. Прямо переді мною в центрі круглої площі стояла металева колона, висотою, як мені здалося, метрів десять, що стояла на постаменті, нібито витесаному з каменя, з гарматами що стирчали по периметру. Черговий пам’ятник «русскаму аружию», як сказав друг Сокира, до речі, той самий, що через пару місяців отримає десять буків, тобто ударів по гузну дерев’яною палицею, і зникне з поля мого зору назавжди. Як на мене, то цей витвір імперського мистецтва справив на мене враження страшезного несмаку.
Нагорі колони виднілося щось, що своєю формою і кольором нагадувало мені про полум’я гігантської запальнички на вітрі. Ми сиділи спочатку на граніті, потім на лавці вже з годину і я попросив дозволу у Мовчана на детальніший огляд площі. Отримавши його, я вирушив до постаменту і з’ясував, що то не полум’я, а кривувата, з лисуватою шиєю пташка. Я впізнав славетного полтавського орла, про якого багато чув, але ніколи не бачив. Уявляв я його точно не таким. Повернувшись, я доповів всім, що вважаю цю птаху хворою і цього орла я ніколи не називав інакше як скошеним пташиним грипом мутантом-бройлером.
Пройшла ще година і, взявши Сокиру і ще одного бійця, чийого імені мені розчути не вдалося, а перепитувати на мою думку було недоречним, я рушив у підземний перехід, що розташовувався тут же недалеко від нашої позиції. Прикупивши там по пиріжку, ми повернулися і з’ясували, що почали збиратися люди. Тобто, зрозуміло, що я мав на увазі членів Організації, але відпочиваючого люду на площі теж побільшало. Серед новоприбулих був один з місцевих командирів друг Ліщина, що розповів нам трохи з історії Київської Русі. А в кінці звернув нашу увагу на орла з постаменту, повідомивши, що це чудо імперської мислі підривали німці під час окупації, а потім «совєти» його відбудували. Всі погодились, що це марнування металу і що рабська поведінка – терпіти цей символ розорення Русі після перемоги в Полтавській битві московської орди.
Насправді бездіяльність тривала до вечора, поки не зібрались всі бійці з різних областей Наддніпрянщини і Слобожанщини. Всього нас тепер було близько трьох десятків, хоча я не лічив напевно. Ми рушили до якоїсь установи недалеко від площі, здається навчального закладу, де поза кущами хлопці, що взяли з собою форму, перевдяглися. Щодо мене, то мене про це ніхто не попереджав, до того ж я не був членом, а саме вони зараз стояли у формі, з нашивками, в беретах з тризубами.
Було розпаковано два прапори і обговорено тактику дій. Отже, двоє хлопців у формі беруть прапори, всі шикуються в колону по троє, прапороносці – з боків попереду. Колона рухається відомим, здавалося, всім, крім мене, маршрутом, я чув, що десь спалять два саморобних прапорці, один – червоний, комуністичний, інший – нацистський, а спалення їх разом символізуватиме рівнозначність як большевицького, так і нацистського людожерських режимів. Далі один боєць мав засвітити організацію наступним чином: він малює на пам’ятнику Лєніну такий малюнок:
Далі його загрібають мусора, там він заявляє, що він член Організації, здійснив цей акт не з хуліганських мотивів, а з ідеологічних, і т.д. і т.п.
Я очікував, що мене теж задіють в чомусь, хоча сідати в тюрягу бажання не мав, та й довести до кеби мусорів, те що треба, тобто ідеологічний аспект обмальовування постаменту пам’ятника Лєніну, мабуть не зміг би.
Тож я дійшов десь у хвості строю до великого гранітного хреста, пам’ятного знаку загиблим козакам, там відслужили службу з місцевим священником і згадали славне козацтво, воїнів УПА, звісно ж подякували Божій матері за заступництво.
Тут таки зібралися і журналісти, та й кілька зацікавлених дійством перехожих. Я одразу за першої ж можливості відійшов від них подалі, надавши задоволення вести пропаганду більш досвідченим воїнам.
Невдовзі ми зібралися і вирушили повз якийсь музей і парк до іншої великої площі, що мабуть носила назву ідола, який висився в її центрі.
7
Наприкінці року я зіткнувся з великою проблемою: більшість контрольних точок не була закрита через мою постійну відсутність в університеті. Поки я був на вишколах і мітингах, навчальна програма мене не чекала, тож з нового семестру я змушений був часто відмовлятися від завдань, бо якщо б так пішло далі, я б вилетів з універу, а у мами стався б серцевий напад.
Дійшло до того, що я почав ігнорувати дзвінки командирів. Проте напругу легко було скинути «зйомкою» нового серіалу. Таким чином я намагався не віддалятися ідеологічно і ментально від завдань націоналістів, але і водночас дбати про навчання. Найпрекрасніші весняні дні пройшли в моїй уяві насиченими бойовими діями. Якщо коротко, то суть зводилась до моїх сподівань, що Росія почне проти України відкриті бойові дії, як це пізніше станеться в Грузії, і тоді населення зрозуміє суть імперської машини після першого ж села, переїханого російськими танками. Втім, грузинський досвід показав, що у відкритому бою Росія ніякий вояка, тож сподіванням моїм не дано було справдитись ніколи. Революція все відкладалась, вороги сиділи не за кордоном і не у підвалах чи тюрмах, а у владних кабінетах, а я помітив, що мене взято на облік.
Сталося це ще ранньої весни, коли я їхав додому у маршрутці. Чомусь мені впав у око чоловік років тридцяти п’яти, у драповому короткому пальто, з невеличким шкіряним портфелем і круглуватою непримітною рожею. Весь він був якийсь аж сірий, не сказав ні слова за всю поїздку, але я його добре запам’ятав, можливо тому, що він був схожий у своєму прикиді на есбеушника.
Це мене неприємно вразило, але ще більше мене вразило те, що коли я вмостився у криворізькій маршрутці, сподіваючись за годину бути вдома, я краєм ока побачив цього ж чоловіка на сусідньому ряду ззаду себе. Тоді я зусиллям волі відігнав від себе тривогу, заспокоюючи себе тим, що така маленька сошка, як я нікому не потрібна. Це ж треба незрозуміло для чого пхатися за мною у інше місто. Звісно, я міг би назвати імена і деякі місця перебування командирів організації, бо як на диво я більше крутився з ними, ніж з рядовими бійцями, хоча після зимового завалу у навчанні членство моє у організації відсунулось на далекий обрій, що не могло не викликати образи і почуття обманутості. Так думаючи я заспокоївся. Ну сіла людина (слід зізнатися, доволі респектабельного вигляду) в той же мікроавтобус, що і я! Двічі.
Але по-перше: всі (крім кількох, що зійшли в Долинській і Софіївці) пасажири сіли, щоб доїхати до Кривого Рогу; по-друге: частина вирушила у бік Соцміста і Центральноміського району, інша частина(і я в тому числі) скористалася транспортом, що рушив в бік популярного Зарічного і Сєвгока. Що ж дивного, що цей дядько обрав один з двох напрямків. Маршрутів з Довгинцево відправляється не більше десятка, це – три. То що ж, причин для хвилювання немає.
А може вони й були. Проте лише аргумент про малу сошку нарешті почав діяти, я спокійно вийшов до водія, промовивши свою зупинку, як відчув, що за мною хтось теж готується до виходу. Не дивно, моя зупинка доволі популярна і наш квартал розвивається у плані інфраструктури семимильними кроками. Вийшовши з маршрутки, я, знов таки, випадково, краєм ока помітив, що праворуч і трохи ззаду від мене рухається той самий дядечко, якого я ніколи на нашій зупинці не бачив, хоча це був не аргумент, особливо якщо згадати моє дитинство, проведене у квартирі.
Так, це міг бути збіг. А міг і не бути. Дядечко наче помітив як я на нього зиркаю і зійшов з тротуару, переходячи на інший бік, деякий час ішов паралельно, а потім зник у дворі.
Я зайшов у під’їзд, озираючи його на предмет сторонніх осіб, і думав: «Звісно, це міг бути збіг, але навряд. Цей гімнюк точно СБУшник. Він пас мене. І якщо це справді так, то фігово вони працюють, раз я такий зелений зміг розшифрувати його.»
Відтепер я завжди пильнував хвости. Добре, що командир підігнав мені шикарну саморобну книжечку з конспірації. Тепер я знав як діяти при виявленні хвоста. Ніяк. Ну, в ідеалі мав би існувати спеціальний канал зв’язку для таких випадків, але його не було. Я знав способи виявлення стеження і постійно їх застосовував, щоби навчитись використовувати їх досконало. Я ненавидів систему, вона ненавиділа мене. І я не збирався робити її роботу легкою. Нехай я на гачку. У цьому випадку я зможу відтягувати на себе увагу спецслужб, тож для інших підпільників в них залишатиметься менше сил і часу. В певній мірі мені це навіть лестило.
8
Прапорці горіли легко, виділяючи у довкілля їдучий дим і нестерпний сморід. Бійці у формі ретирувалися, щоб раніше часу не привернути увагу владних органів, хоча парочка «пепсів» уже передавала щось у рацію з безпечної відстані на протилежному кінці площі. Бійці у цивільному, яких також було чимало, мабуть більше половини всієї нашої групи, розпорошилися навколо вождя всіх пролетарів, споглядаючи фінальне дійство. Хлопець у легкій вітрівці і спортивних штанях підійшов до пам’ятника, дістав балончик, потрусив його і почав неквапом (а в цей час до нього вже бігли через площу двоє пепсів, у одного з яких на бігу випав чорний ліхтарик) вимальовувати на постаменті лінії. Він встиг намалювати лише дві лінії, зобразивши вертикальну паличку і символічний клаптик землі під нею (горизонтальну рисочку під вертикальною), коли на нього налетів один із міліціонерів, збивши на землю, а другий, що затримався, підбираючи ліхтарик, через секунду заламав хлопцю руки і надів на нього наручники. Художника було покладено на землю обличчям вниз, міліція чекала на прибуття підкріплення, хоча не знаю для чого – вони вже впорались з одинаком-Художником, а він і не чинив опору.
Засідання двох міліціонерів верхи на молодому парубкові викликало жвавий інтерес публіки, чого не вдалося досягти спаленням прапорців. Навпроти вождя народів ріс натовп. Члени організації блукали серед цікавих, Панас, командир Сумської філії організації, знімав все це на телефон, а я з нашою групою за виключенням Мовчана, що тирлувався десь біля самого пам’ятника з телефоном біля вуха, рушив трохи вбік, де ми зустріли якогось юнака у шкірянці та бєрцах, в які були заправлені зелені камуфляжні штани. Він одержав короткий опис діяльності організації, повністю її підтримав, але на моє розчарування виявився якимось чорносотенцем, хоча з його фізичною формою він навряд забив би хоч одного жида, принаймні такого, як я бачив на так званому «новому центрі» біля напису на жерстяній огорожі навколо будівництва «Чайка – это только начало!» чи щось в такому роді. Хоча тепер там якийсь новий єврейський центр. Такої швидкої роботи я ще не бачив. Бабло, напевне, текло там ріками. Та що там ріками – морськими течіями, Гольфстрімом!
Хоча зараз йдеться не про це. Художник досі лежить на холодній землі під жовтневим темним вечірнім небом, Панас підійшов до нас, а юний чорносотенець десь зник.
– Я казав йому – не поспішай, роби своє діло, – промовив Панас, – А він щось зовсім розслабився.
Ми споглядали нову забаву, що називалася «Битва титанів». Суть її така: новоприбулі міліціонери, а конкретно круглий «Колобок», намагається забрати фотокамеру у відомого в Полтаві Журналіста, Журналіст опирається і щось розповідає Колобку. Далі він відпихає Колобка і той б’є Журналіста в пах коліном. Після цього Журналіста забирають новоприбулі міліціонери, відходять подивитися поближче на Художника, що досі лежить на асфальті(а я вже непокоюся за його нирки) молодші бійці з нашої групи, а до нас чотирьох підходить капітан.
9
Незадовго до виїзду у Полтаву на одному з вишколів Лис, місцевий командир, розповідав нам про те, що необхідно зберігати пам'ять телефонів у чистоті і найкращим варіантом є запам’ятовування номерів побратимів. Розповів він нам і про свою систему, навівши приклади шифрування слів під цифри, наприклад бійця на псевдо Петро він зазначив як 530. Я не зумів перетворити псевдо Мовчана чи Форумщика, які взяв одразу подумки зашифровувати, на числа і вирішив, що просто називатиму їх словами, які на мою думку найкраще характеризують їх. Проте цифри видавалися кращим варіантом, бо на питання міліціонера можна було відповісти, що ти колись щось записував, та й забув, що значать ті цифри. А пояснити хто такий, скажімо Бараболя чи Товстоніс було складніше. У Лиса все було шикарно: всі чи майже всі контакти були шифровані цифровим кодом і списати все на погану пам'ять було можна. Звісно, якщо поясниш міліціонеру, чому з такою пам’яттю ти досі всі контакти записуєш нелогічними наборами цифр.
Подумавши ще трішки я здивувався необхідності шифрувати контакти, адже за необхідності встановити особу абонента зі списку моїх контактів, правоохоронні органи можуть перевірити сам номер, підняти дані у оператора мобільного зв’язку чи навіть отримати запис телефонного дзвінка. Я не сумнівався у тому, що всі члени Організації знаходяться під пильним наглядом і прослуховуються.
Подумавши ще трішки я вирішив замінити псевдо придуманими прізвиськами. А як там вже складеться… Пізніше, коли прийшов скрутний час, я просто видалив усі контакти, хоча і знав, що це мені не допоможе приховати моїх абонентів. Втім, під гарячу руку я не потрапив, можливо тому, що до того часу я вже довго не був при справах.
10
Капітан представився, і повідомив, показуючи пальцем в бік Художника:
– Цей хлопець сказав, що ви прийшли разом із ним.
Я сказав, що нас було четверо оскільки, озирнувшись розгублено на таку нахабну заяву, бо Художник лежав, не піднімаючи голови і нічого не говорив, так само як і його ніхто не питав, побачив, що недоречно притерлися до нас із Панасом ще звідкілясь Форумщик з Мовчаном. Я не видавив і слова, зате Панас відповів заперечно. Тоді Капітан попросив нас розповісти, що ми бачили, але не чекаючи відповіді поставив нове питання:
– Ви всі разом приїхали? – Говорив він «на суржику», але переважали українські слова, чого я від ментів ніколи ще не чув.
– Ні, ні, не разом, – забубоніли ми.
– Тоєсть, ви одне одного не знаєте? – не вгавав Капітан.
Всі дружно похитали головами.
Капітан кивнув, наче кажучи: «Так, хлопці, нічого іншого я від вас і не очікував» і промовив:
– Проїдьте з нами в райятдєл. Розкажете, що ви бачили, оформим протокол, будете свідєтєлями. Пред’явіть, будь ласка паспорта.
Ми здали паспорти і почургикали до міліцейської «Шкоди».
На диво легко ми вмістилися на задньому сидінні, спереду вмостився біля водія-лейтенанта Капітан, втім, дорога була недалекою. Нас висадили перед дерев’яними дверима, було вже зовсім темно і більше нічого розгледіти мені не вдалося, хоча можливо на мій зір ще вплинуло те, що я ніколи не потрапляв у такого роду заклади. Тим більше я щосекунди сильніше переконувався, що з нами поводяться не як зі звичайними свідками дрібного хуліганства, у чому ви теж згодом переконаєтеся.
Нас ввели у ці двері і підвели до віконечка праворуч, яке нагадувало акваріум, вмонтований у стіну, хоча замість риби чи ще якого представника водного світу там плавав кругленький, схожий на Колобка офіцер. Нас вписали в старий пожовклий журнал реєстрації з розкресленими сторінками і провели вузькими сходами в кімнату нагору. На другому поверсі було темно і лише десь в глибині коридору світилося в якомусь кабінеті. Нас провели туди, де крім Лейтенанта (водія «Шкоди») знаходився ще один міліціонер – Старший Лейтенант, а Капітан десь загубився. Вони закурили і повідомили нам, що ми маємо заповнити протоколи, описавши те що ми робили на площі і що там бачили. Старлей прийняв у водія паспорти і прийнявся їх вивчати. Мені було страшнувато дивитися на його цигарку, що нависала над сторінками такого важливого документу як паспорт, хоча згори був і не мій. Офіцери лаялися, коли говорили і це було неприємно, втім робити зауваження я не наважився.
– Значить, – промовив Старлей, пожовуючи цигарку, – У нас єсть Запорізька область, Сумська область і ви двоє, – тицьнув він пальцем, по ходу цієї траєкторії виймаючи з рота цигарку, що вже дотліла на три чверті, – ви із Дніпропетровської, так?
Ми всі кивнули.
– Ну і шо ви всі тут, блять, робили в Полтаві? – спитав нас Старлей, знову засовуючи цигарку в рота.
– Та так, – промимрили ми на пару з Форумщиком, – приїхали подивитися…
Добре, що на нас ніхто не звернув уваги, та й тут Панас відповів:
– Я приїхав подивитися Полтаву, багато чув, що гарне місто.
Старлей загасив недопалок і промовив:
– Значить, подивитися, блять. А колись раньше ви зустрічалися?
Всі заперечно похитали головами. Лейтенант-водій гмикнув:
– Всі випадково встрітилися на площяді Лєніна!
І вийшов кудись. Старлей питав нас що ми робили в Полтаві і чому були разом під час того як Капітан підійшов до нас. Панас пояснив, що ми були на одній площі, коли сталася доволі цікава подія, і ми випадково перетнулись, а стояли разом, бо обговорювали побачене. Старлей поглянув на Панаса зі свого стільця за столом, в який він перемістився під час пояснень (ми ж сиділи на стільчиках під стіною навпроти стола):
– Ага, а ти у них, бля, значить главний, – констатував він.
– Нічого я не главний, – відмовив Панас, його, здається, це розвеселило, хоча особисто я нічого веселого в уже півгодинному відвідуванні райвідділу міліції не бачив, – я ж казав, що ніколи до цього їх не бачив!
Старлей нічого на це не відповів, дістаючи натомість з шухляди чотири листочки:
– Напишете тут, шо ви, блять, робили в Полтаві і шо бачили біля пам’ятника Лєніну.
Я писав другим. Стілець у Старлея був незручним, тож я тепер розумів чому він постійно курить, стоячи біля вікна. Старлей, а не стілець. І написав я те єдине, що міг написати: що я, Мандригайло Сергій Ігоревич, проживаю у Дніпропетровській області, приїхав подивитися славетне місто Полтаву, гуляв по місту безладно, оскільки його не знаю, забрів на площу, побачив якусь заваруху, зупинився подивитися, а тут – Капітан.
Поставивши свій підпис я сів назад на стілець біля стіни, а коли всі сотворили по протоколу чи заяві чи бог його знає, що то ми там виписували, Старлей уважно все перечитав, здавалося залишився невдоволеним, викурив ще цигарку і тут прийшов Лейтенант-водій. Йому було наказано вести нас униз, що він і виконав, спустивши нашу групу у приміщення, з вікном у стіні, аналогічним тому, що ми бачили на вході, але дверей тут було більше, втім всі вони були замкнені і за нами теж закрилися грати. Я зрозумів, що ми знаходимося з іншого боку «акваріуму». Одні двері вели у освітлений коридор і на сходи до другого поверху (це вони були гратовані), інші були клозетом, а треті – невідомо чим. Тут нас і залишили, сказавши, що через півгодинки випустять. Ми просиділи за столом (єдиним предметом обстановки) з лавкою близько години, аж тут грати відімкнулися і з’явився Колобок разом із Журналістом.
Журналіст весь час поривався зателефонувати комусь з мобільного, а Колобок ніяк не міг впіймати руку з телефоном. Ми мовчки спостерігали за цим дійством поки Колобок не відійшов до «акваріуму» і завів якусь розмову з його мешканцем, лисим сержантом. Журналіст скористався цим моментом і, як пізніше виявилося, дуже вдало. Якраз у кінці його розмови Колобок повернувся і забрав телефона і велику фотокамеру, повторно закував Журналіста у кайданки і вивів за ґратчасті двері. Тим часом ми побачили з іншого їхнього боку Ліщину, як ви пам’ятаєте – місцевого командира, який когось вишукував коридором. Ще з півгодини ми сиділи майже не розмовляючи, поки не з’явилася ще одна дійова особа у супроводі Колобка, Журналіста і Старлея. Це була жінка років сорока п’яти, волосся з червоним відтінком спадало їй на плечі, а точніше на шубку не по сезону теплу, вона представилася Старлею, але я почув лише слово «Мін’юст». Вони увійшли і Тьотенька із «Мін’юсту» рушила до «акваріуму», з’ясувавши за секунду, що у журналі реєстрації її підопічного не було. Вона наказала привести її до начальника райвідділу. З Журналіста зняли наручники і всі вони вийшли знову в коридор. Ми вже вкотре залишилися самі і лише раз знову мелькнув у коридорі Ліщина. За кілька хвилин, видно, владнавши справи із Журналістом, Тьотенька повернулася до акваріуму і спитала де у журналі реєстрації містяться наші прізвища. Виявилось, що у відділі нас не було. Тьотенька у «розстроєних чувствах» рушила назад до начальства і я зрозумів, що нічого приємного на нього не чекає. Тим не менше, перед тим як нас випустили після більш ніж трьох із половиною годинного утримання, нас сфотографували біля розкресленою на лінійку стіною і з табличкою в руках, на якій стояв порядковий номер знімка. Перед цим на численні наші прохання відкрили туалет, двері якого були одними з тих замкнених дверей у цій дивній кімнаті, де ми сиділи наче у задзеркаллі, бачили як у тумані коридор по той бік «акваріуму», де проходили люди, більше схожі на марево. Це була якась неофіційна ділянка райвідділу, де містились такі «мертві душі» як ми. Панас не стримувався і реготав під час фотографування як навіжений, а міліціонер, що здійснював цю операцію, все кричав на нього, вимагаючи серйозного поводження. Пізніше, аналізуючи ці події, я зрозумів, що нічого більш смішного від картини, на якій я стою з табличкою-номерком в руках на тлі «мірильної» стіни, не буває, хоча тоді мені було аж ніяк не смішно.
Тож, дякувати Тьотеньці з «Мін’юсту» і Ліщині, ми вийшли на вулицю і тут до мене прийшла радість визволення. Ми ішли пішки в бік площі з орлом-запальничкою, йти було далеченько. Недалеко до пункту призначення ми зустрілися з іншими членами групи, що розташувалися прямо на парапеті біля якогось продуктового кіоску. На газетці було розкладено хліб, ковбасу, кілька пластикових пакетиків майонезу. Ми їли, втамовуючи голод, що його нагуляли за цілий день. Панас відправив нас із Форумщиком на автовокзал, бо вже час наближався до десятої години вечора, сам же промовив на моє питання про нього, адже йому теж далеко на рідну Сумщину їхати:
– Тут залишились наші люди. Я не можу їх кинути. Будемо витягати.
Він мав на увазі Художника і, наскільки мені відомо, Панас залишався в Полтаві весь час аж до суду над Художником. Задача командирів до того й зводилася, щоб дбати про визволення побратимів і улагоджувати всі пов’язані з цим справи, починаючи з найму адвокатів і закінчуючи «передачками».
Нам дуже пощастило і ми не чекали й більше двадцяти хвилин на автовокзалі. Сіли у великий автобус на вільні місця, яких до речі, було багато і за цілком доступною ціною дісталися Дніпропетровська. Я спав всю дорогу і розбудили мене лише вогні Кайдацького мосту.
До свого гуртожитку я дістався пішки, провівши Форумщика до його повороту, а сам рушивши далі. Стоячи під вікнами своєї кімнати я не здивувався, побачивши у такий пізній час (а вже була третя ночі) там світло. Мої сусіди часто займалися вночі, спали вдень, що було причиною наших протиріч. Я зателефонував їм але бабки вахтерки шукати вони не схотіли, бо вона, звісно, не сиділа всю ніч на посту, а спала у якійсь комірці, тож я лишився стояти до шостої ранку на не дуже теплому жовтневому вітрі у легкому спортивному костюмі, чекаючи, поки бабуля-вахтерка спочатку встане і прилізе на піст, поснідає і наведе марафет, і вже потім відчинить мені двері. Поспавши пару годин, я рушив на «пари».
