Невеликий будиночок стояв десь далеко у лісі. Там куди важко проникали проміньчики
сонця, та де навколо ні душі. В цій садибі сам один мешкав старий дід. Йому було вже
під вісімдесят. Проте він так само як і замолоду любив потянути цигарку і випити пива
чи горілки. Він не вибирався зі своєї лісової резиденції вже років з шість. Тому їжу та
питво йому мусила привозити молодша онука – єдина з тих хто про нього пам’ятав.
Всередині дідового лісового будинку було дві кімнати, кухня і невелика ванна.
У великій кімнаті стояв тлевізор, старий касетний аудіомагнітофон та, напевно, не менш
старіший відеопрогравач. На підвіконні стояли вазони, засаджені помідорами та важка
старезна радіола 1960 року випуску. Стіни були заставлені високими книжковими полиця
ми. В центрі, звичайно, знаходився круглий стіл,чотири стільці та широкий диван. Мала кімната відігравала роль спальні. Весь будинок не містив жодної високотехнологічної електроніки, що мог ло викликати здивування, адже за вікном будинку, у лісі і поза ним, в горах і в низинах, в річці , в морі, в окені, в повітрі, в усіх містах світу, по всіх дорогах і у майже в кожноїлюдини в голові і перед очима був початок двадцять третього століття.
Дід зараз старанно обприскував з пульвілізатора свій невеличкий гербарій на підвіконні та смалив цигарку. В будинку грала музика, зараз співав Баррі Вайт. Старий мугикав собі під ніс мелодію, ніби допомагаючи класику, виконати композицію. В будинку як і на вулиці стояла нестерпна спека, тому дід був одягнутий у легкі льняні штани і сорочку, ноги йоги були босі.
В двері будинку задзвонили, старий пританцьовуючи, попрямував до них. Дід відкрив
останню перепону між ним та дзвонившою людиною. На порозі садиби стояла його молод
ша онука Селена. Дівчина нижче середнього зросту, з гарною фігурою та обличчям, світлим злегка кучерявим волоссям та великими відкритими очима. Їй було біля двадцяти.
- Привіт дідусю!!! – промовила вона і повисла у старого на шиї, обдаровуючи того поцілунком в губи.
- Привіт онучко! – стримано відповів дід, проводячи очима онуку, що вже промайну
ла в кімнату.
Селена була вдягнута в синьо-зелений костюм, що захищав її від ультрафіолетових променів сонця. Це вбрання чимось нагадував одяг дайверів чи аквалангістів, проте було
набагато тонкішим. В руці вона тримала невеличкий пакунок.
- Дідусю, це тобі – звернулась до старого Селена, протягуючи йому загорнуту річ.
- Що це і з якої нагоди? – дід був приємно здивований.
- Хіба ти забув?! В тебе, День Народження сьогодні!!! А це подарунок, – з посмішкою на обличчі відповіла Селена.
- Дякую. Я справді забув. – говорив старий розгортаючи, сумлінно запакований дарунок. Це була стара відеокасета.
- Я сподіваюсь в тебе дідусю ще працює відео? Мені ця річ коштувала великих грошей – поцікавилась Селена.
- Так працює. А що на ній? – запитав старий, вказуючи на відеокасету.
- Вмикай подивимось – запропонувала онука дідові.
Старий підійшов до відеопрогравача вставив касету. Потім вимкнув магнітофон і ввімкнув телевізор та прикрутив звук у радіоли. В цей час Селена дістала з морозильної
камери дві пляшки пива і так само, як і дід впала на широкий м’який диван. Вони відкор кували пляшки і приготувались дивитись відео.
Це була домашня відеозйомка. На ній двоє малих дітей: кожному не більше шести
років ліпили сніговика, гралися в сніжки, з’їжджали з гірки на санчатах, потім на замерзлому озері катались на ковзанах,. Вони були всі у снігу і сніг був скрізь: на деревах,
на будинках, на дорогах, в людських очах та дитячих душах.
Лице старого застигло наче льодова брила. Він мовчав, втупивши очі в екран теле
візора. Селена ж дивилась на діда задоволеними очима. Вона зрозуміла, що старому
сподобався подарунок.
- Де ти, це дістала? Це дуже старе відео і в такому відмінному стані. Боже мій, це ж
справжнісінький сніг. Я не можу в це повірити. Це справді коштує великих грошей – старий був на сьомому небі від щастя.
- Я придбала її на вчорашньому аукціоні. Річ справді коштовна. Остання снігова зйомка. Принаймі мені так сказали – відповіла Селена.
Старий потупив очі кудись в далечінь, на автоматі запалив цигарку і почав говорити
тихим, якимось трохи сумним голосом:
- Я прожив довге цікаве життя. Від самого його початку в мене було багато різних мрій.
Все: чудова робота, кохана дружина, улюблені діти, місце в суспільстві - збулось. Всі мої головні бажання здійснились. Проте мрії виявились не довговічними: дружина померла, я втратив роботу, діти мене майже забули, а суспільство докорінно змінилось, залишивши мене позаду. І ось я опинився тут, в цьому будинку посеред лісу, відрізаний від цивілізації. Я живу спогадами. Кожна річ в цьому будинку нагадує мені моє минуле і минуле моїх батьків та прабатьків. Тут і зараз серед дерев і трав я відчуваю себе людиною. Я дихаю чистим повітрям і пью чисту, без домішок воду. Проте, звичайно не забуваю про тютюн і алкоголь, - при цих словах старий посміхнувся, ковтнув пива і продовжив:
- Все змінилось у моєму житті: місця де жив, навчався, кохав, місця де я любив відпочи вати. Інколи хочеться прийти туди, сісти на улюблену лавку, подивитись навкруги, впізнати рідне, згадати колишнє. Та коли приходиш на старі місця, помічаєш залізобетонну стіну та початки будівництва нового безпросвітного тунелю. Вмирають близькі, йдуть з життя друзі. Натикаєшся на непорозуміння молодших. Я сам собі зараз нагадую старий кам’яний стовп, який нікому не потрібний, але нікому не заважає. Живу заради останньої мрії – побачити сніг. І ось сьогодні ти здійснила її, Селено. Я побачив цей білий дощ, цю білу холодну ковдру. Побачив, яке щастя приносить сніг дитячим очам. Заради цієї миті варто було жити.
Старий закрив очі і замовк. Селена ще мить дивилась на діда, потім притулилась до
його старечих, проте сильних грудей. Дівчина відчула, як старий засинає. Погляд Селени був спрямований у відкрите вікно навпроти. За ним височіли вікові дубові велетні, що
своєю густою зеленою кроною захищали від нестерпного палючого сонця.
Дівчина почала засинати, її очі тихенько зліпались, подих ставав повільним. Селені
снились мешканці лісу, про яких в дитинстві пізно ввечері читала їй мати. Вони здавались
їй маленькими чоловічками, що світяться у ночі. У них обов’язково повинні були бути маленькі крильця на спині, як у метеликів, гарні ельфійські вуха та неймовірно добра посмішка. Дівчина з самого дитинства мріяла зустріти їх, та вони приходили до неї лише у снах.
Тепер коли Селена прокинулась вона не повірила своїм очам. На дворі вечоріло і все навкруги світилось яскравими вогниками. Вона вібигла на вулицю і опинилася в полоні маленьких лісових ельфів, що кружляли навколо неї, падали їй на голову, під ноги.
Селена простягала до них руки, вони сідали на них і вмить розчинялись.
- Господи, це ж сніг!!!Сніг!Сніг! – кричала дівчина, вбігаючи до кімнати, - Дідусю,
вставай на дворі справжній сніг!!!, – не могла заспокоїтись Селена. Вона почала руками
штурхати старого, що здавалось їй міцно спав. Та старий не прокидався.
- Дідуся прокидайся, будь-ласка. Я тебе прошу!!! – на очах дівчина виступили сльози.
- Не плач Селено! – заспокоювала дівчину маленька фея, що залетіла через відчинене
вікно, - Йому зараз так добре, ніж будь-коли. Його мрії здійснились і, здається, одна з твоїх теж.
Селена ствердно помахала головою. Фея посміхнулась дзвінким ельфійським голосом
і полетіла геть.
