Надійка Гербіш. "Теплі історії до кави". – Київ: "Брайт Букс", 2012. – 168 с.
Цикл ліричних мініатюр «Теплі історії до кави» – дебют Надійки Гербіш ( м. Збараж, що на Тернопільщині) – це помітно інакша проза, ніж у більшості її ровесників – сучасних українських прозаїків. Тепер майже не знайти подібного письма. Безпосередня фіксація вражень, спостережень, переживань і співпереживань, детальна замальовка речового, матеріального світу, відсутність агресії, містики та опису потойбіччя, надають стильовій манері молодої письменниці певних ознак неореалізму, як художнього засобу, що передає реальні враження із зовнішнього, виразного боку. Гадаю, саме поетизація об’єктивної реальності – позитив творчості Надійки Гербіш.
І хоча ті самі ознаки провокують деяку розпливчатість, нетривкість форми, проте, це свідчить, швидше, на користь письменниці. Завдяки пластичній фактурі тексту, створюється ефект легкості й прозорості нюансів і напівтонів – вони, ці мініатюри, нагадують імпресіоністичні акварелі (« Повітря стало кольору розведеного водою молока (...) Набережна пахла солоністю. Ліхтарі, здавалося, були намальовані акварельними фарбами на тлі підсвіченого великим містом неба. Вони розтеклися нечіткими плямами, а їхнє розсіяне світло увібрало в себе вогкість океану й тепер теж пахло солоністю. Зірок на небі не було – замість них там безперервно шмигали літаки, залишаючи за собою довгі світлові хвости»).
Щоби бодай стримати абсурд навколишнього життя («...спекотний, ворожий, небезпечний світ. Світ, який ставив питання і приховував відповіді. Заплутаний.»), треба шукати і знаходити в собі світло, жити в гармонії зі світом і собою, а найважливіше – любити. Надійка Гербіш любить всіх своїх напрочуд різних героїв, однак ображених долею, самотніх, нещасливих – найгарячіше, найніжніше. І головне, вірить у те, що «...хороших, світлих, несподівано добрих людей у цьому світі хоч греблю гати». Натомість вона щиро ділиться власними почуттями-відчуттями, зосереджуючись на плинності настрою, прагнучи відтворити, шляхетно й витончено, мінливі миттєвості життя «(Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші (...) Але хто може плакати, коли за вікном усміхається осінь? І наступного дня Олеся попросила своїх учнів малювати вересень — таким, яким хотіли б його затримати назавше...»).
Універсальним тлом, на якому виплетаються різноманітні сюжети мініатюр, стає кавовий напій і все, що з ним пов’язане: теплота кольору, дурман пахощів, букет смаку, пейзажний колорит міста, чи місця, де він, напій, готується, п’ється й головне – з ким! Авторка рецензії розгубилась у виборі «кавових» цитат – всі напрочуд гарні й доречні. («У Джона Мільтона не було френч-преса, у якому можна було би збивати пряжене молоко в пухнасту пінку й вихлюпувати її на свіжозаварену каву. Тепер я точно це знаю. А ще йому ніхто не робив кави з вершковим морозивом, з кленовим сиропом, з медом, цвітом ружі, з волошками, з м’ятою, з шоколадом і спеціями до яблучної шарлотки по-віденськи. Бо якби він знав хоча б десяту частину тих рецептів, за якими ти мені вариш каву щоранку, він би точно писав своє «Повернення раю», насолоджуючись кавовим ароматом. А ще знаєш, любий, я невимовно рада, що ти мені більше не друг. І що мій ідеальний чоловік має не лише гарячі руки, а й гарячу джезву на кухні»).
І насамкінець просто не можу не зацітувати кілька думок, котрі, на мою думку, добре рекомендують творче і життєве credo Надійки Гербіш – «І взагалі, думаю, що це невимовно добре, коли є міста, які тебе люблять, і є люди, яким довіряєш настільки, що можеш легко плакати їм «на плечі». Друзі, які не звинувачують, не ставлять зайвих питань і не пропонують одразу рішень. Які готові вислухати, помовчати чи сказати щось абсолютно беззмістовне – і водночас лікуюче. Однак у присутності таких людей сльози інколи зникають самі собою. І тоді достатньо просто бути поруч, усміхатися, слухати й насолоджуватися теплом і світлом. Не знаю, звідки вони такі теплі беруться, просто тішуся, що вони є» (...) І ще подумалося, що свобода – то не пошук, не боротьба, не втеча і не протистояння. Свобода – це достатність».
