Це вже давно не мало для неї жодного дражливого значення, тож вона віддавалася йому майже автоматично, прагнучи урвати, якщо вдасться, хоч дещицю сякого-такого задоволення, однак він і далі щоразу, коли його заносило в місто чергове коротке відрядження, забігав перед поїздом та прикладався до її тіла. Атож, таки «прикладався» – точне слово. Якщо не виходило заскочити, обов’язково телефонував – і казав, що він тут, що не має часу, а отже – до наступного разу. До наступного разу – через місяць, півроку чи й рік. Її це не вельми засмучувало, його, схоже, теж. Вийшло – ну то й хай. Не вийшло – теж ну то й хай. Сім год мак не родив. А точніше – двадцять год. Не наївся – не налижешся...
Вони старіли.
При зустрічі говорили про що завгодно. Не знали, що це таке – паузи в розмові. Коли зависаєш над прірвою і, щоб не робити наступного кроку, рефлексивно заплющуєш очі в надії, що це порятує. Коли боїшся кожного слова, бо ж і правдиве може зрадити. Це як на старій драбині, де з кожного щабля ризикуєш провалитись у яму, особливо коли ступаєш надто впевнено й різко. Всі їхні слова були однозначними й відвертими, мов долоня: бачиш, дулю в кишені не тримаю, тож можеш сміливо обіпертися, на пару хвилин, поки я тут. А фрази – прямими й міцними, мов гвіздки-сотки в ролі вішаків, що сидять у стіні глибоко й надійно і, здається, здатні витримати будь-який вантаж. Втім, вони на них нічого не вішали, навіть газового шалика, – не було потреби, та й випадку не було. Заради чого щось перевіряти на міцність, якщо можна обійтися без перевірок?
Вони були перевірені.
Справді, коли знаєш людину більше сорока років і досі не зміг з нею посваритися, то нічого перевіряти не варто, та й не хочеться. І змінювати – теж. Хай буде все як є, як склалося. Вона давно вже не хотіла його як мужчину, але ніколи про це не говорила, – бо це треба було б якось пояснювати: якщо досі було можна, то чому не можна цього разу? щó змінилося і чому? Отак, дивись, і наступиш на гнилу дощечку, і вона зрадить – підломиться під тобою, і полетить сторчма вся драбина, і ти полетиш, і якщо навіть не дуже заб’єшся, все одно неприємно і, до того ж, потім уже не можна буде користуватися цією драбиною. А це прикро, навіть якщо ця драбина тобі геть не потрібна, все одно прикро, все одно втрата. Бо ж вона не заважає, світ не застує, їсти не просить, руки не обриває, часу не краде: десять-двадцять хвилин на місяць чи на півроку – хіба то крадіжка? хіба то втрата? Стільки того життя не лишилося, тож ці хвилини нічого не вирішують…
Але вони створюють хоч якусь подію в черзі ніяких днів. А дні вже давно такі ніякі…
Коли ти вже немолода жінка, тобто в лукавому бальзаківському віці, живеш одна і в тебе порожньо і в хаті, і в душі, то хай зайде старий знайомий і посмердить цигаркою, – як-не-як, а мужичий дух. Хай розкаже новини: про роботу, риболовлю, полювання, доньку, хвороби, хатні клопоти, ще про щось, дарма, про що, – та все ж чоловічий голос. А потім скаже: ну пішли, полежимо. І ти відповіси: пішли. Бо хіба тобі шкода? Бо хіба ти принципово проти? А колись, коли він тільки почав наїжджати, була навіть дуже не проти. Тож хай, по старій пам’яті, обніме тебе, погладить… ну і так далі. Він ні в кого тебе не краде, ти ні в кого його не крадеш, бо не лізеш у його сім’ю і він точно знає, що ніколи не полізеш. Ну а те, що ти вже давно майже не отримуєш із ним чуттєвої втіхи – попри весь його досвід і вміння, – то хто ж у тому винен? Вихід один, і теж перевірений: зімітуєш оргазм, а потім, хай із горем пополам, та доведеш до точки кипіння і його. Після чого ви розстанетесь до наступного разу, загалом задоволені одне одним, бо ж приємно поспілкувалися. Непоганий мінімум! Багато хто не має й такого. А ти ж таки жінка, а він таки чоловік. А коли вони, ці полюси, зустрічаються, між ними рано чи пізно має бути те, що має бути!.. Ну ось і у вас це є. Все природно. І до тебе хтось приходить. Це краще, ніж ніхто. Отже, у тебе й у нього є друге життя – таємне, а це, погодьтеся, робить людське існування значно цікавішим!
Колись, ще в школі, коли вони з ним сиділи за однією партою, вона, як і більшість її подружок, сповідувала принцип, з яким мала твердий намір прожити весь вік: краще бути самій, ніж з ким прийдеться. Це і зараз звучить гарно, а тоді! Юність обожнює гарні фрази. Вона б’є себе в груди і кричить на всіх перехрестях: все або нічого! Ну і чим це закінчується? «Всього» на всіх, звісно, не вистачає (і це стає зрозумілим ще до першої сивини), тож більшість, як правило, погоджується на трохи більше, ніж «нічого», – тобто бовтається десь посередині, або дістаючи в стрибку руками якихось ілюзорних вершин і врешті радіючи навіть горбику, або промацуючи пальцями ніг зрадливе дно у надії, що мул її не засмокче.
Досвід – великий учитель, а бодай би він менше розчаровував! Нині вона достеменно знає: навіть якщо до її берега приб’ється щось ліпше за лайно чи тріску, це аж ніяк не означає, що з тим ліпшим можна жити, не кажучи вже про якесь там щастя… Тим більше, що ліміт захоплень, схоже, вичерпано. А життя все ще триває – і його треба чимось заповнювати. То чому б до неї не заїхати на часинку гарному, легкому в спілкуванні старому знайомому, найбільша чеснота якого в тому, що заїде він ненадовго. А отже, не встигне показати їй інший бік своєї олімпійської медалі, призначений для тієї, з якою він живе. І слава Богу!
Було, більше року він не об’являвся. Вона вже вирішила, що нитка доснувалася до кінця, бо чому б їй і не доснуватися? Ця думка не надто їй дошкуляла, та коли він врешті зателефонував і напросився в гості, вона все ж не втрималася й шпигнула, що, мовляв, забув стару подружку. Він чомусь зам’явся, а потім брякнув, одводячи погляд:
– Та, тут таке діло… Я влюбився.
– Влюбився?! – Вона трохи помовчала, оговтуючись, а потім зважилася залізти в душу, де, як їй здавалося, не було для неї темних кутків. – Ну і хто ж вона, якщо не тайна?
Вона боялася, що голос її зрадить. Старалася говорити грайливо, легко, хоча відчувала: щось у ній заскімлило мало не по-собачому. Може, тому, що колись, хай і тридцять років тому, хай ще у старших класах, але ж йому подобалася саме вона. і тільки вона! І це знали всі! А як він упадав за нею! Все село вважало їх гарною парою, і в’язало докупи, і називало їхнє «гуляння» під ручку «першою любов’ю», і дуженько переймалося, коли вони після школи розбіглися в різні боки... Він же навіть жінку собі взяв з її ім’ям, – щоб через двадцять років, на зустрічі випускників, признатися їй, що «супружницю» вибирав розумом, без особливих «глибоких чувств», і збіг їхніх імен аж ніяк не випадковий… А оскільки, як відомо, стара любов має довгу тінь, то після тієї зустрічі вони з ним у тінь і вступили. Тобто – стали таємними коханцями. Воно ж вечоріє, отже тіні стають ще довшими, і їх хочеться продовжувати, видовжувати, витягувати, поки є хоч дещиця світла...
Еге ж, їй було б приємно, якби він сказав, що влюбився в неї. Ну, не любив-не любив, а потім взяв і влюбився… Або так: колись у юності любив, потім розлюбив, а тепер-ось, покатавшись стільки років, зрозумів, що знову полюбив, але вже по-іншому... Боже, яка дурниця! А раптом?! І щó тоді з цим робити?! В її душі на мить аж похололо: ні, хай краще пронесе, бо за це нема чим платити, це вам не ліжко, де можна підіграти. Втім, заспокойся, сказала вона собі, бо ж якби було так, з якого дива він би стільки часу носа не показував і навіть не дзвонив...
Він довго мовчав, наче зважувався чи ще сумнівався. Врешті розповів.
– Знаєш, я на курсах був. Сидимо в общазі з мужиками, випиваємо. І вдруг чую з коридору голос женський... Ближче, ближче... Не помню, що вона говорила, та я пошти зразу поняв, шо влюбився. В голос влюбився! Уявляєш?!
«В голос влюбився», – тихо повторює вона про себе і чує, що з одного боку їй відлягло, а з другого – боляче вкололо. Вона уважно дивиться на нього, на розгублений вираз його обличчя – і розуміє, що… що сталося те, чого, як їй здавалося, ніколи більше не могло бути в його житті… після неї! Ну не могло бути, не могло… не могло… «В голос влюбився», – повторює вона ще й ще… І раптом відчуває себе обкраденою. Ні, не зараз. Ні, не сьогоднішнє. Він обікрав її минуле! Не останні десять років, упродовж яких він до неї наїжджає, нібито засвідчуючи незмінність своєї симпатії, – він обікрав її юність, оту юність, коли вона була впевнена, що хто-хто, а він таки її любить! По-юнацьки, несміливо й незграбно, тремтливо торкаючись ще шовковими вусами до її зціплених правильним вихованням вуст і тамуючи дрож у пальцях, покладених на її плече під час танцю. Аж і він їй тоді дуже-дуже подобався – так, що вона тоді це вважала, як і сторонні, першим коханням, а отже, отже… воно було взаємним! А хіба перше – не справжнє? Хіба перше – брехня? То що ж тоді правда?!.. «В голос влюбився», – повторює вона ще раз, і відчуває себе ще й обдуреною. Бо ж усі ці десятиліття її тішило оте старе знання-аксіома (кого-кого, а її він любив у житті по-справжньому), а тепер-ось воно піддалося жорсткій ревізії – і з’ясувалося, що то була лише солодка ілюзія! І що кохання прийшло до нього тільки нині, на п’ятому десятку, коли він утонув у голосі іншої, нової жінки. От тобі й підтоптаний зубр, якого, здавалося, нічим уже не проймеш, бо ж пройшов не тільки Крим і Рим, а навіть буцигарню! Та ж перед ним, вона знає, жодна жінка не встояла, – хіба встоїш перед мужчиною, що має повний набір усіх чоловічих чеснот із густою шевелюрою включно?! І ось нá тобі – його звалив наповал просто Голос…
– Знаєш, вона підпускала мене до себе по сантиметру, два місяці!
«По сантиметру… два місяці… – повторює подумки вона, і образа росте. – Ти забув, любий друже, що до мене йшов двадцять років! Це, мабуть, на мікрони треба міряти, а не на місяці…».
– Знаєш, я міг приїхать в її гóрод тільки для того, щоб побачить її пару минут на пероні. І все! І – назад…
«…Побачить пару минут на пероні…» – відлунює в ній, і вона згадує іншого чоловіка зі свого життя, з яким бачилась лише кілька разів, і теж на пероні. То був львівський перон, і в потягу сиділа вона, і дивилась на нього через брудне віконне скло, і була щаслива, щаслива, щаслива уже тільки тим, що бачила любиму постать, до якої не могла, не сміла підійти. Потяг відходив не в бік Києва – він відпливав у роки, у роки її самотності, якою вона платила за ті короткі зустрічі… Пам’ять залоскотала її, розгорнула пригасле багаття і витягла жарину. Запекло.
– Знаєш, я навіть жінці сказав.
– Щó сказав? – тріпнула вона головою, наче хотіла витрусили з волосся пісок.
– Що влюбився в другу і не можу без неї жить.
– І що вона?
– Нічого. У неї ж нікого нема. Всі повмирали. Я один. І дочка. Тупик.
«Тупик…» – повторює вона і затягує ранку від опіку. Рано чи пізно всі приходять у тупик. Навіть тунель, прорубаний у стіні, не виводить на волю, а загонить у ще більший тупик, ще тупиковіший тупик, бо за першою стіною постає друга, далі ще одна, і так до безконечності. Тож тільки й шляху твого, поки прорубуєш та сподіваєшся, що попереду таки вихід. А де той остаточний вихід, відомо всім, тільки про це думати не хочеться.
– Ну і як ви тепер з… нею?
– А ніяк. Викручуємось як можемо. Дуже рідко, дуже ненадовго. Вистроюєм «парад планет». Підтасовуєм командировки. Один тільки раз у Харкові у нас було два часа. Виручив старий друг – здав квартиру.
– Ну і…? – вона знову напружилась, бо сповідь дійшла до її «парафії» – ліжка, де, як він якось казав, їй не було рівних. Власне, це останній бастіон, ще не зданий невідомій суперниці. І хоча йдеться здебільшого про її акторське вміння, однак програвати не хочеться, ой як не хочеться!
Та він не пожалів свою колишню однокласницю і на її території:
– Знаєш, я нічого подобного в жизні досі не чувствував. Ні-ко-ли!
«Нічого подобного досі не чувствував», – звучить у ній вироком. Вона важко зітхає й переводить стрілку на дружні рейки:
– Да... Коли це з любов’ю, це зовсім по-другому, – погоджується, визнаючи цим, що відтепер і вона теж опинилася для нього в списку всіх інших, з якими без любові. Неприємна річ, але ж, якщо по правді, то й він для неї – теж серед інших, нелюблених... Яка гидота! Поки не було цієї його пізньої першої любові до жінки з Голосом, це ще можна було терпіти і списувати на безриб’я. Поки не було цієї з Голосом, вона була для нього жінкою, яка йому подобалася і яку він хотів, усе життя хотів, відтоді, як пробилися під носом вуса! Тепер у нього немає вусів, але наполовину сива голова. Тепер усе виглядає інакше.
Вона відчула, що бридка собі і що про це краще не думати. Чого ображатися? Вона теж колись любила і це не минуло безслідно, не минуло взагалі, вона все пам’ятає, і проти того чоловіка цей її «коханець», як кажуть, не витримує жодної критики, хоча зовнішні дані у нього й кращі. «Зовнішні дані»! Та вона всі їхні зустрічі віддала б за «пару минут» на пероні з тим… отим… ох, тільки тим…
– Ну і що тепер? – запитує вона тихо, витримавши паузу взаєморозуміння.
– А нічого! Не знаю, з якого боку ламать. Та й чи треба ламать – не знаю. У неї там тоже все дуже непросто… Вимотався я за цей год – страшно.
– Але ж був щасливим, – не питає – стверджує вона.
– Був! – погоджується він якось аж наче приречено, і опускає свою сиву голову.
– А уяви собі – щó б там не було і не буде, – уяви собі, що ти прожив би життя, а такого не відчув би… Це ж добре, що ти таки влюбився! – трішки патетично каже вона, щоб підняти настрій – і йому, і собі самій.
– Та вже ж… – він кисло усміхається. – Все правильно ти кажеш. Тільки, знаєш, навєрно, краще б її не було, цієї любові.
– Ну що ти! Раз живем! А, може, у вас щось і вийде, щоб разом… Ти ж хочеш разом з нею жить? – допитується вона. Колись вона питала про це Того, Кого любила: ти ж хочеш разом зі мною жить? Не треба було питати – це погано скінчилося. Але то був інший чоловік. А цього спитати можна. Бо він тільки їй довірив свою таємницю – в цьому вона була певна. Отже, вірить їй. Отже, вона може питати його про все. Якщо не вона, то хто ж? Вона нічим не ризикує. Може, вона єдина нічим не ризикує, запитуючи його про таке.
– Хотів. Хочу. Не бачу виходу. Не знаю як… І вона не знає. Каждий раз, як чую її голос, наче мене хто за главний нерв сіпає і не одпускає. Достало все…
Його очі були ніби затягнені тонкою плівкою – вона не пам’ятала такого їхнього виразу. І ніколи не чула такого болю в його словах. Їй стало його жаль, але вона знала, що нічим не може йому зарадити. Ну хіба спробувати змінити тему або хоча б кут зору. Приміром, частково перевести ситуацію на жарт. Він любить жарти.
– Бач, як склалося. У тебе повний набір: і супружниця, і любима женщина, і… хто я тепер для тебе? – нахилилася над ним і спитала усмішливо.
– Як хто? – підвів він голову. На обличчі був непідробний подив: мовляв, хіба ти не знаєш свого статусу? – Друг.
– «Друг», – повторила вона й усміхнулася, стараючись приховати оскому, яку чомусь чи не вперше в житті викликало в неї це слово. – А… нащо ти розказав жінці?
– Бо дурак.
– Та ні, не дурак. Це точний признак, що ти серйозно влюбився.
– Ну і що? А тепер вона мовчить, і я мовчу. Вона чогось жде. І я жду. Отак і живем.
– Важко. Це не жизнь.
– А шо робить? Куди діваться? У неї дитина – і в мене. У неї чоловік – у мене жінка.
– …в якої більше нікого немає…
– Немає! Не могу я її кинуть! Та й сахарок її під’їдає вже, здоров’я негодне…
– М-да, пробач, що таке скажу, але вона в тебе зірок з неба не зніма! І їй нова сім’я точно не світить, – каже вона, згадавши негарну товстушку в окулярах – його законну; її не любили в селі, та й вона теж нікого не любила, крім, можливо, свого чоловіка, за яким почувалася мов за кам’яною стіною.
– Та знаю я!
Вона хотіла ще сказати, що коли любиш, то добиваєшся жаданого, йдеш на все, щоб бути разом з коханим, не зупиняючись ні перед чим, бо ж нічого ціннішого за любов на світі немає, бо ж вона, тільки вона – найбільше багатство і найбільший смисл життя… Але ж усі ці прописні істини йому відомі ще з часів юності! Тільки тоді то були просто гарні й правильні слова, на яких молоді серця незмінно в такт відповідали по-піонерськи бадьоро: так-таки так, завжди готові! воістину так, бо що тут заперечиш? Але тоді ці слова писалися в книгах і звучали в фільмах – про інших, а тепер вони розвалюють усе його життя – і він нічого не може втримати в своїх широчезних, схожих на лопати, долонях, бо все з тих рук вивалюється. Бо з того моменту, коли ці слова обросли живою плоттю і стали вимагати, щоб їх годували конкретними діями, він негоден бути господарем своєї долі. От без любові – міг, а з нею – не може! Бо ця любов руйнує світ довкола нього і в ньому самому, і на те немає ради…
Вона завважила, що це ж уперше вони з ним розмовляють про любов – досі якось обходилося без слів.
…Того разу між ними нічого не було. Вона провела його до порогу, чмокнула у гладко виголену щоку і побажала щастя, ну, тобто, виходу з тупика. Довго дивилася з вікна у бік вокзалу і смалила цигарку за цигаркою, розмірковуючи над тим, чи так уже й добре бути для чоловіка другом, якщо ти жінка.
Він об’явився знову аж через рік. Як звичайно, зателефонував уранці й запитав, чи може прийти. Ще з порогу вона вп’ялася в нього допитливим поглядом, та він дивився то кудись убік, то собі під ноги, засіваючи простір довкола жартівливими запитаннями: як діла? як ваше драгоценне здоров’я? як на лічном фронті?
– На лічном фронті без перемін, – перефразувала вона назву відомого роману Ремарка і пропустила його на кухню.
Далі все було так, як у старому кіно, вивченому напам’ять.
Він виклав на стіл кільце ковбаси і шмат твердого сиру, поставив чвертку коньяку.
– Мій поїзд у два сорок. У нас півтора часа, – оголосив регламент і розкупорив пляшку.
– М-да, як завжди, щедро, – трохи єхидно усміхнулася вона.
– А що зробиш? – пересмикнув він плечима.
– Ну, міг би поїхати й у сім вечора, робочим.
– Чухкать чотири часа і кланяться каждому стовпу? Е-е ні! Я скорим буду дома вже в чотири дня. Точніше, в шістнадцять ноль сім.
– Та вже ж… Так ти скучив!
– Не нада! – він грайливо похитав пальцем у неї перед носом. – Ти ж знаєш, я терпіть не можу робочих поїздів.
– Та знаю, – зітхнула вона. – Ладно, наливай.
Вони випили, він знову налив. Розмова була бадьорою – за рік новин назбиралося в обох. Позатим вона дивилася на нього й зважувала, чи варто спитати про Ту, з Голосом. Мабуть, не варто. Але після третьої, випитої, як і належить, за любов, цікавість узяла гору.
– А як твоя любов поживає?
Він вочевидь був готовим до цього запитання, бо відповів зразу ж, як вистрелив, ось лише постріл був спрямований кудись убік, повз, мимо, і прозвучав так, наче в дулі був холостий патрон:
– Ніяк. Все кончилось. Не будем про це.
Вона промовчала, бо теж була готова це почути. Вона зрозуміла, що перемогла, але знала, що її перемога для нього виявилась пірровою. А їй навіщо ця перемога? Ну хіба потішити своє самолюбство.
– Значить, зозуля-друг перекувала і нічну зозулю, і законну?
– Виходить, шо так, – кивнув він і розлив залишки коньяку. Потім запустив бісика: – Тобі полежать не хочеться?
Вона усміхнулася, хоча їй було зовсім не весело. Вона знала, як має відповісти, і відповіла жартом:
– Не дуже. Але можна, – і подумки продовжила: «Тепер знову можна все, бо ніщо нічого не важить. Порожнеча нічого не важить. Тій пощастило – вона не зобов’язана. І тій пощастило – у неї є причина. А я не можу позбутися цієї тіні: в ній холодно, але ж і на сонце не вийдеш, бо воно вже майже зайшло. Тож чому б і ні? Наші тіні нас не зраджують, а хіба це мало?».
