Алея вже вирувала туристами і тими для кого туризм лише робота. Запрошували в аквапарк, на ралі, у музей, на диско-вечірку, у нічний клуб, на екскурсії «в страната и на чужина». Манили Стамбулом, чорти… У сам султанський палац завезти обіцяли.
Ті що вербували у нічні клуби, стояли з відеречками, що до дідька нагадували вимиті після використання відерця з-під майонезу. Ще в них було по великій ложці, і вони напували бажаючих ложечкою алкоголю. Я пройшовся по таким точкам, і тепер мені знову було море по коліно.
Я примостився на лавці біля якогось клоуна, той мабуть стомився стрибати на такій спеці. Деякий час ми сиділи скуто: лавка мала, але покидати її жаль, бо вона в затінку. Може цей тип піде першим. Але він сидів як вкопаний. Я трошки вільніше сів, ненароком торкнувшись клоуна, він був холодний. Я повільно повернувся, щоб пильніше подивитися на сусіду - може щось з серцем, тільки покійника мені не вистачало.
Але це був Рональд Макдональд. Холодний, керамічний Роні.
Жоден інший клоун, як багато не було б гріхів на його совісті, не зробив стільки, скільки наш друг Рональд - успішне забивання артерій і допомогу в ожирінні.
Червоний ніс, біле обличчя, божевільний кольоровий костюм і дивна гримаса. Непередбачувані, асоціальні типи, які бризкають водою в обличчя і висміюють тебе перед іншими. Статистика така, що кожен сьомий відчуває страх перед клоунами.
Це потенційне зло.
А позаду мене тихо розвівала свої прапори сама імперія зла. Фастфудівська підступність кликала причаститися до біг-маку, відпити коли. Судомно ковтнув, але гаманець підказував, що не бачити мені святого причастя. Прямо понад вухом завередувало маля, і батьки, покинувши цілими добру половину страв, поспішили вгамувати своє чадо. А я швидко зайняв святе місце, яке як відомо вільним не буває. І навіть не моргнув оком на здивованих болгарських жерців Дональдса. Голод не тітка. А два доляра – не дядько, а день закінчиться вечором, а вечір поглине ніч. Ні, на повний шлунок філософствується краще.
Доїдаючи чужі наїдки я не відчував жодного докору сумління чи бодай сорому, я вже забув, що доїдаю не своє замовлення, і спокійно спостерігав за перехожими.
Он і моя знайома полячка впевнено попрямувала до кавового автомату, вибрала кнопочку. Вочевидь не вперше замовляє ту каву, а тепер вона йде сюди. Цікаво! І пора подумати про ніч. Вона купила собі дешеве місцеве морозиво-ріжок, тобто конус-сладолед, кажучи мовою аборигенів. Я читав їхні написи і реготався про себе, але інколи не стримувався, бо стриматися, читаючи на екрані величезної плазми: «На звездите про Болгарию!»,- від гомеричного сміху я просто не міг.
Тим часом полька, чи як там її, Лодзя, файна кубіта, смачно і дуже привабливо облизувала той конус, ще більше схиляючи мене до меркантильно-романтичних думок про ніч. Якийсь особливо розважливий внутрішній голос радив звернути увагу на дешеву каву і морозиво, на сам заклад в цілому, але вона дуже захопилася облизуванням, а я захопився спостереженням. Так захопився, що ледь не пропустив момент, коли вона скінчила свій солодкий сніданок. Я свій давно вже скінчив, і чекав лише її. Їжа додала мені винахідливості.
