...коли погода вибиває з колії, коли починається підводне плавання - а так стається кожного разу, як хмари приходять до Львова, злітаються, як відьми на шабаш, до Високого Замку, топчуться зграйками по горизонту, потім підходять-підпливають-підповзають усе ближче і ближче, і коли вже і над Городоцькою, і над Замарстинівською сипле перлистим добірним сяйвом - то сонце вже не може пробитися крізь хмари, губиться у їхніх одежах, заплутується у лабіринтах кучерів і стьожок - отоді я пірнаю.
З головою, з усією собою - пірнаю так, що очі відкрити важко і світ у мене - вже за акваріумним склом, все -отам, за тим склом, і зрозуміти сказане до тебе - то треба дуже прислухатися. Але тим легше, тим спокійніше, тиим простіше - не можеш вникнути в проблеми, які тобі і не так аж терміново треба вирішувати, та нехай собі трохи за тим склом поплавають, нічого з ними не буде...
тільки що буде з тобою
оце питання так бурунить і закипає, болить, нариває, наче болючий чиряк на .. ти знаєш якому місці, і тьохкає, і не дає запокоїтися...починає включатися давня - знову ж таки - підводна пам"ять, починають бити джерела прихованої свідомої_несвідомості, бачиш світ іншим - позавимірними 3Д чи 5Д форматами - так , якби ти сама належала тим світам і маєш відповісти, як на вищому суді - що зробила в світі цьому земному, ми ж тебе посилали...чому ти не збагнула, чому ти не переборола, чому ти вибрала шлях такий довгий і важкий...
що за місія? яким п"ятим чи сьомим елементом у цьому світі я стану, чи вже стала?
і тоді я стаю водою - прозорою, аж небо тоне і холоне у ній, сильною і стрімкою, і слова, як бистрі риби - пструги вистрибують із моїх хвиль - і я мчу, лечу, лину - я вода, я птаха, я вмію літати, вода також уміє літати, (ось, зрозуміла нарешті, так, ой, тож фізика - пара водяна підноситься угору - та до чого тут фізика?)- я лечу і несу в собі небо - і лечу в небо! чи в океан!- а хіба є різниця? небо і океан - окен неба, небо океану... нарешті ти стала собою, нарешті ти маєш ту справжню, прадавню, всесвітню волю - ти - краплина життя - живи!
....
За якийсь час отямлююсь, питаю, хто мені дзвонив, іду на виклик начальства, відповідаю на питання колег, читаю електронні листи, дерев"янію і стаю звичайним службовцем, гашу очі і блакитне полум"я всередині - відпустка в рідні краї закінчилася, ти приплила, рибко, ти вже знову на Землі...
Хмарки над Високим Замком розійшлися, сонце сідає в зелену калюжу неба на краю Городоцької, втомлені люди купують на ринку картоплю і помідори - ще ж треба зробити вечерю. Я повзу мурахою додому. Там - моя дитина. Гляну їй в очі - знову стану собою. Бо в її очах небо, ціле величезне небо любові.
"Привіт, мамусю, як Ваш день? Щось Ви втомлені в мене сьогодні... Дайте я Вас поцьомаю!"
