Бурлака Сергій, учень мого 7-Б, жив на околиці селища, тож дорога до його дому була довга. Я йшла асфальтівкою. Мене зігрівало лагідне осіннє сонце, що збиралося вже за обрій, шурхотіли шинами авто, голосно гуркотіли вантажівки. А я під всі ті звуки й рефлексії світла обдумувала, що і як говоритиму. Мені треба було провести виховну бесіду з Сергієм та його батьками – вони не те що на батьківські збори не з’явились, а й на виклики до школи аж ніяк не реагували. Коли підійшла до їхнього двору і взялася за ручку хвіртки, щоб її відчинити, з подивом зауважила, що почуваюся впевнено й спокійно – знала що і як говоритиму. Перед самим подвір’ям пригадала ще й оту стареньку затерту книжку, що батько колись подарував мамі – «Золотые россыпи». І як же то було доречно, бо вмить згадала, як про лінощі та невігластво говорили поважні знаменитості всіх часів і народів. Подумки подякувала своїй пам’яті - тепер моя виховна бесіда мала бути не гіршою, ніж у Марії Сергіївни чи Олександри Тихонівни.
Не раз до глибини душі дивувалася, як гарно у них те виходило. Не будучи аж занадто праведними у позашкільному житті, знаходили такі слова, коли розмовляли зі своїми вихованцями, що їм позаздрили б усі педагоги-класики разом узяті. Вірніше, не розмовляли вони, вони ВИ-ХО-ВУ-ВА-ЛИ. А слова які добирали! Розумні! Урочисто-правильні! Педагогічні! Та найбільш вражаючим було те, як довго вони могли говорити, все оте виголошувати, наставляти. Відкидала від себе нав’язливу думку, що то був відверто односторонній зв'язок і вихованець просто чекав закінчення тієї тиради. Його напружено-уважні очі під ретельно зсунутими для красномовного підтвердження шанобливої поваги бровами виражали стійке очікування й ретельно замасковану нудьгу. Він перетерплював. Так було «собі дешевше». Знав же бо, з досвіду - краще один раз витримати, можливо, цим все й закінчиться. Проте, здається, у такому ракурсі ситуація бачилася тільки мені. Але що я? У мене й стажу того - всього рік із хвостиком. А потім, це ж їх, а не мене, по суті, вчорашню студентку, дирекція постійно ставить у приклад, як найшановніших сіячів розумного, доброго, вічного. Тож у Марії Сергіївни й Олександри Тихонівни не було ніяких підстав перейматися тим, що не виконують покладений на них священний обов’язок все оте сіяти і вони наполегливо та впевнено йшли певно обраним шляхом. У мене ж було все навпаки.
- Так не можу. Не вмію… Ніколи не зумію… Немає в мене такого педагогічного хисту. Ніколи не буде… Нічого в мене не вийде…
Такі й подібні думки просто згризали мене після того, як я в черговий раз мала нагоду бути присутньою й спостерігати виховні моменти моїх старших колег.
***
Прямувала до учительської поставити журнал свого класу, настрій був вкрай кепський. Після розмови з Сергієм почувалася так, ніби щось не договорено, а те, що сказане все не так, не те, неправильне. З чого почалася розмова, на тому, власне, й закінчилася, тільки більше сумнівів та невдоволення собою. Говорила, а слова ніби відскакували від нього, в сірих великих очах же, було щось таке, що треба було ухопити, розгадати, прочитати, а я… а я не могла. Бачила! А не могла… Просто банально не спроможна була нічого збагнути, хоча дуже чітко вловлювала якийсь незрозумілий мені внутрішній протест. І він був направлений проти всіх отих сказаних мною «педагогічних» слів.
У вчительській відразу ж почула:
- Ні, таки треба щось робити з цим Бурлакою!– відірвавшись від зошитів і піднявши на лоба окуляри, учителька математики. – Він же нічого вдома не робить. Ось! –рвучко кинула на стіл зошит, а її колючі очі чіпко втупилися в мене: - Ну, що це таке? Невже таки не можна було зробити правильно? Здібний же хлопець! Та посиділо б, та покопирсалося б … Подібні ж рівняння розбирали в класі!
- А нахабний який! – це вже історичка. – Ти йому зауваження, а він у відповідь з таким гонором, що… - голос її перемкнувся в тональність глибокого й безмежного обурення.
- Таких відразу ж треба ставити на місце. То ви ще молода, не розумієте, з ними треба жорстко. Щоб боялися, - твердо, мимохіть поправляючи пишну зачіску перед дзеркалом, дружина директора.
- Не ті тепер учні, не ті,… - наливаючи в чашку чаю із термоса, мрійливо, Марія Сергіївна. – Звикли на всьому готовому, коли що, батьки за спиною, - закінчила звичайним голосом, ніби повернувшись до прозаїчної дійсності.
- А у мене на уроці … , - запально вчителька мови й літератури.
- Так! Викликайте батьків! – не давши їй закінчити, вже до мене, вчителька математики.
- Запрошувала, чомусь не з’явилися. Сьогодні сама до них піду, - сказала я.
І ось я відчиняю хвіртку господи, де живе мій учень.
***
Сергія побачила відразу ж. І в ту ж мить зрозуміла, що ані «Золотые россыпи», ані все інше, що так гарно склалося в голові про лінощі, невігластво й неробство, мені не знадобиться. Поглядом ухопила добротний будинок вдалині, праворуч – колодязь з різьбленим дахом, навпроти – довгий сарай. У ньому стукало, грюкало, мукало, тобто подавало голоси все те, що нетерпляче вимагало бути негайно доглянутим і нагодованим. Біля круглої балії, що біля сараю, лежали величезні буряки, там же стояла тертушка.
Мій учень, у гумових чоботях із закачаними халявами, у фартусі, великому й довгому на нього, стояв біля чавуна, тримав у руці качалку. У чавуні, парувала картопля. Промайнула думка, чи ж допоміг йому хто підняти і поставити на землю такий тягар - чавун був здоровенний. Побачивши мене, Сергій страшенно зніяковів. Я привіталась, хоча вже й бачились у школі, він відповів і відразу ж нахилився над буряками, приховуючи своє збентеження. Пасмо русявого волосся впало йому на лоба, тож я не бачила очей, а тільки краєчок почервонілого обличчя і вуха. Я ж була шокована, не менше, аніж мій учень.
Всі педагогічні повчання і так гарно організовані розумні слова враз потьмяніли, розтанули, стали незначущими й пустими. Приголомшило усвідомлення того, що я, хоча й народилася та виросла в селі, ніколи й нічого подібного не робила. Та ні! Навіть не знала, що й до чого! Звичайно, ми, діти, як і всі наші ровесники, допомагали дорослим по господарству. Але ті обов’язки були такі дріб'язкові, якщо порівняти їх із тим, що я щойно побачила. Всім цим опікувалися дорослі, і тільки вони. Я багато читала й малювала, тремтіла перед академконцертами і почувалася щасливою опісля них, листувалася зі своїми друзями і майже щодня відвідувала бібліотеку, з нетерпінням чекала, коли в книгарню завезуть нові книжки… Ото був мій світ! Він кардинально відрізнявся від світу цього хлопця. Іноді, правда, я пасла корову. Того страшенно не любила. Хотілося читати, а це здавалося таким собі звичайнісіньким марнуванням часу. Зазвичай брала з собою книжку, та заглибитись у текст не могла. Хіба ж то було читання? Мені весь час здавалося, що Лиска так і норовить кудись втекти. Я того панічно боялася і тому ходила майже впритул до неї. Мабуть, зі сторони то було дуже смішне видовище –дівчинка, з двома товстими туго заплетеними мамою косами, з великими, як їх називали, «газовими» бантами світло-лілового кольору, наступає корові буквально на ратиці, тримає в руках книжку, ще й листає аркуші - читає. Лиска час-від-часу зупинялася, повертала голову і довго, ніби аж з подивом дивилася в мій бік своїми вологими у пухнастих віях очима. Я відступала на кілька кроків, бо страшилася, що вона ось візьме і вдарить рогами. Так повторювалося не раз. Проте бити рогами Лиска, видно, мене не планувала. Мабуть, занадто дрібною була я в її очах. І от в черговий раз, коли я стояла за нею і читала, вона ще раз подивилась, а потім, хвацько розмахнувшись хвостом, з усього розгону хвисьнула мене по обличчю. Її хвіст закінчувався пишною китицею, в якій заплутались реп’яхи. Удар був такої сили, що мені на мить перехопило подих. Від несподіванки, болю й образи я просто захлинулася. На очі навернулися сльози, та я тільки раз-по-раз ковтала слину і не витирала їх, аби, бува, того хто не помітив. Прийшовши до тями, озирнулася навкруги і трішки заспокоїлась – поблизу нікого не було. Отже жодна людина не бачила мого ганебного приниження. Я хутко витерла сльози і відтоді вже трималася на безпечній від Лиски відстані.
- А де… , - запитала я, намагаючись справитися із збентеженням, – де батьки? Я хотіла б з ними поговорити.
- Вони ще на роботі.
- А коли прийдуть?
- Нескоро. Мама на фермі, а батько на комбайні. Зараз кукурудзу збирають.
Ми знову мовчали. Сергій почав товкти картоплю в чавуні, я ж почувалася зайвою й непотрібною.
- А знаєш, давай-но я тобі допоможу, - вирвалося в мене.
- Ні-ні, не треба, - скоромовкою проговорив Сергій.
- Давай, - я майже силоміць взяла в нього із рук качалку, - а ти щось інше роби.
Він почав терти на тертушці буряки, потім перемішав все оте, посипаючи мішанку, мабуть, дертю і додаючи якогось порошку.
- Це що? – запитала я, вказуючи на пакет із якого він сипав.
- Вітамінні добавки, - відповів коротко.
Більше я нічого не запитувала, зосередившись на картоплі. Намагалася не виказати, що мені було нелегко, та таки впоралась.
Швидко смеркало, потягнуло прохолодою.
- Ну… , вже піду, - сказала я.
- Я вас проведу, - відгукнувся на мої слова Сергій.
Ішли ми мовчки, а потім я сказала:
- Ти, Серьожо, повертайся. В тебе ще ж багато роботи.
- А ви не боятиметесь? – запитав він, і додав: - Вже он як темно.
- Ні, дякую, повертайся, - сказала я і подумала, що такий, він мені зовсім незнайомий.
Ішла додому і не могла зрозуміти, що відчуваю. Сказати, що невдоволення собою, бо ж не зробила того, що планувала, так ніби й ні. Почуття були якісь неясні й обтічні. От тільки точно знала, що мені нічого буде сказати своїм колегам, бо всі ж знали про мету мого візиту і що він був вкрай невідкладний.
***
- А таки сім’я і школа, то велика сила, - почула я зайшовши до учительської кілька днів потому. – От бачите, - то вже до мене учителька математики, - допомогло! Та Сергія не впізнати, я вам скажу!
- Ви знаєте, я теж це помітила. Став спокійніший і уважний на уроках, - сказала історичка. – А вчора то й зовсім здивував. Не повірите: підняв руку і сказав, що хоче зробити узагальнення вивченого матеріалу. Ні! Хто міг би подумати!
- Ну що ви хочете, - сказала розважливо Марія Сергіївна, - вони зовсім відбиваються від рук, як тільки батьки ослаблять увагу. Ото бачте як, виходить, вони без нас, а ми без них теж не завжди можемо. Воно, таки й правда, сім'я і школа – то велика сила.
- А таки… , - хотіла щось додати Олександра Тихонівна.
- Що? – перебив її учитель фізики. - Ну? Що? – Зараз і ви туди ж : «Велика сила»? Пасок – ото сила! Мабуть, провчив його батько добряче - і вся вам сила. Давно б час. Сила, сила…, - пробурмотів зневажливо, беручи класний журнал і виходячи з учительської.
А я нічого не сказала.
