Трамваї дратували і нав’язливо лізли в нутро своїм бряжчанням. Спалахи електричних розрядів, стукіт коліс по рейках. Дзінь... І знову спалах... Набридливе місто.
— Ви заходите?
— Так.
— Ви виходите?
— Так.
Інша справа — село, де можна мовчати і йти скільки заманеться, не помічаючи нічого і нікого, дихати на повні легені, не боятися якоїсь божевільної машини, що кидається навпе-рейми тобі. Навіть дорогу переходиш із заплющеними очима — на слух.
А тут вулицями — броунівський рух перехожих, турбулентний і ламінарний потоки машин. Як глибоко відчувається людське відмежування. Жодного живого погляду. Люди в мушлях. І кожне не належить собі. Вони лише частинки потоку, що змушує їх коритися неві-домій волі і приречено нестися в безвість. У живої ріки перехожих немає проблем, там є ба-жання забутися і підкорятися, бажання не мислити і не відчувати. Стан внутрішньої порожне-чі, коли ти не знаєш навіщо і доки.
Ми, ті хто колись були різні і неповторні, змішуємося, дифундуємо, розчиняємося і стаємо однаково сірими, зі стандартними розмовами, запитаннями, смаками, думками, від-чуттями, вчинками. Ми стаємо інертною масою. Ми пливемо.
Зорі, як пшоно, просіваються невидимим решетом неба. Мертві від неуваги будинки, мов листя, тріпочуть на древі земному. Ще мить — зірвуться... і полетять. Боязко в цьому сві-ті від відчуття сирих, холодних під’їздів, де тайна занадто більша за людину. Весняна слаб-кість не від авітамінозу, а від неможливості сприйняти свою долю, свою приреченість на віч-не намагання осягнути шляхи Господні.
І поміж цих ритмів, цього дихання міста, шукає свої радощі зграя собак, боязко обми-наючи людські потоки. Земля обертається за своїми законами, людина за своїми. За кожен наступний оберт ми ближче до істини, до зрілості, а значить – до розчарувань.
Дзенькіт трамваю чи дзижчання мухи — лиш зовнішній прояв вищого світу.
Ми мовчимо, і не вслухаємося у оточуючу мудрість Всесвіту. Нас несуть потоки міста. Заплющені очі. Тиша. Спокій.
Ми повільно йдемо селами нашого дитинства. Далекого і забутого дитинства землян.
