І
Мені ледь не півтора місяці на лівобережжі річки Мерли довелось обстежувати хащі, де без сокири чи важкого ножа-мачете не пройдеш. Шукав той дуб, який начеб то міг посадити монах Федір, позначивши місце схову скрині, переховуючи її від розбійників. Вже було вирішив облишити цю марну справу, бо могло бути, що колишній сусід дійсно фантазував, займався містифікацією, що йому й вдалося, спадок не аби який: щоденник, карта, дамський пістолет, листи від невідомого друга з інтригуючим оповіданням про розбійників і сховану реліквію. Та несподівано на пагорбі в заростях лози, акації та й бог зна чого, знайшов суху колоду, що стирчала із землі, без сумніву колись це було величезне дерево, можливо перестало жити років двадцять тому, може і більше, залишився лише товстий стовбур, який могли б охопити мабуть чоловік п’ять. Метрів три заввишки, а там злам. Дереву дійсно не менше чотирьох сот років, коли не більше, старіший харківських лісів. Принаймні щось з оповіданням починає співпадати. Залишки верхівки лежали неподалік, вже перетворились в труху, лише чорні товсті частини стовбура де-не-де визирали із землі. Баобаб та й тільки...
Дуб ріс метрів двісті від річки. По ясеню, що ріс поруч, я заліз на рівень зламу, де був невеличкий майданчик, якщо його зрівняти, то на ньому можна добре влаштуватись, навіть багаття розвести. Я знайшов його майже за кілометр далі від того місця де бачив в кущах діда... Йому просто не вистачило життя знайти цей дуб, коли це, звісно те саме дерево.
Сидячи на залишках верхівки дуба, я вивчав місцевість, але із-за щільних кущів це було важкувато, потрібно розчистити навколо майданчик хоча б у радіусі десяти метрів, а на це, можливо, піде місяць роботи. На відміну від карельського варіанту схованки бібліотеки, де печери здебільшого мали природне походження, там лише часткове втручання людини, а тутешні на всі сто відсотків рукотворні. Без сумніву, якщо печери є то повинні залишатися якісь сліди на землі, провалля, або щось таке, бо подібні підземні комунікації рано чи пізно обрушаться, тим більше у такій вогкій місцевості. А у розповіді невідомого, значилося, що хід взагалі виходив під водою.
Вирішив завтра прийти сюди з інструментом.
ІІ
Я вийшов зранку, прихопивши з собою сокиру, пилку і саперську лопатку. Також набрав всілякої їжі для тривалого перебування в лісі. Рідню попередив, що можливо прийду через кілька днів.
На місці, я зробив невеличку просіку-розмітку, для майбутнього розчищення навколо дуба. Крім кущів лози росла ще двометрова кропива, за якісь півгодини роботи шия і вуха горіли вогнем від опіків, ще й комарі дошкуляли.
Тут місцевість волога, очеретиста, це тому, що під час весняних дощів і талого снігу річка розливається, хоча і регулюється шлюзами, однак свою справу роблять джерела, котрих з кожним роком меншає. Цілком очевидно, років через п’ятнадцять-двадцять тут залишаться хащі крізь які пробиватиметься струмочок, що з давніх-давен називався річкою Мерлою.
Почав робити просіку тримаючись північно-західного напрямку. Надибав на невеличку траншею протягом приблизно п’ять метрів. Таких в лісі можна знайти там, де були бої Другої світової війни. Тільки не тут, це не окоп. Проти військового походження грала історія, тут ніколи не воювали, а коли б не знав історію, то можна логічно визначити, що ця місцевість стратегічно не вигідна для боїв і, тим більше, для табору партизан, яких в цих місцях практично не було. Існували якісь озброєні групи, що пробивалися із оточення щоб потім приєднатися до партизанщини Сидора Ковпака.
Розвів багаття, щоб хоч на деякий час відігнати комарів.
Почав працювати лопаткою. Земля тут м’яка, рити легко. Копав невеличку ямочку діаметром півтора метри. На третьому штику лезо чиргикнуло. Навіть не мав сумніву, що це цеглина.
Так і є.
Обтер її щіточкою. Цеглина звичайна, скоріш за все виготовлена не в наш час, бо стандарти інші.
Копав далі, але протягом двох годин виснажливої праці тільки й те робив, що вигрібав цегляний щебінь.
Глянув на компас. Траншея вела у південно-західному напрямку, трохи праворуч від дуба.
Біля дерева розмітив новий квадрат розкопу, три на три метри, куди, на мою думку, йшов хід.
Працював до самого вечора, доки не докопався до цегляної кладки, хід вів не праворуч дуба, а під самий дуб.
Без помічника тут аж ніяк...
У мене вже почали з’являтися сумніви, чи на печеру взагалі натрапив, можливо це фудамент якоїсь старовинної будівлі, наприклад хатини лісника... хоча ліснику тут жити аж ніяк не вигідно...
ІІІ
Напарником взяв давнього приятеля Артема. Що дивно, він із Карелії, належить до фіно-угорської групи. Додам, що перед тим, як запропонувати стати моїм компаньйоном деталі його походження мені не були відомі. Просто звернувся до нього тому, що він, навчаючись в Одесі, надбав деякий досвід дігерра. В славнозвісній „Перлині біля моря” багато часу провів у катакомбах. Ще знав про його „токієнізм” До путя не знаю як воно розшифровується, якесь збіговисько людей, котрі в певний сезон, зазвичай коли тепла пора року, влаштовують театральні сцени середньовічних боїв, а термін „толкієнізм” напевне походить від призвіща автора „П’яти кілець”, засновника стилю „фентезі” – Джона Толкієна, хоча це моя думка.... От і подумалося, що така людина може стати на користь, він розуміється на середньовічних речах. Та є ще декілька причин брати його з собою... Одна з них – ми кілька разів були в походах з таборами, знаю що він не домашній хлопчик, в даному випадку це вагомо...
Дивно, але ця історія, схоже, якимось чином повторюється, вірніше відновлюється. Через багато років, за випадковим збігом обставин, спливають події майже дев’яносто річної давнини, з новими героями, котрі, в якомусь розумінні, дублюють попередників, два нових персонажа теж українець і карел, стикаються з незакінченою історією. Якщо вірити у всілякі метафізичні випадки то можна подумати, що все це не так вже й випадково. Тим більше, що Артем, прочитавши щоденник, без вагань погодився мене супроводжувати.
- Тільки якось незрозуміло, - сумнівався Артем, - звідки той невідомий мужик знав такі подробиці про монаха з реліквією і жолудь, це все рівно, що орієнтуватись на твір „Граф монте Крісто” і йти шукати скарби за координатами роману, спираючись, як на документальне джерело. Хіба що, це звичайна фантазія...
- Вважай це моя інтуїція. Не певен, що знайдемо саме скриню, але якісь артефакти повинні бути, в цьому не маю сумніву.
- Коли скриня була дерев’янна, та навіть металева, то згнила вже давно.
- Ти песиміст.
- Ні, я прагматик, - Артем почухав руду бороду. – Гадаю треба з’ясувати хто цей невідомий автор історії про монаха і розбійницю.
- Як це можливо зробити? Це навіть гірше голки в сіні.
- Ось він пише, що звертався до Харківських архівів, це вже якийсь слід. Якщо ця історія має якесь підґрунтя, то треба звернутися до старих краєзнавців, напевне хтось щось мав знати про цю справу, тут вказано про каразинські печери, а ними цікавилось обмежене коло дослідників, це звузить наш пошук до десятка людей. Якщо звісно, потрібна нам людина, не померла.
- А все ж дуб треба дослідити, не дають мені спокою ті цеглини і окоп, може бути провалля підземної порожнечі...
IV
Ми тривалий час розчищали навколо дуба майданчик, спалюючи сушняк і свіжі гілки. Розмірковували, як нам краще зробити: спиляти дуб, а пеньок спалити, чи підкопатися.
Спробували рубати, та зразу ж відмовилися від цього, бо на зруб, а потім на спалення, піде чимало часу, до того ж вогонь може зашкодити випадковим знахідкам. Хоча підкоп справа теж не менш легка, але подумали, що з-під низу підібратися легше, робити підкоп і поступово підпилювати коріння.
З собою принесли інструмент: сокиру, штикові і совкові лопати, ломаку, пилку „дружба”, звичайну пилку, навіть льодоруб взяли.
Удвох прогрес в роботі став помітний. Хоча багато часу і сил забирало коріння, сокира постійно зализувалась і щербилась об цеглу, якої було більше ніж землі.
Ми спочатку вирішили вирити траншею заглибившись приблизно на півтора метри і шириною сантиметрів вісімдесят і просовуватись до дуба.
Проривши трохи більше двох метрів сіли відпочити і перекусити. Артем взяв ломаку, якою розбивав грудки цегляної в’язки і увігнав її в дно траншеї. Ломака вдарилася об щось тверде, воно б і нічого, що тверде, нам постійно щось потрапляло, але звук... ми відчули легку вібрацію, десь під ногами була порожнеча.
Обідня перерва була відкладена. Ми знову взялися за лопати і невдовзі розчистили цегляну кладку, яка під землею мала форму півкола.
- Ось тобі й фантазія, - кажу, - це верхня стіна підземного ходу, ми над стелею.
Артем почав довбати кладку. Коли я нещодавно заходив до печер Каразинського саду мені здавалося, що варто кілька разів вдарити молотком і цегла розкришиться, а тут хоч вибухівку закладай, виявляється кладка складається з кількох прошарків, має дуже якісну цеглу і не менш якісний розчин, потужні удари лома і льодоруба робили тільки легкі подряпини, все одно що довбати шилом бетонну панель. А далі ще гірше, виявляється давні будівники між шарами зміцнювали стіни ще й металевою сіткою. Якщо цей хід виходив під воду, ніяк не збагну як у тодішніх умовах можна було подібне збудувати.
- Вони розширювали річку, - пояснив Артем, - був зроблений спочатку хід, а потім вирили невеличку бухточку, дедалі розширюючи її берега, напевне саме в цьому місці, де хід виходив під водою, була повітряна пробка, інженерний прибамбас. Ось саме цей проміжок й обрушився.
- Що за пробка?
- Тоді робилося все надовго, - лаконічно відповів Артем.
Довбали дірку почергово, змінюючись кожні двадцять хвилин. Нарешті три години праці принесли бажаний результат. Ломака ледь не вислизнула у Артема із рук у маленьку дірочку, що утворилася. Відчув моторошність... з’явилося відчуття, що ця діркаприховує безодню, і ми ось-ось туди провалимося.
Прив’язали до мотузочки камінець і опустили. Глибина сягала трохи більше півтора метра.
Тепер розколупувати стелю легше. Потроху відбиваючи краї розширили лаз на стільки, що можна просунути голову. Відчувався сильний запах підвальної вологи. Пошкодували, що не взяли ліхтарик, спробували світити сірниками, та крім глини на підлозі і запліснявілих стін нічого не розгледіли.
- Доведеться повертатися, - сказав я. – Сьогодні ж складемо список для майбутньої експедиції, завтра спустимось до середини.
- Експедиції, гм... – із вуст Артема прозвучало з нотою скептицизму, та іронії.
- Так, саме експедиції, навіть якщо проповземо кілька метрів, однак це експедиція.
Артем вказав на пагорб неподалік, який щільно заріс кущами дикої сливи.
- Я подумав про те, що треба було кудись землю виносити. Подібні терикони – це вказівка на підземний шлях. А всю цю музику, що ми понаривали, треба замаскувати.
Думка слушна. Воно хоч і відлюдна місцевість, однак прокладена, ледь помітна стежина і вже велика гора землі зі щебенем, всіляке може трапитись, хоча б якогось грибника занесе, що випадково заблукає. Ми закидали окоп сосновими гілками.
У селищі купили в кіоску блокнот з олівцем.
- Буду згадувати ти записуй, - казав Артем, за звичкою чухаючи борідку. – Запиши, що варто десь роздобути протигази, вони занадобляться, в підземеллях можуть бути гази. В першу чергу потрібна крейда і багато метрів шовкової нитки.
Я спочатку не збагнув для чого нитка, але Артем поясненням випередив моє запитання:
- Нитка буде своєрідним путівником, якщо світла за якихось причин не стане, ниткою вийдемо назад. Марка Твена треба було читати.
V
Я перший став на підлогу. Зразу відчув не те, що страх, а якусь суміш містики з невідомими фобіями: тут могли б бути величезні, нікому невідомі, щури, чи велетенські змії... Згадалося багато чого, і щоденник діда Руслана, кіплінговський Клобук із „Мауглі”, а коли і тут насправді є якась тварина, котра оберігає давні таємниці, бо від працьовитих і кмітливих пращурів чого завгодно можна очікувати... Протягом життя я вважав себе спокійним і розсудливим, хто завжди всьому невідомому, неймовірному знайде пояснення, ніколи не боявся нічних кладовищ, а тут виявляється я звичайний боягуз, і зараз мозок відмовляється мислити прагматично... Чомусь з’явилась клаустрофобія, замкнутий простір навіював багато чого жахливого. Цей страх неможливо висловити на папері, для порівняння можу сказати, що в труні мабуть почувався б більш затишно ніж тут. Мабуть це ж саме відчував і Артем, бо запропонував мені для хоробрості зробити по чарці спирту.
Згідно компасу хід вів у бік до дуба, ми сподівалися, що наш шлях пройде стороною, не хотілось би розбирати завал.
Увімкнули шахтарський ліхтар, який, за словами того, хто нам його позичив, „б’є” на сто метрів, хоча в цьому необхідності немає, хід, як ми зрозуміли, не прямий, а петляє, ще й заглиблюється.
Пройшли кілька метрів пригнувшись, Артему з його зростом було зручніше повзти навколішки. За підвальним рогом наткнулися на завал і зрозуміли, що від дуба не здихались. Його коріння зруйнували цей хід. Треба йти крізь нього. Подумали, що це реально, до того ж грунт тут м’який.
Підчепивши під стелею ліхтар почали розгрібати вогку глину і невдовзі наткнулися на товсті коріння.
- Ось тут роботи так роботи, - зітхнув Артем, - Автор про хрест писав, можливо він десь неподалік, тільки затягнуло мабуть глибоко... думаю він стояв на тому пагорбі, де навіт трава не росте.
Неподалік дійсно невеличкий пагорб, що знаходився в бухті-просіці, дивно, що до цього не звернув на, так звану, „Лису гору”. Там можливо й починалась печера, місце дуже зручне.
- Хоча хрест можливо могли просто забрали, - розмірковував у голос Артем, - колись, кажуть, тут було багато всіляких кам’яних баб, що збереглися ще зі скіфо-сарматського періоду. Наприклад ті дві статуї біля печери в Каразинському саду. Дивно, що їх досі не потягнули до приватної колекції сучасні буржуа.
- Ще все попереду Артеме.
- Це точно. Навіть переконаний, що вже існує документ на підпис, де статуї підлягатимуть утилізації, і дорівнюють вартості двох чувалів щебеню і ніде не вказано, що фігурки приблизно на тисячу років старіші від Єгипетських пірамід.
VI
Ми наполегливо розчищали шлях. Землю із цеглою відносили за пробиту нами дірку, там було метрів шість вільного місця. Важко доводилося з корінням, спочатку треба розчистити їх від землі, потім відпиляти або відрубати, а в обмеженому просторі, напівлежачи це робити дуже не зручно.
Після тривалого перебування під землею, важко прослідкувати за часом, що там на горі, день чи ніч. Коли вийшли, почало вже сутеніти.
Нічний табір влаштували просто на дубові, вирубавши на бокових гілках щось на зразок крісел, на яких можна напівлежати, вирівняли майданчик, зробивши настил із цегли, замазали глиною, а зверху розвели багаття.
Я заснув як тільки-но вкрився ковдрою. Єдине, що заважало – писк комарів. Перед тим, як заснути пригадав описи діда Руслана про те, як він звикав у карельській тайзі до комарів, якщо наші комахи дратують, уявляю як би там було... Від цієї думки трохи легше на душі стало... – десь іще гірше.
VII
Півтора тижні ми перетягували і просіювали мабуть біля п’ятисот тон землі, коли залишок ходу за діркою був вже „запечатаний” відпрацьованою глиною і щебенем, виносили на гору і скидали в окоп, навіть у такій дрібниці намагалися дотримуватися обережності, щоб випадкова людина не натрапила на розкопки, хоча, як вже казав, вірогідність появлення в цих місцях випадкової людини дуже мізерна.
Залишилося кілька метрів щоб прокопати нору під дубом. Хід заглибився метрів на чотири це практично на рівні води. Над нами природна дерев’янна стеля, з екзотичними пеньками – залишками відпиляних коренів.
Ми сіли перепочити, а Артем візьми та й смикони за невеличкий корінець, який ми не зрубали, тому, що особливо не заважав, а тепер Артему лоскотав за шиєю... Йому на плечі падає щось важке... Спочатку подумали цеглина. Артем потерши забите місце, підняв предмет.
У мене сперло дихання, при слабкому освітленні ліхтарика я бачив, що і Артем вражений знахідкою. Це була не цеглина, предмет із металу, весь в глині.
На поверхні ми почистили знахідку, промили водою, розмірами і формою була дійсно схожа на цеглину, тільки з жовтого металу і ніяких ознак, що це відкривається, а відкриватися повинно, бо згідно розмірів і ваги це не суцільна маса, в середині порожнеча. На одній із сторін розгледіли зображення хреста-не-хреста, наче чоловічок так зображений. Хрест-чоловічок дещо нагадує тамплієрівський, з особливою інтерпретацією: в верхній частині домальована голова у вигляді сонця, в нижній ноги схожі на літеру „П”. Саме сонце-голова з промінням-волоссям і „пе”-ноги роблять хрест схожим на людину. Вочевидь це зображення вказує на кришку.
Тепер залишилося відчинити.
Як вже зазначив, скриня зроблена з жовтого металу. Хоча ми не мали сумніву, що це за метал, адже скільки років пролежала в землі і не потьмарилась.
Артем шкрябнув збоку ножем.
- Без сумніву золото.
- Не розуміюся на цьому. – Я у свою чергу подряпав поверхню нігтем. – До цього золото бачив тільки у вигляді сережок та каблучок, знаю, що визначається по пробі а тут її навряд чи знайдемо.
- Я чув золото м’яке. У фільмах його пробують на зуб.
- То нехай вважатимемо це золотом, цю цеглину ніяк не вкусиш... пащі невистачить.
Ми поставили скриню на пеньок и деякий час бездумно розглядали з усіх боків. Не було видно навіть смуги, що розділяє кришку з корпусом.
Артем крутив її, намагаючись зрозуміти, як може відчинятись.
- Якщо це скриня, то герметика досконала, треба шукати якусь потаємну кнопку.
Артем навмання почав натискати по корпусу вістрям ножа. Кілька хвилин безрезультатних намагань, чомусь навіяли йому гумор:
- Коли у них подібні технології, то цілком можливо, що тодішні майстри додумались до фотореле, або до звукового коду, може треба щось сказати, назвати звуковий пароль, тоді і відчиниться.
Артем дістав із рюкзака лінійку, в якій була вмонтована маленька лінза, пам’ятаю колись такі випускали, не зрозуміло для чого потрібні були ці лінзи, але зараз цей незвичний винахід знадобився.
Міліметр за міліметром обстежили сторони скриньки. Вдалося розгледіти ледь помітну смугу розділення, схожу більше на рівну подряпину. Артем провів по прорізі кінцем голки, смуга стала більш помітною. Потім провів вістрям ножа.
- Є! – тихо мовив Артем, хоча в цьому тихому „є” було стільки інтонації, воно прозвучало як „еврика”.
Артем зробив потужний натиск.
Кришка підскочила.
Він обережно відкрив.
Всередині впритул лежала ще одна скриня. Артем обережно витіг її двома пальцями, вона була замотана в матерію, схожу на брезент. Скриня виготовлена із дерева.
- Наче труна Тутанхамона. – сказав я.
Ця скриня не була обладнана хитрими механізмами, закривалася як звичайна шкатулка. В середині лежав жовтий згорнутий в трубочку сувій, до якого деякий час не наважувались доторкнутись.
Я обережно торкнувся перший. Боявся, що розсиплеться на труху. А згорток міцний, сухий, зовсім не пошкоджений вологою.
- Навіть сумніву не має, що це чергова карта, - сказав Артем зважуючи знахідку на долоні. –Історія вже стає багатою на путівники.
Розгорнули.
Так і є – карта.
Ми побачили зображення змієвидних ліній, схожих на ті, що друкують в дитячій рубриці „Знайди вихід із лабіринту”, у верхньому правому кутку зображення „троянди вітрів” у якості двох перехрещених стріл, нижче намальована церква, крива річка, і написи давньослов’янською мовою.
- Схема підземних комунікацій. – Артем ткнув пальцем у „змійовик” лабіринтів. – Ось і зображення хреста, це слід розуміти, як початок ходу.
- Звідки ж Автору було про це відомо, особливо про хрест? – тепер Артемів скептицизм передавався потроху мені. І що дивно, саме коли вже щось знайшли.
Почали з’являтись сумніви.., а чи не навмисне все це хтось влаштував? Тоді навіщо?.. Можливо той самий Павло Харитоненко міг щось подібне утнути для нащадків, що мають авантюрну жилку, бо вже відомий випадок про сундук з „раритетами”. Це відбулося у шестидесятих роках, приїхала якась родичка з-за кордону, яка мала сімейну реліквію – карту, де значилося що в каразинських печерах щось сховано. Найняла людей, зайшли до печери, у вказаному місці відкопали величезну скриню. Виявилося там просто дрібний мотлох, бронзові статуетки, керамічні горщики, іржава шабля. Просто старіючий меценат таким чином пожартував над нащадками, які цю карту берегли протягом двох поколінь.
Артем почав розвіювати сумніви, що потроху накопичувались:
- Пам’ятаєш, згадувалося про копію карти, за якою була організована гепеушницька експедиція, можливо на тій карті теж була позначка на зразок хреста.
- Але ж ні масштабу, нічого, як можна орієнтуватись? На Трифоновій карті теж не було. Мабуть в ті часи не вважали таке за доцільне.
- Тут він і не потрібен, - вже з переконанням оптиміста говорив Артем. – По-перше хрест, для тих часів якнайкращий орієнтир, по-друге вказаний „хладний яр”, він і до сьогодні так називається „холодний яр”. На другій карті були вказані ось ці „темні криниці”, це майже на двадцять кілометрів нижче за течією... Можливо там навіть і ходи для цього були побудовані, або знаходився інший потаємний монастир.
- Скільки роботи і тільки для того, щоб сховати якусь скриньку... – я критично глянув на нашу знахідку.
На сьогодні вирішили припинити. Ретельно замаскувавши хід, повернулися до селища.
Зайшли до фотостудії, це єдине місце де працює ксерокс. Хвилювалися якби діваха, котра робила копію, не звернула увагу на те, що має справу з надзвичайно раритетною річчю, пам’яткою старовинної картографії якій місце в музеї. Але по байдужому обличчю фарбованої брюнетки неважко визначити, що вона б не звернула уваги навіть якщо б принесли давньоєгипетські сувої, без сумніву її більше зацікавив би який-небудь жіночий каталог, .
Пішли до мене. Де просиділи над картою всю ніч.
Як казав, зображення на карті нагадували дитячий ребус з лабіринтами. Малюнок хреста біля річки, а під ним півколом зображений хід, річка позначена назвою „Мерло”, а не „Мерла”. Відомо „Мерло” цю річку називали здавна, принаймні так вона згадується в літописах.
До озера, позначеного як „Дивъ-озеро”, веде північний хід. Ні я ні Артем нічого не чули про таке озеро, та й взагалі в тій частині лісу немає ніяких озер, цілком слушно, що воно з роками щезло, або перетворилося на болото, їх, до речі, там багато.
На сході схема монастиря, куди веде третій хід. Тоді ми натрапили на західний.
Одна із кімнат, куди вочевидь треба прийти, зображена в формі яйця, в ній малюнок того самого „хреста-чоловічка”, а зверху напис „не прідоша ко дому сєму, клєті Познанія”.
Підземний лабіринт мав незвичайну форму, щоб потрапити до загадкової кімнати потрібно постійно петляти, повертати назад, долаючи чималеньку відстань, короткий шлях був, але він позначений хрестиками, цілком природно, що це попередження про пастки. На Трифоновій карті подібне позначено черепами. Простежується певна анологія: хрести – черепа.
На ксерокопії Артем олівцем позначав безпечний маршрут. Ми нарахували вісімнадцять пасток. Потрібний хід проходив повз інші, але не пересікався з ними, це значило, що хід заглиблювався. Біля головної кімнати „кліті пізнання”, схожий на спіраль, як на кільцевій автостраді. Довжину цих підземних комунікацій визначити не можливо, із-за тієї ж відсутності масштабу. Щодо „троянди вітрів”, то Артем зробив припущення, що монастир міг належати козакам, або якомусь невідомому козацькому ордену характерників, бо перехрестя стріл – це козацький знак.
В нижньому лівому кутку був напис який „обтікала” Мерла:
„Кой си ти който досконал до веліката таіна до съда който съдърже сік на познани мисліте хорски това сікът на ябълката дръва едемската градина сікът на спокусата от знаніето съ допомагата на който Адам и Ева познаха света за добри дъла лъ Божія дар ілъ за продълженіе на темни длъ лукавия”
- Нічого не зрозумів крім слів Адам і Єва і „божий дар” ще, - сказав Артем.
- До речі у нас викладали давньослов’янську, але теж крім цих слів нічого не знаю, та і навчався я погано.
Я переписав папірець слово в слово. Хоча і не зрозуміли змісту, але для нас стало очевидним, що напис має певну значущість, грає не менш важливу роль від вказівки безпечного шляху до заповітної кімнати.
- Отже, - підсумовував Артем, - вісімнадцять пасток... І що дивно, у цьому випадку за скарбом теж полювала розбійниця. Ми маємо потужну систему охорони, входи-виходи під водою, один у монастирі, але цим ходом пройти неможливо, бо кожен хід позначений хрестиком..
- Тебе не дивує, що чекісти так багато уваги приділяли цій справі. Із-за якоїсь міфічної бібліотеки... Чому Автор прохав Руслана будь-що знищити записи?
- Тут щось інше... На скарби чи бібліотеку годі сподіватись...
- Чому? – питаю.
Артем за звичкою пошкрябав борідку.
- Ці краї не були багаті на золото, воно було, але не в розмірах тайників морських корсарів. І подібні скарби мають цінність тільки для нашого світу, для ченців золото дешевше камінця, із каменя принаймні можна іскру висікти. Тут щось інше, вони стільки під землею вовтузились, такого нарили...
- Що ж там?
- Навіть припустити не можу. Як на мою думку на той час дуже великою цінністю став би автомат „Калашникова”, або ж його детальні креслення і засоби виготовлення в тодішніх умовах.
- Значить зброя. – зробив я припущення.
- Не обов’язково механічний пристрій. Нам потрібно когось знайти, хто переклав би цей напис і щось розказав про печери. Така людина повинна бути. Автора напевне в цих краях знали.
- Тоді починаймо шукати цього Автора, трухонем місцевих краєзнавців.
VIII
Я навіть не здивувався, коли нас очікувала чергова удача у цій справі. На слід навели статті опубліковані в районній газеті ще на початку вісімдесятих. Лише кілька статей присвячених каразинським печерам, підписані В’юнником Ю.А. В редакції дізналися, що згаданий краєзнавець в тих же вісімдесятих виїхав жити до Полтавщини в місто Гадяч.
Наступного дня вранці виїхали до Гадяча. Хвилювалися тільки з того приводу, щоб цей В’юнник був досі живий.
Почалися жнива автобуси ходили не стабільно, маршрутки перевантажені, нам довелося ночувати на залізничному вокзалі в Ромнах, то ж вийшло, що майже добу добиралися до Гадяча, хоча відстань менше двохсот кілометрів.
В довідковому бюро дізналися адресу В’юнника Ю.А.
Будинок знаходився у приватному секторі (загалом у Гадячі домінує приватний сектор), як і в Лохвиці та Ромнах.
Ми спустилися з крутого пагорба, на якому за парканами посаджені городи відповідно природному нахилу, хоча видно, що люди намагалися піднімати максимально наблизити до горизонталі, а злива кожного разу робила свою справу.
Ніби вгадавши мої думки, Артем додав:
- Принаймні городи не замокають як у вас на Оболоні.
Спустились по Набережній вулиці. Підійшли за вказаною адресою.
Артем кілька разів клацнув задвижкою.
На ганок вийшла літня жінка.
- В’юнник Юхим Арсенійович тут живе? – спитав я.
- Тут, - відповіла бабця, - проходьте, зараз покличу.
Юхим Арсенійович чоловік доволі похилого віку, йому більше вісімдесяти (про це дізналися потім), однак доволі жвавий дідусь, хоч при ході і спирався на ковіньку.
- Снідали? – прозвучало замість привітання, і не дочекавшись відповіді вказав на невеличку альтанку щільно заплетену виноградом. – То й добре, мені сумно самому ранкову чарку без компанії пити.
Дещо спантеличені несподіваним прийомом, ми сіли за круглий столик, встановлений в альтанці неподалік хати під грушами.
Невдовзі господарка принесла вареної картоплі залитою смаженою цибулею, бочкових помідорів і пляшку якоїсь наливки темно-червоного кольору. Дивна гостинність, адже чужі люди. А якби ми виявилися якими-небудь інспекторами по здиранню за щось штрафів? Хоча можливо ці старі просто інтуїтивно відчувають людей, котрі прийшли не з лихом, а на свідків Єгови ми аж ніяк не схожі...
Юхим Арсенійович дав Артему пляшку, щоб той розлив у гранчики.
Це був домашній вишневий лікер.
- Давайте, за все добре! – висловив господар динамічний тост.
Я позаздрив такому живому духу, коли ми доживемо до такого віку і на нас нападе маразм, то без сумніву цього не помітимо.
Старий протягом сніданку не питав за якою справою прийшли, якби насправді прийшли просто так, то, без сумніву, й не спитав би ні про що, пішли б, як прийшли, тільки поснідавши.
- Маємо до вас справу, - кажу. – Незвичайна справа.
Юхим Арсенійович кивнув головою, що значило готовність слухати. Всівся зручніше в кріслі, ледь схиливши голову.
- Справа дуже незвичайна, ми ось прибули з Харківщини.. Маєте час?
- Скільки завгодно, юний друже, чого, а вільного часу можу навіть позичити.
- В такому разі подивіться на це.
Спочатку поклав перед ним скриню, потім щоденник, копію карти, і оригінал Трифонової карти.
Старий, побачивши скриню, спохмурнів, щось про себе говорив, ледь рухаючи губами, потім взяв щоденник. Поволі, читаючи
сторінки, я бачив як здригалися його вії. Хвилювання стало наявним коли почав читати лист Автора. Коли взяв копію карти, то взагалі зблід.
- Все ж таки сплило... – замислено мовив дід. – Ось моє слово молоді люди, залиште мене на кілька годин, сходіть до міста попийте пива. Тим часом я детальніше перегляну ваші матеріали, схоже маю що розказати. У вас, напевне, багато питань, то ж ночуватимете тут, Олександра Степанівна постелить на веранді.
Ми погодились. Видно, що справа старому краєзнавцю відома.
Залишивши його на одинці з нашими скарбами, пішли блукати містом.
В центрі зайшли до чарочної, де випили по сто і попили пива.
Повернулись через півтори години.
Юхим Арсенійович сидів під грушею неподалік альтанки на кріслі-гойдальці, чи то дрімав, чи поринув у роздуми, посмоктуючи маленьку люльку.
- Ось ви, друзі мої, - сказав і в голосі відчувався сум, вказав нам на колоду навпроти. – Все життя, розумієте, все життя намагався забути цю справу. Дурив сам себе, мовляв, все це містифікація Арнольдовича, бо документів, як він і писав, не залишив, усе знищив. Хоча я в душі вірив, що скриня, справжня скриня, існує. Я давно вже не згадую про ті події, хотів забути... і от ви, як сніг на голову, в той самий час коли маю вже три прогули на кладовищі у якості інсультів.
Юхим Арсенійович посміхнувся куточком рота.
- Погана була справа, - старий почав розкурювати люльку, яка зашкварчала, - багато людей постраждало. Він простягнув мені заздалегідь приготований розкритий конверт.
- Його звали Савченко Олександр Арнольдович. Звіртеся почерками коли маєте сумнів, саме він писав оповідання про Ксенію і Федора. Перед війною мені було дев’ятнадцять, студент з перспективою наукового фахівця кафедри історії. І ось науковий співробітник кафедри Савченко, пропонує увійти до складу експедиції, в його планах знайти щось надзвичайне, рівнозначне цінності оригіналу „Слову о Полку Ігоревім”, або „бібліотеки Ярослава”. В Наталівці в маєтку Харитоненка знайшли подібну скриню та аналогічну карту, це була сімейна реліквія, яка начеб то збереглася ще за часів його діда – Герасима Харитоненка, але на карті, як сказано в листі, насправді координоване інше, хибне місце – „Темні Криниці”, там теж був монастир, про який збереглися скупі свідчення, але жодного натяку на підземні ходи. Вони-то існували, і, як в кожному монастирі, мали певне стратегічне призначення. У багатьох виникли сумніви, щодо доцільності експедиції, здебільшого із-за Павла Харитоненка. Відомо, що цей меценат був чудернацькою особистістю, авантюристом і, напевне, маючи карту в руках, не проминув би сам обстежити те місце, та з’ясувалося Арнольдович заздалегідь зробив розвідку в Криницях і сказав, що ніяких розкопок з боку Харитоненка не було, це теж наводило на сумніви, що карта може бути фальшивкою. Дехто припустив про можливість такого варіанту, що зробив її сам Харитоненко, але потім це відкинули експерти-криміналісти, колишні царські специ. Карта має давнє походження. Масла до вогоню підливало те, що серед людей ходила тверда плітка про другу, справжню, сховану скриню.
Юхим Арсенійович припинив свою розповідь, давши знак Артему розлити у гранчики наливку, яку Олександра Степанівна поставили тут же на табуреті. Потім знову розкуривши люльку продовжив:
- Чи варто розповідати, що експедиція зазнала краху. Ми знайшли фундамент, залишки господарських побудов, і кілька підвалів. Незадовго до арешту, Арнольдович сказав, що насправді існувало два монастиря, другий приблизно в районі Чернеччини, і, мовляв, на другу експедицію у нього може не вистачити часу.
- Звідки у нього подробиці про скриню, жолудь і, тим більше, про дуб? – спитав Артем.
- Це дуже просто. Арнольдович упорядковував для Державного архіву УРСР старі документи, у сховищах натрапив на матеріали де писалося про напад Ксенії на монастир. Вона належала до знатного роду, родичка князів, документ – це допит одного із спійманих розбійників, який свідчив, що монах Федір, потрапивши в оточення зарізав, Ксенію, був забитий, а перед цим десь в степу сховав скриню, за якою полювала ватага. В іншому сховищі Арнольдович натрапив на другий документ, це своєрідний літопис, спогади сліпого ченця, який свідчив диякону Ониксію, той за його словами записував, потім передав свідчення ігумену, де йшлося про те, куди поділася святиня, там йшлося, що мніх Федір рятуючи раку, попередив братів, що сховає неподалік кам’яного хреста, і хтось із монахів дав йому паросток дуба, щоб позначив місце...
- Чекайте, чекайте, - перебив Артем, - ви сказали рака, але ж там лежали зовсім не мощі святих.
- На це теж є своє пояснення. Більшість ченців гедали, що зберігають саме мощі... То ж повернемося. Отже, кілька документів, окремо кожен собою уявляв архівну цінність і аж ніяк не пам’ятки писемності. Поєднавши їх, отримуємо певний ключ до розгадки. Після свого винаходу він намагався щезнути, кажуть вже і документи інші підготував, але був заарештований, і на другий день помер в камері, так і не викривши „енкаведешникам” таємниці. Встиг знищити документацію занотованих і упорядкованих фондів, де треба шукати необхідні документи. Апарат НКВС звісно намагався знайти код до архівних фондів, але їх тисячі, тут якась дрібна писулька могла бути ключем. Хоча вони вже, можливо, заздалегідь були вилучені самим Арнольдовичем. Йому просто таланило, та й він, як ніхто інший, розумів метафоричність літописів, які на вісімдесят відсотків – суцільна метафора, своєрідний код, бо літописці, тодішні, так би мовити, журналісти, не мали можливості відкрито висловлювати свої настрої, тому й закодовували думки всілякими метафорами. Отже, бачите, важливі документи знищив, перетворивши своє надбання на недоконаний твір, схожий на уривок із історично-пригодницької повісті.
- Тоді таке питання: - схоже у Артема вже накопичилося багато скептицизму. – Ось тут, в оповіданні сказано про знищений хід мортирним залпом, як він взагалі знав про хід, коли цієї карти в житті не бачив і, тим більше, про знищення? Яким чином дізнався? По-друге, звідки взагалі стало відомо що дуб виріс, і це саме той дуб, він міг, як сказано в оповіданні, бути затоптаний худобою ще паростком, могло й таке, що монах взагалі його не посадив, чи який інший форс-мажор вийшов?
- Про хід це очевидний факт, він мав бути у монастирі, а про мортирний залп можу тільки дещо припустити, звісно Арнольдович не знав чому монах не скористався саме цим ходом, от і припустив, що вірогідно хід був зруйнований. Є ще одна версія, це вже моя, її говорив Арнольдовичу – бачите на карті скільки пасток, очевидно із послушників ніхто не знав як пройти повз них. А Федора ченці знайшли ще живим, і поховали десь на території монастиря разом з Оксаною. „Чернеча бухта”, чи „Чернеча затока” в різні часи по різному називалося, - старий вказав на позначений хрестик, - ченці засадили цю ділянку вербами і ясенем. Могло бути, що Федір взагалі ніякого дуба не саджав, це літературна інтерпретація Арнольдовича, а посадили самі монахи. Він просто зашифрував ще один документ. А ченці просто переховали скриню, зберігати її в монастирі стало небезпечно, бо рано чи пізно з’явився б хтось на зразок Ксенії, а під дубом вона була б в безпеці.
- Руслана цього ви знали? – спитав я.
- Ні, не знав і не чув. Не пригадую навіть, щоб Арнольдович про нього згадував. Цілком слушно, що він довірив таємницю людині, котра нікому не відома, бо нас кожного викликали до НКВС, весь факультет трухнули, нескінчені обшуки і вдень і вночі.
- Як самі гадаєте, що там сховано? – спитав я. – Може бібліотека, як і в карельському варіанті?
- Не думаю. Щоб там не було, але в одному переконаний – небезпека досі наявна. На бібліотеку годі сподіватися. Напевне вам відомо скільки існує версій щодо зникнення бібліотеки Ярослава Мудрого... одні вважають, що книги розійшлись по бібліотеках монастирів та соборів, і пізніше розійшлися по державних сховищах. Цілком слушна думка, що книги вивезли уніатські митрополити до Риму. Велика книгозбірня досі зберігається в Афоні, а також у сховищах монастиря святої Катерини в Сінаї. Підручники історії досі пояснюють зникнення культурного фонду татаро-монгольським нашестям, яке начеб то на чотириста років загальмувало літописні видання. Дурниці, друзі мої, не було ніякого нашестя... Північно-Східна Русь теж потерпала від нападів, але пам’ятки літератури збереглися. Загалом Софійський собор нараховував багато бібліотек, одні гинули, інші відроджувались. Наприклад в 1169 році син Андрія Боголюбського взяв Київ і вивіз усі книги, а в 1203 році собор грабували руські князі обє’єднавшись з половцями. Не слід виключати варіант із підземеллями, ряд серйозних дослідників вважає, що книжне зібрання Софійського собору зберігається в Києво-Печерських підземеллях. А у вашому випадку не бібліотека, ні...
Старий замовчав, і кілька хвилин замислено шкварчав люлькою приховавши обличчя в диму.
- Я хочу, щоб ви мені звітували про подорож. Навіть дам племінникову відеокамеру. І бажано щоб хтось із вас вів щоденник, занотовував усі подробиці експедиції.
На знак угоди ми потисли руки.
- Обіцяємо. – сказав я.
Артем підтвердив обіцянку.
- Розкажіть про написи, - я ткнув пальцем в текст на карті, котрий так і не розібрали, - це має якесь значення, коли поліземо в підземелля?
Старий деякий час старанно протирав моноклі окулярів, видно, що збирається з думками. Потім дістав із словничка папірець з підготованим перекладом.
- Тут переміж кількох діалектів. Домінують давноьо-болгарські слова. Написано так: „Хто ти, що доторкнувся до сосуду, що містить сік пізнання світу і думок людини? Це сік яблука з дерева, що росло в Едемському саду, сік спокуси пізнання за допомогою якого Адам і Єва пізнали світ. Чи для доброї справи використаєш ти Божий дар, чи для продовження чорної справи Лукавого?”.
- Це значить всі, а тепер ми полюємо за пляшечкою із рідиною? В іншій скрині теж був подібний напис? – спитав Артем.
- Ні, там була тільки карта і ніяких натяків, про те, що шукаємо, це більше за все наводило на різні думки і сумніви. А ці „письмена” слід сприймати, як ту ж метафору. Згідно щоденника Руслана, в Карельських печерах була прихована мудрість. А в наших підземеллях скоріш за все прихована зброя.
- І я про теж говорив! – ляснув себе по коліну Артем. – Не віриться про книгарню...
- Зверніть увагу на малюнок, що на скрині і карті, - Арсенійович показав на хрест-чоловічка. – Такі залишали в своїх грамотах „каліки перехожі”. Назва про щось каже?
Я знизив плечима і заперечливо кивнув головою, а Артем згадав.
- Каліки перехожі... гм, це не ті, що Іллю Муромця на ноги підвели?
- Саме так. Вони згадуються і в літописах. Хто ж вони були насправді, можна тільки робити припущення: подорожуючі знахарі, просто жебраки... Одні дослідники вважають, що це був своєрідний клан, вони володіли таємницями первісного лікування, мали унікальні фізичні особливості, навіть левітація для них була чимось посереднім. Одні літописці описують їх як великими на зріст, це свідчить про належність до відповідної групи народності, можливо люди півночі. У вашому випадку невідомо хто саме стояв за цією таємницею, тут наявне змішування традицій. Подібні карти складали козаки, одні написи болгарською, інші давньо-українською. Скриню виготовив великий майстер, можливо мешканець далекого на сходу про це свідчить складна конструкція замка, що передбачає дуже високі технології. Важко сказати кому належав монастир, можливо якась група монахів, що на зразок тамплієрів оберігала свою таємницю від зовнішнього світу. Своєрідні гностики, якщо можна так сказати...
Арсенійович дав знак розлити ще по одній чарці. Свою випив одним ковтком. Потім мовчки курив. Я звернув увагу, що при забиває третю люльку, мені подумалося для його віку це забагато.
- Я дам вам одну пораду хлопці, - вказівним пальцем вказав на скриню і ледь штовхнув її, - будьте обережні з подібними речами. Я хоча й матеріаліст, однак існує хлопці, непізнане, непояснене, якщо бажаєте. Кожна річ несе певну інформацію. Зараз починають серйозно ставитися до метафізики. Отож обережніше зі знахідками, не тягніть на гору все, що заманеться і не дай боже вам забрати щось у мертвих. Скриню, якщо не проти, залиште, зроблю детальніші дослідження.
Ми були не проти. Скриню, щоденник і Трифонову карту залишили старому нехай досліджує.
- Можете щось сказати про пастки? – спитав Артем.
- У шістдесят першому ми заглиблювались у печери Каразинського саду. Знаходили кілька недіючих, але одна спрацювала, на щастя ніхто не постраждав, це була вовча яма, підлога провалювалася і ставала на місце, а той, кому не пощастило б, потрапляв між двома валами обладнаними гострими металевими шипами довжиною по тридцять сантиметрів, одним словом за якусь мить перетворювався на фарш. Інші пастки – самостріли, котрі з роками втратили свої смертоносні якості, інші казали, що бачили і ножі у вигляді гільйотини, що мали розсікти людину навпіл, та ми таких не зустрічали. Але основна родзинка – це лабіринти, ходи можуть в деяких місцях бути так заплутані, що навіть крейда на стінах не допоможе. Раджу взяти з собою шести, на кінець прив’яжіть важіль. У вашому випадку, гадаю, пастки зроблені на совість і досі не втратили свого призначення, не дивуйтеся коли з’ясується, що ходи, в прямому розумінні, заміновані. Тут працювали майстри. Зверніть увагу – хід до кімнати, з позначкою „Кліть пізнання”, спіраллю опускається вниз, цілком можливо знаходиться нижче рівня води, нижче „Див-озера”, та й два виходи, згідно документів, побудовані під водою. Для тих часів це показник високого технологічного розвитку. Ось із монастиря взагалі не можливо пройти не проминувши жодної пастки, немає вільного проходу. Що це може значити як гадаєте?
- Значить що пастки можуть вимикатись, - припустив я.
- Так і є. В монастирі без сумніву хід був замаскований, враховуючи думку Арнольдовича і тодішню специфіку скоріш за все був на дні криниці. Знаєте, я виріс у Качалівці, саме там знаходився цей монастир, але про це я дізнався уже коли став дорослим, я бачив фундамент, монастир кажуть був дерев’янний, стіни частково із цегли, якихось свідчень про це я не знайшов ніде, тільки розповіді, що переходили поколіннями. Старі припускали, що там знаходився князів палац, а про існування монастиря вже ніхто і не знав, про це я вже довідався коли з Арнольдовичем зайнялися цією клятою справою...
- Зараз залишилось щось? – спитав я.
- Все давно під землею. Фундамент можливо знайти, а хід годі й шукати, навіть провалля вже давно затягнулися.
- Наша експедиція може бути безглуздою, - сказав Артем, - немає гарантій, що наші ходи вже давно не обрушились.
- Не думаю. Будівники добре розумілися на гідроізоляції, а вже як зберегти підземні комунікації на століття... Зверніть увагу на вхід до „кліті пізнання”, прямо на вході хрестик. Враховуючи тодішню систему безпеки, то саме в цьому місці мають упасти грати з загостреними штирями щоб проткнути небажаного гостя, або стіна опуститься і замурує кімнату і того хто там залишиться. Те, що буде в кімнаті зразу не хапайте.
- Мені ще одна деталь незрозуміла, - сказав Артем, - ті, хто під землею, і ті, хто захищали монастир, одні і ті ж, чи під землею жили якісь інші монахи зі своїми правилами? Чому тоді зразу не сховати скриню в підземеллі?
- Скоріш за все на той час підземелля вже було пусте і охоронялося тільки з зовні, монахи проникали в середину, але не заглиблювалися до кімнати зі значком, над нею своєрідне табу „не прідоша ко дому сему клеті познання”. Можливо якісь стражі і були всередині і монахи їх підгодовували, хоча вони в їжі не вибагливі, наприклад затворники Печерських Лавр вирощували особливі гриби. Думаю після зникнення карти, більше не набирали „новобранців”, залишивши таємницю, можна сказати, напризволяще, сподіваючись що час зробить свою справу, сховає печери назавжди. Може хлопці, бути й таке, що монахи зробили підземелля ще неприступнішими, настановивши нових пасток після того, як карта була схована.
- Ви вмієте заспокоїти, - поморщився Артем, який від наливки добре захмелів.
Рано вранці дід провів нас до вокзалу, на прощання в котре побажав нам бути обережними.
ІХ
Півтора тижні довелося вигрібати землю і цеглу роблячи нору під дубом. Хід був замулений, але проповзти на колінах можна було. Від дуба ми розчищали хід ще метрів сім, доки хід не розширився до розмірів, що можна було стати на повний зріст.
До експедиційного обладнання додали ще термометр і причандалля для факелу: гас, натерте мило і брезентові стрічки.
Перші кадри зйомки. Це спуск в підземелля. Знімав спочатку я. Артем шестом із ліщини тикав навпомацки у землю і стіни. Ліхтар камери недостатньо широко освітлював навколо, все із-за побудови підземелля, тому здебільшого ми не бачили куди потрапляє шест.
Я зробив крейдою на стіні позначку.
Артем пішов далі, простукуючи попереду шестом. Я ж робив через кожний метр позначки на лівій стіні, правицею тримав камеру. Раптом рука провалилась в порожнечу.
- Артеме, тут ми здається пропустили хід.
Ми звірились з картою. Якщо тут хід то нам потрібно саме повернути інакше попереду пастка. Але чому ми не помітили?
- Інженерна хитрість, - сказав Артем уважно вивчаючи стіну. – Зверни увагу як викладена цегла. Оптичний обман...
Цегла була викладена так, що бокового ходу, який вів ліворуч і назад, при прямому промені зовсім не видно, кладка здавалася суцільною, задля оптичної омани були виготовлені особливі цеглини, якими обкладена арка ходу, вони трохи більші, і поступово зменшувалися до стандартних розмірів, створюючи для зору звичайну перспективу рівної стіни. Так, що розгледіти цей хід не можливо, коли Артем зайшов в цей хід, з боку здалося ніби він розчинився в повітрі.
- Дійсно дивно, - кажу, - подібні фокуси у свій – це породження легенд. Якщо це квіточки, то уявляю які ягідки очікують...
- Девіду Коперфілду можна продати. На справжній кландайк натрапили і інженерні технології... йдемо уважніше...
Хід, що вів нас повз дві пастки виявився вузьким і вигнутим наче дуга, з шестами йти стало не зручно, вони неприємно чиргикали по стіні. Неприємно тому, що здавалося старі стіни можуть обрушитись, а хід тим часом заглиблювався, потім звужувався і ми вже йшли боком. Довелося облишити наплічники, і йти з самими шестами. Так пройшли метрів двадцять. Доки хід не розширився і ми вийшли на, так би мовити, „роздоріжжя”, хід прямо і назад, куди ми ледь не зайшли, саме цим ходом дві пастки. Я пішов за наплічниками. Коли повернувся Артем мені вказав на стіну, де я побачив глиняну табличку з написом – „ Мніх Ілія”.
- Могила, - кажу.
- Скит. Вони самі рили нори-келії і замуровувалися, залишаючи одну дірку для цеглини куди їм подавали миску з їжею. Так тривало доки миска кілька днів залишалась недоторканою, це значило схимник вмер, дірку закладали цеглиною.
Пішли далі. Нам треба йти північно-східним напрямком, потрібно проминути ще одне перехрестя і один поворот. Неподалік цього перехрестя „кімната-молільня”, всього десяток метрів, але її охороняють аж три пастки, а так доведеться робити чималенький гак, і невідомо, чи уцілів безпечний шлях.
Я знімав, Артем робив позначки крейдою, міряв кроки і занотовував у записничок. З льоскою ми вирішили доки не клопотатись, поки що ходи не настільки заплутані, достатньо і позначок крейдою.
Ми присіли на перехресті, довго світили в небезпечний хід. Приблизно підрахували, що безпечним ходом йти доволі далеко, якщо вірити карті, то повинні дійти аж до Качалівки, а це не менше п’яти кілометрів, та ще й під землею. Бо хід простягається до схематичного монастиря, який був, за словами Арсенійовича, саме в Качалівці.
Після тривалого обговорення ситуації, вирішили все ж таки спробувати „вимкнути” пастку, принаймні ми недалеко від входу.
Зйомку ми припинили. Прив’завши до шеста дві цеглини почали простукувати нею підлогу. У мене з’явилися сумніви щодо пастки:
- Артеме, а коли потаємна кнопка розрахована на середню вагу людини, на зразок протипіхотної міни і двох цеглин буде замало?
- Не виключно, нам треба повзти.
(далі буде)
