«Із ким поведешся, того й наберешся», - кажуть люди. Зізнаюся чесно: мені дуже пощастило, бо у дитинстві моїм найкращим другом був Дяшко, а точніше, дядько Сашко, брат моєї мами. Із ним я навчився робити перші кроки, вимовляти перші слова, розповідати перші анекдоти, співати пісеньки під гітару.
Бабуся Марія раділа нашій дружбі, бо хвилювалася «розбовтаною» поведінкою дядька і казала: «Скоріше б його забрали до армії, бо до тюрми уже дорога замовлена». Але усе змінилося із моїм народженням і я став спасителем доброї слави сім’ї і, особисто, Дяшка.
«Як?», - спитаєте ви?
Із розбишаки він став дбайливим та ласкавим дядечком, навіть лаятися майже перестав. А ще, він так мене полюбив, що гуляти почав ходити вечорами лише тоді, коли Любка (я її Юбкою кликав) приходила до нього разом із хлопцями, а це вже, як казала мама, особливий прогрес, бо раніше вона лише випендрювалася.
Мав я тоді ще й прабабцю Меланку. Ох, і весела ж була старенька! Як тільки Дяшко із хлопцями ішли за гараж, то вона кидала усю городню роботу і бігла із брудними руками за ними, бо знала, що ті хоч двадцять грамів, але налиють бабі, для підняття настрою. Тоді вже вона відривалася: танцювала їм, співала сороміцькі пісні, розповідала різні небилиці. Головне, що кожного разу знайому історію закінчувала інакше, але від цього вона була ще смішнішою.
Ні, Баланка (так я її кликав), не просила у них випити, а навпаки, відмовлялася. Усе було приблизно так:
- Бабо, дайте огірочка, щоб загризти.
- А ви мені що?
- Ми вам дві крапельки.
- Добре, тримайте огірочки, - дістає із загорнутого фартуха уже приготовлені для бартеру овочі, - але небагато лийте, я скажу, коли досить, бо знаю я вас!
Тут вона прикладає вказівного пальця до стакану, Васька наливає, а та підіймає помаленько пальця і каже, лукаво посміхаючись: «Фа-фа-фа-фатить! От, чорти, знову перестаралися!»
Баланка малесенькими ковточками переціджує через зуби ту сіру рідину із стакану і звертається до неба:
- Господи, зроби так, щоб я вмерла, поки Сашко із армії повернеться!
- Чого, бабо? – питають хлопці.
- Бо зіп’юся на старості!
І тут починалося найцікавіше: я починаю співати першу пісню, яка була моєю найулюбленішою забавлянкою:
«Коли був я се маленький,
то сидів на міху,
тато маму обіймав —
я вмирав зо сміху.»
А Беланка підхвачує:
«Тато маму обіймав,
В полі серед маків,
У коморі кіл стирчав,
Як побачив квіти»...
Барія, так я кликав бабу Марію, зачувши ці пісні, розганяла усіх хлопців і сварила Баланку:
- Мамо, та хіба ж вам не соромно такі дурниці казати? То ж іще діти!
- Доцю, що ти таке кажеш, які вони діти?
«Я садила буряки – виросла цибуля,
Мав наш Сашка перченя – тепер має... редьку»
У такі хвилини я не знав, на чию позицію мені приставати: до хлопців, які незрозуміло чого реготали поза кущами, чи до Баріїі і Баланки, із якими було теж весело, та ще й боявся пропустити хоч одну нову пісеньку. Кожен рядок, проспіваний прабабцею, наче реєструвався у моїй пам’яті. Це було дуже вигідно, бо потім Дяшкові друзі мені платили цукерками за проспівані «мудрі» слова Баланки. Якби ж я тоді умів писати! Ото б стільки зміг заробити на зібраній народній творчості, яка зараз уже забута.
Моя мама, Олена (я її Маленою кликав), працювала у начальницею городньої бригади, тому влітку її я майже не бачив і увесь час проводив у веселій компанії двох бабусь, дядька і його друзів. Не думайте, що вони мене навчили лише дурниць. Так здається лише на перший погляд!
Баланка була неосвіченою, тому, коли брала до рук перевернуту газету, то казала: «Знов аварія! Ну хоч калавур кричи, шо ж це на світі робицця?»
Я брав газету і вигадував історію, наче читав її, дивлячись на малюнок, Баланка мене хвалила, що має такого розумного онука. А потім Юбка навчила мене читати. Вона почала приходити наче гратися зі мною, бо Дяшко зовсім «нюх втратив». Це я підслухав, коли вона мого дядька сварила. А мені що? Нехай сварить, але із нею було так цікаво! Дядько мені заздрив, що Юбка так не виціловує його, як мене.
У першому класі я був одним із найкращих учнів, бо вмів читати і рахувати. Мав бо хороших вчителів! У той час Дяшко вже писав листи із армії, а я малював йому малюнки і просився у мами Малени, щоб відпустила служити разом із дядьком. Часу на навчання у мене було багато, адже Юбка перестала зі мною гратися, Баланка більше не співала пісень, бо ніхто їй не пропонував двох крапель, Барія була зайнята своїми справами, лише татко возив мене ма мотоциклі, тому до дядькового дембеля я став справжнім чоловіком, як казав дід Грицько (я його колись кликав Дрицьком): почав забувати Баланкині пісеньки, навчився їздити на двоколісному велосипеді, а, найголовніше, вимовляти правильно усі імена.
Коли Дяшко і Юбка одружилися, то їхня донька називала мене не Романом, а Йоманом. Тепер думаю: «Чи не дядькова це наука?»
