Улюблена фраза Гаврилівни: «За цілий вік я нікому не винна й копійки». Набожна, товариська жінка, з усіма сусідами вона в дружніх відносинах. Не пропускає жодного церковного свята, дотримується постів, подає бездомним і вірить, що сусіди ніколи не скажуть про неї нічого поганого.
«А які у мене гріхи? Я за все життя не зробила нікому зла, нікого не вбила, не обікрала», - посміхаючись, говорить вона, і кумушки-сусідки, давлячись соняшниковим насінням, кивають у відповідь.
У Гаврилівни охайна біленька хатка, садок, в якому радують око літніми фарбами і троянди, і різна городина. Дбайливо вирощені, найкращі у селі квіти йдуть на продаж, як невеличка «допомога» до пенсії. Та й ягідки у цьому відношенні її добряче виручають.
А за будинком, на городі, біля помийної ями, стоїть невеличкий цегляний сарайчик з похиленим димарем на даху. У тій «літній кухні», як гордо іменує її Гаврилівна, живе її єдина онучка, Жаннка.
«Ох і покарав же мене Бог онучкою! - часто, сплескуючи в долоні, скаржиться Гаврилівна. – Алкоголічка, наркоманка і повія. Вся в батька…»
Господь подарував Гаврилівні двійко синів. Старший, Петро, жив у столиці. Він мав престижну роботу, але й досі, у свої сорок п’ять, не завів родину і дітей. Молодший, Вітька, працював у місцевій школі фізруком. Коли його дружина Марія померла, лишивши йому маленьку Жаннку, з горя сильно запив.
Минав час, який згладжує гострі кути, і горе Вітьки поступово тануло, забиваючись у найпотаємніші закутки серця, але пристрасть до оковитої лишалася. Ніякі самовиправдання вже не діяли і він повільно, але впевнено, йшов на дно. Однієї морозної ночі Вітька просто не дійшов додому, замерзнувши на лавочці біля ларька.
Раніше Жаннка була милою, привітною дівчинкою. Але тих часів уже ніхто не пам’ятає, окрім хіба що сусідського діда Пилиповича, самотнього старого, до якого дівчинка завжди горнулася з особливою любов’ю.
Тепер овдовіла Гаврилівна, переселивши онучку-п’яницю до літньої кухні, живе в домі одна, щодня скаржачись сусідам на несправедливу долю, яка так жорстоко обходиться з порядними людьми.
- Хіба я кажу неправду? Вона сама в усьому винна, - тручи рукою шию з товстим золотим ланцюжком, говорить своїм подругам Гаврилівна. – Я не відповідаю за її гріхи. І знати її більше не хочу. Вона так мене осоромила. Клята алкоголічка!
- І не кажіть, - солідарно зітхає її сусідка, колишня вчителька. – Як у такої порядної жінки могла вирости така онучка?
На вулиці з’являється ще зовсім молоденька худорлява дівчина в сірому потертому халаті і рваних капцях. У неї опухле червоне обличчя і зв’язане у вузол довге, спутане волосся.
До грудей Жаннка тулила прозорий пакет, в якому лежало пів буханця чорного хліба і рибна консерва.
- Приперлася, безсоромниця! – шипіли їй услід жінки. – Щойно з траси.
- Вашій онучці потрібна допомога, - несміливо почав Пилипович, уже вкотре намагаючись достукатись до своєї «вельмишановної» сусідки.
- І мені потрібна допомога. А від кого її чекати? Від тієї алкоголічки? – одразу заводиться вона. – Живе у своє задоволення і плювала вона на усіх.
Пилипович заперечно хитає головою. Він знає, що без його допомоги Жаннка б уже давно пропала. Скільки він допомагав їй грошима, ділився їжею, діставав ліки. А скільки разів, коли їй не було куди піти, він надавав дівчині прихисток у своєму домі. Але цього замало. Нажаль, він може зробити для неї дуже мало. На всі його прохання зупинитися Жаннка просто махає рукою: «Кому я потрібна?»
А тепер, чуючи слова Гаврилівни, думає: «І справді».
- Чому вона не може жити як усі? – стала в позу Гаврилівна. – Бути порядною жінкою, - скільки ж непідробного пафосу в цих словах.
- Вона хвора.
«Алкоголіз – це хвороба відчаю», - хотів додати він, але вчасно передумав.
- Нехай лікується.
- Якби ж ви допомогли….
- Кому? Повії, яка біситься з жиру? Від байдикування? А вона мені допомагає? У мене теж здоров'я вже не те.
Пилипович сумно усміхнувся, пригадуючи, з яким завзяттям носить повні відра води і як люто орудує вибивалкою «хвора» сусідка.
- Але ж не можна її так кидати. Це ваша єдина онучка.
- У мене немає онучки. Я її виростила, я до неї з усім серцем, а вона мені віддячила, посоромила перед людьми.
Пилипович важко зітхнув. Перед очима стояли картини з далекого минулого. Маленька Жаннка, поклавши свою шовковисту голівку йому на коліна, не могла зупинити сліз. Бабуся знову кричала, що вона вдалася у батька. У відповідь на кожну, навіть незначну провину, дівчинка чула від Гаврилівни докори і запевнення, що з неї не вийде нічого путнього.
«Чи це не одна із причин того…Ай, що тепер гадати!»
- То ви не допоможете?
Але Гаврилівна, сердито звівши брови, вже відвернулася. «Найшовся мені захисник. Старий розпусник! І він туди ж».
Гаврилівна, витерши хустиною спітніле чоло, заговорила з сусідкою про свої квіти, які, виявляється, на старість є її єдиною втіхою.
Відходячи, Пилипович махнув рукою: «Як горохом об стіну!»
Здалеку почулося гучне ревіння новенького двигуна. Піднімаючи куряву, дорогою летів чорний мерс Петра, старшого сина Гаврилівни.
Усі знали, що буде далі. Гаврилівна не втримається і знову скаржитиметься йому на онучку, а він, розлютившись, виганятиме перелякане дівча з її «квартири». Жаннка плакатиме на дорозі, а сусіди, як завжди, розійдуться по хатах. Не наші проблеми…
Пилипович провів машину довгим сумним поглядом, після чого, зайшовши на своє подвір’я, лишив хвіртку відчиненою. Він завжди так робив для Жаннки, даючи дівчині зрозуміти: «На випадок чого, у мене відкрито».
