Він спостерігав за ними із свого сховку і чекав нагоди аби поцупити харчі, біля яких ці істоти крутилися.
Як же він їх ненавидів! Всіма фібрами своєї тонкої душі! Скільки вони несли горя і страждань його народу! Скільки його родичів полягло від рук цих божевільних сотворінь! На них не зважали, часто навіть на помічали, а коли бачили, то несли їм смерть.
А скільки ці істоти, хазяї всього сущого, лиха накоїли Матінці-Природі – як ніхто раніше! Були в них попередники. Хе-хе! Значно більші і нахабніші, теж чимало біди накоїли, щоправда нікому з народу Кавотмрула злого не зробили. Навмисно. На відміну від нинішніх. То були непогані часи...
Ці появилися відносно недавно, але наглості і жорстокості в них було аж через вінця. А руйнувати природу ніхто не міг краще од них. Якщо спершу вони чимось нагадували своїх попередників, то останнім часом, спорудивши чимало дивних і незвичайних, смердючих пекельних машин, набудувавши цілу купу жител (не таких вже і поганих!), вони настільки швидко руйнували природний баланс, екологію, захисний озоновий шар, що Кавотмрул диву давався – вони остаточно сказилися чи просто не усвідомлюють, що чинять? Невже вони не усвідомлюють тієї катастрофи, до якої вони наближаються, тієї небезпеки, яка загрожує всьому живому, а їм у першу чергу?!
Глухі вони до волань Матінки-Землі! Глухі до всього живого, що на ній живе!
Були такі, що вже догралися. А ці йдуть вже по протореній попередниками доріжці, яка веде прямо у небуття. Вони не перші і не останні. Це Кавотмрул добре знав, благо для його раси характерною була спадкова пам‘ять. Він пам‘ятав усе, що бачив і знав його батько, дід, прадід, і так аж до самого Прародителя. Він знав, що ці хазяї – уже четверті на Землі. Першою була його раса та вона вчасно схаменулася, відмовилася від технічного розвитку, від цього тупикового еволюційного поступу цивілізації, але була відкинута назад, на задвірки цивілізації, продовжуючи розвиватися духовно і фізично. Завдяки цьому вони дожили до сьогодення. Другими були головоногі молюски, третіми – динозаври. Всі вони були знищені, як ракова пухлина, як ненажерливий вірус, що руйнує здорове тіло, стерті з лиця Землі вогняною кулею, що впала з неба.
А його народ жив! Він був витривалий. Скільки бід і лих пережив він, але ніхто не спромігся знищити його остаточно – ні природні катастрофи, ні теперішні геноциди хазяїв всього сущого.
Він почав переминатися з ноги на ногу. Від тривалого очікування вони вже почали терпнути. Всередині голодний марш заграли кишки.
Ці істоти такі неповороткі, такі повільні. І завдяки чому вони досягли такого рівня цивілізаційного розвитку? В них ж немає головного – почуття самозбереження! Якби не технічні досягнення, то, здавалося б, що в них взагалі немає клепки в голові!
Вони от-от дійдуть до тої межі, після якої вороття немає!
Світло погасло. Кавотмрул почекав доки очі звикнуть до темряви і перебіжками почав наближатися до харчів.
* * *
Петро Іванович згадав, що забув канапку на столі. Він залишив насиджене місце перед телевізором, і, прислухаючись, як диктор щось бубнить про теплу зиму, як наслідок глобального потепління, видну тепер за кожним вікном, зайшов до кухні.
Увімкнув світло і побачив завмерлого на підлозі таргана. Вилаявся і смачно його розчавив.
- Ці таргани вже геть знахабніли! - крикнув він дружині, беручи канапку. – Завтра куплю якогось тріла та потравлю їх до курвої мами!
Скрутив у котлі газ, у квартирі всеодно жарко, а економити треба. Добре, що хоч зима така тепла – кажуть вже п‘ятсот років такої не було.
За вікном, обмануті природою, мартилися коти.
* * *
Земля відчула, що в неї піднімається жар. Вона вже давно недужала, але все не було часу, щоб підлікуватися. Тепер підійшла пора. Вона відчула пролітаючий повз неї уламок загиблого Фаетону - прекрасний засіб від любого вірусу і притягнула його до себе.
Нічне небо прорізав вогняний слід падаючого метеорита.
