Сліди на воді миттєво зникають. Вони залишаються на декілька секунд. Життя, у часовому континіумі Всесвіту – слабий спалах на долі секунди. Слід у ріці вічності, що змиває все на своєму шляху – фантом. Слід у пам’яті Всесвіту, в шухлядці з твоїм ім’ям, що ти колись жив. Там все твоє життя. Ти помираєш – про тебе забувають, змивають, здирають. ТИ РОЗЧИНЯЄШСЯ в океані інших. ІНШИХ – людей, думок, справ. Наче спалахуєш та згоряєш в воді. Йдучи на дно, засипаєш вічним сном, і тебе засипає попелом та мулом. Могила, на яку вже ніхто і ніколи не прийде.
ТИ МЕРТВИЙ...
Піти по воді, як це робили йоги та чародії Єгипту, або піти каменем на дно, як апостол Петро. Або твердою ногою ступити на води первинного океану, що є дзеркалом своєї душі. Й піти по воді в холодні небеса. Дістатися острову Фобосу. Його переможе тільки той, хто може ходити по воді серед бурі, й потім знайти шлях до загубленого раю. Якщо острів Фобосу зникне, то ніхто не переможе в цій війні з собою. Де головний ворог не імператор Універсуму, а ти сам. Цей острів – примара, він переміщується по всьому океану, і ти ніколи не знаєш де нього натрапиш, або ж він натрапить на тебе. Він як гнила думка, що спокушає, і одночасно – не дає тобі почуватись спокійно, не дає тобі померти. Не дає спокою, і змушує тебе все життя шукати те, чого не знаєш, але коли знаходиш, то розумієш все. Цей пошук, цей біль змушує тебе по – іншому дивитись на речі, котрі бачив тисячі раз, але не помічав їх, після цього ти побачиш новий світ, котрий ти не бачив. Побачиш іншу реальність, і помреш.
А поки що ти повинен йти, і дивитись на чорне сонце, що сяє світлом нового життя. Як кроки по лезу бритви, коли твоя нога може зіскільзнути з тонкого шляху, але ти не маєш права на помилку.
Я роздивлявся горизонт океану первинних вод. Зеркальна поверхня, немов скляна, але, то є ілюзія. Ілюзією є наше життя, а сон – реальністю. Коли життя перетворюється на дешеве шоу, на театр маріонеток. Але я кидаю виклик богам, що ненавидять один одного, але все дістається нам. Цей дуальний світ обмежує, не дає вільно вдихнути, не дає вільно жити, не дає навіть спокійно вмерти. А навпаки з’їдає тебе, насолоджується кожним шматочком моєї плоті та душі. Тому я йду по воді, щоб дійти до богів і дізнатися ПРАВДУ.
Я ЙДУ ЗАЛИШИТИ СЛІДИ НА ВОДІ. Тільки я і Вони, і нічого зайвого. Чи не знаємо, що ми боги? І єдине, що мені боги можуть зробити – це вбити мене. Бо їм більше нічого не залишається. А мені тільки цього і треба. Смерть давно перетворилася на іграшку, вона тільки зробить краще. Страху перед смертю не потрібно бути, краще подивитися навколо себе, і все стане зрозуміло. Не треба вірити цьому світу, інакше він з’їсть тебе. Бо його краса є ілюзією. Все життя обман, тільки не смерть, що є анестезією.
Я ніколи не почував себе так дивно. Вода рухалася під мною, спокушаючи своєю безоднею. І я обрав цей шлях тільки тому, чи витримаю я це випробування. Мене вело вперед сонце – зірка, що освітлювала мені дорогу, як маяк. Сонячна доріжка, сріблом виблискувала під моїми ногами. Чим далі я йшов, тим більші були хвилі. Біля самого берега було надзвичайно спокійно, але чим далі, тим вище вони здіймалися, і я вимушений був йти серед гір, що виростали й зникали під мною. Бризки летіли мені в лице, сильний вітер, розвивав волосся, розтріпуючи й силою штовхав мене зі сторони в сторону, але я і не думав відступати. Але з часом встановився штиль, що перетворив поверхню океану, в суцільне дзеркало. Я довго йшов, не знаю скільки часу, але безперечно я відчував втому. Вона закрадалася в мене потроху, помалу, занурювалася в мене, наливаючи ноги свинцем, що тягнули мене в безодню.
Поряд йшла моя тінь, точніше пливла за мною. І тоді я увійшов у власну тінь. Став нею. Йти по воді складніше ніж по землі, треба слідкувати не тільки за тим, що під ногами, але й за самими ногами.
Я бачив духів та демонів, що наповнювали собою увесь простір, були скрізь, куди не подивишся. Немов риби в величезному океані, величезні косяки плавали навколо мене.
Один з демонів виокремився й спустився до мене , й завис переді мною. Великий, та могутній, одягнений у сірий балахон, з – під капюшону котрого ледь вимальовувалися чорні бездонні діри на місті очей, я не хотів дивитися у вічі, бо було відчуття, що демон своїми очами засосе в себе. Масивне підборіддя, з бородою. Він вдивлявся в мене, і сказав:
- Ти йдеш далеко, але твоя ціль у тебе під носом. – сказав, й зник.
Що він мав на увазі? Я вийшов з тіні. Моя ціль в мене під носом. Я спостерігав за обрієм, в який занурювалося сонце. Льодяні тіні падали на води океану. Скляне дзеркало, посередині якого я стояв, зливалося з небом. За мною тягнувся довжелезний хвіст моїх слідів на воді, залишених кров’ю.
Переді мною виросла гора. Настільки химерна, наскільки реальна. Я зробив крок на острів. Тверда основа під ногами додала мені деякої впевненності. Після цього все перетворилось на сон. Туман, огортав острів, в якому мені виділися різні антропорфні та химерні форми вимальовувалися в моїх очах. Витягуючи їх із моєї підсвідомості. По мірі мого просування, зникали і виникали нові істоти, змінювалося світло. То було світло, то ставало темно як вночі. По сторонам, краєм вух я чув замогильний шепіт, але озираючись по сторонам не помічав нікого та нічого. Я зробив слідуючий крок.
Я стояв неподалік біля обриву, віяв холодний вітер, пробираючий до кісток. На самому краю стояла темна фігура. Зробивши зусилля над собою, я пішов туди. Зупинився десь в п‘яти метрах від цієї істоти. Зріст був величезний. Було чутно лише мову вітру – завивання, що торкалось струн моєї душі. Воно озирнулось на мене, й зазирнуло не стільки в очі, скільки в душу, перебираючи все, що я ховав все життя від усіх. Він взяв мене за руку, і ми перелетіли через прірву на вершину гори. У піднебесся, де ми були нарівні з хмарами. А до зірок подати рукою. Недалеко від нас були промені храму, до якого вели льодяні сходинки. Він був величезною пірамідою, десятків метрів висотою, що як дзеркало відбивала місячне світло. З середини якого доносилося світло, освітлюючи сходи. Вхід в піраміду охороняли два льодяних велетенських сфінкси.
Всередині храм круглим, як камера – обскура, на верхівці якої був отвір, через який світло потрапляло на дзеркала, котрі відбивали промінь, тим самим створюючи освітлення. Тут було тепло, і надзвичайно тихо, але разом з тим і моторошно.
Істота підійшла до мене. На голе тіло був накинутий плащ. Я побачив шрами, що вкривали усі груди, можливо навіть і тіло. Пальці рук закінчувалися масивними кістяними кігтями. Лиця я не бачив, воно було ретельно закрите капюшоном. Були лише видні червоні очі, що горіли полум’ям зсередини.
Він пішов до велетенської шафи, й дістав звідти піднос і приніс мені. На золотому блюді лежала голова. І не чиясь, а моя! Мене зсередини в той час наче випалив вогонь пекла. Я на мить застиг на місці.
- Хто ти? – Видавив я з себе.
- Я той, хто звільнив світ від вічного прокляття. – Відповів незнайомець холодно та дещо грубо.
- Чому ти не живеш в реальному світі?
- Світ реальний тільки там, де тебе немає.
- Чому ти тоді не показуєш своє лице?
- Бо його у мене немає.
- Як немає? Це неможливо!
- Його бачили всі, і одночасно ніхто. Я вічність, і кінець всього. І початок. – Відповідав він хриплим голосом, що гучним ехом віддавався у стінах його житла. – Я являюсь людям у снах. А коли вони помирають приходять на суд, де ми судимо їх.
- Хто ви?
- Ви називаєте нас богами. Ми полюбили вас, й дали все, що мали та знали самі. Батько не той хто народив, а хто виростив. Ви були для нас дітьми. Хоча на самому початку ви стояли вище нас, але вас проклято, і ми виростили вас. Але прокляття можете зняти тільки ви самі.
- І що робити мені з цією головою?
- Ти все знаєш.
– Що ж тоді у мене на плечах зараз? Питав сам себе. – Ця голова моя, але чому їх дві у мене?
Потім слідувала довга пауза.
- Ця голова від тебе справжнього. Переді мною стоїть лише копія. Ваша доля вирішена, але разом з тим вам під силу змінити хід історії. Ти повинен стати справжнім. Цей світ не зміниться, поки ти не зробиш перший крок.
- То що ти хочеш?
- Я хочу вивести тебе із сну, щоб ти побачив все сам, своїми очима, думав своїм мозком, торкався своїми руками. Жив своїми враженнями.
Він закрив рукою мені обличчя, і я прокинувся в темряві.
Перед очами, в повітрі й досі була моя голова на підносі.
Страх заважає щось змінити, він вбиває, але і дає життя. Якщо б не страх, людство досі б сиділо у печерах. Дуалізм дає спробу споглянути на все з двох точок. Точка наче одна, але ефект різний. Їжа одна, але смак різний. Все має свою тінь, якщо нема, воно саме стає нею. Це неминуче. Точка одна, кути зору різні. Чому одні хочуть вічно жити, інші – навічно померти? Чим вічне життя краще від вічної смерті? Часто це одне й те ж саме. Тому що час є доти, доки є смерть, бо яка від нього користь, якщо немає смерті? Якщо Сон і Смерть є братом і сестрою, то Час і Смерть є чоловіком і дружиною, Життя доводиться братом Смерті.
Темрява, що огортала мене, проникала всередину душі, але малесенький вогник тепла, що не давав мені померти, ледь зігрівав. Маленький промінчик світла серед суцільного хаосу. Куди б не дивився, я бачив перед собою червоні очі. Та відчував дотик на своєму чолі холодної руки. Зараз було важливо лише те, що я відчував саме зараз, а не хвилину назад. Точно я не був в безодні, бо я вже сиджу, але на чому? Я не бачив нічого. В пустоті. Немов проклятий. Мене оточувала невідомість. Ні не зло, бо невідомість, це перша ознака, життя.
Я сиджу, значить піді мною щось є. По іншому бути не може. Я опустив одну ногу, але нею нічого не дістав. Сидіти більше не міг, треба було ворушитися. Спробував встати й витягнутися у повний ріст, тільки б не впасти. Я підсковзнувся...
Навколо мене була вода, якась солона, та котра дивно пахла. Я помітив, що з під води пробивається світло. Я злякався, хоча й не піддавався паніці. Кудись пливти було бездумно. І тут до мене дійшло, що я плаваю в крові. Вона начала бурлити, хоча й залишалася холодною. Два сліпучих білих промені з’явилося з – під води. Кров починала змінювати колір, ставала рожевою, потім абсолютно прозорою. Що за чорт! А може це не кров? Я побачив як з води почали виповзати якісь прозорі створіння, вони були схожі на желе, як і тіло медуз. Коли розкривали рот, з нього доносились крики, що закладали вуха. Але мені не було страшно, бо головний шок я вже пережив.
Я намагався не рухатися, та став помічати що взятий в кільце, що поступово стискалося. Мені лише залишалося просто чекати. Вони зробили живе кільце, перетворившись в певну капсулу, всередині якої знаходився я. Капсула занурилася у воду, й почала опускатися в чорну безодню. Поряд зі мною під водою пливли живі ліхтарики. Їх були десятки. Вони так само як і ці желеподібні скоріше всього були сліпі. І за допомогою звукових коливань та світла вони орієнтувалися в просторі. Вдивляючись у темряву, чекав дна, але його все не було.
Страху не було, мене цікавила лише одне – коли я опинюсь там, куди вони мене несуть. Я побачив, що піді мною нарешті з‘явилось дно. Хоча дном це важко назвати, скоріше якийсь прошарок між пустотами. Так і виявилось. Невдовзі я опинився в такій же чорній пустоті.
Як раз у наступному прошарку я побачив добре освітлену площину. В яку направилася капсула. Я бачив там в ній багато таких самих прозорих істот, що пливли за нами. Тут капсула зупинилася, і мої очі побачили велике желеподібне тіло, яке було подібне величезній медузі, котра тільки може існувати. Речовина була слизька. Тут я відчув голос до себе, точніше до свого мозку, до мене того, про котрого казав мені той, хто дав мені мене справжнього. Цей голос був м’яким, що мене більше всього вразило.
- Ти маєш побачите те, що приготували особисто для тебе, що маєш бачити те, чого ніхто не буде знати у цілому всесвіті. Ти єдина його частинка, котра хоче знати те, на що була покладена заборона від створення світу. Бо ти йдеш туди, куди вхід закрито. Там на тебе вже чекають.
Після цього капсула почала віддалятися. Й ми попливли у верх. Настільки швидко, наскільки це тільки можливо. Капсула винирнула на поверхню. Я побачив перед собою величезну розщілину, через яке було видно яскраве проміння, що заливало все небо. Коли капсула зникла, я пішов з печери. В очі світило яскраве сонце, що сліпило їх. Із полу печери виросли велетенські сталагміти, що вряд стояли переді мною. А зверху, звисали не менші сталактити, що грозили впасти й поховати мене під собою. Пролізши між сталагмітами, я вийшов з печери та пішов далі по воді.
Вода була холодною під моїми ногами, я робив кроки по лезу, балансуючи між безоднею та світлом. Вирішив обернутися. Позаду, на мене з – під води дивилася величезна риба – химера – Левіафан, що закрила свою величезну пащу - вхід. А попереду я бачив перед собою місто богів.
