Туристи починають осягати сенс цього висловлювання вже на другий день свого перебування у Львові. Особливо коли приїхали зі столиці чи якого міста – мільйонника. Спринтерський забіг, невідаль коли ними розпочатий, котрий вони щоденно ритуально виконують у своїх мегаполісах раптово на цій фразі випадкового перехожого, який взявся детально тлумачити маршрут, чи барменші, яку своєю звичкою захотіли поквапити, чи пасажира у старенькому львівському трамваї, що його попросили по швидше просуватися до виходу - уривається. І з подивом роззирнувшись довкола, гості ніби прозрівають: куди ж нас далі так несе, навіщо і заради чого? Адже ми уже "ві Львові"! Відтак поспішати нікуди, а особливо, коли вже вийшов на корсу чи на Ринок, де ніхто нікуди не поспішає, і на будь-яку поквапливу інформацію в голосі, якою часом грішать туристи, за часту поблажливо, по-дружньому запитають: «Перепрошую, ви сі десь спішите?»
Містяни із великих міст потихенько набираються спокою, якою дихає в цьому місті кожна бадилина. Відчувають, що глевке трясовиння сьогоднішнього попускає навіть пальчики їхніх ніг і вони готові до танку чи навіть до польоту. Та й не диво - на кожному розі вифуркують мелодії скрипок, флейт, гітар, банджо, віолончелей, навіть пару пристойних джаз бендів веселитимуть вас увесь день, вечір, навіть нічку.
Та є у Львові особливі кав’ярні, де переносишся в прабабусине помешкання 30-х років. Освітлені вони гасовими лампами, свічками чи тьмяним світлом старосвітських бра і жирандоль. Панує над усім дивоглядний сутінок, саме він творить отой дивний, небувалий настрій і усіх химерно антропоморфізує. Най вам похопно не вирветься: «знаємо, «під ретро»! Бо нічого тут немає«під». Передовсім усі фотографії на стінах, гобелени, та світильники - автентика! Повільна врівноваженість обслуги, які нікуди не поспішають, і тиша, справжня, не така, що дрижить у кутку зляканою мишкою. Це радше – глуха печаль, що ховається в очах та рухах, достоту така, яку відчуваємо в хатах стареньких. Все наповнюється дивним містерійним настроєм, живим, але до кінця не збагненим змістом. Усе тут зваблює, немов поглиблює світ. Десятки разів тут бував, та не видів, аби тут багато пили чи їли, гучно сміялись, створювали галасливу метушню. В такій оселі усе ваше єство наповнюється щільним і протяжним настроєм, в якому живе спокій і якийсь щемкий біль за тим неусвідомленим втраченим...
Щораз більше надибаєш на вулицях круглих животиків і пампулястих облич паньств із за океану. Манджають сюди тепер вже не задля екзотичної совдепії, а щоб пооглядати "Еуропу". Оглядають здебільшого архітектуру та наших дівчаточок, що очі й без того пулькаті з орбіт вилазять, лишень білки поблискують... Картина міняється біля скульптур Пільзена. Старші пани, а особливо пані творять на обличчі печальний, аж мученицький образ єднання з мистецтвом великого скульптора...
У так званому туристичному центрі Львова зустрінеш не лише туристів, а й львів’ян. Вони по-справжньому люблять своє місто й не дадуть його на відкуп грошовитим мішкам, хоча й кава тут чи не втричі дорожча ніж деінде, про чарку коньяку чи іншого напою вже й не кажу, та ми - «дзяди», але гонорові – смакує нам саме тут, а не деінде!
Гроші, звісно ж гроші на цьому вічному святі займають не останнє місце. Покажіть лише гроші і в мить обростете друзями а й подругами наче корабель мушлями – у місті повно «гідів», які хто за гойну оплату, а хто за якийсь там шалабойдик горілки покажуть геть усе, чим лише панство зацікавиться. Радив би лиш не забувати, що Львів також місто фіґлярства і облуди. Не дарма ж львівські бали вшановував Казанова, спокушуючи знатних дам і простолюдинок, та в купі з Каліостро «роздягали» місцевих магнатів під час ігор у карти. Ці панове почувались у Львові, як риба у воді. Хоча в Каліостро було тут набагато серйозніше завдання – полював за містичним рукописом Юрія Дрогобича «Книга Життя». Та це вже зовсім інша історія.
- Не все ще гаразд у вас з індустрією туризму, закидають поважні закордонні туристи, - не літають іще наді Львовом повітряні кулі, аби ми могли пооглядати все з пташиного польоту. Дорогі мої, то дитячі забави. Добре витримане вино, особливо наше, домашнє, з гечі-печі, як називають у Львові шипшину, само по собі є прекрасним польотом. Маючи його вдосталь можна скільки завгодно літати не приземляючись...
Пиво ві Львові теж п’ють. Але то, перепрошую, єнча пара кальош – вино смакують, дегустують, а пиво можна лиш «ґольнути», чи «ликнути». Споживши доброго вина хочеться літати, високі думки в мозок пнуться. Пиво ж, навіть найкраще, приземлює людину. Важке, воно. Цілий світ визнав, його найпідступнішим напоєм – алкоголь, що є в ньому найдовше тримається в організмі. Отцям-єзуїтам, які спричинились до слави цього напою у Львові, я б пам’ятника не ставив, та, гадаю, фундаторами реставрації Єзуїтського собору, що височить в центрі міста, повинні б стати виробники й торговці пивом, бо чей же цей собор зіп’явся у місті за гроші, що їх спритні монахи здобули виробляючи й торгуючи цим трунком, підносячи марку «Львівського» до захмарних висот.
Про красу львівських дівчат.
Ні, краще не зачіпати цієї дражливої теми, та й стільки про них писано-переписано, співано-переспівано, а поглянеш, і видиш - нічого путящого так і не мовлено! Вони просто НЕВИМІРНО гарні! В кожній звучить якась мелодія, не призабута – це добре втямив – не чута ніколи! І навіть коли тобі давно за шістдесят, у серці такий щедрий розлив, що тіло само від себе наливається вогнем і юною бадьорістю. Коли ж якась панянка, навіть продавщиця квітів чи смаколиків, які снують площею в середньовічних сукнях, пропонуючи свій крам, підморгне тобі, хочеться муркотіти й крутитися, як кіт, що занюхав валеріанку. Вулкани серця, так само, як вулкани в природі у Львові ніколи не питають дозволу і не попереджують про свій бунт – вибухають всепоглинаючою лавою. Кожен молодик потрапляючи у цю оазу годен профірітькати тут не лише гроші, чи молодість, а й саме життя. А красуні по-зрадницьки примружують лапасті вії, сміх на їхніх солодких вустах розквітає тремтливою, ніжною квіткою, та аромату в неї рівно стільки, як у квітки із горщика, та хіба ж звернеш на це увагу в забиваючому памороки ароматі кави і яблучних пирогів з цинамоном? Вони ж, продавчині, гарнесенькі, молоденькі, щебетливі, м’які, як булочки снують далі, пропонують перехожим квіти, й льодяники. Їхні грайливі оченята метляють зліва направо і справа на ліво й розливаються радісними усмішками взрівши прихильні чоловічі погляди, навіть більше, аніж коли хтось купить їх тандетний крам.
Біля Порохової вежі подбали й за дітей – влаштувавши їм справжню казку. Найменші з’їжджають з гірок, верещать на різноманітних гойдалках, старші можуть собі погецати на величезних татамі.
Показія.
Реклама пива звідусіль лізе в очі, як і п’яна компанія молоді з тату по всьому тілу, пірсінгами, дредами та тунелями у вухах звісно ж з бляшанками пива в руках, що давно вже стали візитною карточкою і не лише молоді. Мав би сатисфакцію мій таточко – він іще у восьмидесяті пророкував, що наша цивілізація запозичить культуру диких африканських племен. Усе це показія! Не знаєте такого слова? То будете знати дуже свіже воно – тільки-но появилось в ужитку. Взагалі ж зі Львова можна цілу скриню екзотичних слівець привезти, та це чогось одразу прийшлось по серцю, дуже вже воно об’ємне. Бо, насправді, усе показія і передовсім «Львівська копальня кави» (є у нас і такий заклад), якщо під виразом «чорне золото» в Донецьку мають на увазі вугілля, то у Львові - каву. Але звідки ж вона у нас береться? Виявляється, каву добувають в шахті під Ратушею...! Відвідувачі можуть спуститися в «забій» і навіть побачити непростий процес «видобутку» кави. Не більше і не менше. Каву у Львові добувають як в Донбасі вугілля...
Львівські батяри
Ґрасують по ринку й львівські батяри. Підкручують вусики, намагаються крутити в пальцях ляски зі срібними ручками, але заводжу з ними розмову і твердо кажу: «НЄ»! То лише дешева тандета! Львівські батяри були великими цваняками в жартах. Головне люблені львівським людом, інакше б їх не називали ніжно «солодкими вар’ятунцями». Той, хто величав себе гордим словом «батяр», був гострий, мов той цизорик, та при потребі вмів скластися навпіл, стати гречнютким хлопакою, що його хоч до рани прикладай. Львівські батяри в останньому поколінні були впрост неперевершеними жартівниками! Не дай то Боже якійсь панночці, молодому збуєві, чи навіть цілій бранжі потрапити їм на язик – пронесуть по Лавах Гетьманських і живими на Личакові закопають! Знали ті мудрагелики, що то є сила слова! Адже не дарма відкинули ніж, що раніше частенько бував у них в ужитку, і переключились виключно на слово. Повідають карб часу є значений своїм словом, інакше воно - пуста нута, яка не зачепила серця. Їхнє слово зачепило - понині гуляють Львовом батярські пісні, смакують їхню говірку.
«Ніщо мені так не пахне, як рідкісне, досі не чуте слово», писав Петро Сорока у своїй «Сівбі слова». Не дожили батяри до того часу, аж в нас появився сей представник красного писемства, але любили слово, мов круто зварене яйце, тому й ніколи не відвідували вищих шкіл і дорогих панських сальонів, де всі говорили однаково підстрижено і прилизано – якби асфальт стелили. Ні, вони воліли нерівну кладку кривих львівських завулків... Дуже слушно закидає письменник сучасникам, що відкидають вони рідко вживане слово. «Сила твору в розумовій, чуттєвій, духовній заангажованості слова, а не в сюжеті» - писав. Святу рацію мав чоловік. Вистачить бодай раз уважно прочитати Бруно Шульца в перекладі Андрія Шкраб’юка, й самі в цьому переконаєтесь, навіть коли всеньке життя були далекі від лінгвістики...
