Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45667
Рецензій: 89355

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза пригодницька повість

Перстень Левассера

© Аркадій Поважний, 23-08-2012
Перстень Левассера
І
У надто старовинних архівних документах є такий невидимий пил, який подразнює у деяких людей слизову оболонку, від чого свербить у носі й починається чхання (а я належу саме до «деяких). Ватро мені відкрити ну хоча б … хоча б «адресу-календар», датовану минулим сторіччям, як тут відчуваю неприємне лоскотання у носоглотці. Працівники архіву заспокоювали: минеться, у будь-якій справі, мовляв, свої негаразди, з часом звикну.
І справді звик. Через тиждень. Такий уже організм у людини, адаптується до чого завгодно, навіть до радіації, то що вже казати про якийсь там архівний пил.
Мій шеф, редактор щотижневика, де я відповідаю за «розважалку», тобто виконую роль газетного «зазивали», надумав створити краєзнавчу рубрику.
Я натхненно узявся за справу… та з першого кроку зіткнувся з дефіцитом професійності… Фейлетоніст я непоганий, а краєзнавство… Тут непорозуміння: інформації – море, а що з нею робити, як класифікувати – не знаю.
Минув тиждень.
Матеріалу немає навіть на маленький стовпчик… Усі ці документи «Земської управи» – реєстри, вимоги, скарги – історична труха, непідвладна реставрації… Проте тиждень не такий уже і дурний – принаймні до пилу звик. Добре й те, що редактор не обмежує часом: ця рубрика в перспективі.
Сьогодні замовив «Книгу громадського стану» від 1-го січня до 31 грудня 1889 року. В каталозі значиться першою, тому і вибрав саме її. Це об’ємна папка з підбіркою різноманітних документів, що починалися словами «прошу» або «цим повідомляю».
На товстій темно-фіолетовій палітурці трохи посірілим золотом вибита дата – 1889, і назва – «Земська книга», де-не-де по краях стирчать нитки.
Розгорнув книгу. Головні звітні записки велися на цупкому папері, що й досі зберіг заводську білизну, підшиті ж документи: прохання, скарги – писалися здебільшого на звичайному гербованому папері.
У мене є звичка починати огляд книг, газет, журналів з останньої сторінки… Гортання старих документів, які тхнуть паперовою цвіллю, навіяло мені банальні думки (так, очевидно, буває з багатьма дослідниками): папірці з дореволюційними почерками написані людьми, які давно перетворилися на прах… Навіть згнили ті дерева, які живилися тлінням їхніх останків, а от слід від них лишився, хоча і невиразний, бо письмена ж не живі нащадки, не розкажуть про доблесть своїх пращурів.
Я злився з часом… засмоктали проблеми архівного небуття, змішалися з моєю реальністю…
Ось колезький радник пан Перепьолкін звернувся до Земської управи з проханням відремонтувати казенну бричку або надати нову, мотивуючи прохання низькою мобільністю роботи. І хай мені чорт, коли не чую за дверима нервове човгання ніг Перепьолкіна: ходить від стіни до стіни, нервує, зиркає з-під лоба на двері, куди його мають запросити… А це – скарга попа Митрофана Сердюка на купця Басова.  Начебто останній, у громадському місці, неподалік єпархіальної бібліотеки, влаштував помийницю. Отець Митрофан цьому негаразду дав оригінальну назву – клоака! Завершив ремствування так: «Урешті-решт у нас не турецька столиця!».
Оце б… зараз помчати на вулицю Перемоги, колишню Миколаївську, й стати свідком грандіозної сварки чорноряcого з купцем. Басов матиме типовий купецький позір: довгий сірий піджак, потертий на ліктях, біла сорочка навипуск, перепоясана під черевцем англійським ремінцем-мотузочкою, картуз з блискучим лакованим козирком. А отець Митрофан, поважно здійнявши вказівний палець до неба, кричатиме: «Тут вам не Стамбул!».
А ось каліграфічне звернення директора Реального училища Шварбарда Давида Семеновича до Голови Земської управи, де Шварцбард просить кошти на ремонт оселі, що знаходиться при училищі: Увагу привернули наступні рядки:

«… Також вважаю за необхідне довести до відому санітарного інспектора про можливе розташування будинку на місці закинутого цвинтаря. Цей висновок я зробив на основі події, що відбулася нещодавно.
Пересаджуючи кущ порічки, я натрапив на загорнутий у ряднину труп жінки-велетня (збереглися оксамитові прикраси та частина жіночого вбрання), а неподалік саме знаходиться закинутий цвинтар, тому гадаю раніше кордони цього погребища  сягали до межі будинку. Якщо експертиза санітарного інспектора доведе це, то гадаю Правлінню слід надати мені квартиру в іншому місці. Прошу взяти до уваги той факт, що труп був закопаний на незначній глибині, приблизно аршин, і досі не підпав під стан повного розкладу, збереглося  волосся, на обличчі у деяких місцях залишилися шматки шкіри, одежа хоч і зітліла, але майже не ушкоджена. З моральної точки зору це теж неприємно. Жити, усвідомлюючи, що твоє помешкання побудоване на могилах.
Д.С. Шварцбард».

Я замислився. Дуже дивне судження цього Шварцбарда (до речі, саме таке було у вбивці Петлюри). До чого тут цвинтар, коли наявні всі ознаки вбивства? Треба ж було зразу до поліції звертатися, а не строчити прохання земському Голові. Цікаво, як відреагувала влада? … Знайшов копію відповіді, прочитав саму суть:

«… повідомляємо, що питання стосовно вашої заяви, поставлено на облік. Невдовзі буде призначена комісія, що визначить вартість ремонту, а згодом після резолюції Голови Земської Управи буде виділена необхідна сума.
Стосовно вашого занепокоєння про можливе розташування вашого будинку на колишньому цвинтарі, приводом чого слугувало знайдення вами трупи жінки-велетня, то повідомляємо – на цьому місці поховань ніколи не було. Холодногорське кладовище містилося приблизно за пів-версти у південному напрямку, а ті могили, що знаходяться неподалік у саду, це так звані «куплені могили», що належали козакам. Тому втручання санітарного інспектора з цього приводу вважаю зайвим.
Секретар Земської Управи А.М. Світайло».

Я перегорнув сторінок двадцять, намагаючись відшукати вагомішу реакцію на знаходження трупа, та фраза «Холодногорське кладовище містилося за пів-версти у південному напрямку» завершувала справу. Що за містифікація? Чому ніхто не звернувся до поліції? Таке враження, наче Шварцбард і Світайло були під гіпнотичною оманою, ніби уникали чогось надприродного.
Отак і щезла, спочатку з життя, потім зі спогадів якась невідома – чиясь дочка, можливо, кохана, дружина, або сестра. Канула в небуття… Тих, хто безслідно пропав, у покійники записують тільки заочно, надія на повернення жеврітиме доти, поки не вмре остання людина, котрій зниклий був дорогий.
Дорогою додому повернув до 13-ї школи, саме в цій будівлі колись було Реальне училище. Зайшов на спортивний майданчик, де уціліла всього одна лавочка. Розтеливши газету сів, розкинувши руки по спинці, закинувши ногу за ногу.
По верхівках дерев ковзнув вітер, здійнявши падолист. Стало важко на душі. Десь поряд, під шаром асфальту, лежать кістки невідомої жінки. Я один у всьому світі знаю про цю могилу, яка, без сумніву, енергетично впливає на довкілля. Теоретично тут спортивний майданчик, так значить на паперах, а практично… Скоріше – місце для активного вживання алкоголю і наркотиків. Окрім поламаних лавочок, зруйновані спортивні знаряддя, покручені, погнуті турніки, бруси, а тренажер-штангу якийсь потужний молодий організм так скрутив бубликом і зав’язав вузлом, що й біблійний Самсон луснув би від заздрощів.
У кожної споруди є своє енергетичне місце. Церкви будували там, де вкаже особлива людина з надприродними здібностями. Там, де була раніше в’язниця, ніколи не будували дитячого садка. А тут… Можливо, невідома могила таким чином «протестує» проти несвідомого знущання над священним правом недоторканості?
Дуже інтригуючи справа, немає ні початку ні кінця, а середина – в туманній таємничості. Якщо розплутати цей клубок – вийде непогане пригодницьке оповідання.
ІІ
Цілу ніч мені снилися жахи: начебто йду по закинутому кладовищу на околиці якогось давно зруйнованого міста – думається, Карфаген, але в той же час знаю – не Карфаген.
Похмурий вечір, з-за горизонту сунуть хмари, приймають форму гігантських очей… я в тумані. Переді мною миготить прискорена кінострічка, це чиєсь життя… бачу людей, вдягнутих за модою дев’ятнадцятого сторіччя… Все зникло в тумані… Навколо мене всмоктані в землю кам’яні хрести, висока суха трава, освітлена блідим місячним сяйвом… Відчуваю смертельний спокій, немає навіть природного страху перед нічним цвинтарем. Із трави визирають могильні горбики з напівгнилими дерев’яними хрестами… Йду по могилах… Провалююся по коліна, висмикую ноги, знову провалююся. Це під вагою мого тіла під землею ламаються трухляві гроби. Мене лихоманить… Прокидаюся спітнілий.
ІІІ
Я не забобонний, але іноді спокуса бере гору, читаю гороскопи, сонники й іншу нісенітницю. Головне, що знаю, зміст – сон рябої кобили, бо самому кілька разів доводилося скласти гороскопи, сам газетник, і все ж читаю в інших газетах. Кожного разу обіцяю собі не дивитися більше цю рубрику.
«Цвинтар – вам слід обережно поводитися на дорогах, ускладнення в особистому житті».
Сонник полетів за шафу.  
… Я в архіві. Замовив газету «Міський вісник» за 1888 рік, тоді ця газета в нашому містечку була провідною. Підшивку вибрав на рік раніше від знаходження трупа. Бо зробив припущення, що згідно зі звітом Шварцбарда труп пролежав у землі не дуже довго. Звісно, криміналіст із мене ніякий, але поверхові шкільні знання біології протягом двадцяти років збереглися, от і подумав – може, у газетах і просочилася яка-небудь інформація про незвичайну жінку велетенського зросту. Така особливість неодмінно повинна впасти в око журналісту.
На превеликий жаль, підшивка збереглася тільки за 1880 рік, інші – за словами архіваріусів – були знищені у 1919-му, потім у Другу світову війну архів ще й горів.
Узяв те, що є. Не зраджуючи звичці, почав огляд газет з кінця. Мене цікавила кримінальна рубрика, але усі події міста – чи то свята, чи злодійства – були в одному стовпчику під заголовком «Місцеве життя».
Вкотре переконуюся – старше покоління дещо ідеалізує свої моральні принципи у часи молодості. Якщо зрівняти кримінал двохсотрічної давнини з нашим часом, то різниця тільки технічна, все інше незмінне: ті ж квартирні грабунки, «гоп-стопи», бійки, навіть пограбування цвинтарів (мабуть, і тоді активно діяли пункти прийому кольорових металів).
Травень. У третьому номері невеличкий репортаж під назвою «Самогубство»:

«2-го травня покінчив життя самогубством актор цирку Шепеля – Боровий Іван Іванович, відомий публіці за псевдонімом «Іван Гора». Він виконував силові номери. Як стало відомо, до самогубства актора підштовхнули причини побутового характеру. Психічний розлад Борового був помічений публікою ще на прем’єрі, яка відбулася 30-го квітня, коли у нього зірвався номер, і взагалі це слугувало причиною зіпсування всієї прем’єри. Другого дня, напередодні самогубства, а саме 1-го травня, його бачили на Базарній площі нетверезим.
Більш повну інформацію стосовно цієї справи слідчий пристав давати відмовився, мотивуючи професійною конфедеційністю».

Без сумніву, тут «Cherchez la femme». Нещаслива любов чи щось подібне. Навряд чи вбив себе через невдалу прем’єру, хоча… Фізично розвинуті люди, як правило, надто вразливі, їхня психічна будова – наче у меланхолійної жінки. Мабуть, велика міць м’язів не може співіснувати з сильною волею. Незрозуміло навіщо журналіст приплів сюди «професійну конфіденційність».
Двадцять дев’ятого квітня на Соборному спуску побилися два візника, причина бійки актуальна для сьогодення – конкуренція, з обох стягнуто штраф по три карбованці. А двадцятого квітня з якимось невдахою скоївся нещасний випадок:

«… потрапив під екіпаж Колезький асесор Свирид Олександрович Борисов. Унаслідок важких поранень потерпілий вмер через дві години у міській лікарні»

Першого квітня у місті скоїлося сенсаційне пограбування. Заголовок аж ліз у вічі: «ПЕРСТЕНЬ ЛЕВАССЕРА ВИКРАДЕНИЙ!». Ім’я Левассера дуже знайоме:

«1-го квітня невідомими зловмисниками був здійснений зухвалий злочин – викрадення старовинного персня, який належав Дійсному Статському раднику, почесному громадянину Герасиму Павловичу Краснянському.
Перстень знаменитий тим, що у свій час належав французькому морському розбійнику Олів’є Левассеру, який на початку минулого сторіччя у південній частині Індійського океану грабував торгівельні судна Англії, Голландії, Іспанії, Франції.
Перстень пан Краснянський придбав на аукціоні в Амстердамі, звідки нещодавно повернувся. І ось цінна річ викрадена через кілька днів після того, як перетнула кордони Імперії. Слідство веде пристав Піменов Г.Г.»

Тепер дещо пригадую про Левассера, вдома якась публікація про нього.  
Перегорнув попередні номери, очевидно, потім багато писали про цей злочин. Перегорнув підшивку до кінця і на великий подив нічого не знайшов. Це дещо збентежило. Чому журналісти залишили поза увагою таку цікаву тему? Хоча б написали, знайшли перстень чи ні.
Місяць лютий 1980-го був багатий на події. Тут і банкет з приводу іменин міського Голови, і масове святкування Масляної. Купець Дудка, щедра душа, з цього приводу безкоштовно пригощав у своїй крамниці всіх дітей чаєм з вершками і бубликами, а власник ткацької фабрики Маслаченко асигнував будинку для дівчат-сиріт кошти на придбання зимового одягу і подарував школі для бідних власну бібліотеку… Ні! – все ж таки не ті зараз багатії. У щедрості теперішніх товстосумів вбачається рекламна акція, за якою криється неодмінне очікування дивідендів, така тенденція розповсюджена у провладних депутатів. Запозичене слово – «спонсорство». Немає благородства. Не те соловіє, що тут іще скажеш.
Аж у п'яти номерах оголошувалася непересічна для того часу подія – циркове шоу.

УВАГА! УВАГА! УВАГА!
ВСІМ! ВСІМ! ВСІМ!
Європейські гастролі знаменитого цирку Шепеля починаються з рідного міста. Прем’єра 30 квітня по 2-ге травня. Всього три дні!
Три дні до вашої уваги найдивовижніші номери у виконанні справжніх майстрів цирку. Ви лицезрітимете людину-птаха, дитя повітря, та пожирача вогню, безстрашну і неповторну Луїзу-амазонку – приборкувачку диких тварин. Містер Фікс перенесе вас у таємничий світ магії, а найсильніший чоловік світу, непереможний Іван-Гора жонглюватиме семипудовими гирями і підніме бричку, переповнену візниками.
Все це і багато чого іншого ви побачите в нашому шоу.
Поспішайте, лише три дні!»

Мені навіть стало трохи шкода адміністрацію цирку, адже європейському турне так і не судилося відбутись. У травневих номерах була замітка на кілька рядків, де повідомлялося про відміну гастролей за технічних причин. Вірогідно, цьому сприяло і самогубство силача.
ІV
Вдома я взявся за систематизацію зібраного матеріалу. На чисту папку наклеїв папірець з написом «Події місцевого значення», тут будуть копії документів та інформація про ювілеї, нагородження і таке інше. Наступна папка присвячена криміналу. Спало на думку завести і для таємниць. На чистому аркуші написав «Справа № 1 – жінка-велетень», нижче – «Справа № 2 – перстень Левассера». Тут пригадав, що збирався пошукати матеріал. Пригадав де бачив – у книжці «100 відомих корсарів».

«Левассер Олів’є. відомий за прізвиськом Ла-Буш (Горлопан). Один із останніх знаменитих піратів Індійського океану.
У 1715 році від французького короля отримав звання капітана і судно для грабування іспанських кораблів у Атлантиді. Та згодом через особисту несамовитість з французькою державною елітою виникали постійні суперечки. Левассеру було заборонено виступати під французькими прапорами і наказано скласти повноваження, повернути судно і віддати награбовані багатства на користь казни Його Велиності. Левассер без вагань відмовився від опіки короля, але розлучатися з кораблем, а тим більше із здобиччю, не збирався. Він шукає щастя в Індійському океані, де проходило безліч торгівельних шляхів. Там доля його зводить з двома іншими піратськими капітанами – Едвардом Інглендом і Джоном Тейлором – колишнім лейтенантом Британського флоту. Трійця знаходить спільну мову, розпочинає грабунки кораблів у західній частині Індійського океану. Після кожного вдалого рейду. Левассер з товаришами відсижувалися деякий час на Мадагаскарі.
13 квітня 1721 року біля міста Сент-Дені, що на Реньюоні, Левассер на кораблі «Касандра» і Тейлор на кораблі «Вікторія» натрапили на чи не найбільшу здобич в історії піратства. Це було португальське судно «В’єрт дю Кап», напередодні воно потрапило у сильний шторм і було дуже ушкоджене. Під час шторму, щоб судно не пішло на дно, команда скинула за борт більшу частину гармат, тому піратам без зайвого клопоту вдалося захопити його. На свою радість, вони виявили, що корабель переповнений коштовностями. Там були золоті і срібні злитки, скрині з золотими монетами, перлами, бочечки з алмазами, шовки, витвори мистецтва, релігійна атрибутика: жезл, золотий хрест – все це належало архієпископу Гоа, який плив на цьому кораблі до Португалії. Серед інших заможних пасажирів був і віце-король Індії граф де Іресейра, у якого забрали перстень великої цінності, оздоблений алмазом.
Після повернення на Сент-Марі Левасер з Тейлором розділили здобич. Члени обох команд отримали чималеньку винагороду: по 5 тисяч гіней золотом і по 42 алмази. Левассеру ж більше до вподоби були золоті злитки і перстень з алмазом.
Оскільки торгівельні шляхи в Індію постійно знаходилися під загрозою піратських нападів, а дві найвеличніші у ті часи морські держави – Англія й Франція – відстоювали своє право контролю над «золотим» океанським шляхом, військова присутність цих держав в Індійському океані посилювалося, піратський промисел дедалі ставав небезпечним.
Королівською милістю французьким піратам була оголошена амністія. Більшість корсарів повернулася на батьківщину, назавжди залишивши морську справу. Та Левассера перспектива затишного берегового життя не влаштовувала. У 1722 році він стає капітаном «Вікторії» і повертається в небезпечний, але прибутковий, Індійський океан, де протягом восьми років здійснює вдалі рейди.
На початку 1730 року Левассер під час чергового походу неподалік Форт-Дофіна, біля берегів Мадагаскару, зіткнувся з французьким фрегатом «Медуза», яким командував капітан Лерміт. Після кровопролитного бою «Вікторія» була захоплена, а капітан Левассер закутий у кайдани і відправлений до Реньюону.
17 червня 1730 року, Левассера було страчено на шибениці. Капітан Лерміт на згадку про грізного пірата залишив собі його перстень, через який був невдовзі пограбований. Через півтора сторіччя цей перстень з'явився на одному із аукціонів Амстердаму…»

Яка дивна доля персня!  Де ж він тепер? Може, в колекції заморського капіталіста, а може, недосяжний для людського ока і руки, лежить десь на дні морському, замулюючись усе глибше і глибше.
V
Зранку я в архіві.
Ніхто з вчених до пуття ще не пояснив природу шостого почуття. Так, якісь припущення. Вважаю себе пересічною людиною і не приймаю пусті гіпотези, зауальовані соціологізмами. Так-от, саме цим почуттям відчуваю присутність таємниці, тільки для розгадки потрібен ключ, яким може стати інформація. І ключ десь під носом.
Замовив книгу за 1880-й рік.
Майже чверть обсягу займає паперова війна відставного прапорщика Пісоцького з ветеринаром Арванчевським. Перший звинувачує другого у витраті громадських коштів на щось негромадське, а той аргументовано виправдовується.
За годину переглянув пів книги. Натхнення дослідницького запалу послабло, я так затуркався, що рядки пливли перед очима і розчинялися в тумані задумливості. Око спіймало слово «Шепель», це був підпис. Моя увага миттєво сконцентрувалася, я чомусь захвилювався:

«Шановний Назаре Орестовичу, сердешно прошу Вас, в черговий раз стати мені запорукою у справі надання грошової позики, необхідної для створення нового номеру. За незалежних від мене обставин мій колишній проект не виправдав себе виключно з причин непередбачуваних подій. Несподівано вибули два актора, котрі виконували домінуючу роль у програмі. Спочатку зникла Катерина Матвієнко, про це я повідомив слідчого Терещенка, а через два дні новий негаразд – Іван Боровий наклав на себе руки. Термінова заміна цих акторів неможлива, бо обидва були своєрідними феноменами. Іншого такого силача вже не знайти, а шарм Катерини був у її надзвичайно великому зрості…»

Мене кинуло у холодний піт. Невже вона?! «Жінка-велетень», «Зникнення актриси» – у голові каша. Я витер мокре чоло. Якщо припустити, що у восьмидесятому році вона була вбита і закопана на ділянці Реального училища, то цілком можливо за дев’ять років стан трупа повинен відповідати опису пана Шварцбарда. Однак ще мало підстав пов’язувати знахідку директора з актрисою, що зникла.
Спитав у жінки-архіваріуса про поліцейські справи. Довідався – все, що стосується правоохоронних органів, зберігається в архіві СБУ.
VI
Вранці оперативно оформив у редактора відношення для роботи в архіві Внутрішніх справ. На його  запитання: «Є що-небудь?», відповів лаконічно: «Накльовується».
Через деякий час сидів в мініатюрному кабінеті – читальному залі, із заґратованими вікнами (не зрозуміло – для чого, адже восьмий поверх). Архіваріус – дідок років восьмидесяти з гаком, на вигляд типовий колишній «гебешник», а то й «енкаведешник», приніс каталог справ за 1880 рік. Поки я шукав прізвище «Терещенко», старий щось бубонів, розмов чи то зі мною, чи сам із собою. Я зовсім його не слухав, іноді стверджувально кивав головою, з чимось погоджуючись. Спіймав тільки одну фразу: «… я згоден, були з нашого боку недоліки, але ми чесно виконували свою справу». Отже, я не помилився, він дійсно «гебеенкаведешник».
Натрапив на прізвище «Піменов». Він, здається, вів справу про викрадення персня. Звірився з нотатками у блокноті… так, він. Дані виписав у лист-замовлення. Невдовзі знайшов і «Терещенка».
Старий поніс моє замовлення до сховища. Повернувся хвилин через двадцять. Я нервово барабанив пальцями по лакованій поверхні, коли почув на сходах важкі кроки. Двері прочинилися від легкого поштовху ноги… Дід зайшов боком, тримаючи на грудях дві величезні папки, з золотим гербом самовладдя. Нетерпляче відкрив підбірку «Терещенко». Відшукав кінець квітня. Першим документом була записка Шепеля:

«Шановний Святославе Миколайовичу, терміново повідомляю вам про можливий злочин. Справа у тому, що зникла провідна акторка мого нового шоу Катерина Олексіївна Матвієнко (вона ж «міс Луїза-амазонка). Сьогодні вона не прийшла на прем’єру. Я посилав хлопчика, той, повернувшись, повідомив, що у гримерному вагончику її немає, я вирішив перевірити сам, вагончик також слугував їй тимчасовим помешканням, і побачив у вагончику повний безлад з наявними ознаками пограбування, ось я і пов’язав зникнення актриси у такій важливій для цирку час і безлад у вагончику з можливим злочином. Нічого не чіпаючи, замкнув вагончик і посилаю цю записку хлопчиком з сердешним проханням якомога швидше у всьому розібратися».

Наступний документ являв собою стандартний поліцейський опис місця події. Я нашвидку переглянув рядки. Нічого цікавого, звичайний слідчий протокол: при якому освітленні здійснювався огляд, де і як валялися речі… Перегорнув. Далі йшов звіт графологічної експертизи, до нього підшиті: трудовий договір Катерини Матвієнко з Шепелем і восьмушка альбомного аркуша, де був такий напис: «Михайле Олександровичу, прошу вибачення, треба їхати. Катерина».
Невже вона!.. Прочитав звіт графологічної експертизи: «… почерк належить не Катерині Матвієнко, а іншій особі».
Найцікавіший – останній документ: копія звіту пристава Терещенка до Губернського жандармського управління, де йдеться про початок слідства щодо зникнення акторки Катерини Матвієнко. Спочатку – стандартний опис місця події, далі – цікавіше:

«… Виявлені факти навели на думку, що у даному випадку можливе пограбування і вбивство, хоча слідів крові не знайдено, як і саму жертву.
Агентами Гавриловим і Задорожнім був здійснений обшук навколо території, що орендована цирком, особлива увага приділялася будівництву нового корпусу Реального училища, де є можливість сховати тіло. Однак пошуки не дали позитивних результатів. Відсутність трупа обмежує право на законній підставі розпочати кримінальну справу, також цей факт ускладнює роботу зі свідками. Коли тут дійсно була заподіяна смерть, то вбивця, вірогідно відніс труп якнайдалі від місця злочину. Спираючись на власний досвід, я зробив деякі висновки. Низка нелогічних вчинків умовного зловмисника наводить на думку, що у злодійській справі він людина випадкова: тут і невдало сфальсифікована записка, в кімнаті наявні ознаки обшуку, мотиви обшуку незрозумілі, нічого цінного не вилучено. На підлозі лежали три асигнації по десять карбованців, а в дамській скрині – золотий браслет.
Актор цирку Савелій Скрипник, котрий виступає в амплуа «містер Фікс», передав слідству деякі речі Матвієнко, котрі вона залишила на зберігання незадовго до зникнення. Це: примірник книжки М.В. Гоголя «Мертві душі» з написом: «Моїй дорогій кузині від Свирида», і запечатаний конверт, в якому був папірець з тайнописом: «ІІ 36 – I. VII 33 – 1,2. VIII 5 – 1,3,4. VIII 21 – 37. IX 64 – 7. IX 94 – 57. X – 631. II 81 – 14,15,16.»
Можливо, ця знахідка якось і пов’язана зі зникненням Катерини Матвієнко, але зараз слідство не має можливості рухатися далі, і тимчасово припиняється.
Пристав Другого повітового жандармського управління С.М. Терещенко».

Чогось у подібному звіті бракує… Ага! Пан Терещенко залишив поза увагою родича актриси. Надто стисла інформація про цього кузена Свирида.
Наступна справа Терещенка – пограбування якогось купця третьої гільдії. Я не став цікавитися. Матеріалів стосовно зникнення актриси більше не було. Отже, «тимчасове» припинення слідства триває.
Глянув на оригінал криптограми. Написана на товстій картонці синім чорнилом. Ще це? Фантазія невідомого кузена, а може, щось настільки значуще, що через це загинула людина? У шифрах я не великий мастак, маю лише навички у розгадуванні ребусів і кросвордів, переконаний – цю схему складав дилетант.
Вклавши закладку, відсунув папку Терещенка, відкрив альбом Піменова.
Серед протоколів огляду справи про пограбування маєтку Краснянських знайшов записку, надряпану на невеличкому клаптику, відірваного від якогось оголошення чи афіші: «Жити з таким гріхом не можу. Нехай мене Бог простить». Схоже на передсмертне послання… Я впізнав цей кульгавий почерк! Знову відкрив папку Терещенка. Знайшов фальшиву записку і порівняв з цією. Не треба бути експертом Шереметом, щоб визначити ідентичність почерків… Чомусь подумалось, що в цій історії замішана якась потойбічна сила, наче хтось невидимий спрямовує мене на слід.
Випадковість?.. Можливо.
Цидулка дійсно передсмертна і написана вже відомим Іваном Боровим, котрого піти з життя, як писали в газеті, змусили «причини побутового характеру». Тепер розумію звідки взялася «професійна конфіденційність».
Години вистачило, щоб ознайомитися з усім обсягом роботи по цій справі та зрозуміти: хто викрав перстень, хто й за що вбив Катерину Матвієнко і чому повісився Іван Боровий. Певне уявлення про ті трагічні події давала копія звіти пристава Піменова до Губернського жандармського управління.

«У ніч з 31-го березня на 1 квітня 1880-го року, із сейфа, що в маєтку Дійсного Статського Радника, почесного громадянина пана Герасима Павловича Краснянського був викрадений старовинний перстень, оздоблений діамантом вагою сорок карат. Зловмисники проникли до кімнати з сейфом, яка знаходиться на східній частині маєтку на другому поверсі. Спочатку грабіжники по громовиводу, з з північного боку, залізли на карниз, по якому дійшли до кімнати з сейфом. Виламали грати. Замок у сейфі був висвердлений і виламаний фомкою. Добра звукова ізоляція кімнати сприяла злодіям. Прислуга, що спала поверхом нижче, нічого не чула.
Проаналізувавши всі факти, слідство дійшло висновку, що пограбування було добре підготоване. В сейфі, окрім персня, були інші коштовності і цінні папери, але все лишилося незайманим. Експертиза дійшла висновку, що грабіжників було двоє. Про це свідчать сліди на карнизі і клумбі (був зроблений гіпсовий відбиток).
Слід зауважити, що злам грат здійснювався без будь-яких механічних засобів, тобто це здійснила фізично розвинута людина. Це було доведено слідчим експериментом. Протягом слідства нами було здійснено перевірку 129 осіб, чоловіків, які мали надзвичайні фізичні дані. Шляхом допитів і зіставленням алібі ми прийшли до висновку, що головний підозрюваний у цій справі актор цирку Шепеля – Іван Боровий. 1-го травня ми прийшли до нього на квартиру, який він займав у Банному провулку № 4, другий поверх. Двоє агентів залишилося під вікнами, ми десять хвилин стукали у двері. За моїм наказом замок був виламаний сокирою. Ми знайшли Борового повішеним. Мотузка причеплена до гардинного гака в стіні, що забитий на два аршина десять вершків. Зріст Борового перевершував цю висоту, тому він стояв на колінах. Передсмертне послання доводить, що у даному випадку насильницька смерть не мала місця.
Після обшуку квартири було знайдено: примірник книжки «Мертві душі» з написом на внутрішньому боці палітурки: «Власність С.О. Борисова», пара чобіт. Слід лівого чобота збігався з гіпсовим відбитком, що взятий на клумбі пана Краснянського.
У той же день ми з’ясували особу С.О. Борисова, це чиновник Свирид Олександрович Борисов, що квартирував у тому ж будинку і загинув 20-го квітня цього року, потрапивши під колеса екіпажу, будучи при цьому вельми нетверезим. Він нещодавно приїхав із Катеринославської губернії. Причетність Борисова до згаданого злочину ми довели шляхом дактеологічної експертизи. Зразком слугував недопалок цигарки «Leima», які у нашому місті не продаються, на квартирі ж Борисова було знайдено три коробки цих цигарок. Надалі перевірка не дала позитивних результатів. Ми перепитали сусідів, знайомих. Боровий і Борисов здебільшого вели усамітнене життя. Вина пили мало.
Отже, висновок такий: двоє підозрюваних мертві. Протягом трьох місяців слідство не зрушило з місця. Якщо схованка персня була відома тільки комусь із загиблих, то вважаю варто закрити справу. Коли ж у цьому злочині брали участь інші особи, то невдовзі про «Перстень Левассера» ми почуємо знову, і Ваша честь, нам завдасть зайвого клопоту (Слідчий Євграфов вже подав на звільнення).
Ваше Превосходительство, запевняю Вас, що рано чи пізно перстень дасть про себе знати. І кому відомо, чи відчуємо ми силу своїх гріхів…
Пристав Першого жандармського управління – Н.К. Піменов»

Як дивно… Дивно, що у жандармському управлінні не звернули увагу на очевидний зв'язок цих справ. Адже варто було зіставити два документи! Хоча… з іншого боку посада Голови Губернського жандармського управління не та посада, де треба логічно мислити, чи принаймні бути уважним. Здавна подібні посади завойовуються тільки для того, щоб нічого не робити, а здебільшого – щоб мати право ставити резолюції, на зразок «схвалюю», або «забороняю».
Отже, проаналізувавши зібраний матеріал, у мене з’явилася така версія: без сумніву, ініціатором викрадення персня був Свирид Борисов. Обіймаючи посаду колезького асесора (щось на зразок середнього бухгалтера на сучасному підприємстві, котре ось-ось збанкрутує), не міг мати металеві м’язи, або, стоячи на вузенькому карнизі, вирвати грати, тому й підбив на злочин людину, котра спроможна підняти карету з візниками. Тим більше, цирк Шепеля збирався здійснити турне по Європі, тобто «Перстень Левассера» повинен знову повернутися на аукціон до Амстердаму.
Хоча насправді Борисов планував не певний період «залягти на дно». Після вдалого викрадення організатор несподівано гине, потрапивши під екіпаж. Разом із ним йде в могилу таємниця схованки персня. Подільник залишається в дурнях. Розраховуючи щось довідатись у сестри загиблого, йде до неї і очевидно через необережність не розраховує свою демонічну силу. Катерина Матвієнко гине, а Іван-Гора по-дилетантськи інсценує втечу акторки. Єдине, що йому вдалося – сховати труп. Але через кілька днів нерви не витримують, накладає на себе руки.
Я зробив ксерокопію криптограми. Потрібен ключ.
Згадав, що в архівному фонді обласної бібліотеки є примірник «Мертвих душ», датований дев’ятнадцятим сторіччям. Коли святкувався ювілей «Енеїди», вона лежала серед книг під табличкою «Скарби нашої бібліотеки». Поглянув на годинника – ще встигну.
Від хвилювання дух перехопило, коли побачив жінку-бібліотекаря, яка несла зі сховища моє замовлення.
Сів за останній стіл у кутку біля вікна. З’явилася безпідставна тривога, начебто комусь теж відома моя таємниця. Відкрив книгу. На внутрішній сторінці палітурки – напис: «Моїй дорогій кузині від Свирида», тут і перекреслена печатка другого жандармського відділку. Я навіть не здивувався черговому збігу обставин.
Виписую першу частину шифру, що підпорядкований римській ІІ. Відкрив другий розділ. «36», припустимо, це тридцять шосте слово від початку розділу. Знаходжу сполучник «та», цифра «1» – перша літера цього сполучника… Невдовзі відкидаю цей варіант. Можливо, друга цифра позначає порядковий номер речення, а третя – вказує на слово у цьому реченні… Та зрозумів, що і ця версія хибна. Зробив інше припущення – друга цифра вказує на номер абзацу, а третя на слово.
Знайшов тридцять шостий абзац у другому розділі, перше слово «Бобров», далі римська «ІІ», шукаю тридцять третій абзац… Перше і друге слово – «Іван Антонович». Дотримуючись цього принципу роз шифровки, отримав такий такст: «Бобров Іван Антонович. Де холодний прах. Біля. Статуя. Під. 75. Викопувати з землі».
Якщо правильно розставити розділові знаки, слово «статуя» вжити у родовому відмінку, вийде речення з певною логічною послідовністю.
Ось воно як… Борисов був ще й романтиком-містиком. Тайник зробив за піратським звичаєм, щоб скарб охороняли мертві.
VII
Наступного дня рано-вранці, як тільки розвиднилося, я був на цвинтарі. Більше години блукав асфальтованими стежинами, котрі огорнув ранковий туман. Коли ж засвітило сонце, почав просто гуляти серед могил. Є у цьому якась духовно-мазохічна насолода: спокій, тиша, роздуми… Цвинтар приваблює музейністю. Багатенько поховано «голубої крові». Збереглися обеліски (здебільшого на релігійну тематику) – витвори мистецтва. Одну мармурову статую розіп’ятого Ісуса роботи самого Круазі вже кілька разів викрадали під приводом реставрації. Навіть німці за наказом Герінга мали її відвезти до скарбниці головнокомандуючого «люфтваффе».
Я зупинився біля могили, що датована початком ХХ сторіччя. Це поховання поштмейстера Ф.Н. Яценка. По зовнішньому вигляду могили можна зробити однозначний висновок: при житті людина не набула бажаної ваги у вищому суспільстві – могилка жалюгідна, горбик зрівнявся з землею, обеліск зліплений із цегли, цементу і водостійкого алібастру. А поховання аристократів і досі мають пристойний вигляд, старанно кимось доглядаються.
От така людська психологія! Все життя побивав лобом стіну класового прошарку, намагаючись перетнути кордон на бік «білої кістки», а спромігся на кілька квадратних метрів землі для могили на одному гектарі з аристократією. І все ж соціальна незначущість певним чином позначилася на надгробному обеліску. Олігархи, ті своє вічне поселення обрали ближче до цвинтарної церкви. Такі-от хитруни, в чергу до раю ставали при житті. Біля церкви багато поховань комуністичних ватажків, які свого часу активно проповідували атеїзм.
Сумно від такої упередженості. Бо я сам такий. Ось – поштмейстер Яценко жив собі, про щось мріяв, до чогось прагнув… Доки був молодий, проблема смерті відкладалася на останній план, покладався на майбутні досягнення медицини – мовляв, придумають якісь пігулки проти «кирпатої»… Не придумали до сих пір. Вся пам'ять про Яценка закодована в надгробку. Колись час остаточно зруйнує могилу – і немає ніякого Яценка, й ніколи не було…
Туман зовсім розвіявся. Я розбив цвинтар на умовні квадрати. Орієнтирами слугували дерева. Взагалі не тішив себе надією на успіх. Чимало пам’ятників перетворилися у безформні уламки мармуру. Де-не-де зі сміття визирають хрести і залишки надмогильних каменів. Серед них може бути і та, яку шукаю.
«Свіжих» поховань дуже багато. Деякі просто на алеях видовбані в асфальті. Відомо, що цвинтар уже років із десять як закритий. Та сучасна еліта не бажає лежати на неекзотичних кладовищах, тому тісняться покійники, мов у загальному вагоні, впритул труна до труни, а декого взагалі «виселяють». З престижем не позмагається навіть всесильна смерть. Очевидно спокійніше жити з думкою, що твої кістки гнитимуть у купі з кістками фабрикантів та купців усіляких гільдій, а не на новому кладовищі – на околиці міста, у полі, серед простих постсовєтських сіромах.
За дві години переглянув більше двох сотень поховань. Особливу увагу приділяв тим, де було щось схоже на статую. Надія знайти могилу Боброва поступово згасала. Залишилася ділянка біля церкви. Обійшов кілька разів довкіл храму. Настрій кепський. Наче виграв у лотерею, а коли прийшов за виграшем – з’ясувалося сплутали номери.
Звернув з алеї на стежину, яка змією петляє поміж могилами, і через кілька кроків остовпіло зупинився… Трохи ліворуч від стежини побачив могилу, над якою стояв брудний мармуровий янгол. Поруч ще два п’єдестали, із яких стирчали іржаві штирі арматури – свідчення того, що тут колись теж були статуї…
Янгол тримає хрест і сумно дивиться вгору…
Підійшов ближче. Напис добряче покритий пилом. Протер хустиною… Читаю:

Тут покоїться тіло раба Божого
БОБРОВА ІВАНА АНТОНОВИЧА
Нар. 1812 скон. 1875.

Це родинна ділянка Бобрових. Позначена залишками чавунної огорожі, але поховань, що належать Бобровим усього три, інші п’ять – невідомо чиї, без будь-яких позначок. Швидше за все, ці мерці «підселені», тобто поховані у ті часи, коли активно діяв закон експропріації: пани утискалися у своїх багатокімнатних оселях. Очевидно справедливе розселення розповсюджувалося і на кладовища.
VIII
Знову на цвинтар завітав опівночі. Демонологічний відрізок доби. Поки йшов по трасі, ліхтарі хоч якось освітлювали шлях, а тільки ступив на кладовище – мов у підвал потрапив. Навіть вологість тут особлива. Чи то здалося, чи насправді – відчув трупний запах… Чим ближче до тайника, тим відчутніше. Стало моторошно… Коли це результат самонавіювання, то у мене надто жива уява, про яку я й гадки не мав.
Вітерець дмухнув з правого боку – звідти здається і смердить. Глянув праворуч… Від переляку закляк, бо над могилою бачив сяйво. Блакитні вогники виходили з-під землі, спалахували, гасли, знову спалахували, а від смороду ледь не знудило. Якийсь кислувато-лікарняний запах. Спрямував на могилу промінь ліхтаря. Вогники щезли. Тепер зрозуміло. Про це багато чув, але ніколи не бачив: при розкладенні трупа, за наявності вологи, виділяється фосфор.
Пішов далі, незважаючи на природний страх перед нічним кладовищем. Таку сміливість можна пояснити лише бажанням заволодіти перснем. Це всесильна пожадливість. Ганебний вплив «золотого тільця». Коли його немає, ставишся до нього з філософським презирством, а з’явилася перспектива ним заволодіти – ладен подолати і природний страх.
Біля могили Боброва вимкнув ліхтарика і, спершись на мармуровий постамент, деякий час сидів причаївшись, прислухався до навколишніх звуків. Іноді здавалося, наче поблизу хтось гомонить, насправді – вітер і моя запалена уява.
Я приліпив ліхтарик скетчем до постаменту так, щоб промінь падав під цифру «75», потім дістав із сумки каперську лопатку. Розстелив ряднину. Щоб переконатися, чи не застане хтось мене зненацька, пройшовся взад-уперед по стежині. Хрести і могильні горбики добре маскували світло.
На ширину штика розмітив квадрат розкопу. Лопата входила у землю легко. Грудки клав на ряднину і кожну прискіпливо перебирав. На другому штику лопата заскреготіла, впершись у кам’яну перешкоду. Фундамент. Розчистив його від землі. Саме під цифрою «75» в цегляні кладці – невеличке поглиблення прямокутної форми, забите землею. Таких повинно бути ще три, вони слугували для встановлення пам’ятника, сюди чіпляли гаки або піддівали дерев’яними колодами. Ножем обережно почав виколупувати на долоню землю. Лезо уткнулося у щось тверде. Цеглина. Ухопившись за краї, потягнув. Камінюка піддалася. Утворився невеличкий отвір, в який пролазила рука. На глибині ліктя намацав твердий предмет. Це був коробок, з якого так і сипалася гниль. Очевидно, Борисов замотав перстень у міцну матерію, щось на зразок брезенту. Поклавши знахідку до сумки, засипав яму і притрусив сухим листям.
Дорога додому виявилася справжнім жахом. Боявся власної тіні. Хрусне де у темряві гілка – мене пересмикує, жижки трусяться. Зашумить між гілками вітер – я знову здригаюся. Йду, озираюся, наче злочинець, поспіхом долаю освітлені місця. Фантазія малює Борисова і Борового, які крадуться за мною. Силуети кленків ввижаються за жіночу постать величезного зросту.
Я додав ходу. З’явилося побоювання, що про мою таємницю хтось довідається або вже знає. Намагався пригадати, чи не залишив у справах Терещенка і Піменова закладки. Може бути й таке, що старий енкаведешники через професійну цікавість і подивиться, що я там понавиписував, а там варто уважно прочитати і все спливе.
До квартири я майже увірвався. Ледь не виламав двері, коли тремтячими руками ніяк не міг встромити ключ у замок.
Діяв автоматично, ніби під наркотичним сп’янінням: закрив жалюзі на вікнах, увімкнув настільну лампу, розстелив газету, розклав інструменти – пінцет, щіточку, лінзу, скальпель, вологу губку. Дістав знахідку. Протер коробок губкою. Я зразу ж впізнав коробку з-під китайського чаю, у «Міському віснику» реклама розміщувалася майже у кожному номері. Спробував відкрити. Коробок затріщав – на газету посипалася іржа. Колупнув скальпелем. Кришка відпала. Всередині лежав темно-сірий згорток, покритий білосніжною, з легкою блакиттю, пліснявою і перев’язаний хрест-на-хрест мотузкою. Пакунок почав розпадатися, як тільки його взяв. Крізь гниле ганчір’я відчув твердий предмет. Руки тремтіли. Зчистив труху…
Ось він!
Подібної краси не доводилося бачити навіть у каталозі державної скарбниці. З дитинства у мене стереотипна уява про подібні речі, здебільшого завдяки кінострічці «Пригоди принца Флорізеля». Мені думалося, що алмаз від скла важко відрізнити, тільки й того, що твердіший. Та зараз, коли власноруч тримаю перстень із цим дорогоцінним каменем, розумію причину стереотипу, адже у фільмі була бутафорія. Справжній алмаз ні в які порівняння не йде.
Цей камінь – магія. Дивився і дивився б… Навколишній світ щез, залишилося моє «Я» і алмаз… схожий на краплину води, яка застигла у часовому вимірі між початком і кінцем миті; вся навколишність – як віск, навіть душа завмерла, жива лише думка… ось-ось мине вічна секунда – краплина оживе. Очікування фантастичної миті долає відчуття дійсності, мозок запалений невідомим дурманом, я занурююсь у солодкий ефір пожадливості.
На персні жодної подряпини. Я натягнув його на середній палець правиці… У мене така ж долоня, як у Левассера. Пальці зігнулися, наче стискаючи рукоятку шаблі… Ця річ викликає у свого володаря ілюзію влади, демонічні інстинкти, переконаність у наявності харизми… Десь у далеких діамантових глибинах блимнув чорний вогник – це пам'ять персня, він пам’ятає кожне відібране життя.
Бракує кількох дрібниць: три кутки, довгого морського бушлату і широкого поясу, за яким стирчатимуть рукоятки ножів і пістолетів.
Зняв перстень. По золоту навколо алмазу розгледів мініатюрний напис. Неозброєним оком важко читати. Взяв лінзу: «Descensus averni».
Відшукав на полиці латинський словник, перелав – «Шлях до пекла». Знову пригадався Флорізель. Він пояснював щедрість індійського раджі, котрий подарував європейцям алмаз «Око світу», бажанням помститися колонізаторам. Раджа знав, що за алмазом потягнеться кривавий слід. Так воно і сталося. Та принц припинив кривавий шлях діаманту, жбурнувши його у Темзу.
Що ж, літературним персонажам автор дозволяє чинити благородні безумства. А як бути мені? Напевне, виникне спокуса комусь показати. Ось тоді пиши пропало…
Знавці стверджують, що алмази мають властивість вбирати навколишню інформацію, як правило, більше негативну, а потім генерувати її, в кілька разів посилену, після чого їхні володарі стають рабами матеріалізму, метою життя стає копійка, за неї йдуть на все, навіть на душогубство.
Протягом ста двадцяти семи років перстень пролежав у землі, де мав залишитися на віки вічні. Для чого знову повернувся? І чому засобом його звільнення з могили став саме я?..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Кононенко, 18-09-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1025469303131 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …