(закінчення)
Х
Це доволі незручно пересуватись на пузі, штовхати попереду себе наплічники і кожен сантиметр простукувати цеглинами, прив’язаних на шестах наче на вудочці. Це дуже важко і швидко втомлює. Ми мінялися через кожні п’ять хвилин, один брав вудочку, другий простукував вістрям ножа стіну, хоча Артем скоро від цього відмовився:
- Дарма, для самострілу повинна бути розтяжка, тільки обережніше, бо вони можуть бути на різній висоті.
В якусь мить я зрозумів, в небезпечний хід нас потягнуло не бажання скоротити шлях, а перевірити чи працює старовинна „міна”, що Артем цього хотів це точно, я ж, мабуть, сам того не усвідомлюючи, на якомусь телепатичному рівні підпав під вплив товариша. Воно й не дивно, він непоганий механік, як „толкієніст” виготовив багато середньовічної зброї: арбалети, пістолі, важкі татарські луки і багато подібного.
Гуп-гуп-гуп... – Артем сантиметр за сантиметром посувався перший.
Чесно кажучи, дедалі відсутність потаємної пастки гнітила все більше, це очікування, що зараз може статися що завгодно, в кращому випадку обрушиться стеля, так принаймні є шанс вилізти, а якщо давні ченці влаштували щось на зразок Трифоновської мортири... Ми виповзли на розширення ходу, це був просторий коридор де можна йти в шеренгу по три.
- Є! – глухо вимовив Артем, я навіть почув, як у нього спинилося дихання. – Розтяжка. Дивись, досі натягнута, а я її ледь не зачепив.
Ми відповзли назад і залягли під стіною. Перетягнений дріт лише на кілька сантиметрів виступав над землею, покритий павутинням, зразу побачити важко.
- Місце вибрано саме для пастки, помітив як тут широко, необхідно звертати увагу на подібні місця. Давай назад.
Артем перекинув через розтяжку шест з цеглиною до другого кінця якого прив’язав шпагат. Ми заповзли за ріг. На всяк випадок залягли, я ще й сховався за наплічником.
Артем смиконув льоску.
Почули як за стіною щось важко упало, наче чувал з піском. Очевидно противага, яка призвела до дії потаємний механізм. Тишу наче розірвало моторошне свистіння з гулом, що блискавично пролунало в повітрі. Раптом по стінах забив шквальний град з металевим звуком. Удари невидимих стріл були такі потужні, що на нас рикошетом сипався щебінь, летіли іскри наче від бенгальських вогнів. Я почав відповзати назад, теж зробив і Артем, біля нього упала маленька погнута стріла, яка потрапила в промінь ліхтаря, що стояв під стіною. Ми почали побоюватися якби від цього не почали рушитися стіни, надто вже руйнівною здавалася сила потаємної пастки.
Ми ще кілька хвилин лежали притиснувшись до підлоги, прикривши потилиці долонями, наче при бомбардуванні.
Артем перший підняв голову, штовхнув мене суп’ятком і присвітивши подав стрілу.
- Дивна річ. Зверни увагу на її розміри.
Ми підвелися і, не підіймаючись на повний зріст, зібрали на підлозі стріли. Знайшли чотирнадцять, декілька увійшли в стіну. Вони були маленькі, сантиметрів п’ятнадцять, товщиною як мізинець, виготовлені з металу.
Артем знайшов одну із бійниць в стіні, це була невеличка дірка. Він обережно засунув туди руку. Я у свою чергу почав простукувати підлогу далі.
- Дивись, - Артем показав залишки дроту, - багато шарів дьогтю, там всередині арбалети. Пастки в ідеальному стані і ще довго прослужили б.
- Тут повітря сухе, хоча ми повинні вже знаходитись нижче рівня річки.
- Правду казав дід, на гідроізоляції вони розумілися, і підлога не зовсім земляна, дивись.
Артем ткнув ножем в землю і чутно як лезо дзвінко уткнулося в щось тверде.
- Підлога цегляна, а зверху чимось присипана, це не просто земля, сухий пісок з чимось змішаний, схоже на тирсу.
Він продовжив шляхом „пальпації”, чи як це краще назвати, обстежувати за стіною арбалет.
- Тетива металева. Дивно, дуже дивно, натяжка теж металева наче ресора. Одна така стріла пробила б нас обох, бо постріл дуже потужний, а стрілянина була перехресна, десь повинна бути ще одна розтяжка, для тих, хто йшов би з боку молільні. До кімнати веде ще один хід з пасткою, який могли пройти небажані гості. Ця пастка розрахована на групу людей, хід розширюється і спрацьовує коли злодії знаходяться в коридорі. Одна стріла, як сам бачив, може пройти через кількох, а коридор розрахований на групу приблизно із шести чоловік. Жоден би не вийшов...
- Звідки у монахів арбалети, адже дід казав ці люди вели підземне життя?
- Подібну зброю в походах збирали козаки, тут схоже були саме вони, ті, що прийняли постриг, а ці технології, без сумніву, привезені із походів, той, хто це встановлював, ходив до Європи, не виключно, що був і в Великій Британії. Так навпомацки не можу, визначити, але скажу, що від арбалета там тільки убійний механізм, прикладу і спускового гачка немає, розумієш, це зробили цілеспрямовано, не переробляли арбалет, а саме для подібного використання виготовляли, а для цього потрібна спеціалізована майстерня, цілком ймовірно вона десь є...
- Вони схожі на тамплієрів, - сказав я. (прим. тамплієри – (франц. templiers, від temple - храм, храмовники, члени середньовічного католицького духовно-рицарського ордену, заснованого в Єрусалимі після 1-го хрестового походу (біля 1118 чи 1119) французскими рыцарями для захисту паломників, зміцнення і розширення держав хрестоносців в Палестині та Сирії).
Артем визначив, що постріли ведуться вище коліна, тому до наступної пастки поповзли, а коли знайшли розтяжку не стали її чіпати позначили на стіні крейдою, коли переступили встромили в землю кілок.
Нарешті підповзли до дубових дверей, за якими, згідно карти повинна бути кімната з позначкою „молільня”. Із неї веде три ходи, нам далі йти через хід що на східній стіні. Артем уважно обстежив двері. Я вже думав, що доведеться ламати величезний замок, як героям Русланового щоденника.
- Від цих козацьких тамплієрів чого завгодно можна очікувати, - Артем обережно потягнув двері на себе, які прочинилися без будь якого скрипу. – Ти диви... петлі чимось змастили...
Артем направив промінь ліхтаря, в кімнату а я у свою чергу направив відеокамеру, він потім перевів світло на пази петлі і тернув по них пальцем потім підніс до носа.
- Нічого не розумію, мабуть якесь давнє мастило, не розклалося досі... можливо на нафтовій основі...
- То вони ще й нафту добували, - сказав я.
- Враховуючи скільки нір понаривали, то заглибитись на кілька сот метрів, думаю, не так вже й важко. Ходімо до середини.
Кімната доволі широка, ми побачили куполовидну стелю висотою біля чотирьох метрів.
- На віка робили, - захоплено промовив Артем, переступаючи поріг.
У мене з’явилося враження наче ми дійсно в діючому храмі, де не можна гучно розмовляти, а тільки пошепки.
Ми обережно зайшли, вздовж стін стояли широкі стільниці, перед тим, як сісти на них я постукав по поверхні, дерево сухе і міцьне.
Артем присвітив під стелю, де я побачив невеличку вентиляційну дірку.
- Вентиляція, - знову тихо мовив Артем, - система з’єднана з іншими ходами...
Ми почали уважно обстежувати підземну церкву. Пішли вздовж західної стіни на південь. Цегляні стіни замазані глиною, яка колись була білою, де-не-де збереглися залишки вапна. Зовсім не було якихось зображень святих, які на нашу думку повинні бути, адже, незважаючи на всілякі незрозумілості, монастир православний. Під незрозумілостями поки що слід розглядати британські арбалети, хитромудрі пастки і язичеські позначки у якості хрестів-чоловічків... Хоча може бути, що затворники взагалі не малювали ніяких ікон, про це потрібно буде спитати потім у отця Миколи.
На південній стіні був хід без дверей. Ми знали, що там роздоріжжя, ліворуч і праворуч. Ліворуч – хід до Качалівського монастиря, де на шляху чотири пастки. Праворуч – хід до виходу звідки ми прийшли, коли по ньому піти то вийдемо на розвилці, де вже були, там очікує одна пастка.
Раптом Артем щось помітив.
- Присвіти-но сюди, - вказав праворуч. – В стіні якийсь хід, на карті його не позначено.
Ми підійшли ближче. В стіні пробита вузька дірка, укріплена дубовими колодами. Вона була настільки низька, що потрібно було стати навколішки, щоб пролізти всередину. Перший поліз Артем.
- Давай за мною, тут хід.
Ми зайшли до вузького невеличкого ходу, що круто вів униз, коридором, сходинами спустились метрів на п’ять. Заввишки десь півтора метри і в ширину метр, ми опинилися в невеличкій кімнаті, яка навіть не була обкладена цеглою, а просто зміцнена дерев’яними опорами, заввишки десь метр шістдесят, бо у мене приблизно такий зріст і я макітрою торкався стелі, і завширшки десь два на два, одним словом це звичайна нора в землі. Посередині на низьких стільницях побачили щось на зразок столу, та придивившись пильніше, визначили, що це не стіл, це були дві труни, покриті зітлівшим покривалом. Артем присвітив у підніжжя, від видовища у мене мурашки пішли поза шкірою, я побачив ноги босоніж, звичайні ноги, тільки худі, схожі більше на дитячі, враження що небіжчик лежить не так давно.
- Ми в склепі, - сказав Артем, - цілком можливо, що це одні із останніх. А ось і стелла.
На стіні у головах побачили глиняну таблицю. На якій з трудом прочитали: „Мніх Феофан і ушкуйниця Євдокія”
- Оце так, - прошепотів я.
- Ходімо звідси.
Ми вийшли.
Із двох стільниць влаштували щось на зразок довгого столу, де розклали наші речі. На стінах побачили декілька підфакельників зі смолоскипами. Артем зняв один. Навіщось понюхав і колупнув ножем.
- Смола перетворилась на камінь, але думаю розгориться.
Він почав робити нехитрі приготування для виготовлення смолоскипа. Розрізав капронову півтора літрову пляшку навпіл, налив в одну половинку гас і дрібно покришив шматок мила, потім ложкою старанно колотив, доки мило не розчинилося. Далі почав вимочувати в рідині брезентові смуги і намотувати їх на закам’янілу смолу. Намотавши три прошарки підніс запальничку. Повільно, але розгорілося.
Артем вставив смолоскип в підфакельник. Через кілька хвилин веселе мерехкотіння освітило частину стелі, стало видно залишки від давньої кіпті.
Почали збирати нехитрий похідний стіл. Відкрили пару консервів, розвели водою півпляшки спирту.
- Все ж таки архіви Арнольдовичу показали невірну інформацію, - Артем випив чарку і занюхав хлібом. – Отаманшу звати не Ксенія, а Явдоха.
- Очевидно псевдо.
- Там написано, що вона ушкуйниця, а це були річкові пірати.
- Мені все думається Артеме, а що коли тут дійсно жили свої гностики, наші, що коли ченці, котрі жили нагорі охороняли не підземних ченців, а світ від них?
- На це натякав старий. Якщо гностицизм виник у Європі, то в наших краях для виникнення подібних течій цілковите ельдорадо.
(Прим. Гностицизм — релігійна течія пізньої античності (I—IV ст.), що включала в себе різні групи, секти і церкви, що наражалися на нападки ранньої християнської церкви. Назву отримало від грецького слова «гносис» — «пізнання, знання». До XX століття більша частина свідчень про гностиків і гностицизме виходила від християн-богословів, що край критично ставилися до гностицизму. В 1945 році в Єгипті були знайдені давні тексти гностиків, до рук дослідників вперше потрапили важливі свідотства-першоджерела. Це документи, так званої, бібліотеки Наг-Хаммаді, що отримали назву за назвою селища, поблизу якої вони були знайдені. Самі відомі із них — Апокриф Іоанна та Євангеліє від Хоми. Тексти бібліотеки Наг-Хаммаді, написані грецькою мовою в I—II ст., в III—IV ст. були перекладені коптською мовою).
Артем хоч і хмільний, але при світлі смолоскипа робив записи і висловлював свої думки і сумніви вголос:
- Мені не зрозуміло, чому жінка розбійниця похована на території чоловічого монастиря. Якщо монахи на горі не знали про те, як обходити пастки, тоді хто їх тут поховав? Кому Федір сказав останнє слово про дуб і все інше?.. Можливий такий варіант – монахи згори віддали тіла тим, хто ще залишався під землею, бо мабуть Федір не заслужив лежати на території святого місця, заплямувавши убивством отаманші свої руки кров’ю... Іншого пояснення доки не маю...
Я не помітив коли позасинали. Ми випили літру розведеного спирту, без сумніву, саме це приглушило наш страх перед темрявою, ще й присутність двох небіжчиків за стіною... Хоча я помітив, що за час перебування в підземеллях, вже не відчуваю дискомфорту, навіяного несподіваною клаустрофобією.
Проспали години чотири. Факел ще тлів коли почали прокидатися. Ми допили залишки води.
Годинник показував третю годину ночі, чи вірніше ранку...
Артем намотав на смолоскип новий шар брезенту.
- Нам потрібно повернутися за запасом води, - голос у Артема був хриплий від постійного шепоту.
- Давай спробуємо розмінувати другий хід, що веде від південної стіни, - я вказав рукою на темний отвір, де вчора знайшли склеп Федора і Розбійниці, - від цієї кімнати до виходу має бути не менше п’ятидесяти метрів. Ми вийдемо ось тут...
Я показав на карті хрестик, куди мало не потрапили коли тільки зайшли до печери, не помітивши „інженерну хитрість”.
Артем пошкрябав бороду:
- Шмотки можна залишити, - голос Артема зривався на кашель, - Повернемося завтра у вечорі, треба підзарядити акумулятори і роздобути „ліхтар-жучок”, не думаю що далі в підземеллях можна використовувати відкритий вогонь. Хід схоже все заглиблюється, може бути газ.
ХІ
Ми знову повернулися до печер о шостій вечора.
Вирушили через хід в східній стіні „молильної” кімнати, який мав нас привести саме до „кліті пізнання”. На цей раз взяли дві каски, на свою Артем встановив відеокамеру.
Нам потрібно весь час триматися лівої стіни, пройти один поворот праворуч, там практично не було пасток, але коли б потрапили і нам удалося уникнути кілька небезпек, то поблукавши по підземеллях повернулися б до перехрестя що неподалік входу, обидва ходи праворуч і ліворуч „заміновані”.
Хід поволі заглиблювався. Ми наче спускалися з гірки, уже проминули дві небезпечних ділянки. А хід все заглиблювався, до того ж постійно круто повертав праворуч, згідно компасу, ми заглиблювалися спіраллю і вже пройшли два кола, наче по серпантину.
Артем витіг із наплічника протигаз і простягнув мені.
- Вдягни, там може бути газ, коли раптово у мене почнуться запаморочення, будеш на підхваті.
Приблизно через кілометр хід поступово вирівнявся. У протигазі постійно пріло скло.
Артем раз по-раз виймав термометр і записував дані температури до щоденника.
Заглиблюючись, на кожному рівні температура коливалась. На верхньому +5.6, на середньому +5,4 і на третьому +5. Артем шкодував, що не розжилися прибором який би міряв складову повітря на наявність газів.
Поступово наближались до мети нашої подорожі.
Згідно карти нам ніяк не минути ще одну пастку на вході до „кліті пізнання”.
Перед входом була невеличка кімната, промінь освітив вхід і кам’яну підлогу.
Ми присіли. Я зняв протигаз, очевидно, що небезпеки газового отруєння не було.
Деякий час шестами навмання штрикали стіни. Я поповз вздовж правої стіни, вістрям ножа перевіряючи кожну цеглину, відшукуючи потаємні механізми, Артем вздовж лівої.
Невдовзі ми зійшлися біля входу до „кліті”.
Артем почав уважно вивчати одвірки входу, стіну згори.
- Надто широко, - він ткнув лезом в стелю, воно дзенькнуло об іншу залізяку, - старий мав рацію, тут щось опускається, можливо грати, хоча може і стіна.
Ми жбурнули у кімнату кілька камінців. Ніяких стріл, або чогось подібного.
- Треба повернутись, - Артем щось знайшов на стіні, - нам потрібно принести міцні підпори. Пастка спрацьовує коли вже всередині щось порушено. Там головна небезпека.
Раптом він на щось звернув увагу. Промінь освітив місце над входом. Я теж розгледів якийсь напис висічений в камені, але зразу розгледіти не можна, потрібно розчистити від вікового сміття.
Мій товариш достатньо високого зросту, щоб дістати до напису. Як досвідчений археолог приклав папір і замалював вуглиною. На папері проявився напис „Не виносіша мудрості за межу клеті там смерть езьм”, трохи нижче другий напис „не пресичуйся мудрістю бо преситившись янгол смерті придоша”
- Звичайне попередження, - сказав я. – Не можна нічого виносити із „кліті”.
- І мудрістю не радять пересичуватись... що воно може значити?.. Однак потрібно притягнути підпори.
Артем зміряв відстань від стелі до підлоги, щоб знати довжину колод.
За сорок хвилин повернулися до молільні. Вирішили знешкодити пастку на перехресті, що найближча до цієї кімнати. Інакше вузьким ходом, яким йшли не протягнемо колоди.
В печеру позносили матеріали для спорудження „анти пасткової конструкції”, на це пішло приблизно чотири години. Зробили щось на зразок катка, у якості вала використовували зріз соснового пенька діаметром півметра і шириною сантиметрів двадцять п’ять, зафіксували каток старими вилами, вигнувши в сторони два зубця і прихопивши зігнутими кінцями каток, держак зробили довгий, десь на два метри, із дошок спорудили щось на зразок щита, за яким треба ховатися і штовхати попереду каток. Для держака зробили виріз, щоб був посередині. Ще ми роздобули два старих продуктових візка, які в народі називають „кравчучки”.
Дотягнувши до розвилки нашу дивну споруду, ми на хвилинку присіли відпочити. Потім штовхаючи попереду себе каток, ховаючись за щитом, на колінах поповзли по проходу, що приховував небезпеку.
Довго нервувати нам не довелося. Наша споруда провалилася, другим кінцем держака мені ледь не влучило по підборіддю. Це була вовча яма з підлогою, що відчинялась і зачинялась. Зачинитись не дав шест. Ми підділи сокирою край дерев’янної кришки, яка зверху покрита суцільною черепицею. Вочевидь колись люк покрили глиняним шаром і обробили вогнем.
Яма доволі глибока. Більше двох метрів. Спочатку важко було зрозуміти, що знаходиться на дні. Купа якогось павутиння, чи водоростей, вочевидь під час весняної повені ходи підтоплювались. Розгледіли загострені шипи. Та найжахливіше це залишки людської грудної клітини, інші кістки мабуть десь на підлозі. На одному із кілків Артем роздивився старовинну гвинтівку, а я зразу не розгледів довелося придивлятися, доки дійсно не побачив, що це не якась гнила поліняка, а щось схоже на мушкет, від якого залишилася лише металева частина. Артем сказав, що це аркебуз, старовинна важка вогнепальна зброя, яку використовували при обороні на стінах, в походи зазвичай її не брали. Він тут же захотів підняти його, але передумав, вирішив відкласти на потім, спершу потрібно розібратися з „кліттю”.
Через вовчу яму ми перекинули дві стільниці, потім перетягнули дубові колоди-підпори. Щоб зручніше тягнути встановили їх на „кравчучки”.
Знову закріпили камеру на Артемовому шоломі, я мав її включати і виключати, коли у тому буде потреба.
Ми зробили чотири привали доки дотягнули колоди до місця. Там їх підігнали так, щоб щільно стали між стелею і підлогою.
Деякий час вагалися перш, ніж переступити поріг загадкової кімнати.
Це було куполовидне приміщення схоже на планетарій, саме по центру стояло щось на зразок кафедри. Підлога була викладена гладким каменем.
Ми переступили поріг і обережно підійшли до середини. На кафедрі лежала товста книга.
- Лише одна і ніякої бібліотеки, - прошепотів Артем.
Ось перед нами книга, за якою криється таємниця століть, за нею ганялося безліч людей, починаючи від середньовічних розбійників закінчуючи розбійниками двадцятого сторіччя –самим Яковим Блюмкіним.
Книга була в золотій палітурці. На обкладинці вигравіруваний все той же таємничий знак „каліків перехожих”.
Артем обійшов навколо кафедри, уважно вивчаючи кожну щілину.
Висновок його був таким:
- Пусковий механізм тут. Книгу не можна зрушувати з місця.
- Символічно, - кажу, - знання охоронялися не тільки підземними ченцями, ще й сучасним, для того часу, устаткуванням.
- Будь певен, воно і зараз зберегло сучасність. То ж з книжкою обережніше. Мабуть відкривати її все ж можна.
Знявши камеру зі шлему Артема, налаштував її на знімання.
Коли Артем повільно відкривав старовинну книгу у мене було таке відчуття, наче розміновує бомбу років війни, яка від необережного руху може вибухнути, певним чином воно так і було.
Тут скоїлась одна дивина, почали відмовляти акумулятори в камері і ліхтарі, працював тільки „жучок”. На кафедрі побачили кілька підсвічників, куди встромили свої і засвітили.
Перша сторінка списана дрібним шрифтом і малюнками людського обличчя в профіль з крапками-відмітинами на переніссі, на щоці і за вухом, як на посібнику для голкотерапевтів. Мова була змішана здебільшого можна розпізнати специфіку грецького письма, Артем відзначив латину, деякі фрази давньо-слов’янською.
Він взяв у мене „жучок” і присвітив ближче.
- Це інструкція, - сказав він і почав цитувати: - „Даби летіша предмет довкол восвоясі, жгі тело вогнем хладним вогнем гарячим сиди в потьмі кромішній три дні і три ночі вкушай яства прісні мислі предмет зрушен”.
- Дійсно інструкція, тільки про що?
Артем передав мені ліхтар бо заморився. Не зручно читати і працювати наче еспандером.
- Якщо правильно зрозумів то мова йдеться про те, як предмети на відстані зрушити, крапки на профілі це скоріш за все енергетичні зони, мабуть наслідок східної медицини... їх треба палити „хладним” і „гарячим” вогнем...
- Холодний значить льодом.
- Так-так, контраст гарячого і холодного, голкотерапевти щось подібне використовують на практиці... далі потрібно в темряві три дні сидіти і їсти тільки прісну їжу і про зрушений предмет думати... Ритуал схожий на присвячення в одну із індуських релігійних каст. Десь в журналі читав про подібне, так готували монахів, які могли б бачити ауру, але тут мова йдеться про інше.
- Телекінез, - здогадався я. – Хай йому грець Артеме, це телекінез. Зрушення предметів на відстані.
Ми гортали сторінку за сторінкою, я все намагався завести фотоапарат, і дуже шкодував що не взяв „ФЕД”, який жодного разу не підводив.
Знайшли безліч фантастичних інструкцій, наприклад: „яко думкою ворога властителем бути”, „воспарєніє над твердю земною” – посібник по левітації.
Ми були настільки захоплені, що на деякий час забули про обережність, і ледь не здвинули книжку з місця.
Особливо фантастичним здалася наступна інструкція: - „Незримим во плоті” тобто стати невидимим. Заклинання були написані латиною, загальні вказівки слов’янською. Загалом писалося, що в час Сатурна із жовтого воску потрібно виліпити фігурку людини, вигравірувати, ледь припіднявши череп, пентаграму (зразок якої показаний) і напис повинен здійснитися кров’ю жаби вбитою в період якихось „канікул”, ми так зрозуміли, що мається на увазі астрологічний відрізок часу, про який відомо спеціалістам у подібній галузі. Далі заклинання латиною, знову чи то слов’янською, чи впереміж з грецькою. Очевидно в тексті використовувалася певна термінологія, як уже сказано, зрозуміла фахівцям з магії та астрології. Над фігуркою ще потрібно здійснити ритуал, який триває протягом місяця, підчепити її на волосині на вході до печери і зберігати потім у сосновому ящику, закопаному у тій же печері, брати по мірі необхідності, класти в ліву кишеню і говорити заклинання „слідуй скрізь за мною і ніколи мене не залиш”, потім після використання знову закопати.
Артем більш детальніше читав, я стояв поруч „качав” напругу для „жучка”.
- Невже ця абракадабра дійсно допоможе стати невидимим? – спитав я.
- Навряд. Звісно якщо ти, або я пункт за пунктом все зробимо невидимими не станемо, тут інше. Треба володіти основами гіпнозу. Фізично людина буде видима, невидима тільки для очей сторонніх. На відеокамеру, гадаю, це не подіє.
Через деякий час я відчув легке запаморочення. На всяк випадок я натягнув протигаз, теж порадив і Артему.
- Треба якось винести книгу звідси, - казав Артем, протигаз вдягати він відмовився, залишивши цю процедуру мені, якщо йому стане зле. – Давай думати.
Думали не довго, окрім запаморочення, ще в нас обох почалися поклики нудоти, мені навіть протигаз не допомагав. Конче потрібно на свіже повітря.
Я запропонував причепити до книжки шпагат, вийти із кімнати до безпечного місця і швидко смиконути її із п’єдесталу.
Шпагат приліпили до палітурки кількома відрізками скотчу, потім розмотуючи вийшли із кімнати відійшли на кілька метрів від входу.
Артем перевів дихання потім смиконув...
Почули, як книга впала на підлогу, а потім сталося щось неймовірне. Несподівано на вході за нашими підпорами впали грати, підпори теж затріщали. Ми підбігли до грат сподіваючись протягнути книжку, Артем тягнув льоску на себе, але побачили, що друга клітка впала і на кафедру.
Далі ще гірше – почала рушитись стеля і зі стін просочуватися вода.
Спочатку підтікало повільно, дедалі посилюючись хід затоплювався. За якусь мить ми вже стояли по щиколотку у воді. Стіни теж почали рушитись. Ми навіть почули звуки водоспаду.
Мерщій побігли назад, залишили навіть наплічники. Чули як за нами плеще вода, бігти з одним жучком було не зручно. Я молився щоб він не зіпсувався, бо від цього маленького набридливого предмету залежало наше життя, так набридливого, бо заморюєшся здобувати світло постійно підкачуючи ручку динами.
Піднімаючись по гвинтовидному ходу вода поступово залишалася за нами. Однак ми не зупинялися. Перевели дух, тільки в молильній кімнаті.
Вже на горі Артем, важко дихаючи, відчайдушно бив кулаком в землю:
- Ох, і дурко, який же я дурко! Можна було книгу просто переписати, зробили б кілька ходок... чому Арчі, ми не повірили застереженню, надумали потягатися з древніми га-га-га! Дурні наївні... і більше нічого.
- Дякувати богу живі залишилися. Я мабуть цей ліхтарик під скло покладу і до кінця днів шануватиму його як оберіг, як пам’ятку про збережене життя.
Мій жарт був сумний, Артем кілька разів качнув ручкою динами і кинув ліхтар мені.
- Нехай буде також пам’яткою нашої дурості, нагадуватиме які ми були телепні.
ХІІІ
- Ти хоч розумієш, що ми випустили? – казав Артем. Коли ми другого дня сиділи в чарочній, заливаючи невдачу горілкою. – Та книга ціни неймовірної, цінніша навіть від давніх пам’яток, якби навіть бібліотеку Ярослава знайшли вона б не затьмарила цінності цієї книги... Спецслужби в усіх країнах займаються розробками можливості керування свідомістю на відстані. Навіть в тому ж КДБ існував такий відділок, а в наших руках було все: телекінез, левітація, руйнування предметів на відстані за допомогою звуку, іонізація води...
- Дурниці все Артеме, навіть певен, коли і розшифрували б книгу нічого б у нас не вийшло, а спецслужби навряд чи б у нас її купували б. Скоріше за все так би забрали, як не вони то бандюки які-небудь.
Побачивши, що Артем стурбовано блукає десь у думках, вирішив трохи розтормошити, бачу розмова про це його дещо заспокоює.
- Артеме, ми хвилин сорок листали цю книгу, ти звісно побачив більше ніж я. Невже скільки прочитати встиг, і про телекінез, і левітація? Ще ця, як її – іонізація... може там зміст був, а я не побачив?
- Заговорів на воду було багато в переліку хвороб. Ті, хто писали вважали воду не просто хімічною речовиною, а живою істотою, вода як джерело інформації. Давній язичеський відголосок... „Спочатку було слово...” під біблійним поняттям слова вони бачили інший смисл – вода, вода яка очищає, вода – слово. Ще в давньому Єгипті знали, що людина на вісімдесят відсотків складається із води, це наша плоть, наша вода. Зараз це має наукове підґрунтя, так і називається – іонізація води.
- А телекінез і телепатія? Ти в це віриш?
- Телепатія згоден, доводилося бути і на гіпнотичних сеансах і експерименти по телебаченню якось бачив. А телекінез тільки у фантастичних фільмах. Не знаю як до цього поставитись...
- Домовиків і мавок теж ніхто не бачив, але свідчення про них є. Гіпотетично все може існувати.
В кафе сидіти вже не було можливості, і я і Артем відчували гудіння в голові і нудоту, яка все частіше з’являлась і у мене і у нього.
- Все ж таки чогось надихалися в печерах, - казав Артем після того, як сходив у кущі де його знудило. – Думаю не зайвим буде навідатись до лікарні, обстежитись. Я все думаю про той напис перед кліттю про не пересичення мудрістю... Іншими словами – „не засиджуйся більше міри, а то дуба уріжеш”.
Ми купили ще одну пляшку, і пили вже на природі, усамітнившись біля річки.
- Як гадаєш Артеме, Явдошка-розбійниця і чекісти знали за чим полюють?
- Розбійниця навряд чи, вона як і Тривор сподівалася на скарби. Монаху слід було віддати скриню, тоді б вона разом зі своїми хлопцями залишилась б там, звідки ми ледь вийшли... Переконаний, монах не знав, що в скрині, для нього це була священна рака, вочевидь так думали більшість ченців, а відомо тільки обраним. Без сумніву всі знали, що в підземному містечку хтось живе, знали також, що ходу туди немає, бо там смерть. Як казав старий, новобранців вони не набирали, тому мабуть і монастир з роками сам по собі щез. А от чекісти мали підозру, що там щось більш цінніше від золота. Адже перший спец відділок був створений ще при ДПУ (прим. ДПУ – державний політичний відділ), вони навіть „шамбалу” шукали(прим. Шамбала – містична країна в Тибеті чи в регіонах. Вперше згадується в буддиському тексті „Капачкра” (ХІ ст.), згідно якому в Останні часи Ш. стане останньою цитаделлю істинної Дхарми у війні з полчищами варварів (млеччха). Царем Ш. Тоді стане Калка-раджа – 10-відродження Вішну. Існує також версія, що в Ш. зберігається весь генофонд людства) До їх рук все ж потрапили якісь дослідження Арнольдовича, очевидно завершенням початого стало те, що справа вже занадто фантастична, бо цей спец відділок був розформований на початку тридцятих. Залишилося лише кілька фахівців вже при НКВС.
- Так і не дізналися що за народ ховався в підземеллях, писемність надто строката...
- Одне очевидно – ця група людей осіла в підземеллях давно, можливо перші прийшли за часів Ярослава, побудови вже надто характерні, такі можна зустріти в Київських Лаврах, і пов’язано це якось магічно-територіально, щось привабило першопроходців тут. До них, певний період, приєднувалися однодумці. Головним їхнім заняттям було накопичення інформації. Я певен та книга, яку ми знайшли це сублімація цілої бібліотеки, і вона може досі існує. Ці люди володіли дивовижними знаннями, одна архітектура чого варта, я вже не кажу про останню пастку, це класика! Достойна захоплення, я їм аплодую... враховуючи ту ж писемність можна сказати одне – це не якийсь один національний прошарок...
Артем вже був добре підпитий, я теж, тільки ще тримався.
За вечір ми спорожнили біля чотирьох пляшок горілки, я відчував таку слабкість, що не зміг підвестися, так і залишилися лежати в кущах на березі Мерли, не відчуваючи ні комарів ні нічної прохолоди. Пам’ятаю перед тим, як заснути, Артем сказав: „Джерела цієї секти слід шукати в Європі, або десь в Азії”.
ХІV
Наступні дні нас очікували несподіванка за несподіванкою. І одна не втішна за іншу. Перша – усі наші відео і фотоматеріали виявилися зіпсованими, на плівках взагалі нічого не було, Артем сказав що вони „розмагнічені”. Ми поверталися до печери, з надією, що може за допомогою аквалангів можна добратися до книги. Сподівались рівень води можливо знизився, але, як з’ясувалось, ходи ще підтопило, більш того – почалися обвали, волога несподівано оволоділа всім простором, навіть вже до „молільні” не дійти, головна пастка виявилася розрахованою на самознищення всього монастиря.
Друга новина не менш приголомшлива. Як тільки відійшли від пиячки, сходили на обстеження. Знайшли токсичне отруєння, чогось надихались. Артем припустив, що ми ще отримали дозу радіації, це припущення зробив із-за зіпсованих плівок, хоча сам собі заперечив сказавши, що радіація не могла так вплинути на плівки, або ж, на його думку, в підземеллях діє потужне електро-магнітне поле.
Відеокамеру, лист з детальним описом наших пригод і, вже непотрібні, оригінал карти відіслали Юхиму Арсенійовичу. Принаймні хоч щось отримає старий із, вже вдруге, проваленої експедиції. В листах він прохав нас приїхати, стверджував, що справа може бути не закінченою.
Я не знаю, чи наважимося ми ще на подібну авантюру. Часто в ночі з острахом згадую підземелля. І не дає спокою думка, як ми ризикували довірившись тільки старовинній карті, все задавав собі питання хто виготовив цю карту і навіщо: щоб самим не заблукати – химера, для нових новобранців хіба що... та й тут не складається, для таких випадків має бути гід. Залишилася душевна подяка давнім будівникам за якісну роботу...
Коли заспокоюсь від всіх цих сумнівів, можливо і відповім на позив Юхима Арсенійовича, сподіваюсь він доживе до цього часу.
