Якось вже писав в одній з рецензій, що у творі мене цікавить не хто, що і коли, а НАВІЩО? Це просте питання мені задав один мудрий чоловік тримаючи в руках мою першу книжку. «Навіщо ви це написали?» Мусів визнати правду. Вона ж була в тому, що лише так на тоді заспокоювалось моє его – мусів довести, що гріх таки має право на існування, усупереч церковним достойникам і самому Богу! Тоді я був засоромлений. А НАВІЩО? стало й моїм критерієм оцінки. Нині так чи інак оцінюючи твір, ставлю це запитання.
Перечитав сотні творів ГАКівських авторів. Чомусь так рідко годен вздріти справжній азарт, захоплення, самого автора предметом його оповіді! Куди вихолощується життя у наших творах? Джек Лондон, Валерій Шевчук, Марія Матіос, Жуль Верн, Бредбері іще з десяток авторів назву не задумуючись, насправді ж їх сотні – тих, для кого писання стало найвищою точкою піднесення. Нині вони не лише визнані, а головне ЛЮБИМІ широкою аудиторією автори. Секрет простий – ці представники красного писемства знали, що таке радість творчості, вони творили не лише руками, а душею й серцем. У творах їхніх виразно видко, що для них є добро, теж їхнє ставлення до зла. У фізиці існує поняття «простір – час», як єдине ціле. Так і в творчості кожного справжнього мистця мусить бути любов, ненависть і відчай творця. Тільки це викличе відгомін у серці читача. Мистецький твір як і віра передається із серця до серця.
- Як розпалити в собі цю ватру, коли в душі лиш тліючі вуглини? – мало не кожен задасть собі запитання. А хто сказав, що полум’я має сягати неба? Вистачить невеликого вогника, як полум’я запальнички. Головне, аби в душі нашій ніколи не затлівали жарини, яких так багато в житті. Особливо багато їх в дитинстві. Мо’ тому Ісус заповідав нам: «Будьте, як діти!». Ніколи не забуду того полум’я радості, що палало у мені, коли вперше проїхав дитячою залізницею у Стрийському парку, піднявся на Високий замок... А от нещодавно плигав з парашутом. Це все іскрини, які годні розпалити вогонь. Зрештою, не обов’язково мають бути позитивні емоції – негатив має на нашу душу не менший вплив! - Загубились у лісі, не відбулась запланована зустріч із дівчиною, не так тебе зрозуміли... Можна до безконечності продовжувати цей список. Людина не перестає сердитись і розчаровуватись, радіти від того, що любить, і любима. Коли ж на нині того немає, попросту радіти дотику до інших людей, відчувати тремтливу радість від маскараду, що іменується життям, і кружляє нас у своєму вирі, й в якому ми не глядачі, а учасники...
Усе частіше зустрічаю на ГАКу нові жанри - тріллер, бестселер (до речі ці «американізми» не перекладені жодною мовою, як і дайджест, комікс)... в них відображені не надто мудрі чаклунські операції, аби перетворити, загорнувши в лискучий пакувальний папір усім відомі речі; надати не вельми вартісному товару привабливого вигляду. Теж «горор» - це означення уживалось донедавна виключно для фільмів-жахів про убивць-психів, людожерів, привидів. Можливо, слугувало не стільки назвою нового жанру, а радше застереженням: «Видовище не для всіх прийнятне!». Бо й справді -
коли страх реалізується на екрані, аби лише якомога сильніше злякати, полоскотати нерви, чи вплинути на психіку, це важко співвіднести з будь-якою творчістю. Уже не кажу про моральні властивості такого кіна. Та зло, як усіляка хопта надзвичайно плодюче. Горор вліз і в літературний огород. Як реклама вабить оголеним тілом, так література таким собі новітнім жанром. От нещодавно зустрів іще «хайбун». Бачте Мацуо Басьо написав кілька віршів у прозі, які в Японії дістали таку назву. Але ж в Україні вірші прозою писали Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Гнат Хоткевич, Іван Липа, Дніпрова Чайка, Ольга Кобилянська, та й сучасних майстрів цього жанру вистачає, ну навіщо ж отой «хайбун»? Гадаю, як і «горор», і «фентезі» аби новизною назви привабити читача. Чи виправдовують ці новації сподівання авторів? Принаймні на ГАКу це перевіряється одразу ж кількістю рец і тих, хто перечитали твір...
Сподобалось мені, що Андрухович навіть узвичаєний нині «постмодернізм» окреслив як «одну з інтелектуальних ф і к ц і й нашого часу, назвав такою собі конференційною вигадкою якихось французів чи американців...» Можна, звісно, не зважати на якогось там одного, хоча й популярного письменника, (якого, до слова, критики вважають представником цього жанру), але й літературознавці в один голос заявляють: «Поняття «постмодернізму» сьогодні ще остаточно не визначене». Нове в літературі зростає поволі, вкорінюється надзвичайно довго. Згадаймо хоча б славнозвісну групу «Бу-Ба-Бу», евфорія переписати всю українську літературу наново, швидко минула, а свій новітній стиль Ю. Андрухович, О. Ірванець та В. Неборак втілили лише в частині своїх поезій. Стиль ще сьогодні не став предметом широкого наукового вивчення. Увага до їхньої творчості збільш критиків та колег-письменників. До чого я все це? Та знову до того ж, аби переконати: «не в шапці справа»! «Шапка» не виручає, частіше можна отримати «по шапці»...
Теж і фентезі. Спокушаємось писати в цьому жанрі, хоча до ладу навіть не усвідомлюємо що ж воно таке. Те, що намагаються вмістити під цією шапкою, часто-густо до класичного фентезі немає жодного відношення. До слова, іще не розвинувшись світове фентезі нині западає у кризу, оскільки там в основному використовувався попсовий набір кельтських міфологічних персонажів – ельфів, драконів, гоблінів і фей. Намагаючись творити фентезі чомусь навіть не замислюємось, що це чинить нашу літературу поза національною, уже не кажу, що нічим її не збагачує... Чому б не кинути оком на фантастів минулого? З поваги до авторів на тоді її ще називали науковою фантастикою. Це були справжні провидці, вони писали про світ, в якому ми живемо сьогодні. Р. Бредбері стверджував, що «фантастика про майбутнє, допомагає жити в дні сьогоднішньому». Природність, невимушеність – найбільший плюс у фантастичному творі. У цьому найбільша слушність адже майбутнє народжується із нашого сьогодення. Воно народжується нами, і сьогодні. Кожної миті, яку ми проживаємо. Але ж ЖИВІМО в своїх творах у нашому сьогоденні, і нашому реальному світі, аби в кожному творі відчувався гарячий пульс нашого бурхливого життя.
