У Луцьку пахне соняхами, кінцем літа, свіжими айстрами і прохолодою. Небо таке рівне і чисте. А сонце вже не так гріє ,як у липні. Втомлена бабуся щодня о тій же порі - в 9 ранку везе інвалідний візок на центральну вулицю , аби її хворій дитині кидали гроші. Втомлена сонцем , скептичними поглядами перехожих – вона напружено везе його перед собою. А може для неї це така ж звична робота, як і моя. Торбинка в мить наповнюється гривнями. Хто дві, хто одну - але кине, а вона у відповідь – хай Бог береже вас і хреститься. Інколи пропускає урочистий момент і просто дякує. Бабуся ввічлива, як не як ці люди її харчують і дають копійки на лікування.
Я казав вам, що у Луцьку пахне смачними пирогами. Так ось поруч із моєю роботою випічка із вишнею, яблуком, сосисками у тісті. Щоранку хтось привозить сюди тісто і жінка у будці сама викладає у пічку уже готові пиріжки і хоч вони не такі ,як у дитинстві , все ж хрусткі і дешеві. Знаєте за 20 років такої роботи у жінки з візком спухлі ноги, міцні неохайні і нежіночні руки, вона завжди одягнена у хустки , аби на неї ніхто не дивився. 20 років стажу з коляскою позначились на шкірі і зморшках. Приходиться їхати туди, де сонце, де більше людей. Чоло морщиться , губи тріскають, а вона не перестає хреститися і дякувати.
У мене сьогодні свято – випічка з вишнею. Смачна і ніжна. Я сьогодні бачу соняхи, чую спів із собору, бачу як люди поспішають на роботу. Я живу. Ще мить я покладу бабусі та її дівчинці один пиріжок з вишнею, один я вже з’їв, залишився один, щоб поділитись, може і вони , коли не коли віддячать плідним місцем для роботи, а то сьогодні лишився на окраїні вулиці, а тут ні люду, ні грошей.
У Луцьку пахне соняхами , прохолодою. Я щодня вловлюю нові і нові аромати. Я бачу, як люди купують айстри, як привозять випічку, як бабуся везе дівчинку в колясці. Це моє місто. Я такий, як вони , усі ці перехожі. От тільки у них є одна відмінність - вони пробують місто на дотик, витираючи об брудну бруківку взуття, а я маю милиці і візок. Мене возить вітер і мої руки.
У місті пахне соняхами. Шкода, що я не можу нарвати їх, аби подарувати дівчині на колясці і її матері, може вони б усміхнулись хоч раз і сказали мені – хай береже тебе Бог і хрестились би, і хреститись би…
