(продовження)
2 Червень
Я виміняв Триворшин револьвер на оленячу куртку, три літри гасу і пакунок сухого спирту.
Після обіду вирушили.
Еліас водив нас стежинами, які так круто петляли, що здавалося ми топчемося на одному місці.
- За нами йдуть, - сказав Еліас, вдивляючись з пагорба кудись вдалину над простором тайги. – У них собаки.
- Звідки знаєш? – здивувався я.
Це повідомлення аж ніяк не тішило, я гадав, що принаймні ми маємо в запасі кілька днів. Ми з Маті почали знову змочувати гасом одежу.
- Дурниці все, - казав Еліас, - собак це може і зіб’є, але серед них мисливець-промисловик, саме по цьому запаху і знайдуть.
- А про мисливця звідки знаєш? – спитав Маті.
- Вони пішли не через озеро, як ви, а обійшли болотами, там могла пройти тільки досвідчена людина.
Південь. День наступний.
Лише вночі на кілька годин робили невеличкий привал. Пройшли коли не більше сотні миль. Ніколи ще стільки багато не ходив, воно б іще нічого, якби по рівному...
Ось ми біля „славетних” Чорних каменів. На карті позначений череп, щодо цього Еліас припустив, що можливо це вказівка пастки, тому попрохав бути обережними і ступати далі за ним слід в слід. Я навіщось зняв з плеча „маузер” і тримав його на поготові. Мені до нестями страшно.
Пішли ледь помітною стежиною поміж величезних брил крізь ущелину. Першим йшов Еліас, за ним я. Раптом провідник зупинився і наказав нам не рухатись. Деякий час уважно щось вивчав на землі.
- Ступайте по каменях на які покажу, тут вовчі ями.
Ми почали перестрибувати з одного камінця на другий. Я нічого не бачив, Маті теж. Коли обійшли невидиму небезпеку, Еліас показав невеличке провалля, за каменем. Я зазирнув вниз і здригнувся, в ямі був людський скелет, розтяганий, птахами, побачив частину таза, ребер і черп. Спочатку його й розгледіти важко, кістяк якийсь сірий, майже зливався з землею і кілками, що стирчали із землі.
- Коли він впав на кілок, він був ще живий, - сказав Еліас, - гадаю нещасний довго вмирав. Подібних картин тут багато, дивіться не поповніть колекцію, будьте уважні як ніколи.
Я перехрестився. Це була одна із „вовчих ям” котра у свій час спрацювала. Звернув увагу, що всі вони під нахилом і побачити їх, коли йдеш у напрямку чорних каменів, важкувато, це може тільки Еліас, можна потрапити до вже відпрацьованої пастки. Більшість подібних пасток має природне походження, тут дійсно наче сама природа захищає якусь таємницю. Еліас сказав, що ці місця здавна мають погану славу, існує легенда про злих духів, які тут мешкають, і мстяться кожному, хто насмілиться порушити спокій.
Місцевість і без легенд дуже небезпечна. Дякувати богові, що послав нам Еліаса.
Потім ми перейшли болото, йшли за Еліасом слід в слід, мене підсмоктало, Маті на ремні витягнув. Далі потрібно йти по краю урвища притискаючись до скелі. Дуже заважали наплічники. Я намагався не дивитись в низ, бо по камінцях, які падали і довго чулося їхнє гуркотіння, визначалась чималенька глибина, навіть не чутно їх приземлення. Без сумніву, в низу можна знайти чимало людських кісток, і щоб не поповнити жахливу колекцію потрібно бути якомога уважнішим.
Коли вибрались на рівнину. Це дійсно чудо, що пройшли цю небезпечну відстань. Маті спитав Еліаса, як щодо зворотного шляху, Еліас відповів, що підемо болотами, головне добратися до річки, і вниз річкою до першого населеного пункту, це може зайняти кілька місяців. Щодо мене, то нехай краще кілька місяців зайвих поблукаю по болотах тільки б не повертатися цим шляхом, якщо тут і сховані скарби, то місце дуже зручне, тільки не зрозуміло, як їх взагалі транспортували.
Ми влаштували привал. Маті розвів вогнище, я почистив зброю і пишу пережиті спогади.
- Чому „Чорні камені”? – спитав я Еліаса.
- „Чорні” – можливо з чорнотою смерті пов’язані, вже казав в ці місця ніхто не ходить, навіть звірина не водиться. Точно не можу сказати...
- Чому пішов з нами?
Еліас посміхнувся і проігнорував питання.
- Чекайте, тут, - сказав він, в глянув на скелю, що на півдні. – Нам потрібно до озера Кенто, я колись рибалив на західних берегах, наші камені десь там, треба знайти знак.
Який знак він не пояснив, та я здогадався, що мова йдеться про ту ж вутячу лапку.
Невдовзі він повернувся.
- Я знайшов це місце. Знак на камені, як і на тому, що в нашій затоці. З самого дитинства знав, що за цими знаками криється таємниця легенди про Трифона і від тоді мрію її розгадати. Ось тобі і відповідь на твоє питання.
Ми вирушили негайно до місця, де Еліас знайшов брилу з магічним знаком лапки. Камені дійсно були чорні, три величезних валуна стояли вряд, наче цей стрій не природного походження, а хтось колись штучно встановив їх. І, головне, дійсно чорні. Був би я геологом, то напевне визначив би, що це якась особлива порода. Наче три величезні вуглини...
Еліас почав здирати з одного мох і показав знайомий знак. Я позаздрив спостережливості мого товариша, його мисливському оку, я б сотні разів все обдивився б, а знак на камені не знайшов би.
Отже ми на місці, тільки невідомо що робити далі, що шукати...
Почали уважно обстежувати навколо брили. Одним боком присунута до скелі, західний бік завалений камінням. Почали розбирати. На це пішло більше години. Працювали почергово, через кожні десять хвилин по черзі йшли на варту.
Мені довелося завершити розгрібання.
Надибали на іржавий металевий лист, який у трьох ледь зрушили з місця, під ним був люк, який відповідав усім уявним мною стандартам про які часто читав у пригодницьких романах, зроблений із якогось міцного темного дерева, оббитий залізними листами і заклепками. Хід вів вниз під скелю.
Відкривання зайняло теж чимало клопоту. Ми б використали гранату, але зайвий шум скоротить нашу зустріч з Триворшою. Сокирою і багнетом вдалося піддіти кришку.
- Тепер чекайте, не відкривайте зразу, - сказав Еліас і припав до землі зазирнув в утворену щілину.
Присвітив ліхтариком, довго вдивлявся у темну щілину. Потім витіг із халяви ніж і щось перерізав в середині. Знаком наказав підняти люк. В середину вела вузька крута печера з маленькими сходинами, наче спуск до підвалу. Еліас показав нам шматок перерізаної мотузки.
- Навіть двісті років назад ходи мінували, - сказав він і показав вниз. – Там можливо самопал, або самостріл, так, що сюрпризів може ще буде, давайте уважніше...
Першим до печери почав спускатися Еліас, присвічуючи шлях англійським ліхтариком, ми з Маті скористалися смолоскипами. Підземна печера була вузька і низька, не більше двох аршин висотою. Я малий на зріст відчував незручності при пересуванні, а велетні Маті з Еліасом звісно потерпали...
Як тільки-но скінчилися сходини, стало просторіше, та зразу на східницях надибали на якийсь предмет, який обережно почав обстежувати Еліас.
Це був не самостріл і не самопал, а крупнокаліберна мортира шістнадцятого сторіччя. Я подивився на спусковий механізм, він повинен був спрацювати за рахунок детонації невеличкого молотка по кременю, замість пружини у якого була важіль. Іскра повинна запалити порох на поличці.
Еліас узяв порох, лизнув потім понюхав. Підніс до мого смолоскипа. На диво порох зашипів і загорівся.
- Ті хто це зробили, зналися на хімії, - сказав Еліас, - порох досі не розклався, навіть волога не бере. Якби механізм спуску був досконалішим неодмінно вибухнуло б, вони використовували металевий дріт обтягнутий шкірою, щось подібне почали робити зовсім недавно. На щастя залізо згнило.
Облишивши першу пастку, вирушили далі. Шлях наш лежав у північно-східному напрямку. Я замикаючий. Почувався вельми моторошно. Постійно озирався в темряву, все здавалося що хтось наступає на п’яти. Темрява якась незвична, враження наче хтось окутав легкою ковдрою.
Невдовзі зайшли в простору кімнату, висічену просто в камені, де знайшли двері, які мали на горі закруглену форму, такі бувають в церквах, і теж заклепані залізом. Ми їх уважно обстежили і з’ясували, що там внутрішній замок.
- Тут заночуємо, - сказав Еліас показуючи на вогонь смолоскипа, - добра вентиляція, можна розвести багаття. Дим витягує кудись в глибину печери. Їхні собаки нас не почують.
Ночувати в цьому склепі було якось страшнувато, але робити нічого, зовні могла очікувати небезпека, хоча від Тривора ми відірвалися, і маємо дня два, однак підстрахуватись варто, її ведуть слідопити і собаки, тим більше потрібно якомога швидше зламати двері.
Ми вийшли із печери, почали маскувати лаз. В першу чергу сховали металеву пластину, хід обклали камінням і накидали зверху гнилушок. Доки ми з Маті виконували вказівки Еліаса, сам він пішов на розвідку. Повернувся через три години.
- Я бачив їх, вони не далеко, тридцять три чоловіка. Двох втратили на перевалі, котрі пішли по наших слідах і натрапили на живі камені, стежини назад тепер і для нас немає, тому пішли через скелі, у них є обладнання. Чотири пса. На деякий час їх збив зі сліду. Перехід займе у них цілий день, то ж маємо поспішати, у нас ніч і приблизно шість годин.
- А наші обманки? – спитав я.
- Вона бачила щоденник, а ти там зазначив про чорні камені. Вони тут як маятники. То ж поспішаймо.
У радіусі половини милі навколо входу ми розсипали тютюн, плутали сліди імітуючи подорож в іншому напрямку. Знак на валуні заліпили мохом і грязюкою.
Потім спустилися до печери, закривши за собою люк, з’ясувалося, що він закривався з середини на задвижку.
- Тут має бути інший вихід, - сказав я. – На карті щось написано про якийсь шлях в південно-східному напрямку. Здається він виходить в озері.
Біля дверей розвели багаття. Дим дійсно витягувало в протилежний від люку бік, його затягувало в щілини між скелями. В печері було хоч і прохолодно, але достатньо сухо. Еліас це пояснював гарною вентиляцією і відсутністю вологи.
Замок із дверей почали видовбувати багнетом, сокирою і ножами. Не піддавалася металева скоба, що слугувала внутрішнім засувом, зачинено з другого боку. Це вже свідчило про наявність другого виходу. Хоча могло бути і таке, що хтось добровільно зачинився в середині... Заклепки так міцьно сиділи в дереві, а дерево теж не уступало металові. За годину кропіткої роботи нам вдалося виколупати кілька клепок і дібратися до внутрішнього засуву, так, що можна почати його перепилювати. У нас був тільки невеличкий напилок, яким по черзі почали пиляти металеву дужку.
Першим почав Маті. Я підмінив його через сорок хвилин.
Не знаю зараз яке число.
Напилок призначений щоб підправляти ніж коли залижеться, і аж ніяк не перепилювати засуви виготовлені із добротного металу, мабуть каленого-перекаленого. За дві години роботи перепиляли лише третину.
Еліас цим часом знову пішов на розвідку. Повернувся з забитим зайцем, якого спіймав на аркан. За якусь мить здер шкуру наштрикнув на багнет гвинтівки, потім смажив на вогні.
- Вони збилися зі сліду, - казав Еліас не відриваючи погляду від вогнища. – Шукають нас на сході. За шість верст звідси стали табором. У них два кулемети. Ми можемо прослизнути повз них.
- А якщо знайдемо за цими дверима, щось таке що важко нести? – спитав Маті.
- Я готовий до того, що ми взагалі підемо звідси з пустими руками.
За цією фразою дещо криється, я зрозумів, що Еліас знає більше ніж здається.
Еліас замінив мене біля дверей. Я сів біля вогнища поїв зайчатини, щоб не застудитись зробив кілька ковтків спирту. Маті спав під стіною, повернувши спину до вогнища.
Зараз під палахкотіючому освітленні дописую денні спогади.
Ранок. (мабуть ранок).
Я не помітив як заснув. Маті вже прокинувся, доїдав залишки зайчатини з сухарями. Еліас закінчував з дверима.
У мене від хвилювання закалатало серце.
Двері погано піддавалися, бо петлі перетворилися у суцільну корозійну масу. Невдовзі ми зайшли до просторої кімнати з дерев’янною підлогою. Коли запалили ще кілька смолоскипів, стало видніше. Під стінами стояли величезні скрині. Стіни і стеля обшиті деревом, яке з роками почорніло, але не втратило свою міць.
Я підійшов до найближчої скрині, відкинув гак і обережно підняв кришку. Відчув запах старої матерії, який буває в комодах. Взяв предмет щільно загорнутий в матерію і перев’язаний навхрест мотузкою. Здивував той факт, що матерія зовсім не підпала під стан природного розпаду, судячи по запаху, її колись просмоктували в якомусь розчині.
Ще не розгорнувши матерію я вже відчув, що там книга, судячи з усього інші предмети в скрині теж книги. Тим часом Маті з Еліасом почали обстежувати інші скрині. Результат один – скрізь були книги. Всього нарахували сім скринь.
- Іншого годі було сподіватися, - спокійно мовив Еліас, - скарб Трифона – це знання, коли і було золото, то старець перетворив його ось в це...
Еліас обвів рукою скрині.
- Незрозуміло написано, не як в церковних книжках - сказав Маті показуючи розгорнуту книгу.
Я взяв.
- Рукописна. Здається латиною, - я полистав ще кілька сторінок, повернув Маті, - тут рідкісні книги.
За кілька годин ми знайшли безліч літературних пам’яток. Тут були арабські сувої (принаймні я так подумав), знайшли манускрипти з ієрогліфами чи то китайськими, чи японськими, одним словом, щось східне, були глиняні горщики з написами, я навіть гадки не мав, що книги були і в такому вигляді. Також знайшли скриню з манускриптами, я зразу визначив, що написано єврейською мовою.
- І що з цим робити? – спитав Еліас. Я відчував по його інтонації, що він вже знає відповідь, просто очікує нашу думку.
- Цій бібліотеці немає ціни, - сказав я. – Скажу більше, одна з цих книжок могла б нам принести чималеньке багатство, хоча б ось, - я взяв одну книгу палітурка якої була оздоблена золотом, - безумовно має цінність не тільки як давня книга... однак ми знаємо що прийшли не за цим... Принаймні знаю, що не за золотом прийшов Маті, ти Еліас розказував, що бажаєш розкрити таємницю котра не давала спокою з дитинства... а я... Я все життя був авантюристом, не відмовився б від кількох золотих, однак вважаю, що все це потрібно залишити тут. Якщо ми винесемо зовні, то бібліотека щезне з лиця землі...
Хлопці мене мовчки слухали, в напівтемряві не міг розгледіти їхні обличчя, але голову на відсіч, що відчував їхні думки, вони погоджувались.
Я трохи помовчав, потім продовжив:
- Я можу змалювати приблизне майбутнє цього скарбу якщо ми хоч одну книжку винесемо нагору. При чека зараз існує служба, котра займається саме подібними речами. Очолює її Яків Блюмкін. Це значить бібліотека буде продана за кордон, а на вилучені гроші комісарські пани жируватимуть зі шльондрами в дорогих маєтках. Це краща доля бібліотеки, гірша очікує, коли сюди потраплять Триворшині головорізи, вони сподіваються знайти золото, чи діаманти, а коли замість очікуваного знайдуть книжки то пустять їх на самокрутки і до вітру ходитимуть, ця здобич у якості оздоблених палітурок піде хіба що на нові зуби всьому загону. То ж пропозиція така: давайте облишимо це місце до кращих часів, кожен з нас заповідатиме нащадкам що бібліотека побаче світ тільки в тому разі, коли виникне можливість дійсно стати надбанням народу. А до цього пропоную поставити на карті нові черепа. Ми замінуємо ходи. У нас чотири гранати. Цього достатньо щоб спинити небажаних гостей...
Я не мав сумніву, що мої товариші мене підтримають. Угоду ми зміцнили клятвою і потисканням рук.
Приблизно через дві години після відпочинку.
Ми уважно обстежили кімнату, прискіпливо обстукуючи стіни. Як і сподівалися, знайшли другий хід. Люк був на підлозі під північною стіною.
Хід йшов під стіною і мав штучне походження, по ньому можна пролізти тільки навколішки. На стінах видно сліди видовбування. Вочевидь не один місяць титанічної праці колись було тут витрачено, а працювати можливо тільки одному, самому довбати, самому вигрібати відпрацьований щебінь... Навряд чи у Трифона були в такій справі помічники.
Хід вів вниз і невдовзі ми вилізли в печеру природного походження. Еліас знайшов розтяжку, вона приводила до дії оригінальний самостріл, це лук, який одноразово випускав шість стріл. Заради розваги , відійшли в безпечне місце, Еліас кинув на розтяжку камінь, пастка не спрацювала. Подібних ми знайшли ще вісім. Жодна не працювала.
Прийшли до неглибокої криниці, де хід закінчувався.
- Це другий вихід, - пояснив Еліас, - за скелею озеро Кенто. Треба пірнути.
Як і слід було того чекати добровольцем-першопрохідником визвався Еліас. Він зняв всю одежу. Почав поступово опускатися по каміннях до темного водяного отвору. Я торкнувся води... крижана.
Еліас пірнув, ми з Маті запалили зайві смолоскипи, щоб ліпше освітлювати шлях, хоча навряд це допоможе Еліасу.
Його не було хвилини три, для нас вони вилилися ледь не в півгодини.
- Є вихід.
Еліас почав старанно розтиратися сухою сорочкою.
- Виходить між скелями в озері, я чув їхніх собак, вони вже близько.
- Ми зі спорядженням зможемо пройти цей хід? – спитав я.
- Легко. Тут не глибоко, і не далеко, аршин десять, до того ж кілька повітряних пробок.
Ми вирішили ще на деякий час залишитись в печері. Запасів харчів і палива достатньо, на місяць. Раз є другий вихід, то вирішили замінувати той, через який зайшли.
Я встановив гранату під стелею, запхнувши її в щилину, розігнув вусики, прив’язав дріт, другий кінець в натяжку причепив до люка. Потім ми розібрали заряд мортири, вона була заряджена добрим зарядом шрапнелі, судячи із кількості вибухівки, гармата була розрахована не на постріл, а на потужний ціле направлений вибух. Порох хоч слабенько, але горів. Встановили новий вибухувач у якості капсуля на полиці і нового пороху, детонатором слугувала друга граната, котру теж встановили на розтяжку. Перезарядили мортиру заново і підтягнули її ближче до люка.
Через кілька годин в бібліотеці Трифона.
При світлі саморобних каганців, які Маті виготовив із гільз гвинтівки вивчали старовинні книги.
Я гортаю цупкі сторінки старовинної книги, написано давньослов’янською мовою, як в церковних книжках, у бабусі були книги, якийсь відсоток тексту зрозуміти можна.
Десь біля години читав і намагався зрозуміти один літопис із якого зрозумів, що мова йдеться про якогось князя Давида Юрієвича, котрий ходив в поход по річці Оці проти дикого народу, згідно тексту, цю експедицію постійно переслідувала погана погода і князь приніс в жертву гусака.( прим. мова йдеться про Муромського князя Давида який правив з 1203 по 1228). Еліас щодо цього пояснив, що під „диким народом” вочевидь слід розуміти мордовські племена, які досі намагаються триматися осторонь від руських і по мірі наближення до їхніх поселень заглиблюються в ліси. Особисто мені це відомо, від інших продзагонівців чув, що саме вздовж Оки неможливо виконати план по харчовій заготівлі. На карті вказано село яке вносять в обов’язковий план, призначається норма вилученого. Продзагонівці приходять туди, а села немає, зате постійно натикались на поселення, котрі не вказані в жодній карті і відомості. Доки складається новий план, поселення щезає з лиця землі.
Що ж до жертвенного гусака, то Еліас пояснив так:
- У нас таке теж є, шамани за винагороду роблять погоду, потрібен вітер для вітрил – будь ласка, на це є своя ціна, щоб припинилася тривала злива – теж можливо. Хоч спрацьовує не часто, однак до шаманів все одно ходять. А мордвини, незважаючи на християнство, зберегли традиції жертвоприношення і до сьогодні. Наших шаманів залишилося мало, але вони теж є. Традиції не викорінюються...
На другу добу.
Це сталося мабуть вночі. Ми прокинулися від землетрусу. Зі стелі посипався щебінь. Ми спали в кімнаті-бібліотеці на скринях. Трухнуло так, що я впав на підлогу. З спросоння спочатку не збагнули що трапилося. Вибухнуло за дверима це однозначно.
Еліас відсунув скриню, що підпирала двері і повільно прочинив. В кімнату миттєво увірвалося гаряче повітря з пилом.
Отаманка все ж знайшла люк і вона, або хтось із ватаги постраждали коли намагалися його відкрити...
Ми пішли подивитися до обвалу.
Схоже окрім нашої пастки спрацювала нами не помічена, обвал був такий потужний, що розібрати його без механічних засобів неможливо, вочевидь печера для цього була вже підготована.
Мене раптом кинуло в холодний піт від однієї думки, що коли і хід через криницю від детонації обрушився. В такому разі ми живцем поховали самі себе.
У нас залишилося ще дві гранати, які вирішили встановити біля другого входу, якщо він звісно уцілів. Це пішов з’ясовувати Еліас. Невдовзі повернувся з втішною звісткою – хід не постраждав.
Що ж... ми натягали в бібліотеку каміння, і заклали двері з середини. Потім біля криниці встановили дві розтяжки.
Першим пірнув Еліас прив’язавшись мотузочкою, по якій ми мали йти під водою.
До крижаної води швидко звик. Було страшно пірнати в темряву, мене пройняв неабиякий страх. Коли спустився до печери теж боявся, а тут зовсім інший страх, окрім того що холодний морок ще й дихати нічим.
Маті залишався в печері, він прив’язував до другої мотузки речі загорнуті в непромокний плащ, які ми перетягли через підводний прохід. Потім виринув і сам.
На дворі була ніч. Одежа незважаючи на гумовий плащ підмокла, добре, що білизна залишилася сухою.
Ми швидко рушили в північно-східному напрямку, вздовж скелястого берега і заглибилися в ліс. Відірвавшись милі на дві зупинилися біля річки, де розвели багаття і просушили одяг. Залишками гасу ми протерли зброю.
Ранок.
Одежа як слід ще не просушилася, як вдалині почули собак.
- Ось так, - замислено мовив Еліас. – Вона знову натрапила на слід, вочевидь прочесали берег.
Поспіхом почали збиратися. Маті на чому світ стоїть лаяв німців, які, на його думку, принесли в ці краї традицію полювання з собаками. Ми мерщій побігли за Еліасом, старий мисливець мав нас виручити... Він сказав що потрібно встигнути добігти до ущелини і там дати бій, інакше ніяк.
Собаки нас наздогнали швидше, вірніше одна собака. Я ледь встиг витягти „маузер” із кобури. Зробив два постріли в пса, який вже стрибнув і був в повітрі, одна куля влучила в бік, я бачив як відірвало шматок шкіри і бризнула кров.
Собака мене збила з ніг і була ще жива, я встиг схопити її за загривок і не давати вчепитися іклами мені в горло. На допомогу прийшов Маті, він відтягнув пса за хвіст і розбив прикладом тварині череп.
В ущелині на завищенні ми зайняли оборону. Я приготував гвинтівку, пристебнув до „маузера” кобуру. Місце вибрали добре, в оточення не візьмеш, але у нас обмежений боєзапас. Більшість набоїв у нас пішло на обмін і дещо залишили в тайниках, бо з самого початку з собою брали тільки для обміну та випадкового полювання і аж ніяк не розраховували на бойові дії .
- Нехай Еліас стріляє, - звернувся я до Маті. – Ми з тобою тільки в крайньому випадку, коли остаточно будемо переконані, що влучимо.
Маті схвально кивнув.
- Ви теж намагайтесь хоча б поранити, - казав Еліас, - поранення це все одно, що смерть, вони не будуть тягатися з пораненими. Їх вже значно менше, вони втратили людей під час вибуху.
Триворшині хлопці з’явилися із гущавини обережно: вибігали по одному і залягали за каміннями, беручи на мушку наші засідки, відчувалася військова підготовка.
Еліас зробив перший постріл, влучив у переслідувача, який вибіг із кущів, куля влучила в груди, він впав на спину. По камінню цокаючи падала відпрацьована гільза, я нічого не чув крім цього цок... цок.... це була лише мить гробової тиші, і тут почалася вакханалія. Із гущавини відкрили шквальний вогонь. Зацокотів кулемет „люйс”. На нас водоспадом посипалося дрібне каміння, добре кулі не рикошетили, Еліас і це передбачив, зробив засідку де скеля під нахилом і рикошетні кулі лягали позаду нас.
Доки ми прикипали до каміння не в змозі висунути із укриття навіть палець, бандити робили перебіжки. Чутно було як десь гавкав собака.
Їх не можна було підпустити до „мертвої зони”, де ми не зможемо взяти на приціл. Я наважився на ризик підняти голову. Прицілився в першого, який був найближче і вже підводився для перебіжки. Моя куля влучила йому в бік. Швидко перезарядивши прицілився в іншого, який вибіг із лісу, в цього не влучив, зате його підстрелив Еліас. Маті теж одного підстрелив.
Кулі кулемета іскрили об каміння зовсім поруч. Щебенем розміром з яйце куріпки вдарило мені в лоба так, що в мене потемніло в очах. Спробував знову прицілитися, та кров несподівано залила праве око. Запекло.
- Треба відступати! – закричав Маті.
- Ні! – заперечив я. – Трохи почекаємо, у них теж боєзапас небезмежний, на один наш постріл вони витрачають сотні набоїв.
На якусь мить стрілянина припинилась. Я поставив прицільну рамку на рисочці 500 і взяв на приціл кущі, звідки чувся гавкіт і здригалися листя. Ось начеб то, з’явилося обличчя... Палець наче сам натиснув на гачок. Почувся зойк, в кущах почалася метушня, потім вибігла вівчарка за якою волочився мотузок і побігла в наш бік. Відповз, притисся спиною до каменів і приготував „маузер”. По нас знову відкрили вогонь.
- Припинити! – почувся відчайдушний жіночий крик.
Але було запізно, почулося собаче вищання.
Вони випадково підстрелили свого може єдиного слідопита.
- Тепер можна і відступити, - сказав я.
- З собою беремо тільки зброю і теплі речі! – порадив Еліас.
Ми залишили запас провізії: крупи, солоного м’яса, сподіваючись на багатство лісів і озер, але найбільше на мисливський талант Еліаса.
Ніч.
Ми відірвалися від погоні. Еліас сказав, що у Триворші зараз не більше десяти чоловік, можливо і менше.
- Вони виснажені і знервовані. – казав Еліас, жуючи травинку, замислившись дивився у вогонь. – Ми їх ще більше деморалізуємо. Пожертвуємо однією гвинтівкою, вона все одно зайва. Ти Руслане, легко обійдешся „маузером”, поміняймося місцями, тепер нехай відчують що на них полюють.
В тайзі постійно натикались на лісові озерця. Погоня нас тисла до озера Куйто. Нам потрібно дійти до річки Чірка-Кемь, там можемо наткнутися на рибалок і переправитися на інший берег, але до цього, за словами Еліаса, нам потрібно пройти кілька перевалів і болот.
Якщо виживу то найближчі два-три роки запланував „лягти на дно” десь тут, кращого місця ніж Карелія годі й шукати. До цієї місцевості можна звикнути і полюбити. Можливо вдасться роздобути нові документи, а потім вже колись пробиратися до України...
Друга ніч.
Ми зробили привал. Я впорядковую записи.
Самостріл Еліаса, зроблений із моєї гвинтівки, спрацював. Він встановив його на стежині, куля мала влучити людині середнього зросту в тулуб. Ми почули постріл коли відійшли від пастки десь на півтори милі. Через кілька хвилин ще один, то добили пораненого. Еліас запропонував влаштувати в зручному місці засідку.
Ранок.
Ми вирушили до скель, де вибрали зручне місце для обстрілу і щоб у разі чого можна було без перешкод відступити.
Чекали біля трьох годин, коли на галявину почали виходити люди, спочатку здивувався чому так довго йшли, та потім зрозумів причину. Тривор йшла четвертою в колоні, і трохи шкутильгала, її поранено, ватажка не насмілилися добити, їй допомагав йти один із хлопців. Всього їх було шестеро. Я прицілився в першого, Маті у другого, а Еліас в отаманку. Але Маті зіпсував все, вистрелив не по команді ще й не влучив. Бандити швидко розсіялися і залягли. Тільки тепер не відкривали сліпий вогонь і ховалися так, що навіть Еліасу важко було їх дістати.
Ми не стали очікувати їхньої чергової помилки. Еліас залишився прикривати, нам вказав куди тримати напрямок. Та через якусь милю шлях наш несподівано закінчився. Ми зайшли в ущелину, де попереду урвище аршин на тридцять, а далі голі каміння десь за дві версти ліс. У Еліаса навколо пояса була намотана мотузка, якої було достатньо для спуску, але якщо спустимось деякий час будемо як на долоні, доки добіжимо до лісу. Мені прийшла ідея. Ми прив’язали до каменя один кінець мотузки, а другий кинули вниз, туди ж Маті жбурнув капелюха. Самі почали дертися на іншу скелю, де побачили березові кущі, правда не дуже високо, ми стали Маті на плечі, залізли на перший уступ, потім підтягнули його на ременях. І таким же чином залізли на другий з кущами, де ледь розмістилися втрьох, якщо доведеться звідси тримати оборону то нас перестріляють як куріпок, бо розвернутися як слід ніде.
Триворша зі своїми з’явилася швидше ніж на те очікували. Її на руках несли двоє. Схоже наздогнати нас це стало справою честі.
Підбігли до мотузки, один дивився вниз через бінокль.
- Нічого не розумію, - говорив з акцентом той, що з біноклем, - або вони сховалися десь тут, або пішли до лісу, але вони не встигли б...
- Внизу поховалися, - казав інший, - давайте вниз, знайдемо. Вони десь тут я відчуваю.
Раптом той, що з біноклем подивився в нашу сторону. Почав уважно вивчати скелі.
Я вже звів курок „маузера”. Схоже бій доведеться приймати мені, бо у мене сама маневрена зброя, а хлопці не можуть висунутися зі своїми гвинтівками.
- Мітя тапахтуй? – спитав у нього фінською другий.
Наскільки знаю це значить „Що трапилося?”
Той, що з біноклем не відривав погляду від березових кущів, потім тихо промовив, але я почув:
- Тяялля ваара...
Не треба було й перекладача, по інтонації зрозумів, що сказано про небезпеку. Четверо бандитів разом з Триворшою спустилося вниз, залишилося цих двоє, баритися вже нічого. До того, що з біноклем було не менше двадцяти кроків, влучити можна. Я прицілився йому в груди. Перед пострілом на мить заплющив очі, щоб сфокусувати зір, чомусь з’явилися плями.
Куля влучила йому в живіт, він зігнувся однак зробив постріл у відповідь, збивши наді мною гілку. Маті з Еліасом підвелися на коліна, зробили залп в другого і наповал. Я вистрелив ще раз у свого, він хитаючись і тримаючись за живіт підійшов до обриву та впав вниз.
Я сплигнув на нижній уступ, з якого звалився на каміння і забив коліно, болі я не відчував, але шкутильгав, я біг до мотузки. За мною спускався Маті, Еліас прикривав, пострілами змусив бандитів залягти за каміннями. Тривор засіла за валуном. На трофейній гвинтівці я висунув із-за урвища капелюх, який зразу ж обстріляли.
Тепер наші ролі помінялися.
- Тривор! – гукнув я. – Виходь поговоримо! Я не стрілятиму накажи своїм не стріляти!
- Виходь перший, пане письменнику! – почувся її голос, в якому був наявний сарказм особливо на „пане письменнику”.
Я поклав „маузер” в кобуру, підвівся. Тримаючи руки напівпіднятими підійшов до провалля.
Із-за скелі вийшла вона.
- Годі нас переслідувати! – кричав я. – Ми нічого не знайшли, самі бачите пусті тікаємо.
- Навіщо тоді замінували хід?
Вона сіла на камінь, підібравши ногу і обхопивши долонями.
- Там не було ні золота ні коштовностей.
- Щось же було, раз таке влаштували.
- Повір, те що ми знайшли не зацікавило б твоїх хлопців і тебе теж, ми цього теж не взяли.
Вона не вгамовувалась:
- Щось же ти знайшов!
- Повторюю, там те, що ні вам ні нам не потрібно.
- Ви якось вийшли, є інший вихід. Покажи його і вільний.
- Після вибуху ходу немає, ми вже були зовні.
- Якого біса нас сюди завела? – почувся голос із-за каменів. – Ми загубили кращих хлопців і заради чого. Що нам обіцяла ця шльондра, казав треба її було давно порішити!
Внизу почався розкол, який очевидно визрівав вже давно, я на всяк випадок зробив кілька кроків назад.
Із-за каменя з’явився боєць щільно перетягнутий ремінцями портупей, він тримав напоготові „наган”.
Гримнуло кілька пострілів. Я хоча і був готовий до цього, але трохи забарився, одна куля чиркнула мене по лівій скроні. Спочатку було таке відчуття, наче хтось стьобнув батогом по обличчю. Я підхопив „маузер” і зробив кілька пострілів у напрямку „портупейного”, він стояв вже не ховаючись. Хтось із нас в нього влучив. Сама отаманка вже лежала в струмочку обличчям вгору. Один із бандитів кинувся тікати, його дістав Еліас. „Портупейний” був поранений в плече, підвівся і всліпу шмаляв з „нагана”. Я розрядив у нього всю обойму, його відкинуло на кілька кроків, не знаю чи я влучив, бо в нього зробили залп всі троє.
Перед тим, як спуститись я перезарядив пістолет. Кров зі скроні залила весь лівий бік.
Тривор була жива. Ії поранено в живіт і ліву грудь. Ми витягли її із струмка, Маті здер у одного із забитих шинель ми поклали її на неї.
Вона дивилася на мене сумно посміхаючись.
- Скажи, що там?
- Бібліотека.
Отаманка знову посміхнулась і на мить заплющила очі.
- Я мала здогадатись, карели не даремно говорили про приховану мудрість. Я все життя гадала мудрість в кількості золота... Я і зараз так думаю. Там у Сергія в наплічнику фляжка, принеси.
Я дав знак Маті, той навмання підрізав у „портупейного” мерця наплічник, гадки не маючи може це і не Сергій, дістав німецьку бляшанку. Там був спирт.
Вона зробила кілька ковтків і розкашлялась.
- Значить вирішив сховати бібліотеку назавжди... Правильно, зараз мудрість недоречна. Від науки завжди гинуло людство...
Тривор важко задихала. Я знову підніс їй бляшанку. Вона відмовилась.
- Я вмираю, - сказала тихо і спокійно.
- Від таких поранень не вмирають, ми віднесемо тебе до селища, там вилікують.
- А навіщо? – вона криво посміхнулась, в її очах читалася відчайдушність. – Мене більше нічого тут не тримає. Поховайте мене на тому узвищенні...
Показала на скелю звідки ми щойно спустились.
Ми з Маті вже почали лаштувати ноші, як почули тихий постріл більше схожий на сплеск долонь. У неї в руках був мініатюрний дамський „браунінг”. Вона вистрелила собі в скроню.
Ми виконали останню волю померлої. Затягнули тіло на скелю, знайшли розщілину. Туди її поклали і заклали кількома шарами каменів, потім вистругали хрест.
Її ім’я ніхто не знав, то ж на шматку соснової кори надряпали „Раба божа отаман Тривор, сконала кінця червня місяця 1919 року”. Її „браунінг” я залишив собі.
Інших ми теж поховали, поклали в рядок і так само заклали камінням, документів у багатьох не було, тому пам’ятки ніякої не залишили. У „портупейного” я знайшов документи на ім’я Сергія Миколайовича Шевченка. Він народився в один рік зі мною”
На цьому записи закінчувались. Згадав як піднявши дошку тайника не сподівався знайти щось цінне, а тут таке, що й не зрозумієш цінності, чи просто писулька, чи дійсно певна вказівка на прихований скарб культури...
Отже, тепер прояснилося це подвійне ім’я. Виходить справжнє ім’я мого сусіда – Руслан, з незвичним козацьким прізвищем – „Голодний”. Трохи прояснюється суть початого і не закінченого твору невідомого друга, хоча багато загадок лишається: який дуб він мав на увазі... Це значить, що чутки про сховану бібліотеку в підземних печерах мають якусь основу.
Потім я довго вивчав карту Карелії намагаючись знайти хоч якийсь натяк на „Чорні камені”, сподіваючись, що за цей час можливо в тому місці з’явилося якесь селище, котре автоматично прийняло назву місцевості. Познайомився навіть з двома хлопцями із Калевали, карельського містечка. Але єдине про що довідався, це про те, що Калевала раніше називалася Ухта, а про „чорні камені” чують вперше. Показав ксерокопію карти, знайдену в щоденнику, хлопці тільки знизили плечима.
Що загадковий дід шукав тоді на березі річки, в непролазних чагарниках? Можливо той самий дуб, що посадив монах Федір?
Все можливо. Теперішній ліс посаджений давно, це можна визначити по зрізах пеньків, але йому не більше двохсот років, а події описані невідомим другом, старіші ще років на двісті, а може й більше, тут в глибоких балках, що поросли ліщиною, дійсно колись були монастирі та голий степ. Легенду про розбійницю я чув ще в Сумах, тільки вона загинула не так, як описано в листі невідомого, а її спіймали брати і замурували в стіні воскресеньської церкви. Хоча може це інша розбійниця, схоже в ті часи у розбійницькій галузі існував певний матріархат.
Цікаве у цій історії те, що домінують жінки-отаманки.
Хоча можна припустити, що дід Сергій просто дописав твір невідомого друга, а може це взагалі матеріал для майбутнього роману і друга ніякого не було. Мені не вдалося знайти зразки його почерку, це теж було дивно. Він нагадував людину, котра, наче розвідник, жила за легендою. Баба Катя казала він нікому із родичів зовсім не писав листи. Шрам на лівій скроні, що це? Дійсно наслідок отриманого поранення в бою з бандою, чи може якась побутова травма... Пістолет можна придбати де завгодно, особливо якщо людина пережила дві війни...
Питань багато...
(далі буде)
