Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45168
Рецензій: 88343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історико-пригодницький

Печера (1)

© Аркадій Поважний, 18-08-2012
РОЗДІЛ  1

СКАРБ ПРЕПОДОБНОГО ТРИФОНА

Щоліта я тиждень-другий гостюю у своїх родичів на Харківщині, у провінційному містечку, доволі спокійному, де поруч  величезний лісовий масив.
Сусід по двору навпроти з’явився наче нізвідки, старий дід на вигляд років сімдеся-ти, зовсім сивий, волосся біле, наче крейда. Люди подейкували, що йому значно більше, дехто пам’ятав його у роки молодості. Загалом він не місцевий, просто оселився в пустій хаті. Раніше там мешкала баба Катя, вона і пустила його на квартиру, казала, це якийсь дуже далекий родич, щось на зразок „двоюрідного дядьки троюрідної тітки”, одним сло-вом – „сьома вода на киселі”. Сама баба Катя вже давно переїхала до дочки в районний центр, і щоб хата не стояла пуста, дозволила далекому родичу доглядати. Хоча оселя так собі...  ні газового опалення, ні путньої земельної ділянки, а те, що є, кожної весни замокає і городини не дочекаєшся, одні чагарники. Це тому, що Оболонь знаходиться в низині, і щоб городи не замокали, їх треба „підіймати”, тобто додавати грунт, а такого клопоту бабі Каті дарма не потрібно. В Основинцях ще має одну садибу – значно ліпшу, а цю навіть як земельну ділянку важко продати.
Родич приїхав здалеку, звідки саме не знала сама баба Катя. Чоловічок був зовсім невиразною особистістю: сухорлявий, завжди мовчазний, ніколи не випускав із рота лю-льки, на лівій скроні мав глибокий застарілий шрам. Єдине на що мені вдалося його роз-говорити – це на „здрастуйте”, на що отримував завжди сухе, з-під лоба „драсті”. Він час-тенько ходив кудись убік річки, але без рибальського приладдя, як потім з’ясувалося рибу взагалі не їв. Одним словом, дідок мене зацікавив. З першого погляду, видно, що чолові-чок несе в житті якусь велику таємницю, подібні припущення підігрівала іноді незрозумі-ла дідова поведінка. Наприклад, якось вранці я пішов проти течії порибалити, ближче до Чернеччини, це за кілька кілометрів від мого селища, де побачив загадкового сусіда, він на протилежному березі продирався крізь хащі лози і чагарників. Можна було б припусти-ти, що ходив по гриби, але не сезон, та й грибів у цих місцях зроду не було. Коли мене по-бачив то поспішив ретируватись назад до лісу, не сказавши навіть свого сухого „драсті”. Серед бабць ходило багато невиразних чуток, підґрунтя яких заснувала сама баба Катя і звісно на цьому фундаменті виросла добротна будівля нісенітниць. Однак жодна чутка не давала і мізерної інформації хто він насправді. Єдине достовірно стало відомо, що колись цей дідок жив у далекій Карелії, був в’язнем і будівником Біломорського каналу. Цю ін-формацію надала жіночка, котра працювала в пенсійному фонді, де зберігалися скупі ві-домості про те, де він працював протягом останніх шестидесяти років.
Жив сірим життям холостяка (чи був він колись одруженим теж невідомо), отрима-вши пенсію, ходив на базар, скуповував нехитрі запаси без претензії на гурманство, купу-вав багато круп, хліба брав із запасом на три тижні. Єдиним домашнє господарство скла-далося із невеличкої ділянки тютюну, що ріс у дворі.
Як тихо жив, так тихо і помер. Баба Катя навідалася, можна сказати, вчасно, тіло нещодавно охололо. Прийшла вранці і знайшла його в ліжку. Помер уві сні.
Через тиждень баба Катя покликала хлопців із Оболоні допомогти розібрати буди-нок на матеріали. Бо було багато якісних дубових колод і дощок. Мабуть, вирішила, якщо продати неможливо, то хоч якусь матеріальну користь отримати, бо на будівничий матері-ал завжди є попит.
Я теж був запрошений.
До моїх обов’язків увійшло відривання підлоги і сортирування дощок. Почав з кут-ка, для цього треба пересунути ліжко. Найперша дошка піддалася легко, бо не була при-бита. З’ясувалося цвяхи витягнуті, а пази замасковані фарбою. Це інтригувало, зазвичай подібним чином влаштовують тайники. Звісно, не тішився ілюзіями, що знайду щось цін-не. Заліз рукою в темний отвір, пошарудів. Навколо тільки земля, під стіною намацав зго-рток.
Витяг предмет, засунутий у мішковину. Розгорнувши, побачив маленьку товсту книгу, та потім виявилося, це щоденник. Перегорнувши кілька сторінок, прочитав початок ведення – „29 Квітень 1919 року”, тут же в ганчірці загорнуте ще щось, як тільки розгор-нув, то боязко озирнувся, чи немає випадкового небажаного свідка, та хлопці шуміли у дворі, розбираючи дах. Я тримав маленький дамський пістолет, який легко вміщався в до-лоні. Кримінальну знахідку кинув до кишені.
Перегорнув ще кілька сторінок щоденника. Вирішив знахідку нікому не показувати як першу, так і другу. Були ж причини у колишнього сусіда приховувати записи від сто-ронніх очей.
Кинув мішковину в куток, а щоденник сховав до бокової кишені. У старій шафі знайшов дідове пенсійне посвідчення, не знаю навіщо, але прихопив і його.
Після роботи баба Катя розрахувалася з нами щедрим могоричем. З хлопцями пия-чили цілий вечір. Опівночі я ледь доплентався до ліжка. Уже роздягаючись, згадав про знахідку.
Спробував прочитати хоча б речення, але хміль так добряче вдарив у голову, що ря-дки розбігалися, тож  відклав ознайомлення до ранку (добре, що думка про пістолет якось вилетіла).
Уранці було не до знахідок. Перше, що зробив це заварив зеленого чаю, потім схо-див на річку де довго вмивався і лежав у холодній воді.
Тільки після обіду звернувся до знахідок. У першу чергу почав вивчати зброю. По-дібні пістолети бачив в кінострічках. Вдалося вилучити обойму, де було два набої, що ка-лібром схожі на „мілкашку”, але були коротші. Зброя змащена, знаходилася в ідеальному стані, не зважаючи, що дата виробництва на рукоятці значилася 1901 р. Деякий час повов-тузився, щоб збагнути як привести до стану бойової готовності. Коли вдалося, навів дуло в бік плінтуса і, примруживши очі, натиснув на спусковий гачок.
Постріл схожий на вибух повітряної кульки, однак доволі потужний, бо плінтус прострелило наскрізь і куля застрягла в стіні. Вирішив заховати пістолет, більш детальне обстеження залишити на потім. Я наче навмисне відтягував вивчення щоденника, щоб по-лоскотати нерви інтригою.
Записи в щоденнику велися здебільшого олівцем, у деяких місцях чорнилом, багато відновлених сторінок, деякі записи вклеєні, один аркуш навіть складався з розкладеної пачки з-під махорки.
29 Квітень 1919 р.
Сьогодні рік, як я тут. До Червоної Армії мобілізували на початку квітня минулого року, уже не пригадую якого числа...
Прийшов до Західного Сибіру з продзагоном вилучати залишки продовольства у мі-сцевого селянства. Перше, на що звернув увагу – тут зовсім немає молодих хлопців, моїх однолітків. Виявляється майже всіх мобілізували і вони займаються тим самим, чим ми, тільки у нас в Україні, інші приєдналися до місцевих банд, очолюваних козацькими отама-нами. Товариш Троцький придумав дуже хитро, пославши нас сюди, а тутешніх до нас. Нам тлумачили що тут ворог. Ми щиро повірили. У перші дні мені чи то здуру, а мо’ й з переляку довелося застрелити „врєдітіля”, той направив у мій бік обріз, чи хотів просто полякати, після чого два дні нудило, довго не міг їсти, ледь заковтував ложку каші, через силу і багато запивав водою, а спати взагалі боявся. Постійно в очах забитий... Здебіль-шого совість мучає тому що, як потім з’ясувалося, обріз був пустим... я вбив, можна ска-зати, неозброєну людину... Але ж я не знав...
Ми місцевих не жаліли і не жалітимемо, бо такий наказ, якщо виявимо слабкість і „революційну недальновидність” нас не пожаліють як куркульських посіпак, (ніяк не зба-гну як це – революційна недальновидність).
Спочатку якось на думку не спадало, що теж саме чинять і з нашими рідними. Троцький, вочевидь, знав і розрахував все це, як ми поставимося до кацапів – ніяких жа-лощів, а ті зворотнім чином на нашій території поставляться до „хохлів”... Ось така вона „дружба братніх народів”.
Щоденник завів від нудьги... та потім збагнув, що мені просто страшно, страшно після себе нічого не залишити. Батько часто казав, що повинен залишитись слід, а я пі-шов вбивати людей... Ми тут щодня по лезу ходимо, того й дивись як якийсь козачок на шаблю візьме. І втекти не втечеш. Хоча б записи якісь зостануться, хтось колись про-читає і скаже, що, мовляв, жив такий й то такий-то.
Місцеве населення нам посміхається і каменюку за пазухою тримає, ми їх розуміє-мо.
Вже весна, нас уповноважили на чергову хлібозаготівлю, це значить виберемо до зернини амбари, не залишиться місцевим навіть на посівну, а весною новий план – вилу-чення посівних, з чого будемо виконувати його, не зрозуміло, якщо цієї зими селяни не по-виздихають від голоду – це буде диво. Я нічого не розумію, хто вигадує такі плани. Нам всім думається дивною ця політика, Ленін з Троцьким  помиляються, воно й не дивно, бо жили за кордоном, не знають життя селянина і робітника, хоча політкомісар намага-ється втлумачити, що це правильно, так, мовляв, потрібно на благо революції, бо, каже, Петроград і Москва голодують, голодає Поволжя. Якось Микита Сіраш з цього приводу сказав: „Що ж це за прірва така, коли безмежні Україна і Росія не можуть прогодувати два міста, відсилаючи щомісяця мільйони пудів зерна?”. Увечері сказав, вранці приїхали троє чекістів, забрали Микиту. Ми думаємо „квочки” (прим. „квочка” –стукач) серед нас.
Черга на розкуркулення дійшла і до хантів. Забрали у них гурти оленів. Ханти пла-кали наче діти, вони взагалі схожі на дітей, такі собі маленькі чорноокі все „сю-сю”, тільки й відрізняються від дітей, тим що безмежно п’ють горілку, хоча випивають пля-шку на десять чоловік і всі п’яні.
Вилученим гуртам наше командування ради так і не дало, бо раптом „з’ясувалося”, що гурт оленів це кропітка робота, потрібно постійно доглядати, вчасно каструвати, відділяти слабких, лікувати. Хотіли пустити під ніж на м’ясо і шкуру, але спеціалістів не знайшлось і вийшло казна що... Жахливим наслідком стало знищення п’ятидесяти голів. М’ясо згнило, шкіри засмерділи дохлятиною. Усю цю мерзоту викинули та й не так дале-ко від хутора, котрий „доїли” і накликали нову біду – на дохлятину прийшла лисиця і ро-сомаха, хижаки завдали клопоту хуторянам, повиїдали птаха і яйця. Ми отримали недо-бір білого м’яса. Довелося навіть посилити нічні караули, бо росомахи нападали на спля-чих бійців, кого за ніс вкусить, а кого й за горло. Та на цьому не зупинилося, серед залишку поголів’я почався мор. Я думаю, що тварини, звиклі до тундри, не прижилися в наших во-льєрах. На волі там смиконе травички, там поїсть..., а в наших загонах окрім гнилого фу-ражу нічого не їли, а до цього навіть коні почали здихати.
Однак політкомісар знайшов вихід. Він звітував Реввиконкому про наявність в „до-віреному районі” саботажників, шкідників та інших ворогів революції, пояснивши, що во-рогів треба шукати як внутрішньо, так і зовнішньо, хоча щодо зовнішніх переборщив, кожен хант дасть собі око виштрикнути, ніж чинити паскудство над оленями, бо вони все ще сподіваються повернути свою власність, а бандитів-козаків в тундрі немає, вони дотримуються станиць біля тайги і подібні диверсії їм аж ніяк не вигідні, бо всі їхні за-гони харчуються за рахунок відбитих у нас обозів. То  виходить, що шкідники все ж вну-трішні.
Мені погано тут. Я страждаю. Природа інша, постійний холодний вітер, волога. Багато бійців страждають на чахотку, а у мене під пахвами не сходять чиряки, рукою ворухнути немає можливості. Лежу тільки в одному положенні, від чого недосипаю. У медчастині окрім брудних бинтів нічого немає.
Пішов до табору хантів спитати про фельдшера. З’ясувалося на кілька сот миль єдиним представником медицини є шаман. Хант Нікола потаємно відвів до нього. Перед цим у командира відпросився начеб то на розвідку, бо чув в станиці є фельдшер, командир дав мандат, щоб завірив у комісара, його то й боявся, бо коли довідається про шамана буде зле, в кращому випадку очікуватиме багатогодинна лекція конспектів товариша Ка-утського, в гіршому – кілька вечорів виступати з цими лекціями перед бійцями..
Думав шаман живе в наметі, виявилося у звичайному будинку, і на відміну від мале-ньких хантів був кремезним блондином. В його хаті дуже смерділо смаленим пір’ям, але потім з’ясувалося це горілі оленячі роги.  
Спочатку шаман ніби крадучись підійшов до мене з ножем, мені стало трохи мо-торошно, він зробив у мене на потилиці невеличкий надріз, потім запхнув у саме вогнище руки і пом’яв жаровню і зовсім не попікся, з чорними від золи руками підійшов до мене потім почав на моєму обличчі щось малювати, відчув що це лінії, дві на щоках і на лобі три. Довго мене обкурював димом із довгої люльки, читав заклинання і стукав у шкіряний бубон, розмальований магічними орнаментами. З собою шаман дав дві жмені сухих трав, пояснивши як заварювати і пити.
Дивно, але на другий день чиряки почали зходити. Мені думається, що чаклунство тут ні до чого, допомогли трави. Відвар дуже схожий на наш буркун, можливо це його північний різновид. Я віддячив шаману двома магазинами набоїв калібру 7.62 до „мосіна” і флаконом одеколону. Нікола сказав, що одеколон шаман використає не для пахощів, а вип’є. Спочатку не повірив, як можна ковтати таку гидоту. Загалом часто спостерігаю, що ханти і інші племена народ доволі питущий. Хоча щоб напитися їм багато не треба, стакан горілки і тільки. Наші мужики п’ють більше.
Записи вельми цікаві. З дідової пенсійної книжки довідався, що мого сусіда повне ім’я Шевченко Сергій Анатольович, дата народження 1901 рік., значить прожив ледь не до ста років. То виходить щоденник розпочато у дев’ятнадцятирічному віці.
Перегорнув сторінки. У кінці знайшов вклеєний конверт з листом датованим 1930 роком, такого змісту:
„Мої вітання друже Руслане! Твої записи і розповідь мене дуже зацікавили. Я казав, що займа-юсь подібною справою. Можливо, наші справи на певному етапі перемежуються, я дещо успіхів досяг у своїх дослідженнях. Давно думаю про нову експедицію у нас на Харківщині, але зараз не можливо, я вже  під наглядом, а експедиція має бути потаємною. Більшість моїх  документів втрачено під час пожежі архіву (якась наволоч кинула пляшку з гасом). Грішу на своїх, застерігають мене від чекістів, або ж хтось, хто оберігає таємницю, я починаю вірити, що існують „хранителі”. Чекісти давно полюють за моїми паперами, обшуки були у всіх моїх родичів, навіть вельми віддалених... Бо вони теж займаються цією справою, мені стало відомо, що керує Яків Блюм кін (прим. Яків Блюмкін (Симха-Янкев Гершев Блюмкин) - Блюмкин Яків Григорович (1898 - 3.11.1929), один із керівників органів державної безпеки. Лівий есер. З травня 1918 працівник ВНК відділу по боротьбі з міжнародним шпигунством. 6.7.1918 Б. Причетний до вбивства німецького посла в РСФР графа В. фон Мірбаха. Був агентом ДПУ, в Наркоматі армії і флоту, також в органах надзвичайної комісії. Був агентом ДПУ в Грузії, Палестині, Монголії. Відомий тим, що займався нелегальним продажем за кордон предметів мистецтва, зокрема старовинних книг. В 1929 році був заареш-тований у підозрі зі співробітництвом з   Л.Д Троцьким. Приречений до страти.) Я закодую все що маю в майбутньому творі. Знаю твоє ставлення до рукописів, однак прохаю після прочитання знищити. Про цей текст не повинна знати жодна душа. Або ж надійно сховай, хоча наполягаю на знищенні...”
Мені навіть стало якось незручно читати, хоча авторів вже давно немає, однак ціка-вість є цікавість.
„Літературну версію можеш залишити, стороння людина зміст розцінить як звичайну літе-ратуру. Я максимально дотримувався моїх досліджень, персонажі і обставини частково вигадані. Пам’ятай одне – це ключ. Не починай розшуки тепер, щезни, краще років на двадцять, доки чекісти не заспокояться і не перегризуть один одного. Хоча б йди до Карелії, ці місця тобі майже рідні. Головне, щоб пам’ятав, цим питанням займається особливий відділок НКВС. Блюмкін особливо зацікавлений, бо на цьому збагачується він і його посіпаки, продаючи цінні екземпляри нашого культурного ресурсу за кордон. Спитаєш звідки відомо... це моя трагедія, завдяки якій, думається, не довго залишилося ко-птити небо. Вочевидь радянська еліта сама не вірить у тривалість свого існування тут, тому і за-ощаджує „там”. Зараз для них головне якомога максимально видоїти культурне надбання поколінь, все спишеться на революційний і післяреволюційний балаган.  Отож, почали з культурного ресурсу, а за-кінчиться розбазарюванням людського, в це можеш повірити. Тому, Руслане, відправляю лист не по-штою.
Копія скриньки зберігалася в маєтку Харитоненків в Наталівці, потім її забрали ДПУ. Та згодом з’ясувалося, що це фальшивка. Як знаєш мені довелося приймати у тій експедиції, з нами було п’ятеро працівників кафедри історії, всі інші агенти ДПУ, навіть чорноробочі.  Ми працювали три тижні, орієнтуючись по вилученій із скрині карті і все дарма. Вочевидь у свій час це з’ясував і Павло Харитоненко. (прим. Павло Іванович Харитоненко (1852-1914, великий комерсант і меценат Сумщини, єдиний син відомого цук-розаводчика Івана Герасимовича Харитененка. На початку ХХ ст. П.Х. був одним із крупних цукрозаводчиків і землевласником. Йому належало 56 десятин землі, він користувався самим великим кредитом – 9 млн.крб. в державному банку, 30 тис. десятин землі оренду-вав. В 1911 – 1912 р.р. П.Х. належало 7 цукрових заводів і найпотужніший в Росії рафінадний завод. П.Х. відомий також неординарни-ми вчинками, змальованими у творі).    Я потім збагнув, що це звичайна фальшивка, в справжній карті вказане інше місце, хрестів вздовж річки у свій час було багато, але тільки біля одного заповітне місце. Ми ко-пали в „глиняних криницях”, я ж думаю потрібно на Чорнеччині, в районі Холодного Яру.
А справжня скриня існує, повір мені. Прикро одне, що не доведеться побачити результат три-валих пошуків. Не маю сумніву, що невдовзі мене мордуватимуть в НКВС, я морально підготувався. Місце шукай орієнтуючись на дуб, він є, старий мисливець розповідав про нього казав десь в Темних затоках шукати, де був колись хрест, він дійсно був, був і в Криницях де ми шукали, це і спантеличило, бо в документах я знайшов свідчення отця Никодима про кам’яний хрест і дуб, де треба шукати., від Темних заток зараз майже нічого не залишилося, все в чагарниках. А хрест затягнуло в землю, яки-хось років двадцять назад він ще був видимий на лівобережжі Мерли саме під Чорнеччиною. Коли ж маєш сумніви, то, повторюю, - знищ всі папери, можливо так воно буде краще”.
Текст згаданого оповідання був надрукований на машинці через синю копірку, на трьох аркушах і складений вчетверо.
„Федір щосили біг раз-по-раз спотикаючись і падаючи в рідку баюру.
З вечора пішов дощ наче перед всесвітнім потопом.
Коли злива трохи вщухла, на монастир напали розбійники. На щастя, це не було несподіванкою, до цього ченці підготувалися, повідомив дозорний встиг засвітити потаємний ліхтар. Ченці перед бійницями посилили оборону.
Настоятель наказав Федору тікати через північні ворота, зві-дки натиску не було. Потаємним ходом відійти не вдалося, бо мор-тирним залпом був випадково знищений хід. Федіру потрібно ряту-вати скриню, зробити все можливе, щоб реліквія не потрапила до рук отаманші Ксенії. Вона півроку полює за нею, відтоді коли стала на розбійницький шлях. Рідна сестра воєводи за ці півроку заробила славу кровожерливого ватажка. Воєвода-брат призначив за її голову сто золотих, обіцяв Ксениним поплічникам прощення ми-нулих гріхів та багато інших вигод. Однак таких не знаходилося. Мабуть, тому, що за кожним тяжіло таке, що неможливо відпустити. Свита отаманші складалася з різноманітного наброду починаючи від турецьких рабів, піратів, майже забутих річкових ушкуйників, ба-гатьох, котрі в кількох країнах приречені на смерть, закінчуючи добровольцями із кріпаків, які, не відступаючи від давньої тра-диції, перед тим як стати „гулящими” вирізали родини своїх панів до ноги не залишаючи ні жінок ні дітей, навіть дворову челядь пускали під ніж.
За півроку сотні пограбованих караванів, багатих хуторів, монастирів. Від пораненого монаха почула про цю скриню, яку охо-роняє неприступний монастир, який саме вдалося дізнатися шляхом чималенького підкупу. Коли монастир був захоплений з’ясувалося, що монах втік через північні ворота і вірогідно зі скринею пішов на захід, до річки, а там є потаємне місце.
- Далеко не втече! – кричала Ксенія. – Мартине, бери десяток хлопців і перетніть шлях до річки, хід десь там ви-ходить, ми до байраку, виженемо коли там сховався!
Циган Мартин дав розпорядження своїм хлопцям. Загін розділи-вся.
Вітер доносив до Федора звуки далекого тупоту та іржання ко-ней. Крізь темряву бачив маленькі вогники, це полум’я смолоски-пів. Розбійники напали на слід. Худі пальці стискали скриню. Він був у розпачі. Чи встигне?
Вирішив негайно сховати.
Впавши навколішки, почав розривати руками землю, яка від до-щу перетворилася на кисіль. Об камінь здер ніготь. Коли яма була достатньо глибока, поклав туди скриню і почав закопувати. Зали-шилося це місце якось позначити. Згадав про жолудь, який знайшов біля огорожі під старим дубом. Жолудь пустив паросток. Діставши його кинув до ями і загорнув. Вирішив, що наступної весни на цьому місці з’явиться деревце, яке в голому степу легко буде знайти. Хоча позначення не надійне, бо деревце могла затоптати худоба, однак нехай скриня краще буде втрачена назавжди ніж по-трапить до лихих рук.
Тепер необхідно добратися до річки, так до річки – там поря-тунок, добігти до кам’яного хреста і пірнути, під водою один із потаємних ходів.
Вершники не дали здійснити намір, загін Мартина перетнув шлях і невдовзі ченець був у тісному оточенні. Він стояв у роз-пачі, рвучи волосся.
Із темряви в межу факельного освітлення повільно виїхала Ксенія, на вороному коні, вдягнена в коштовний персидський чоло-вічий одяг. Статуру теж мала майже чоловічу – міцну і величну. Жіночим залишалося лише прекрасне обличчя, з рисами гордої цига-нки, при палахкотіючому світлі воно здалося Федіру диявольсь-ким... Люципер теж був прекрасний як світанок.
- Обшукайте його! – звеліла отаманка.
Федора скрутили дужі руки, які жваво, зі знанням справи, ни-шпорили по тілу рвучи одяг, шукаючи скриню.
- Немає.
- Де?! – її голос пролунав у Федоровій голові розло-гою луною.
Монах повернувся дивлячись на Ксенію з-під лоба. Довге мокре волосся заліпило очі.
- Краще не мовчи раб, мої хлопці і не таким велико-мученикам розв’язували язика. Пекло здаватиметься раєм, ко-ли візьмуться за справу до якої мають велике бажання, бо завдяки цій скрині проґавили Кримський караван, не поласу-вали вірменськими винами, не заволоділи східними красунями. Віддай і я залишу тебе.
Федір мовчав. Погляд перевів під копита коней. Йому страшно. Багато чув про Ксениних хлопців, які живцем шкіру здирали.
Знову почалася злива. Смолоскипи гаснучи шипіли. Монах при-йняв страшне рішення – відступиться від головної Заповіді.
Непомітно дістав із рукава маленький кинджал, який розбійни-ки не знайшли бо був прив’язаний до ліктя, це подарунок полоне-ного турчака, якого лікував від поранень.
Кінь загарцював під Ксенею, можливо відчуваючи небезпеку для господаря.
Зі швидкістю кішки монах стрибнув на отаманшу. Вістря пройш-ло між пластинами зерцала. У цю мить пролунало кілька пострілів із важких мушкетів і просвистіло з десяток стріл. Смертельно по-ранений Федір впав під копита вороного, на нього обрушилась Ксе-нія, окрім колотого поранення в неї влучило кілька куль які пройшли крізь монаха. Її миттєво підхопили, але вона вже конала. Попрохала залишити її на місці спокійно прийняти смерть.
Кілька хвилин розбійники стояли навкіл. Кожен розумів, що зі смертю отаманші прийшов кінець і їхній справі, вільному життю. Вона завжди вміла вивести із скрутного становища, із тісного оточення воєводиних військ, другого такого отамана вже не буде, а це значить, що рано чи пізно їх переловлять.
Ватага розчинилася в темряві. Отаманшу ховати не стали, ви-рішили, що „таїнство” так чи інакше зроблять уцілілі монахи, які сховалися в потаємних скитах.
Федір був ще живий. Біля нього валявся тліючий смолоскип, який ледь освітлював мертве обличчя Ксенії. Посмертна маска зро-била її ще вродливішою, бо зникли з міміки: жорстокість, власто-любство... залишився лише спокій вродливої жінки.
Останнім зусиллям волі монах підвівся... Шум вітру розірвав моторошний крик Федіра, бо палаючий біль від розбитого хребта пекучим болем передався по всьому тілу. Схилившись над розбійни-цею, поцілував її в губи.
Ксенія несподівано розплющила очі...
- Це ще не кінець. – прохрипіла приглушено, - нині ж будеш зі мною в пеклі.
Дивлячись один одному у вічі, обидва померли”.
Дуже цікавий початок так і ненаписаного, як сказано в листі, оповідання. Доки не зрозуміло яким чином ці записи стосуються мого сусіда.
„30 Квітень.
Я частенько почав навідуватись до шамана. Командиру взводу домовився віддава-ти м’ясний харч пайок, щоб прикрив від комроти, з чатовими розраховувався тижневою порцією спирту. Мені тільки потрібно було вчасно приходити на переклик.
Шамана звати Мелу. Руські, ханти і манси називають його Мішка.
Навіть не знаю, що мене тягне так до нього, що не день, а коли не побуваю у Мелу то день невдалий, ладен відмовитись взагалі від пайка. Можливо, тому що в його хатині якось спокійно, затишно. Пахне травами, як вдома. У нас в сінцях теж висіло багато пу-чків трав. Тоді якось не звертав на запахи уваги, баба Палашка варила чай, готувала всі-лякі ліки. Моя стара Палашка теж була своєрідний шаман, до неї лікуватися приїздили з усієї волості. Могла зупинити кров, зняти зубний біль, ходила на пологи. А мені так і не довелося скористатися її допомогою окрім появи на світ божий.
Я дуже сумую за своїми краями і не розумію якого дідька тут загубив на краю сві-ту.
Мелу приношу свою пайку вина, бо я сам взагалі не п’ю, якось не встиг звикнути до хмільних напоїв. У нас мужики в моєму віці вже починають потроху вживати тільки на свята великі, а в Тамбові довелося бачити п’яних підлітків, в цих краях загалом майже всі нетверезі, особливо місцеві дівчата-козачки, вони самі приносять вино, п’ють з нашими командирами, потім скандалять, і пахне від них не по-жіночому, тютюном і якимись лі-ками.
Мелу коли підіп’є розповідає про себе. Виявляється він, як я і підозрював, не хант. І загалом не має відношення до місцевих племен, він карел. Шаман Мелу представник яки-хось „саамів”. У далекій Карелії теж багато племен, Мелу називав кількох, але я навіть місцевих не розрізняю, де ханти, а де манси.

У роті знову неприємність. Хтось поцілив політкомісару в око і комполку в лоба. Замполіт намагався нас підняти в атаку, але ніхто з нас не ворухнувся, Іван Cамійленко сказав, що підпорядковується тільки комполку і доки не призначать нового під сліпі кулі ніхто не піде, а щоб підпорядковуватись замполіту необхідна відповідна директива. Зага-лом командування Червоної Армії засмокталося в нескінченних директивах. Главкомверх республіки Троцький сам це створив, а ми лише користуємося бюрократією щоб зберегти життя.
Після вбивства приїхали чекісти, забрали небіжчиків, потім кожного допитували окремо. Питання здебільшого однакові „Чи не підозрюєте когось із полку?”. Одним сло-вом божевільня. Кого ми можемо підозрювати, коли стріляли зі степу, та й темніти вже починало, жоден червоноармієць на подібне не здатний. Закінчилося арештом зам-політа, і було оголошено, що полк невдовзі буде розформовано, а до цього ми в розпоря-дженні тимчасового виконуючого обов’язки комполку. Цей тимчасовець виявився п’яничкою і взагалі не вмів командувати, це призвело до того, що ми на кілька днів стали вільні ходити куди схочу. Доки триває цей розгардіяш вирішив попрощатися з Мелу.
Узяв півфунти тютюну, два флакони одеколону, фляшку спирту і дві касети набоїв.
Мелу щиро зрадів і дякував за подарунки.
„Хочу теж дещо подарувати” – сказав мені.
Витіг з-під величезної скрині маленький сувій. Я розгорнув і побачив на шматку мі-шковини малюнок карти.
„Що це?” – питаю. „Карта – відповідає і додає: - за цим шматком ганчірки по-стійно хтось ганяється, і жоден не вижив. Тут криється таємниця Трифона”. „Трифо-на?” – запитую.
Мелу тут же розповів цікаву історію про „Преподобного Трифона”, який начеб то народився за часів царя Івана (Я так зрозумів, що йдеться про Івана Грозного), в родині священика, мирське ім’я невідоме. Так ось, молодий хлопчина від отрочества став на „хибну стезю”, зваблений якоюсь княжною, начеб то Оленою і поринув в життя розпус-ти, що згодом призвело до розбійництва на великому шляху. Він зібрав банду з якою успі-шно та безнаказанно грабував торгівельні обози. Невдовзі лиху ватагу по одинці і група-ми виловили і стратили, але двоє ватажків – чоловік і жінка втекли. Отаман з подругою подався далеко за тисячу верст кудись до Карелії. В цій чужій північній країні вдається зібрати нову банду ще більш небезпечну і кровожерливу від попередньої. Незмінною супу-тницею отамана була завжди красуня Олена і отаман кохав її до нестями. Банда вдало грабувала поселення Ліфляндії і Карелії. Та якось отаманша заступництвом за молодого грабіжника худоби, якого товариші запідозрили в зраді, викликала на себе гнів отамана, це були звичайні ревнощі. Закінчилося сумно – отаман сокирою розбив череп суперника, потім зарубав кохану.
Однак після загибелі коханої отаман скінчився, як отаман. Він просто зникає, за-лишивши добре організовану зграю напризволяще. Саме тоді він перетворився із отамана в „Трифона”. Йде до холодної Лапландії, де живе ченцем, не п’є вина, м’яса не їсть, мо-литься денно і нощно. Потім власним старанням стає засновником Печенгського монас-тиря.
Після цієї розповіді Мелу почав дрімати, я розторхував його питанням до чого тут карта. Виявляється, карта довго зберігалася в православній каплиці неподалік селища Ухта, потім, під час нападу саамських язичників, карту переховав дід Мелу, місцевий зна-хар, котрий не так давно прийняв православ’я. Цей дід казав начеб то карта вказує на місце де „Преподобний Трифон”, ще будучи розбійником, сховав казну своїх ушкуйників, а карта була складена через двісті років після смерті Трифона, одним із його послідовників вже святого життя. Вочевидь у Трифона навіть за життя ченцем залишилася власти-вість збирати навколо себе вірних людей.
Я спитав Мелу чому він сам, маючи карту і знаючи вказану місцевість не пішов відшуковувати „скарб”. Мелу тільки поморщив лоба і відповів, що жити треба тим, що необхідно, а зайве скорочує шлях до „Манали”, так у саамів називається потойбіччя.
Я перегортав сторінки щоденника дедалі засмучуючись, що заліз в чиєсь особисте. Однак якщо вірити написаному карта повинна бути десь у щоденнику. Перегорнув сторі-нку за сторінкою, навіть намагався дивитися на світло, сподіваючись що карта перенесена тайнописом, сумнів викликала товста палітурка, треба якось її скрити, але це на потім.
Увечері виїхав на трасу Харків – Суми, були справи вдома, заодно на другий день навідався до свого колишнього університетського вчителя слов’янської філології та істо-ричної граматики, а тепер настоятеля однієї з сільських церков отця Миколи, хоча так до нього не звертався, називав як звик – Микола Олександрович. У церковній бібліотеці знайшли опис життя святих північних регіонів. У православних виданнях згаданий Три-фон значився як „Лопарський апостол”. Народився десь у 1485-му році біля містечка Тор-жок, був сином священика. Про розбійницький період життя нічого не згадувалося. Напи-сано, що в Лапландії з’явився у 1542-му. Не маючи помешкання, ходив проповідуючи се-ред саамських язичників у яких знаходив притулок. Проповідував двадцять років. Протя-гом цього часу йому вдалося привернути до православ’я багато язичників. Він вирішує збудувати православну церкву, але відсутність священного сана робить цей намір немож-ливим. Він вирушає до Новгороду, і від архієпископа отримує грамоту-дозвіл на взведен-ня церкви.
Власноруч тягаючи з далекої відстані колоди, збудував храм Святої Троїці, чим по-чав розбудову Печенгського монастиря, і від царя отримав грамоту про захист і підтрим-ку.
Трифон на річці Паз будує ще один храм – Бориса і Гліба. В річці хрестить саамів. І тут відбувається одне із чудес. У річці Нейден на західному березі є круча, що називається Аккобафтя. Трифону стало відомо, що на цій кручі в певний час збирається багато язич-ників, де кебуни (так називаються релігійні вожді саамів) збираються зробити жертвопри-ношення язичеським богам у якості м’яса оленів. Преподобний Трифон приплив туди на човнику, підняв руку і наклав на кручу хресне знамення, після чого хрест викарбувався в скелі і видно його до сьогодні. Кебуни перетворилися на кам’яні брили, а їхня жертва на прах. На тому місці Трифон збудував каплицю, котра потім стала центром прикордонного західного, на півночі, православного Нявдемського приходу. Помер Трифон у 1593 році.
Я вперше після університету пошкодував, що у свій час не надавав належного ви-вченню патериків і загалом церковній літературі, бо ставився до цих питань з практичним скептицизмом, вважав у майбутньому не знадобиться.
1 Травень 1919
Дуже дивний збіг... Після того, як про це повідомили, мене кілька хвилин як заціпило, не вірив своїм вухам. Справа в тому, що після розформування нашого полку, мене перевели в роту, що відправляється на Карельський фронт. Ми увійдемо до складу 7-ї армії, вою-ватимемо проти білофінів, які 21 квітня перейшли Державний кордон нашої молодої рес-публіки, зайнявши міста до цього мені зовсім не відомі, в поданому списку значились: Від-лиця, Толокса, Оленець, Вешкелиця, Пряжа, і вже підходять до Петрозаводську. На по-дарованій шаманом карті, позначені карельські озера Нюк і Куйто. Вказаний шлях в за-тоні озера Нюк, є якісь написи очевидно виконуючі роль вказівок, намальований череп, у лівому верхньому кутку „троянда вітрів”, на променях якої теж написи з цифрами. Хоча на цьому особливо не розуміюся, та гадаю цифри позначають градуси на компасі.
24 Травень. 1919 р. Петрозаводськ.  
Я щодня думаю про втечу. Немає чого тут робити. Кого ми захищаємо? Моя земля за тисячі миль звідси. Щодня переконуюсь, що ризикую життям задля чужого, кого в житті не бачив і, дякувати Богові, не побачу. Цей „хтось” сидить надто високо і вва-жає мене і тисячі інших бездушними тваринами. У бій ми йдемо під дулами своїх кулеме-тів, наказано йти в атаку і там померти, позаду – група прикриття, яка має наказ стрі-ляти коли ми виявимо слабодухість, повернемо з позицій. Кожен мріє бути пораненим.
Постійно думаю про цей скарб преподобного Трифона. Для такої подорожі без по-мічника ніяк, і помічник потрібен місцевий, хто може провести по тайзі.
Тут багато води. Дивився оперативну карту – озер не перерахувати, вся Карелія „кирпата” водоймищами, сопками, суцільними лісами. Майже немає рівнини, болот – ра-хуй не перерахуєш, скелі, ліса. Та й то кажуть карта не повна, вказані далеко не всі озера і болотця, лише стратегічно важливі. Ближче до півночі починаються сопки. Самому йти це самогубство. Взагалі, якщо з гвинтівкою і запасом набоїв вижити в цих диких краях можна, тут повно всілякої звірини. Конче потрібен провідник і вірний товариш, до одного я почав вже придивлятись, він із карельського взводу, звати Маті. Високий ша-тен. Охочий до розмов і, як зрозумів з деяких натяків, неохочий воювати. Доки почекаю, придивлюсь, можливо, він той, хто потрібний.
Баба Катя на мої розпити дала небагато інформації, але хоча б мав уже приблизне уявлення, про покійного. Розказала, що її дядько, якого звати зовсім не Руслан, а Сергій, дійсно ще з молоду виїхав кудись далеко до Сибіру, там все життя і перебував, до України приїздив дуже рідко, раз на десять років, та й того менше. Без сумніву в останнє приїхав, щоб померти там де народився. Із родичів близьких і далеких його майже ніхто не пам’ятав, дід довів свою належність до родини показавши стару світлину, де він в оточен-ні баби Катиних рідних і двоюрідних дядьків, фото датоване 1916 роком, цей дід там теж зображений в формі гімназиста.
- Він дуже печерами цікавився, - повідомила баба Катя.
- Он як! – здивувався я.
Дійсно, це було цікаво і інтригувало. У цьому містечку є печери на яких варто зупинити увагу. Справа в тому, що про походження цих печер нікому остаточно не відомо, навіть маститим краєзнавцям, хоча останні одностайно сходяться на думці, що побудували їх ще до заснування навколишніх сіл і міст навколо Харкова. Печери, це підземні ходи, нори в землі, викладені цеглою з закругленою стелею, заввишки близько двох метрів і в ширину як звичайні двері. Такі ходи можна зустріти в Києво-Печерських Лаврах. В цих місцях бу-ли монастирі, а підземні ходи вочевидь слугували сховищем від кочовиків. Легенд про пе-чери, звісно, теж достатньо, в одній йшлося, начебто, у підземеллях досі прихована біблі-отека і ця бібліотека частка славнозвісної бібліотеки Ярослава. Печери до пуття ніхто не намагався обстежити. Чому, припустимих пояснень знайдеться чимало: по-перше – про них за межами містечка мало хто знає, а місцеві необхідні обстеження зробили вже самі і нічого цікавого не знайшли, ходи з роками обрушилися чи замулились, та й небезпечно це, бо протягом років там загинуло і пропало без вісти чимало людей. Старі люди казали, що в давнину в підземних лабіринтах навіть тварини щезали. Хоча, на мою думку, це сві-дчило про наявність пасток. Мабуть саме цьому на входах до двох печер встановили гра-тяні двері, по-друге – у подібних місцях дуже не зручно вести археологічні роботи, і голо-вне – економічно не виправдано, місто в історії ніяк не позначилося, якщо і кинути сюди чималенькі кошти, експедиція окрім дрібного церковного краму може нічого й не знайти, а „шліманів” (прим.Генрих Шлиман (Schliemann) (1822-1890)  – видатний історик-самоучка. Життя присвятив пошукам Гоме-рівської Трої. В середовищі археологів вважався авантюристом, який варварськими методами проводив пошуки) у нашій країні ще немає, щоб починати грандіозні роботи спираючись на невиразні легенди.
Хотілось би зазначити, що входи до печер знаходяться в особливому місці, так зва-ному „дендропарку”, заснованому ще у ХVІІІ столітті відомим вченим Іваном Назарови-чем Каразіним, рідним братом засновника Харківського університету (саме про це згаду-вав невідомий в листі до якогось Руслана). Особливим це місце вважається тому, що в де-ндропарку своєрідний мікроклімат, де ростуть такі рослини, які не приживаються в нашо-му кліматі, за межами дендропарку. Та ж тропічна ліана гине. В путівниках він називаєть-ся „акліматизаційний сад”. Думаю, не даремно ченці саме це місце обрали для монастиря.
Сподіваюсь, згодом зрозумію чому мого сусіда цікавили ці печери. Інтригує те, що незнайомець в оповіданні називав хід і монастир. Додам до цієї містифікації й те, що за-лишки підземних ходів знаходять по всьому районі. Знайома розповідала про історію бу-дівництва її оселі, ніби то батько в старому підвалі надибав на залізні двері до підземного ходу, куди зайти рішуче заборонила прабабця. Хід заклали цеглою і замурували цемен-том. Думається все це не просто так, очевидно деякі люди підсвідомо відчувають накла-дене на подібні місця табу.
27 Травень.
Нас перекинули до містечка Лодейне Поле. Фіни почали переправу через річку Свір. Ми артилерією їх стримуємо, вони у свою чергу нас теж обстрілюють із далекобійних гармат, яких у нас немає. Наш полк на озброєнні має одну шестидюймову гаубицю, дві тридюймівки зі шрапнельним зарядом і одна польова гаубиця Круппа.
Фіни форсували річку нижче Лодейного Поля і захопили Оленець і побережжя Від-лиці. Нас відкинули до Петрозаводську.
28 Травень.
Два наших бойових корабля „Куниця” і „Горностай” потопили фінський параход.
7 Липень.
Кілька тижнів не було часу і можливості вести щоденник. Тепер у мене легке пора-нення в щиколотку і коліно, я в шпиталі. Мій новий товариш Маті койкою поруч, у нього пошкоджена ключиця, вибуховою хвилею його скинуло з пірса на каміння.
Я наважився показати копію моєї карти, де не позначив заповітного місця. Спитав чи впізнає територію. Маті відповів, що карта неточна, озера мають дещо іншу форму, бо на озерах Куйто не один раз рибалив і полював.
„Чому на озерах? – спитав я. – Адже на карті позначене одне озеро, навіть в опе-ративній карті так само”.
„Позначено одне, однак їх три: Верхнє Куйто, Середнє Куйто і Нижнє”.
Озеро Нюк, на його думку, схематично дуже завелике.
Маті не розпитував, що то за схема, це мене дещо здивувало, я б спитав просто автоматично...
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1516399383545 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …
Що «Занепад влади» означає для нас і влади?
Ми звикли вважати владу і систему чимось ворожим людині. У цьому нас переконують історичні факти, твори …