Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історико-пригодницький

Печера (2 )

© Аркадій Поважний, 18-08-2012
(продовження)
9 Липень.
Я йому все розповів, тільки оригінал карти не показав, бо придумав для неї тайник. Маті сказав, що чув про цю історію, тільки дещо переінакшену. Останній раз метушня з картою сплила років п’ятдесят тому, як розказував йому дід, вона схована була в якійсь каплиці, та якось цей секрет вийшов за межі стін церкви, і карта була викрадена, або винесена кимсь із послушників, щоб переховати. Виникли криваві сутички між бандами, які здебільшого очолювали державні службовці, потужнішою із банд належала Становому приставу Степанидину.
Тікати Маті погодився.
„Але, - каже, - в лісах зараз бродить багато „партизан-лісовиків” різних мастей, як білофінів, так і карелів. Є червоні фіни з карелами, є білі, є анархісти, останніх найбільше. будемо удавати мисливців-заготівників, хоча твоя чорнявість може бути на заваді, бо червоні багато циганви позганяли, а їх у нас останнім часом дуже не полюбили, бо всі як один злодюжки. Та нічого, якусь правдиву історію вигадаємо”.
Невдовзі почали готуватися до втечі. Приготували два наплічника. Намет, запас солі і сухарів, сірники, кремні. Все це ховали за межами табору в обладнаному тайнику. На оперативній карті, яку Маті поцупив у замначштабу, позначили можливий маршрут. Підемо вздовж річки Суна, і якщо пощастить, знайдемо човник, або зробимо плот. Річкою йти зручніше і швидше.
17 Липень.
У четвер ми втекли вночі, прихопивши з собою дві гвинтівки, набоїв по 500 шт.  кожен, чотири гранати, у мене ще „маузер”, який я цієї ж ночі викрав у начопероти коли той спав п’яний, а чатового, на щастя, не було на місці. До пістолета у мене вже було два десятки набоїв. Ми мали чималенький запас круп і сухарів. Маті десь роздобув рибальські снасті. Все це важкенько нести і я почав побоюватись, що з таким вантажем далеко не втечеш. Особливо не зрозумілий такий запас набоїв. Мій товариш пояснив, що в глибокій тайзі за злиток золота у скрутну мить можна купити хіба що цвілий сухар, а за один набій нагодують ще й з собою дадуть. Спитав чи не варто було взяти коней, але дивлячись на місцевість сам здогадався, коні тут не прошкандибають і милі. Більшу цінність мають власні ноги, а ще краще добротний човен.
Перед самим відходом я на мить завагався, бо страшнувато вирушати в невідомість, я в цих краях чужий, природа тут чужа, нею можна тільки милуватись маючи під рукою харчовий запас і тепле ліжко. Жити тут важко.
Як тільки вийшли в тайгу я зразу ж відчув першу незручність – комарі. Уздовж річки їх ще не так багато, терпіти можна, але варто трохи заглибитися в ліс, щоб зробити привал, миттю нападає страшна зграя, інакше не назвеш. І головне здоровезні такі, наче мухи. Маті стверджує, що через кілька днів звикну, мені ж думається, що за кілька днів вони мене просто з’їдять. Та згодом з’ясувалося, що комарі тільки квіточки, гірше за них це гнус. Дрібні комахи, вони літають темними хмарами, лізуть у вічі, ніздрі і вуха, я зав’язую рот і ніс хустиною.
Ми йшли цілу ніч. Зробили привал, я роблю записи. Хоча ніччю назвати це не назвеш, про „білі ночі” тільки чув, бо ніяк не вдавалося побачити, до одбою вже падав як підкошений і підіймався тільки за сурмою. День і тільки, інакше не назвеш...
Маті пішов рибалити. Хоча тут і рибальського приладдя не потрібно, на мілині рибу можна ловити руками.
Десь далеко чути постріли гармат. Цікаво, за нами буде погоня? Думаю, ні. Здіймуть тривогу, обшукають навколишні селища, зачитають перед строєм наказ, що від нині таких то й таких то вважати дезертирами, а пізніше зазначать як безвісти зниклих. Таких як ми багато, але більшість здебільшого знаходять, бо завжди тікають місцеві. Навіть переконаний, що карельський полк невдовзі розформують і перекинуть у найвіддаленіші райони.
Південь. На березі знайшли старенький човен з веслами, прикритий гнилими гілками. маті із кори беріз зварив діготь, ця процедура затримала нас на цілу ніч. Процес виготовлення варто записати, це дуже цікаво: береться бляшанка з-під тушонки, туди напихається березова кора, затикається металевою кришкою, в якій робиться невеличка дірочка, потім друга бляшанка закопується в землю відкритою кришкою до гори, на неї зверху ставиться бляшанка з корою дірочкою вниз. Навколо розкладається багаття. Горить цілу ніч, на ранок в нижній бляшанці маємо діготь. Таких бляшанок ми зробили чотири.
Отриманою масою замазали шви човника після чого спустили на воду і вирушили до Сундозера.
19 Липень.
Майже два дні ми подорожували порожистими річками. Річкою Сунд дійшли до Сундозера, потім потрапили до Пальозера, далі до Семчозера, Селецького озера, йшли річкою Тумба де залишивши човен вирушили пішки до озера Валома, там у мисливців за дві касети набоїв купили невеличкий плот, на якому дійшли до річки Чірка-Кемь, довго плили на північ. Ця річка доволі спокійна, пороги траплялися лише двічі.
Зупинилися в рукаві біля невеличкого мисливського поселення де вирішили відпочити, тим більше, що наш плот добряче пошкодився об камінці і ми ризикували потонути. Пішки вирушили до селища Тикша.
Мешканці здебільшого тут полюють і рибалять, сіяти не можливо, скрізь каміння. Кажуть, картопля і зернові вирощуються на півдні Карелії. Тваринництво розповсюджене, однак рибальство залишається головним промислом.
Нас прийняли привітно. Карели не задавали зайвих питань, вочевидь, як і казав Маті, вирішили, що ми мисливці, хоча, згідно останніх моїх спостережень, вони просто не мають звички задавати зайві питання, той же Маті ніколи ні про що не розпитує, дотримується позиції, що коли сам вирішу, то розкажу.
Пригостили пивом власного виробництва. Схоже зерно все ж мають, бо наскільки відомо складова пива – зерно. Мабуть добувають шляхом обміну з мешканцями півдня, як помітив товарообмін тут важливіший від грошооббігу.  
Познайомився з місцевим шаманом Сусі, що значить „вовк”, він нам поворожив, та не пам’ятаю про що казав, якось все загадково говорив, як, зазвичай, притаманно ворожкам, забарвлено все порівняннями. Замість того, щоб сказати „ваш шлях буде важкий”, він висловився приблизно так: „Як джерело прокладає шлях минаючи камінь і починається річка, то з гордощами приймайте сурову стежину до приготованої для вас долі великого Тапіо, і нехай вас супроводжує милість Ілматар та Укко”. Маті пояснив, що Тапіо, Ілматар і Укко це духи, Тапіо – володар лісу, Ілматар – річок і морів, Укко – цар хмар та вітрів.
Увечері я спостерігав за сваркою двох молодих карелів. До пуття не зрозумів, що стало причиною сварки, хоча для багатьох це було не важливо. Я очікував бійку, та на великий подив їхня „дуель” полягала в переспівуванні один одного, тобто змагалися хто розумніший.
Додаток. (пишу опівночі, я так думаю, що опівночі, мій годинник на переправі зупинився та з цими „білими ночами” втратив орієнтир у часі).
Тут спостерігаються цікаві речі. Карели особливий народ. Мені протягом останніх півроку довелося багато де побувати, і на Кавказі був, де непорозуміння між двома мужиками вирішуються за допомогою холодної зброї, а в наших краях віддають перевагу кулакам, хоча, що гріха таїти, де-інколи і за сокири з вилами хапаємося. А у карелів зброя це - СЛОВО! На, так званих „герцях”, вони б’ються силою розуму, закидають один одному прислів’я, приказки, як і казав, змагаються силою мудрості. Зброя використовується тільки для здобуття харчування. Зі слів Маті довідався, що цим людям даремно розказувати, що в наших краях наявність зброї значить певна доблесть і володар ножа чи пістолета має певні привілеї. Коли серед карелів з’явиться подібний тип, то вони його сприймуть, як за слабкого розумом. Хизування зброєю, як символом доблесті, у них рівноцінно якби кавалер на якомусь балу в присутності дам, щоб показати себе в кращих тонах, гучно перднув би.
СЛОВО – тут все: лікування, будівництво, полювання. За будь-що візьмись, на все є заклинання і на кожне щоб не робив. Коли карели говорять про багатство, то гроші мають другорядну роль, а може й далі – третьорядну, коли така є. Про багату, як вони мають на увазі, людину кажуть так: „Багато він має скарбів, на кожен крок у нього є мудре слово”.
Коли вже влягалися спати на циновках біля вогнища, раптом заграв канталист, (не знаю як правильно назвати, канталист це той, що грає на „кантале”, інструмент дещо схожий на бандуру).
Звучало дуже приємно і співав красиво, хоча і не розумів, та не важко здогадатись, що канталист суттєво не відрізняється від бандуриста, який переспівує про славні походи доблесних лицарів минулого. Казки-билини тут називаються „руни”, у них заповіти давніх карелів.
Шаман Сусі хоч і цікава людина, але до Мелу-Мишка йому ще далеко, бо Мелу окрім свого надбання, щось здобув і серед племен хантів і мансів.
Тутешні шамани дещо відрізняються від наших бабць-ворожок. Ці ворожеї можуть підторговувати явищами природи, наприклад, вітрами. Про такі речі чув ще в східному Сибіру, мордовські чаклуни чимось подібним займались з давніх-давен. Тут рибалки у шаманів купують попутній вітер, добру погоду і, загалом, всілякі різні блага на майбутнє.
Подумалося, що шаманом стати дуже просто і вигідно. Маті в цьому питанні трошки опустив мене з небес на землю. Розказав щоб стати шаманом потрібно виконати деякі ритуали з молитвами і тривалий час не вживати відповідної їжі (своєрідний пост), а потім відкриваються два шляхи: перший – потрібно щоб з дитинства у людини було „щось таке”, другий – піти далеко в ліс і жити там доти, доки не зустрінеться карлик, який відведе до старої Лоухі, господарки країни темряви і холоду.
21 липень.
Ми роздобули у рибалок маленький поганенький човник, але трохи кращий від попереднього, за який віддали дві півфунтові кульки рафінаду. Плот розібрали, щоб вилучити металеві скоби. Один рибалка застережив, що в районі озера Нюк, куди ми вирушаємо, орудує банда Тривора, яка робе вилазки з фінського боку, після чергового блискавичного нальоту, також блискавично розчиняється в гущавині тайги. Метою цих нальотів здебільшого є поповнення харчових і мануфактурних запасів, трапляються напади на пошту, це коли бандитам відомо про надходження коштів. Без сумніву, на цей випадок вони мають своїх людей. Як мені ще вдалося довідатися банда за складом політично і національно неординарна, в склад входять як карели, так і фіни, росіяни і українці, із них есери, анархісти, колишні більшовики, агенти ЧК, котрі не гребують підробляти на життя бандитизмом. Чесно кажучи, подібний рух мені незрозумілий, адже не маючи принаймні мізерної політичної програми, цю зграю рано чи пізно переб’ють, хоча місцеві кажуть, що банда контрибуції бере значно менше ніж продзагони червоних, або білих. До того ж банда контролює значну територію: Ухту, фінські міста Юнтусранта і Суомуссалмі, де з мешканців теж знімається контрибуція за „охорону”. Одним словом, отаман Тривор у цій місцевості повноправний король.
Спустили човник. На веслах сиділи по черзі, міняючись кожні півгодини. Під час відпочинку упорядковую із нотатків записи.
Вечір.
Ми пройшли річкою не більше двадцяти миль, на перешкоді кілька порогів і невеличкі водоспади. Кілька разів ледь не розбилися об каміння. На наш човник страшно дивитись. Вже думається геть залишити і йти лісом, але згідно із картою доведеться зробити чималенький гак, якби по рівнині воно б і нічого, а тут ми застрягнемо на місяць. Старовинна карта ледь осягала ці території, вказані лише якісь „Чорні камені”, певно, розрахована на знавця цих місць.  Маті правильно казав, що озера невірно вказані, воно й не дивно, одна карта виготовлена років двісті тому, ченцем, який знав місця візуально, а оперативна за допомогою аеророзвідки.  
Я часто буваю в стані оскаженілості, це від перевтоми, від постійних труднощів, Маті в такому ж стані, ми кілька разів навіть сварилися, але швидко мирилися. Бо розуміли, що труднощі нас зближують.
Вранці розраховуємо бути в Тікші.
Ранок.
Уночі бачили групу озброєних людей, вони йшли на південь. Маті припустив, що це фінський диверсійний загін. Диверсанти неподалік нас влаштували привал, а ми саме вирішили тихо відлежатись доки не пройдуть, тепер невідомо скільки доведеться валятись нерухомо на каміннях. Я нарахував дванадцять чоловік. Поводилися вони обережно, розставили пости, багаття не палили. Ми спостерігали із-за каменів, не спроможні ворухнутися, бо чатовий стояв зовсім неподалік і добросовісно виконував свій обов’язок, навіть до вітру не ходив. А у мене як навмисне почало скрізь чухатись, що аж сльози виступили. Коли прийшла зміна ми наважилися відповзти, але тільки підвелися тут чергова халепа – піді мною хруснула гілка. Фіни принишкли, потім почали швидко і безшумно йти в наш бік. Баритися було нічого, руки в ноги і мерщій. Стріляти вони не стали. Просто бігли за нами з ножами, хочуть прибрати нас тихо. Я вихопив „маузер” і всліпу вистрелив за спину на звук важкого дихання, яке вже було за кілька кроків, почув зойк і хрускіт сухих гілок від падіння важкого тіла.
Погоня несподівано припинилася. Однак ми ще милю пробігли.
- Ти їх пострілом відлякав, - важко дихаючи казав Маті, - вочевидь, будуть мости підривати, у них важкі наплічники, вибухівку понесли.
Мені подумалося, чи варто про це попереджати колишніх своїх. Шкода хлопців із роти, хоча на даний момент вони вже колишні товариші. З іншого боку, мені ця безумна влада не подобається, а вони за неї воюють, потрібно було тікати як і я, значить самі винні. З іншого боку... хотів би попередити, але яким чином?
У схованці просиділи до вечора, потрібно повернутися до тайника з речами, якщо фіни не знайшли.
На щастя, диверсанти ретирувались після невдалої погоні, за каміння, де ми відсиджувалися, не зазирнули.
Уважно обстежили місце їхньої стоянки. У кущах надибали на голий труп. У нього було перерізане горло, від цієї картини мене ледь не винудило. Я швидко кинув під язик сіль.
Маті оглянув загиблого. Він показав, що у небіжчика прострелене стегно і, вочевидь, зачеплена кістка.
- Це ти його поранив. Бачиш Руслане, з таким пораненням йти далі не міг, вони його й добили.
- Може означати, що шлях у них далекий. Коли наші чекісти ловитимуть гав, то найближчими днями вибухне щось стратегічне, ці хлопці не жартівники, коли свого порішили задля справи.
Маті байдуже погодився, не перестаючи оглядати труп.
- Одягу не залишили, щоб випадкові мисливці не визначили, та й комахи і звірина так швидше розтягають, за кілька днів від нього і кісток би не залишилося.
- Давай поховаємо.
Маті схвалив пропозицію. Воно дійсно, хоч і ворог, однак людина. Взагалі тепер вже невідомо хто нам ворог, як на мене, то нехай Москва з Петербургом підриваються до дідька лисого, наша війна скінчилася. Маємо певну мету, хоча вона і не пов’язана зі всесвітньою гармонією, за яку до цього воювали.
Заступом видовбали невеличку на аршин яму і поклали туди тіло. Маті спитав чи не знаю якої молитви. Відповів, що тільки „Отче наш”, гадаю підійде. Спочатку заклали тіло кількома шарами каміння, щоб могилу не розгребли лисиці, потім прикидали землею і старанно притоптали, зверху поклали камінь на якому вістрям скоби видряпали „Фінський солдат”.
Човен потонув неподалік берега, мені навіть стало легше на душі, бо вкрай втомився висьорбувати казанком воду.
На іншому березі чутно постріли, мабуть, мисливці, хоча чулася і кулеметна стрілянина, можливо хлопці згаданого Тривора. Я спитав у Маті, чи не значить це ім’я, що ватажок тричі щось украв, виявляється „тривором” називається головний пес у собачій упряжці.
Ніч.
Ми назбирали полуниць. Вже не пам’ятаю, коли в останнє куштував цю ягіду. Тут вони більші ніж у нас і пахнуть смачніше. Взагалі стільки ягід ніде не бачив, а про кількість назв годі й говорити, жодної не знаю. На болотах зустрічаються такі, наче схожі на малину тільки жовтуваті і втричі більші, „морошкою” називають цю ягоду. Зараз вона ще зелена, поспіє в серпні і матиме жовтий колір. На смак кисла, зате не псується із неї не готують варення, а просто кладуть в діжки і вона зберігається в льоху цілу зиму.
Маті спіймав двох щук і запік їх на вогнищі. Їжа смачна. Дивна річ, коли був бійцем Червоної Армії, мені постійно хотілося досхочу наїстися м’яса та риби, а зараз всього багато, навіть ікри, яку все мріяв скуштувати, а вона не до смаку, ложку-другу з’їсиш і не лізе більше, риба теж набридла, єдине від чого не відмовився б, то це від шматка сала з цибулею. Тут сала немає, хоча Маті каже дехто вирощує свиней. Якось на Смоленщині довелося бачити як кацапи, зарізавши порося, викидають нутрощі і навіть голову, а ратиці рубають ледь не під коліно. Коли я сказав, що у нас від порося не залишається ніяких відходів, все йде до справи, вони не повірили, мабуть, вважали, що домашня ковбаса це витвір московських ковбасників.
У лісі постійно чути якісь звуки, особливо вночі. Мій товариш стверджує, що згодом до лісу звикну. Додам про карелів те, що вони ототожнюють себе з природою, природа для них певний живий організм з яким слід жити у злагоді. Немає жодного мисливця, котрий полював би заради мисливського азарту, як це роблять наші пани. Навіть коли дерево треба рубати, то прохають у нього пробачення, що, мовляв, вибач дерево, ти хоч і будеш зрубане, але надалі нестимеш користь і добру службу.
24 Липень.
Маті мав рацію, цих кабанів-комарів вже майже не помічаю. Та думається мені це тому, що довго не купався. Тіло заросло таким лепом, мабуть кулі скоро не братимуть. Дивно, але вошиці теж не кусають. Робив спробу купатися в річці, але вода надто крижана, а в деяких озерцях чорна-чорна, аж моторошно в неї лізти, а в інших глибоких озерах дно видно. Хмарність ще якась не така, вони наче пливуть низько.
По обіді ми потрапили в страшенну зливу, але Маті показав трохи вперед, де світило сонечко, я вперше побачив чітку межу де закінчується дощ. Бачив райдугу. Все ж Карелія дивовижна країна!
Хоч зараз і червень, а на березі наступив на щось і підслизнувся. Потім видряпав ножем із землі шматок брудної криги.
В обід дійшли до селища Тикша, вирішили зробити маленький привал, потім з рибалками дійти до озера Нюк. За селищем в каміннях сховали наплічники, я залишив „маузер”, з собою взяли тільки гвинтівки, я, звісно, взяв щоденник.
В Тишці зайшли до місцевої кав’ярні, де нам приготували копчене „шангі” (блюдо із риби), мені сподобалося „калакукко”, це пиріг в якому запечена риба. За останній тиждень з’їв стільки риби, скільки не їв за все життя. Нарахував біля п’ятидесяти блюд із самої риби. Наприклад – щука вимочена в вині і запечена в хлібі, а потім ще тушена з кашею, чи рибні котлети з грибами. Для цього потрібно вести окремі записи, якщо колись надумаю стати збирачем неймовірних блюд, неодмінно почну з Карелії. Поволі почав відчувати до риби огиду. Хочеться звичайної гречки, не погребував би і пустою січкою на олії.  
Далі записи велися на картонних аркушах, доволі потертих, схоже раніше це були якісь коробки. Та перегорнув наступну сторінку, побачив, що запис продубльований і відредагований. Отже читаю ті, що на картонках.
У селищі стояла фінська рота. Нас, звісно, затримали „до з’ясування”. Гадаю через мене. Надто не схожий я на місцевих високих блондинів, у мене всього півтора аршини з двома вершками зріст, до того ж чорнявий і шкіра засмагла. Цілком схожий на більшовика-шпигуна.
Нас з Маті закрили в холодній, перед цим ретельно обшукавши. Фінський офіцер довго і уважно вивчав мій щоденник, сподіваючись знайти дані розвідки. Маті почав пояснювати офіцерові, що ми ніякі не шпигуни, а прості мисливці і ніякого відношення до війни не маємо. Нас роздягли і знайшли свіжі сліди від поранень, тут вже військовій людині не збрешеш, що це сліди вовчої пащі, чи пазурів ведмедя. Не важко зрозуміти, що ми звичайні дезертири, таких по тайзі зараз багато.
Однак, офіцера більше цікавив щоденник. Відповідав Маті:
- Лєхтійо, - пояснив фінською, що значило „записничок”.
- Міста ші елят? – спитав офіцер.
Хоча і не володію фінською, та по інтонації зрозумів, що питає звідки я.
- Із України, - відповідаю.
- Мусталайнен? – знову питає, тільки тепер Маті.
Маті заперечливо кивнув головою:
- Кір’ялійя.
Після цієї відповіді офіцер почав на мене дивитись навіть з повагою і потис руку. Маті ще про щось говорив. Під кінець офіцер віддав мені честь, потис руку і на прощання сказав:
- Хювяя яткоа, хорра кір’ялійя.
Але нас зразу не відпустили, знову завели до сараю, і щоденник доки не повернули, це мене засмутило, бо від арешту записи роблю на розгорнутій пачці з-під рафінаду.
- Про що говорили? – питаю Маті.
- Він питав, чи не циган ти, я сказав ні, ти просто письменник, мовляв, будеш писати про наші краї, а на прощання він побажав тобі щастя в твоїй роботі.
Ми просиділи дві години, я веду записи на пачці з-під махорки. У селищі почалася стрілянина. Від чатового дізналися, що на село напала банда Тривора.
Вечір.  
Нас звільнили представники новоприбулої влади, якщо це можна назвати звільненням, бо через невеличкий проміжок часу знову взяли під варту.
Новоявлені бійці забирали із зимовиків запаси м’яса і риби, точніше „вилучали на потреби революції”.
Як казав, нас взяли під варту, приставивши двох козаків, сказали, що з нами бажає говорити командир. Мене в ці хвилини найбільше хвилювала доля щоденника.
Невдовзі завели до хати, де розмістився штаб.
З’ясувалося, що командира слід називати командирша, чи отаманка. Тривор це молодиця років двадцяти п’яти-двадцяти восьми. Одна із бійців Петроградського „жіночого батальйону”, який захищав Зимовий палац в Петрограді. Висока брюнетка з короткою зачіскою, вдягнена у військову форму. Жестом правиці запропонувала сісти.
- Бійці Червоної Армії? – спитала.
- Колишні, - уточнив я.
- Значить дезертири. Чим же Радянська влада не догодила? Чи ви просто боягузи?
- Набридло воювати, - відповів Маті. – Ми вільні мисливці, стріляти звикли в тварин, а не людей.
Вона відкрила вилучену у мене книжку червоноармійця. У голос прочитала приз віще:
- Голодний Руслан Володимирович. Що забув в цих краях, товаришу Голодний? Чому до України не повертаєшся?
- Там війна, - відповідаю. – А це знову або до червоних, або до махновців, ні ті, ні інші не влаштовують. У мене здоров’я слабке, лікарі сказали тут підходящий клімат.
Ми знову в знайомій холодній. Щось не сподобалося бабі-отаманші. Почалося з того, що Триворша  спитала чому фінам я представився письменником, я брехав далі і доволі нескладно. Після чого вона повільно витягає із шухляди мій щоденник і уважно читає, підкивуючи моїй брехні, наче погоджуючись. На відміну від фінів, мову вона розуміє. Я зразу ж почав брехати, що збираю матеріал для майбутньої книги, хочу працювати в стилі Джека Лондона, збираю різні легенди і підлаштовую під щоденні записи, змішуючи реальність з вигадкою.
Судячи з того, що згаданий Руслан все ж редагував записи, значить йому вдалося повернути щоденник. Хоча вклеєні клаптики написані без відповідної обережності, мабуть не хвилювався, що вони потраплять до рук згаданої отаманші.
27 Липень.
Два дні минуло відтоді, коли можу вести записи. Після того, як клята баба прочитала кілька сторінок щоденника нас ретельно обшукали. Потім обнишпорили околиці селища, сподіваючись знайти тайник з речами, мабуть Триворша гадала карта десь у наплічниках. Знайшли мої записи на клаптиках з-під рафінаду і махорки. Через годину викликала нас знову, без сумніву записи вже прочитала.
- Цікавий у вас матеріал, пане письменнику, - сказала не піднімаючи голови, гортаючи щоденник. – За що люблю вашу братію, так це за те, що до справи підходите належним чином, прискіпливо, не пропускаєте деталей, навіть враження щодо мене занотували. До речі, я шатенка. Не бажаєте зі мною по душах  поговорити? Хотілось би дещо знати...
- Це літературний вимисел, - кажу, вже твердо вирішивши до останнього клеїти дурника. – Фантазія це...
Вона пронизливо дивилася мені у вічі, посміхалась. Схоже легенда про Трифонові скарби тут доволі стійка.
Нас роздягли на голо. Зв’язали руки за спиною, я тримав кисті напруженими після чого зразу ж почав послабляти вузли. Триворша власноруч дюйм за дюймом перевіряла нашу білизну. Потім нас почали бити.
- Розкажіть про карту, - зверталася до мене після відра крижаної води, яким мене облили після удару по голові. – Якщо це фантазія, то до літературного дару слід додати акторський, як натурально ви вживаєтесь у образ героя. Схему ви тримаєте в голові?
- Немає ніякої карти, - наполягав я.
Нас знову почали лупцювати. Її хлопці знали свою справу, били по колінних чашечках, під лопатку і по п’ятах. Після кількох хвилин побоїв я знепритомнів, а Маті був ще при свідомості, його били доки не затих і він.
Я очунявся перший. Моя голова лежала в калюжі крові, у роті було солоно. Залишався лежати в тій же позі. Схоже мені зламали перенісся і розбили голову, ліве око зовсім заплило, передні зуби розхитані, я це визначив розпухлим язиком, який очевидно прикусив.
Один охоронець пішов за водою, щоб нас відливати. В приміщенні залишилася Тривор разом з підручним. „Зараз, або ніколи” – вирішив я. Вони стояли спиною до мене. Під час екзекуції я катався по полу, мотузки вимазалися кров’ю і тепер правиця вислизнула із петлі. Я почав підводитись симулюючи сильне запаморочення, все ще тримаючи руки за спиною. Охоронець підійшов, так він втратив пильність. Підняв мене, всадивши на табурет. Як тільки-но він відступив, повернувшись спиною, я скочив, схопив табурет і обрушив на його голову, щепки розлетілися по кімнаті. Доки він падав, прожогом кинувся до спантеличеної Триворші і, скільки було сили, вдарив її по скроні ніжкою з-під табурета (все, що залишилося від стільчака), вона рухнула спочатку на стіл, потім на підлогу. Я підскочив до Маті, розпутав його. Ми забрали зброю.
- Стань біля дверей, - сказав я, а сам у першу чергу дістав із шухляди свій щоденник.
Підняв з підлоги наш одяг, підбіг до вікна, видавив шибки і висмикнув віконну раму. Все це робилося настільки швидко, що сам собі дивувався, як можу так кумекати в подібній ситуації. Маті тим часом затягнув другого охоронця до кімнати, тримаючи на прицілі, потім оглушив прикладом по потилиці.
Ми вилізли через вікно, на щастя чатові були тільки біля входу. Мерщій, не зупиняючись побігли до лісу.
В лісі поспіхом перев’язали поранення. Пішли до тайника. Потім з величезними труднощами перебралися на інший берег річки Чірки-Кемь. Відпочити вирішили тільки коли дійшли до озера Нюк. Тут я показав Маті карту”.
Якщо карта дійсно існує то вона має бути у щоденнику. Загадковий Руслан щодо цього зробив кілька натяків. Я почав уважно обстежувати палітурку. Безумовно не фабрична робота. Цупкий картон обтягнений шкірою. Я піддів лезом края де вона кріпилася до картону, в одному місці була навіть прошита. Обережно розрізав нитки і відділив шкіру від паперу, між ними знайшов ще прокладку-конверт, який облягав всю палітурку щоденника. В конверті знайшов карту. Виконана на шматку матерії. Ніякого масштабу, тільки схеми озер, вказівки шляху, написи. Звірив карту з довідником для автомобілістів, де була Карелія. Дійсно, видно людина, що її виконувала, була зовсім не знайома з топографією, і, як казав невідомий Руслан, треба бути місцевим, щоб її прочитати. Між озерами Нюк і трьома озерами Куйто чималенька відстань, а тут вони зовсім поруч, наче мова йдеться про невеличке селище. Виконавець більше акцентував увагу на назвах каменів і скарб слід шукати в „Чорних Каменях”, і, здається, щось про вутячі лапи сказано.
28 Липень.
Тепер Тривор нас не залишить у спокої, теж спокусилася давньою легендою про міфічні скарби преподобного Трифона. Ми ходили на берег і дізналися про неприємну для нас річ. Отаманка десь роздобула пошукових собак, що для цієї місцевості не притаманно, тут є мисливські пси, але пошукові це вже очевидно наслідки війни з німцями.
Ми мерщій до озера, і по щиколотки в воді швидко пішли вздовж берега. Потрібно якнайдалі відірватися від погоні. Інколи берег не був рівним і ми потопали по пояс. Дійшли до струмочка і пішли по ньому петляючи між кам’яними брилами.
- Треба щось придумати, - каже Маті, - вона обнишпоре все довкола і так чи інакше натрапить на слід.
- Без сумніву, - кажу, - в щоденнику прочитала, що початок шляху в одній із заток озера Нюк. Можна скористатись тютюном, я десь читав, що зі сліду збиває.
- Його треба багато мати, а у нас мало. Я думаю потрібно поміняти одежу, у нас собаки своїх господарів по запаху одежини за сотні миль в тайзі знаходили.
- Правильно кажеш, там залишилися наші шинелі, пси вже знають, кого шукають.
Ідея не погана, але де знайти в тайзі нову одежину. Поселень поблизу немає, вони здебільшого біля водоймищ, хіба, що надибати на мисливців, або рибалок, їх тут по озерах багатенько.
Несподівано удача посміхнулась нам. Ми надибали на мисливський будиночок. Де знайшли гасову лампу, на три аршини шматок брезенту і інженерний саквояж, в якому лежали металеві скоби. В першу чергу розвели вогнище і просушили одяг. Брезент розірвали на портянки, які промочили гасом і намотали на чоботи. Хоч саквояж був важкенький, важив біля пуда, довелося його взяти, матеріал потрібен для побудови плоту. Якби не погоня, можна було б в хатинці день-другий відпочити, бо вже набридло спати просто неба. Намет ми залишили в будиночку. Маті сказав, якщо щось береш в подібних місцях, треба щось і залишити, такий неписаний закон тайги. Крім того залишили на полиці пачку солі, коробок сірників і трохи рису. Потім я звернув увагу, що гасовий „аромат” відганяє комарів, кузок та іншу погань. Через годину походу знайшли на скелі невеличку печеру з майданчиком, з якого можна було вести спостереження за шляхом і в разі чого дати бій, позиція дуже для нас вигідна. Спати вирішили по черзі.
Бачили ведмедя. Звір, побачивши нас, не став наближатися, чхаючи пішов геть, очевидно запах гасу за кілька миль чути, і запах металу, гадаю звірина відчуває, що це запах смерті.
Відпочивши, вирушили на північ до озера Нюк. Поставили перед собою завдання будь-що перебратись на той берег до того самого затону, що вказаний на карті. Маті сказав, що там є невеличке промислове поселення.
Подорож була надто важкою, довелося обходити чисельні болота, ми практично кружляли на місці.
Погоні наче не чутно.
Ніч. 29-30 Липень
Ми вже довго не робили привал. Дійшовши до озера, швидкоруч почали будувати плот. Колоди єднали скобами із саквояжу, зробили два яруси і на ньому намет із соснових гілок і запас дров. Плот вийшов міцний. Проблема постала з веслами. Я швидкоруч стругав їх сокирою, і продовжував коли спустилися на воду. Я стругав, а Маті відштовхувався шестом стільки, скільки діставав до дна. Потім почали грести тим, що важко назвати веслами. Після півгодинної скаженої греблі, здавалося, що проплили чималеньку відстань, та озирнувшись я з сумом зазначив, що плот рухається не так швидко, як хотілося б. Здавалося відплили лише на сотню кроків, а потрібно відгребти якнайдалі, щоб не видно з берега, та головним чином заплисти за межі убійної сили гвинтівки „мосіна”.
Не знаю скільки ще працювали веслами, кілька годин це очевидно. Обидва страшенно стомились. Я роблю записи тремтячими руками
(почерк дійсно був не чіткий)
А берег все видно і видно. Коли сонце піднялося, вирішили все ж відпочити, хай би йому що, навіть коли відстрілюватися з плота доведеться. Сподівалися, що Триворша нас вже не наздожене, звісно, якщо човнів з собою не притягнула.
Розпалили багаття, почали готувати їжу.
- Емя шкойне! – вилаявся Маті, показуючи на берег.
Цей вигук міг значити щось на зразок – „дідько забирай”.
Вдалині на березі щось блимнуло.
- Через бінокля нас роздивляються, - сказав Маті, - вистежила клята стерво!
Ми продовжили грести. До берега залишилося трохи більше милі. Наздогнати нас буде важкувато, вона теж має побудувати плот. Єдина її перевага це робочі руки, вони грестимуть швидше.
Однак нам вдалося дістатися до берега раніше, ніж триворшині хлопці спустились на воду.
На березі ми розібрали плот і мерщій до гущавини. Маті повів до селища, що неподалік вказаного на карті затону. Постало питання провідника. Маті хоч і місцевий, ці краї пам’ятав по роках юності, але в місцевість вказаній на карті без знаючої людини не пішов би.
Загалом західна частина Карелії мало заселена, сказати точніше – зовсім не заселена. Окремі поселення, на зразок цього, куди прийшли, рідкість. Варто один раз тут побувати і можна сміливо говорити: „У  цих краях мене знають”. Як згадував раніше, люди селились і селяться біля водоймищ і більш-менш пристойних пасовищ. Маті каже, в глибокій тайзі трапляються помешкання одиноких мисливців, котрі за якихось причин не бажають жити поруч з людьми.
Селище невеличке, біля тридцяти дворів, розташоване на рівнині саме де потрібна нам затока озера. Мешканці окрім полювання займаються землеробством, я бачив маленькі пшеничні ділянки, зроблені шляхом розчищення каміння і корчування дерев. Треба надати належне цим людям, щоб розчистити невеличку ділянку, потрібно чимало сил витратити, якщо нашим селянам хліб потом і кров’ю дістається, то цим тим більше, хоч і не мають таких нив як ми.
Жінки у них особливі, біляві такі, круглолиці, дорідні, зростом ледь не до трьох аршин, наче солдати.
Маті швидко знайшов потрібну людину. Його звати Еліас, це чоловік років тридцяти. худорлявий, кривий на око, на праве – прицільне, але як потім з’ясувалося він шульга. Маті сказав, що з досвідченим мисливцем слід говорити відверто, розказати зразу про мету нашої подорожі.
Я без вагань показав новому товаришу оригінал карти.
Еліасу ця історія теж була відома, від себе додав ще одну легенду, що насправді скарбів ніяких не існує, преподобний Трифон сховав в печерах щось цінніше від золота.
Еліас сказав, що знає, де знаходяться вказані на карті „Чорні камені”, а також місце де позначено „начало путі”. Повідомив, що вказані місця займають незначну територію, але мають дурну славу, багато болот, трясовина. У проваллях щезали мисливці. Загалом туди ходять тільки коли заблукають, навіть звірина відчуває небезпеку і тримається осторонь проклятих місць.
- Що ж там може бути цінніше за золото? – спитав я Еліаса.
Він знизив плечима і крізь криву, сумну посмішку наче  видихнув:
- Мудрість... Старий монах сховав там свою мудрість, так мені дід розказував, а діду його батько.
Ми з Маті не зрозуміли.
Ми піднялися на скелю, щоб оглянути озеро, чи не наближається погоня.
Озеро було чистим.
Я спитав Еліаса, що може значити знак схожий на зірку чи тризуб, і чи не зустрічав такий.
Еліас вказав на захід.
- Там камінь з цією позначкою. Це не зірка і не тризуб. Це символ вутячої лапки.
- Лапки? – перепитав і витіг карту. – Тут щось сказано про лапку.
Вказав на напис: „В Чорних каміннях вутячої лапи”. Потім дізнався що, це своєрідний язичеський символ давніх карелів. Вони вірили про своє походження від качки, можливо у нас українців теж є певна аналогія...
Еліас провів нас до вказаного каменя, він знаходився на найвищій сопці. Лапка була видовбана в камені, її ледь можна розгледіти, принаймні якщо і побачив би випадково, то не звернув би уваги. Згідно карти від цього каменя нам потрібно тримати курс по п’ятдесят другому градусу згідно компаса.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39211201667786 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …