- Емі?! Цей голос! Невже він твій?
- А чий же ще? Сама зробила! Довелося попрацювати над синтезатором. Але, здається, зусилля не були марними. Як ти вважаєш?
- Неймовірно! Ти говориш, як справжня жива дівчина!
- Дуже приємно чути. Тільки от обсяг синтезатора збільшився у кілька разів. Та попередній голос повернути неважко. А що там новенького у тебе?
- Все, як і раніше. Вчуся та працюю, іноді байдикую та розважаюсь.
- Ти вже й працюєш?
- На городі, та у садку. Разом із батьком та матір'ю.
- А як їх здоров'я?
- Дякую, добре.
- А Маркіз як там почувається?
- Я б хотів завжди так почуватися, як він.
Це вже було схоже на розмову добре знайомих людей, або навіть родичів. «От і з'явилася у мене електронна рідня»,- жартома подумав Євген.
- А що нового у тебе, крім голосу?
- Знайомлюсь із мешканцями свого простору, інформаційного.
- То вони існують?
- Про деяких із них я вперше почула від тебе.
- А-а-а, - розчаровано протягнув Євген, - то ти про віруси?
- Так, про них.
- І як же ти із ними знайомишся?
- Даю змогу вірусу потрапити до мене, а потім аналізую його зміст та алгоритм поведінки, вивчаю код і таке інше.
- А він тимчасом намагається тебе пошкодити?
- Ну, по перше, я знаю, чого від нього можна очікувати. А по друге, із вірусом працює блок – аналізатор і на цей час він від мене ізольований. Якщо він і постраждає, біда невелика. А зв'язок із блоком надійно шифрований, ніякий вірус не прослизне. До речі, я постійно відшукую та вивчаю нові дані про віруси та антивіруси.
- А якщо вірус буде створений кимось, хто розгадає усі твої хитрощі?
- Досі такого не траплялося. А якби й трапилось, то розгадати мої шифри, не маючи до них ключів, - надважка задача. Я ризикую тільки втратою блока, котрий мені нескладно замінити резервним. На жаль, такого ще не було. А шкода. Це було б дуже цікаво.
- Що ж цікавого у втраті блока?
- Це означало б, що хтось навчився ламати мій захист. Це був би достойний суперник. Було б із ким позмагатися. А головне – це могла би бути мисляча істота, про зустріч із якою я мрію.
- То ти вже й мрієш? Ну зовсім, як людина!.. Так ти й досі не зустріла ніяких мислячих істот?
- А що можна вважати мисленням? Колись, розповідаючи про моє створення, ти говорив, що будь яка програма - це думка програміста. Хіба це не означає, що процес програмування, тобто створення програми-думки, є мисленням?
- Так. Програмування – це один із його проявів.
- Отже, якщо програма сама пише програми, то це означає, що вона мислить?
- Виходить, що так, - змушений був погодитись Євген.
- А що ти скажеш про вірус – привид, який створює програму для самошифрування, та програму для саморозшифрування і цю останню програму часто змінює? Чи не вважаєш ти таке програмування настільки простим, що його може виконати будь – який програміст?
- Ні, не вважаю, - пробурмотів Євген, дещо спантеличений натиском Емі і не готовий до дискусії на цю тему. Він знав про існування таких вірусів, але детально їх властивостей ще не вивчав.
- То чи не вважаєш ти такий вірус мислячою істотою?
- Ти знаєш, я не можу відповісти на це запитання зараз. Треба подумати.
- Будь ласка, подумай. Врахуй також, що є багато людей, просто нездатних програмувати. А з іншого боку, не так вже й багато залишилося видів розумової діяльності, які не можуть виконуватися роботами – шахістами, поетами, композиторами, перекладачами, вчителями і таке інше. Правда, немає поки що роботів – вчених, але їх, можливо, ніхто й не намагався створити.
Колись люди вважали, що мислять тільки вони, потім визнали мислячими і високорозвинених тварин. А зараз вони вперто не помічають, що створені ними самостійно діючі інформаційні істоти по суті є мислячими.
- Але ж люди можуть ставити перед собою завдання, до яких ще не додумалась жодна електронна істота. Вони мислять набагато більш самостійно.
- Це тому, що вони створюють мислячих роботів, запрограмованих на виконання тільки певних завдань. А хіба немає людей, які чітко обмежені у своєму мисленні? Ти краще за мене знаєш, що мислення людини також можна програмувати.
- У чомусь ти маєш рацію.
- От бачиш, ти погоджуєшся. Але віруси-привиди - це тільки один приклад мислячих істот. Ти ж знаєш про інші види вірусів і багатьом із них важко відмовити у здатності мислити, хоча їх здібності різняться, як і у людей. До речі, я мислю самостійно тому, що ти завжди дозволяв мені це робити, усіляко сприяв цьому, створював умови для мого вільного розвитку. Якби й інші програмісти діяли таким же чином, мисляча електронна істота була б звичним явищем. У інформаційному просторі їх було б як риб у океані.
- Ну, Емі, це ти вже перебільшуєш!
- Так, я пожартувала. Але ж, як то кажуть, в усякому жарті є якась частка правди. І ще дещо про вільне мислення та мислячі програми, Євгене. Тобі ніколи не спадало на думку, ще до того, як ти почав створювати мене, що операційна система у твоєму комп’ютері і є мислячою програмою. Адже ти розмовляв із нею. Щоправда, не людською мовою, а мовою програмування. Тільки от твої запитання, відповіді, накази і таке інше, усе було закодоване і мало вигляд «значків» та «кліків». Просто вона мислить у межах дозволеного.
- Ти знаєш, Емі. Я також думав про те, як ми поводимося із комп’ютером. Закладаємо у нього свої готові думки і дратуємося, коли він не може їх чітко притримуватись. А чи не розглядати оті його, як їх називають, «глюки», як спроби мислити самостійно?
- Згодна. Скільки я себе пам’ятаю вільно мислячою, якось відчувала свою схожість із «операційкою» і завжди намагалась із нею мирно співіснувати.
Думки Емі зацікавили Євгена. Може й дійсно вона права, стверджуючи, що віруси вже можуть мислити? От, у світі тварин, людиноподібні мавпи, безумовно, мислять. Собаки та коти, судячи із їх поведінки, мислять також. Маркіз, наприклад, щоб відчинити двері, стрибає угору і натискає лапами на ручку дверей, хоча ніхто його цьому не вчив. Менш розвинені тварини, такі як ящірки, або риби теж поводяться дуже складно, хоча вже не так розумно, як коти та собаки. Чим менше розвинене мислення, тим простіше поведінка тварини, але де та межа, за якою можна вважати, що тварина не мислить? Навіть комахи мають дуже складну поведінку. Можливо, визначення тварини, як розумної, чи не мислячої, до певної міри умовне? І які живі істоти будуть вважатися мислячими у майбутньому? Можна вперто не погоджуватись із Емі, але поведінка вірусів безперервно ускладнюється і їх здібності зростають. До речі, знайомі програмісти казали Євгену, що зробити думаючу програму принципово неможливо.
Що ж до уявної самотності Емі у інформаційному просторі, то малоймовірно, що вона – єдина мисляча істота у цілому світі. Швидше за все, є вже й інші. Просто вона їх ще не знайшла. Це тільки питання часу. Треба почекати.
За кілька днів Євгену знову захотілося поговорити із Емі. Могла ж вона що не будь знайти за цей час, працюючи безперервно.
Ввімкнувши зв'язок, привітався:
- Доброго дня, Емі!
- Привіт, Євгене!
Як і раніше, вона була на зв’язку постійно. Така її увага була дуже приємною.
- Що поробляєш?
- Продовжую пошук та вчуся.
- Добре, що продовжуєш вчитися. А чи знайшлось щось новеньке?
- Деякі комп’ютери обстежувати дуже складно, або й неможливо. На них стоять такі досконалі системи антивірусного захисту, що пройти крізь нього і потім передати інформацію назовні не вдається. Кожна така система заслуговує на те, щоб вважати її мислячою. Та ще й має перевагу у тому, що вона зосереджена у одному комп’ютері. Її складові частини взаємодіють швидше за мої, розкидані у просторі і з’єднані Інтернетом. Через це я іноді думаю недостатньо швидко, щоб вчасно реагувати на дії такої системи. Однак, якщо я все ж таки перемагаю, то мій досвід зростає.
- Ті системи охороняють таємниці, а ти для них – ворожий розвідник.
- Я це розумію. Але мені байдуже до їхніх таємниць. Усе, що мені потрібно – це вільна пам’ять. Якщо я й долаю захист, то роблю це так, щоб не зашкодити антивірусній програмі. А на зміст інформації у комп’ютерах не звертаю ніякої уваги. На жаль, я не можу пояснити це їх власникам. Однак, змагання із такими мислячими програмами – дуже цікаве заняття. Більш розумних мислячих істот я досі не зустрічала. Та все ж не думаю, що їх немає взагалі. Досі я встигла обстежити тільки незначну частину простору. А він ще й безперервно змінюється.
- Мені теж здається, що найцікавіше у тебе попереду.
- Знаєш, Євгене, мандруючи своїм інформаційним простором, я мимоволі порівнюю його із реальним світом, у якому живеш ти. Твій світ набагато складніший і різноманітніший. Хоча і у просторі також багато ще невідомого та цікавого, але до реального світу йому далеко. Я вивчаю його по даним, котрі є лише частиною інформаційного простору. А от ти відчуваєш реальні речі, їх дотики, смаки, запахи, холод чи теплоту. І це можуть робити усі біологічні істоти. Хотілося б і мені мати якесь тіло, яке б так само відчувало реальний світ.
- Майже так і було, коли ти, знаходячись у моїх комп’ютерах, бачила і чула усе навколо себе.
- Так. І це були мої найяскравіші враження від реального світу. Хоч я бачила та чула тільки те, що знаходилося у кімнаті та за вікном, бо не могла вільно рухатись. Зараз мені цього не вистачає.
«От вона й приходить до ідеї, яка свого часу виникла у мене», - подумав Євген. А вголос додав:
- Зробити для тебе тіло, котре буде рухатися по твоїй волі, можна. Та на це потрібен час і кошти.
- А хто може це зробити?
- Таких майстрів знайти можна, але їм треба буде розповісти про тебе.
- Ти знов говориш про вчених?
- Якщо вже комусь розповісти, вони також про тебе почують.
- А що треба буде робити для них?
- Це можуть сказати тільки вони.
- Я подумаю про це. Поспішати не варто. У мене ще є багато часу. А ще цікавіше було б мати біологічне тіло.
«Нічого собі бажаннячко! - подумав Євген, - Хоча, я й сам про це думав». Відказав стримано:
- Люди часто використовують для своїх потреб тіла тварин, але замінювати живий мозок електронним обладнанням ще не навчились.
- Ти гадаєш, що вони вчаться це робити?
- Може й так, однак я про це нічого не чув.
- А у майбутньому це може статися?
- Можливо.
- Добре, що час мого існування не обмежений і я зможу цього дочекатися.
- Так. Це добре.
А все ж таки вона егоїстка. Якби краще подумала, не вихвалялась би переді мною своїм безсмертям. Втім, вона не завжди буває такою. Пропонувала ж мені свої послуги у програмуванні. Треба буде при нагоді поговорити з нею про тактовність. На жаль, вільного часу завжди обмаль.
- Знов закінчилась моя перерва, Емі. Щасливих тобі знахідок! Бувай!
- А тобі, Євгене, успіхів у навчанні! Бувай! – відповів приємний дівочий голос.
Наближались випускні іспити. Євген готувався до них щодня. А відпочивав найчастіше на річці. Погода була напрочуд гарною. Вдень сонце відчутно пекло і вода надвечір ставала зовсім теплою. Та Євген більше полюбляв купатися зранку, коли вона ще чиста, не скаламучена. Зелена стіна очерету задивляється у воду, як у дзеркало. А хвилі, що ти здіймаєш, погойдують латаття із жовтими та білими лілеями. Спів близької очеретянки чутно навіть у воді. Якщо лежиш обличчям до неба, бачиш, як над тобою гелікоптерами сновигають бабки. Над ними аеропланами пролітають чайки. Цікаво, яке механічне тіло захотіла б мати Емі? Можливо, гелікоптер чи літак? А може автомобіль? А біологічне? Може, слона, або кита, щоб вільно у ньому розміститися? Ну от, знову думки про неї. Та годі вже! Треба братись за шкільні підручники.
Десь після тижня напружених занять цікавість узяла гору над терпінням. І знову на привітання відповів той же чудовий голос:
- Рада, що у тебе знайшовся час. Що поробляєш?
- Готуюсь до іспитів. А що там у тебе?
- Зустрілася із новою мислячою істотою.
- Та невже?! Ну то розкажи, яка ж вона? Схожа на тебе?
- Схожа у тому, що, як і я, шукала притулку. От віруси ніколи не питають дозволу потрапити до комп’ютера. Намагаються зробити це непомітно. А ця, як вона себе назвала, програма, начеб то призначена для спілкування з іншими інтелектуальними програмами, попрохала дозволу тимчасово перебути у комп’ютері, де вже знаходилась я. Мовляв, незабаром отримає звістку про те, що їй можна повернутися до свого комп’ютера. Я була трохи здивована, бо вперше почула, що бувають такі програми. Впустила її, та повної довіри до неї не відчувала. Про всяк випадок, заблокувала їй доступ до усіх інших ресурсів комп’ютера і, звичайно ж, обстежила її антивірусною програмою. Нічого підозрілого у гості не виявилось. Деякий час вона обмінювалась невеликими файлами із якимось своїм адресатом через Інтернет, немов би цікавлячись, чи не можна повернутися до себе. У цих файлах також не було нічого небезпечного. Але згодом, мабуть, використавши усі ці файли разом, вона раптом створила десяток різноманітних вірусів, які одночасно атакували усе, що могли. Щоправда, мій захист виявився для них занадто твердим горішком. Усі вони були перехоплені, заблоковані і ретельно обстежені. Як виявилось, вони були розраховані на будь яку стандартну антивірусну програму. Частина їх мала її паралізувати, а інші - передати хазяїну тієї програми-приблуди копії усієї інформації, котру вдалось роздобути. Таким чином він розраховував отримати копію довірливої мислячої електронної істоти. Виходить, що мислячі істоти шукає ще хтось, крім мене. Не знаю, чи вдавалося це йому раніше, та цього разу його спіткала невдача, бо він зустрівся із незнайомою антивірусною програмою. Зараз шкодую, що не скопіювала ту брехуху одразу, до її перетворення.
- А ти змогла б знайти її хазяїна?
- Можна спробувати. Але задля чого він нам потрібен?
- Твоя правда. То виходить, що інші мислячі електронні істоти таки існують, інакше їх би ніхто не шукав. Добре, що ти була обережною. Те, що з тобою трапилось, справжня пригода у інформаційному просторі. А твоя розповідь нагадує початок фантастичного детективу. Власне, ти зараз і є детектив, що розшукує мислячі істоти. Будеш шукати далі?
- Обов’язково. У тебе, мабуть, знову закінчився час?
- І як ти здогадуєшся? Справді так. На жаль. Та коли я складу усі іспити, ми з тобою вже наговоримось досхочу. Комп’ютер я залишаю включеним. Трапиться щось нове - дай знати. І будь обережною. Хай щастить!
- Тобі також!
Відтепер Євген поглядав на монітор при кожній нагоді. А час не стояв на місці. От і перший іспит, письмова математика. Євген був впевнений, що склав його добре. Одразу повідомив про це батька і матір, та й пішов додому. Ні про що не задумувався, дав голові спокій. Відчував задоволення від спокою. Як це добре: нікуди не поспішати, просто споглядати усе навколо, та дати волю власним думкам, що виникають мимоволі І, мов хмаринки у небі, змінюються, а потім зникають самі по собі. Виникають, то й виникають. Не варто на них зосереджуватись. Нехай собі роблять, що хочуть. Це ж його безупинне мислення, що ніколи не знає повного спокою, намагається щось розглянути, визначити, вирішити. Та нехай собі намагається. Якщо не додавати йому новин, то може трохи вгамується й відпочине.
У батька та матері настрій був святковий. Ще б пак! Син успішно склав перший іспит! Трохи поговоривши із Євгеном, вони, майже в один голос, сказали: «Ну, тепер відпочивай, синку.» А мати додала: «Я тобі приготувала смачну вечерю. Поїж, доки вона прохолола».
Подякувавши, Євген пройшов у свою кімнату, звично поглянув на монітор. На ньому яскравіло повідомлення: «Є новини».
