– Міністр Збройних Сил надав нам можливість поглянути на військові навчання біля Татарського лісу. Почнуться вони завтра і триватимуть тиждень. Це чудова нагода оцінити обстановку в регіоні після позавчорашніх подій.
Шеф-редактор аж сяяв. Я ніколи його таким не бачив, хіба що тоді, коли Цісар переміг на виборах. Тоді я теж писав велику статтю про самого Цісаря і про перспективи розвитку держави. Тоді нам щедро відвалили. На радощах. Наче щоб посилити це відчуття дежавю, шеф-редактор повідомив:
– Генерал дасть тобі ексклюзивне інтерв’ю щодо подій у Татарській військовій частині і взагалі у регіоні. Забирай свого фотографа і мерщій на полігон. Ось тобі перепустка з підписом генерала.
Ги-ги. Я лише збирався настрочити статтю про гулянку пана Рулетова, а тут – на тобі. Звісно, нічого б я не настрочив, але матеріал мені підігнали цікавий. Добре мати у звукотехніках Рулетова шкільного друга. Але іноді мені хочеться просто ригати від деяких цікавих фактів з життя наших любих олігархів. Мати на них гори компромату і писати для найкращого державного періодичного видавництва – чи це не пекло?
Тепер доведеться записати слова генерала, ґрунтовно їх відредагувати і представити на осуд громадськості. Хоча всі, хто хоч трохи вміє ворушити мізками, розуміє – поки не стали стягувати до кордону війська – не було жодних конфліктів. Зараз же ситуація дуже нагадує сорок перший рік: з обох боків стоїть військова техніка, щодня прибувають нові і нові вагони, автобуси і фургони з солдатами, боєприпасами і провіантом. Про це все уже писалося не раз. А чому там така ситуація? Та тому, що автономівці – кляті агресори, вирішили відхопити шмат нашої землі, всадили ножа в спину, скориставшись добрим серцем давніх вождів, що дозволили притулитися нацменам біля держави. Як-не-як колись тут і наші предки жили, не віддавати ж комусь цю землю за дурняк!
А тут така фігня: налетіли автономівці на Татарську військову частину і вбили кілька солдатів. Але на них ми чхали. Головне – вкрадена пускова установка з ракетою ближнього радіусу дії, що може бути використана у терористичних актах проти нашої квітучої Батьківщини. Дивні якісь навчання, що наче спеціально провокують автономівців до дії. З іншого боку треба ж їм показати, що ми їх не боїмося і які ми сильні.
Коротше, гребу я до сусіднього кабінету по Марка, треба ж його не лише порадувати, а й вигнати додому для зборів. Він, звісно, не промовчить, почне довбти мізки спочатку шефу-редактору, потім вже дорогою мені. Значить треба вигнати його до бісової матері з редакції, а часу справді не дуже багато.
Але Марка на робочому місці й так не виявилось. Перехопивши дорогою руденьку в кучериках секретаршу шефа, я дізнався від неї, що Марко на вільному полюванні, тобто тиняється десь містом у робочий час. Що ж, тобі ж гірше, подумав я і пішов до свого столу, де можна було скористатися службовим телефоном. Аж тут зі «Skype» виринула пика цього засранця:
– Гей, чувак, я тут знайшов дещо цікаве, ти маєш це бачити. – Одразу ж заторохтів Марко, коли я законектився. – У мене батарея сідає, тож приїжджай терміново на Перемогу, до літакобудівного заводу! Тут таке відбувається! І я дізнався, що така ж херня по всій території країни: на металургійних, локомотивобудівних, ливарних, цементних заводах і так далі. А найцікавіше…
– Слухай, Марко, – кажу я, – у мене немає часу, як і у тебе, до речі. Тож збирай свої манатки і приїжджай під корпус телерадіокомпанії.
– Ти не зрозумів… – почав було Марко, але я вже добряче розлютився.
– Це ти не зрозумів, шеф скоро з ланцюга зірветься, ми їдемо в Татарський степ, за інтерв’ю з генералом Печерським.
– Та чхав я на нього, головне зараз відбувається не там. Це ж бомба! Їдь швидко сюди. Чекай, та це може все і якось пов’язано…
– Марко, мені начхати, точніше потім розповіси, а зараз дуй до стоянки. Ми сьогодні ж виїздимо.
2
У такому гнітючому настрої я Марка ще не бачив. Якщо раніше я слухав лише чверть того, що він говорив, то тепер ловив все, але того назбирувалося на п’ять від сили відсотків того, на що був здатний мій фотограф. Репліки були в’їдливими і дошкульними. Чорт, йому б у репортери якогось засраного опозиційного каналу!
Ми їхали вечірнім степом, сонце вже майже сховалося за хмари десь на західному горизонті і тіні лежали довгі і холодні. Попереду лежав темно-синій Татарський ліс. Ліворуч від нього виднілося військове містечко, де ми забронювали шикарний барак, точніше одну з кімнат у бараку. Там жила родина одного з офіцерів Татарської ракетної частини, на яку два дні тому було скоєно збройний напад.
Офіцер виявився капітаном з вусами, чийого імені я не запам’ятав, крім нього в бараку мешкали ще його дружина, зачумленого вигляду жіночка і дочка – дівчинка рочків із десять. Вона весь вечір про щось бубоніла з Марком, поки мати не загнала її до ліжка.
Барак був одноповерховою будівлею на чотири родини, так що кожній припадало десь по двадцять п’ять метрів корисної площі. Батьки і дівчинка спали разом на старому рипучому дивані, крім якого предметами вжитку слугували такий же старий чи старіший шифоньєр, саморобний стіл і пара дешевих розкладних стільців. Звісно, був телевізор, але на холодильник родина так і не розжилася. Стіни були обклеєні товстими шпалерами, щоб приховати дефекти стін, дах протікав, але зараз була суха погода.
Господарі не змогли путньо почастувати нас вечерею, тому столичні гості виявились чимось на кшталт Святого Миколая, що сплутав пори року. Весь наш пайок, таким чином, перекочував у погріб капітанської родини.
Спали ми з Марком на розкладачках, що їх капітан стягнув із сусідських квартир. Ніч видалася тривожна, чулися не дуже далекі черги і поодинокі постріли, вони сухо тріскотіли в степу, через маленьке вікно було видно кілька трасерів, що промайнули в нічному небі, наче метеори. Ми з Марком не розмовляли, лише лупали очима на це віконце. Не пам’ятаю коли й заснув, але прокинувся я від двигтіння підлоги і далекого гуркоту двигунів.
3
Наш мікроавтобус вирушив на полігон ще до сходу сонця. Республіканською трасою ми доїхали до повороту на військову частину і тут уже було видно вервечку танків Т-72 і кілька ГАЗ-66, що виїжджали колоною з лісу. Полігон розташовувався на по ліву руку, але ґрунтовка петляла вздовж узлісся ще доволі довго, що дозволило нам помітити Land Cruiser генерала і прилаштуватися ззаду. Втім, ось уже й полігон: на південь видно покинуту військову частину, попередницю тої, що залишилась позаду, праворуч – кілька бліндажів і майданчик з макетом триповерхової будівлі, ліворуч – відкрите поле, де вишиковувалися танки. Я відстежив їхній маршрут за торішніми слідами траків важких машин і побачив бункери далеко попереду і ліворуч, недалеко, за моїми прикидками, від кордону. Бункери розташовувались у вибалку і слугували мішенями для болванок.
Ми під’їхали до бліндажів, і Марко припаркував наш транспорт біля джипу. Генерал привітав нас дуже стримано і запросив помилуватися діями танкістів і десантників, які мали бути скинуті з Іл-86 десь за півгодини прямо нам на голови. Потім ми скористалися вільним часом перед початком дій і випили солдатського чаю, який вже пропонувала польова кухня, що розташувалася тут же. Печерський у цей час щось обговорював з командирами підрозділів, тому я скористався нагодою, щоб розговорити Марка.
– Генерал теж піде в атаку? – Насмішкувато промовив я і додав: – дивися, у нього навіть пістолет із собою є. Чорт, хоч плакати з нього малюй: «Зразковий командир, гордість держави!»
– Дивно, що його не усунули з посади після інциденту. – Тільки й промовив Марко. Ковтки зо три він мовчав, а потім промимрив: – Хоча, може це все пов’язано якось із захопленням заводів, усуненням міністрів та іншим…
– Що? – Щось я не в курсі останніх подій. Пора мені підсрачника врізати. – Захоплення заводів? Це тому ти втік з редакції?
Марко вихилив чай і кивнув на генерала, що прямував у наш бік:
– Це все їхні внутрішні розборки. Не знаю, щоправда, яке місце в цьому генералове, – промовив фотограф скоромовкою, відвернувшись вбік, – але заводи захоплювала міліція. Головними акціонерами були звільнені міністри і опозиціонери. Думаю, що їх ми ніколи вже не побачимо. Але найбільше мене непокоять ці ідіотські навчання.
Останнє слово він промовив якимось дивним високим голосом, оскільки генерал увійшов у зону чутності. Я нахилився трохи до Марка і сказав тихо:
– Щось не чутно твого хваленого сарказму.
Марко плюнув і кинув мені:
– Ти ідіот. Сліпий ідіот.
І пішов кудись у бік танків, що посилено викидали у атмосферу сизі вихлопи. На півдорозі він обернувся, не зупиняючись і крикнув, потопаючи у наростаючому реві двигунів:
– І чого тебе досі не звільнили? Чи мене?
– Проблеми? – Спитав генерал.
– Жодних. Це у нас такі специфічні професіональні відносини.
– Ясно. Що ж, – Печерський глянув на поле діяльності, – зараз буде вистава, але дивитися її не обов’язково, можемо почати інтерв’ю.
– Звісно, – погодився я. – Тут гарно: свіже повітря і все таке.
– То як, ви хочете дізнатися подробиці інциденту у ввіреній мені частині?
– Люди хочуть знати обстановку цілком, хочуть дізнатися, що взагалі тут відбувається, чому виникла така напружена ситуація, що сталося відомої ночі і які на Вашу думку наслідки ця подія матиме у майбутньому.
– Як всім уже відомо, близько року тому у відповідь на сепаратистські тенденції у Автономії Цісар наказав доставити сюди для забезпечення порядку на кордоні танкову бригаду.
– Перепрошую, бригада – це здається більше тисячі чоловік, правда? Не забагато для мирного часу? – я дістав блокнот і вирішив записувати, замість покладатися на пам'ять.
– Ви мабуть в курсі, що перший хід зробили по той бік кордону? Адже були спроби захоплення патрулів на БМП.
– Але ж вони перетинали кордон, порушували правила руху, поводилися наче на ворожій, окупованій території!
У генерала очі на лоба полізли від такої опозиціонерської єресі. Мабуть ніколи з пресою не зустрічався.
– Ви, шановний, звідки прибули? Хто Вас сюди направив? Мої люди, якби поводилися ворожо, вже б стерли цю всю Автономію з лиця Землі!
– Вибачте, продовжуйте.
– Так от, – генерал вже не дуже хотів зі мною спілкуватися, вся його казенна гостинність випарувалася і в очах його я читав лише презирство до мене і навіть ненависть. Сам же я почувався, як на сковорідці. Що в біса зі мною сталося?! Що це було?! – Екіпажі чинили опір, не застосовуючи зброю, хоча визнаю, що було зіпсовано кілька поліцейських машин і є чутки про роздавлену одну цивільну машину. У відповідь, при відході наших, автономівці почали обстріли зі стрілецької зброї. Наші прикордонники, потрапивши під один з таких обстрілів, відповіли. Після того провокації з боку автономівців мали місце майже щоденно.
– Зрозуміло. Обстановка, як я розумію, залишалась стабільною рік. Що ж сталося у Татарськоліській частині і чому?
Генерал дивився на мене як на божевільного але тон його змінився з презирливо-ворожого на поблажливий:
– Я думаю, це пов’язано з майбутніми виборами і було спробою дестабілізації обстановки. Таким чином вони ослаблять не лише владні позиції, а й позиції армії в тому числі і наші тут. Це потрібно їм для того щоб відхопити даний регіон.
– Але чому вони так ризикують, адже, як мені відомо з джерел, якими опікується Держплан і ваших, міноборонівських джерел, чисельність армії Автономії складає близько тридцяти тисяч, у них всього двісті танків, п’ятдесят дев’ять бойових літаків і гелікоптерів, включаючи винищувачі, п'ятнадцять штурмовиків, дев’ятнадцять військово-транспортних літаків і два Мі-24?
– На це питання я не можу відповісти, оскільки в мене немає такої інформації. Хочете відповіді – ідіть у Міністерство, хоча вони теж навряд дадуть її Вам. До речі, – генерал поглянув кудись мені за спину, – Он під’їхали телевізійники, зараз влаштуємо велике шоу. Ви теж приєднуйтеся до загальних веселощів, ставитимете мені свої питання у прямому ефірі, бо всіх окремо вас, журналістів, я не подужаю. Ходімо.
Справді, до танкового майданчику з’їхалося близько двох десятків мікроавтобусів і легковиків, з яких тепер вискакували змучені нічною дорогою журналісти, оператори витягали своє обладнання і голосно лаялися. Вони маневрували між ГАЗ-ами постачання зі своїми камерами, штативами-триногами і мікрофонами, тягли дроти. Військові трохи осторонь влаштовували місце засідання: знесли столи, півсотні стільців і розставляли їх півколом.
Наступні півгодини пройшли у приготуваннях і нарешті почалося: генерал розповів у вступному слові все те ж, що і мені перед цим, далі почалися питання, але я поки що не встрявав, пам’ятаючи вираз обличчя і інтонацію генерала при нашій попередній бесіді, до того ж я ніби вже став першим журналістом, що встиг поспілкуватися з ним. Та я, в біса, був VIP персоною!
– Тож є цілком очевидним, що Автономія активно готується до збройної агресії щодо держави. – Вже вкотре повторював генерал Печерський. Останні слова раптово потонули у реві: над полігоном, десь за півкілометра звідси лівіше танкового майданчика, з якого танки досі не їхали, а чомусь повимикали свої двигуни і чогось чекали, пролетіло щось схоже на невеличку ракету, залишаючи за собою димовий слід. Воно летіло не дуже високо у бік військового містечка, покриваючи за секунду кілька сотень метрів. Я з жахом стежив, як і всі присутні, за тим, як ракета, а це безумовно була ракета, почала знижуватися, двигуни її почали вже випускати вихлопи, а рев дивно якось, уривчасто, долинав до нас, як цятка ракети зникла на тлі триповерхової будівлі гуртожитку і як половина його вмить огорнулася хмарою бетонного пилу, в усі боки полетіли дрібні крапочки і якісь мерехтливі лусочки. Я подумав, що то мабуть, шматки бетонних плит, кожна по кілька тонн, розлетілися, як конфетті. Ми сиділи і в головах, принаймні у моїй, було якось порожньо. Нарешті ми почули страшезний гуркіт, наче десь в надрах землі провернулася якесь величезне погано змазане зубчасте колесо. Я глянув на генерала: до нього вже ринув натовп із питаннями, а він лише мружився на хмару пилу, що здіймалася над містечком. Оператори вже почали вишиковувати свої апарати в ряд, знімаючи понівечений гуртожиток через далекобійні об’єктиви.
– Пане генерал, це що помилка у ракетників? Це наша ракета?
– Пане генерал, як ви прокоментуєте цю подію?
– Пане Печерський, це початок війни?
Генерал, підвівся і підняв руку над головою. Натовп ошелешених журналістів і репортерів поволі затих.
– Панове журналісти, зараз ми стали свідками не просто провокації з боку сепаратистів-автономівців, це був початок бойових дій. А тепер, – він знову підняв руку і підвищив голос у відповідь на нові викрикування журналістів та репортерів, – А тепер мені необхідно терміново зв’язатися зі штабом. Все, виставу закінчено!
І Печерський швидким кроком рушив до командирського намету, де вже височіла антена радіостанції.
4
Наступну годину я провів під польовою кухнею, сьорбаючи чай склянку за склянкою і чекаючи на генерала. Втім, матеріал у всіх уже був. Десь у третій чверті цього часового проміжку до мене приєднався Марко.
– Ти знаєш, – мовив він і собі присьорбуючи холодний чай, – Біля цих танків стоять машини постачання, так?
Я мовчки кивнув головою: «Ну?»
– Ну, і там всередині, точніше уже вивантажують у танки, бачиш, – він мотнув головою і підніс мені до очей фотоапарат, – коротше кажучи, я там так тинявся, що мене навіть не турнули звідти.
– Ну давай, телися вже.
Я втрачав терпіння.
– Поглянь.
На чотиридюймовому екранчику я розрізнив відкритий ящик зі снарядами.
– Ну і?
Марко хитнув головою, ніби я був безнадійно тупою людиною, а від того, що він мені втовкмачував, залежало життя людства.
– Це стаміліметрові осколочно-фугасні снаряди.
Я мовчки дивився на нього з-під лоба.
– Бойові. – Марко вирячив очі і засичав: – Їх привезли сюди ще до початку навчань, хоча вони ніби й не починалися, привезли одразу бойові снаряди. А взагалі, не ясно, чомусь тільки мені, для чого було взагалі проводити навчання в конфліктному районі, біля самого кордону?!
– Марко, – почав було я, щоб хоч щось сказати, але він не дав мені придумати продовження.
– Б’юся об заклад, що у тих-он хлопців, – кивнув він на піхотинців, що ніби магічним чином, почали перетворюватися із безладного стада на бойовий підрозділ на нашому правому фланзі. – у магазинах бойові патрони.
В небі знову загуло, але це виявився Іл-86, який мав скинути десант нам на голови, а тепер, якщо вірити Марку, їх скинуть на голови автономівцям.
Від штабного намету до колони бронетехніки пробіг майор-танкіст і почав інструктаж:
– Плани змінюються, наша задача…
– Шановні, відтепер це зона бойових дій, – ззаду виріс генерал і м’яко почав витісняти нас до мікроавтобуса, яким ми приїхали. Інших представників ЗМІ теж звідусіль зганяли до їх транспорту. – Тож поки у вас немає нових дозвільних документів, – вів далі генерал, майже заштовхавши нас до кузова, – вам тут перебувати заборонено.
Частина представників ЗМІ вже виїхала у військове містечко, щоб провести який-небудь репортаж у прямому ефірі з місця трагедії, хоча я тепер більше схилявся до Маркової точки зору і вважав, що найцікавіше буде відбуватися поблизу полігону. Дорога була забита транспортом, всілякими мікроавтобусами і фургончиками з великими синіми та білими цифрами – номерами каналів, назвами тижневиків. Марко десь хвилину вів якось ліниво, мікроавтобус нудотно гойдався на вибоїнах, але раптом мій фотограф натиснув на педаль акселератора і вискочив з дороги, погнав чистим полем. Коли ми дісталися асфальту, то мої нутрощі перемістилися зі своїх поконвічних місць розташування до горла і мені здавалося, що мозок б’ється об стінки черепної коробки, зате ми обігнали більшість автомобілів і далі вже неслися попереду колони. Щось загуркотіло, коли Марко виїхав на асфальт, ззаду застріляло і я зрозумів, що ми втратили глушник.
Біля гуртожитку вже працювали репортери на тлі пожежників, що гасили кволеньке полум’я, яким горіли скромні офіцерські пожитки. Ми вилізли з нашого деренчливого транспорту і Марко одразу ж почав знімати зруйновану будівлю. Він працював біля групи еменесників, що розбирали гору уламків бетонних перекриттів. Ті якраз знайшли щось і, зібравшись навколо цього місця, почали обережно вивільняти знайдене із бетонного кришива. Спочатку я не зрозумів, що це таке, оскільки воно було якесь аморфне, сіре, кольору бетонного пилу, яким було покрито сусідні бараки, асфальт, траву і пару чахлих кущиків квітучого жасмину, а тепер ще й мої черевики; в кількох місцях знахідка пожежників мала чорні патьоки. Я придивився ближче і зрозумів, що це тіло маленької, років семи-дев’яти, вдягненої у вже незбагненного кольору сукенку, дівчинки. Рис обличчя не можна було розібрати, але чомусь вона мені здалася схожою на капітанську дочку, яка вчора так мило спілкувалася з Марком. Її віднесли до кількох простирадл осторонь, з під яких стирчали сірі, переважно босі ноги. Простирадла були білі, з червоними плямами. Дівчинку поклали під свіже полотно і воно одразу ж потемніло від крові.
Жертвами стали жінки і діти, адже у гуртожитку залишилися переважно родини військовослужбовців, які тепер навіть не могли приїхати і переконатися у тому, що їхні дружина і діти не постраждали, або отримати свою гірку пілюлю.
Марко нарешті підійшов до мене і здивував своєю реплікою:
– Нам треба пробратися ближче до кордону і поглянути зблизька, що там відбувається.
– Ти бачив? – Тільки й спитав я, вказуючи на тіла.
Марко кивнув, мовляв, я свої емоції якось переживу самотужки, я ж фотограф, покажу їх тобі у друкованому вигляді у форматі дев’ять на дванадцять, а ти викладеш свої словесно.
В цей момент під’їхав генеральський джип, слідом за яким прибув на ГАЗелі загін саперів. Після тривалих чаклувань біля місця трагедії генерал був готовий зібрати наступну прес-конференцію.
– Шановні представники преси, експерти повідомили, що у гуртожиток влучила ракета «Точка У», випущена з установки «БАЗ-5921», яка була викрадена під час збройного нападу на Татарськоліську частину. Ракета була запущена, як ви всі бачили, з автономівського боку.
– Ходімо, – мовив Марко і поволік мене до машини.
5
Коли ми проминули поворот на полігон, Марко зупинив авто і вимкнув двигун.
– Все. Далі йдемо пішки.
У оглушливу тишу, що запала після тріскотні нашого драндулета, увірвалася автоматна черга і потужний, навіть на відстані у пару кілометрів, постріл з чогось важкого, імовірно з танка, вервечка яких, судячи з пилової хмари, просувалася вибалочком у бік кордону. Так вони й сунули, проминаючи навчальні мішені, гасячи автономівських прикордонників осколочно-фугасними ста міліметровими снарядами, з якими сьогодні зранку виїхали на навчання.
– Попереду буде гаряче, тож доведеться пробиратися он тим, – Марко вказав рукою, – тим байраком. Нас можуть шльопнути. Хоча швидше за все просто розвернуть назад.
Ми рушили бігом, зігнувшись у три погибелі до лісочка, точніше тоненької смужки лісу, що тяглася на південь майже до самого кордону. В укритті дерев Марко теж не дозволив випростатися, хоча густий чагарник, який язик не повертався назвати підліском, також не дуже давав розігнатися. Дійшовши до кінця лінії дерев, я побачив блокпост, на якому явно готувалися до бою: солдати займали місця за брустверами і готували боєприпаси, по трасі пролетів кулею БМП, прямуючи на посилення позицій прикордонників. До кордону було близько двох кілометрів, тому розглядати блокпост виявилось зручніше крізь потужну оптику Маркового «Nikon»-а.
Праворуч забухкали танки і десь вдалині, з-за кордону, почулася якась дивна луна. На кілька секунд знову запала тиша а потім її розірвав протяжний стогін від якого в мене чомусь волосся стало сторч. Стогін урвався, перерісши у щось до біса грандіозне: земля застрибала піді мною, вуха заклало від гуркоту а з очей бризнули сльози. Добре що хоч у штанці не наклав!
– Що це в біса було? – голос мій звучав дуже високо і тремтів.
– Артобстріл. Мабуть держвійська перетнули кордон. Боюся що всім танкам капут.
Марко відповів наче якийсь експерт або ніби сам командував тим арт-обстрілом. Це мене трохи занепокоїло. Тобто, або він якийсь провокатор, або він бачить очевидні речі, яких не бачу я.
Виходить, що нашій головній ударній силі гембель? Чим же ми завдамо удару у відповідь?
Ми знову мовчки втупились у корму БМП. Раптом вона бризнула по-лум’ям і в наступну мить все заволокло пилом, що здійнявся із землі. Секунд через шість грюкнуло.
– Грубо кажучи дві тисячі метрів. Не враховуючи вітру.
Я вражено дивився на Марка.
– Ти бачив? – Ошаліло питав я.
– Так. Ракета. Мабуть «Джавелін». Лише Автономія, як видно, виконала закон з переозброєння. Вони там міцно засіли.
Марко говорив розмірено, чітко, спокійно і терпляче, ніби його примусили читати лекцію розумово відсталим дітям.
– Уявляєш, – каже він, – танк Т-72 – наймасовіший танк за всю історію. Він стоїть на озброєнні у більшій кількості країн, ніж будь який інший танк. Такий собі танк-рекордсмен. А тепер ціла дивізія цих рекордних машин догоряє на кордоні, знищена одним махом.
Я не знав що відповісти.
– Мабуть пора нам вшиватися, раз тут все прострілюється, – мовив нарешті Марко. – ану чекай… глянь, он хтось праворуч пробирається.
Дійсно, десь на другу годину від нашої позиції майже не приховуючись рухалася група з десяти-п’ятнадцяти озброєних людей.
6
Не дивлячись на вступ у дію закону про переозброєння державна армія ніяк не поспішала змінювати старенькі Т-72 на нову розробку вітчизняних фахівців – танк нового покоління суперсучасний «Перун», автомат Калашникова на щось більш сучасне і придатне до легкої модернізації, важкі АГС-и на XM25 чи XM 307, Су-25 на Eurofighter Typhoon, Су-27 і МіГ-29 на F-35 і так далі. Зате армія Автономії зазнала змін: урядом було закуплено новітню стрілецьку зброю, надточні самохідні артилерійські установки, які могли дати залп з точністю влучання до двадцяти метрів з відстані до п’ятдесяти кілометрів і вшитися деінде, поки снаряди ще навіть не долетіли до цілі, керовані ракети FGM-148 Javelin теж стали на службу в республіці. Також було закуплено за кордоном разом із «Джавелінами» сучасні бронежилети із системою розпізнавання «свій-чужий», системи радіолокаційного спостереження тощо. На жаль, переозброєння не торкнулося важкої техніки і авіації, оскільки виділених коштів на все не вистачило. Автономія самотужки із власних резервів придбала собі засоби знищення застарілої техніки державної армії, і цих засобів, як можна було побачити раніше, поки що вистачало.
Група з одинадцяти чоловік, що рухалася швидким кроком з боку кордону, не дуже була схожа на підрозділ автономівської армії. Вони носили камуфляж державної армії, були без обов’язкових бронежилетів, а один із бійців взагалі чомусь був вдягнений у спортивний костюм. Їхній рух нагадував втечу з потопаючого корабля. Втім у декого з них за спинами поряд із добре нам знайомими автоматами Калашникова теліпалося те, чого не могло бути у солдата державної армії – коротенькі карабіни системи бул-пап.
Нещодавно одна з вітчизняних зброярських компаній придбала ліцензію на виробництво аналога ізраїльського IMI TAR 21, більш відомого під народною, знову ж таки ізраїльською назвою – «Tavor». Втім невідомо, чи це була вітчизняна, чи ізраїльська зброя, як і не зрозуміло, що це за підрозділ рухався у бік військового містечка.
7
Ми почекали, поки бійці зникли за пагорбом, що закривав собою панораму Татарського лісу і військового містечка, а тоді рушили за ними слідом. На пагорбі, де вже не росли дерева, ми залягли у густий колючий травостій, спостерігаючи за просуваннями озброєних людей: вони вже віддалилися від нашої позиції на добрих три кілометри, наближаючись до містечка. Там було багато людей і рятувальної техніки. Ззаду почулася віддалена тріскотня пострілів і я зрозумів, що блокпосту зараз непереливки.
Над містечком пролетіли два Мі-24, женучи поперед себе гучний рев двигунів. Подейкували, що в Афганістані цей рев приводив у жах моджахедів і вони тікали у свої нори, де потім їм щоночі снилися жахіття. Щоправда це не заважало їм збивати ці страшні гелікоптери зі «Стінгерів». А у кишлаках, мабуть цих звуків справді боялися. Жінки, старі, діти. Коли Мі-24 прилітали, щоб ракетним ударом зітерти селище з лиця Землі.
Вуха все ж заклало і я простежив політ старих але таких же смертоносних, як і колись, машин. Вони пролетіли над нами доволі низько, так, що я міг роздивитися дула трьох стволів тридцятиміліметрової гармати на носі кожної з машин. За півкілометра, за моїми прикидками, від кордону вони випустили по десятку ракет, ледь не знищивши блокпост. Імовірно, вони намагалися вразити ворога, що вів наступ у безпосередній близькості від кордону. Далі машини розвернулись і, плюючись в усі боки тепловими пастками, посунули назад. Втім, вшитися їм не вдалося: дві білі риски злетіли із землі з іншого боку кордону, трохи збоку від спаленої ракетами ділянки, пролетіли по високій траєкторії і влучили у обидва гелікоптери майже одночасно. Теплові пастки не врятували ці страшні машини смерті, двигуни тепер вже жалісливо заревли і палаючі шматки некерованого заліза впали, наче зірвані вітром з гілки сухі листочки, на байрак.
Наш мікроавтобус стояв на узбіччі, трохи покосившись в бік кювету, хоча залишали ми його ледь не посеред дороги. Підійшовши ближче ми побачили, що його борт, повернутий від дороги до нас, мав величезну діру, з якої стирчали шмаття обвугленої внутрішньої оббивки салону. Із синього наш транспорт перетворився на чорно-синій, скло валялося тисячею уламків на асфальті і у траві.
– Що це в біса сталося?
Мені було важко стримуватися, я майже плакав: мало того, що ми тепер без транспорту, так ще всередині знаходилися всі мої документи і гроші, ноутбук з усіма моїми роботами, змінний одяг та ще якісь дрібниці, про які зараз і не згадувалося.
– Думаю, це – БМП. – Марко сів на траву і попросив цигарку. Цигарки я завжди носив у кишені жилетки. От же западло! Краще б вони там одні згоріли, а не весь мій скарб! Ми закурили. – Довбані танкісти. Їм точно голови люками поприбивало. Вони думають, що якщо війна, то вони можуть шмаляти куди завгодно?
– А якби там були ми? – я все ж пустив скупувату сльозу і вдавився димом.
– Суки. – Марко сплюнув у бік блокпосту. – Та щоб ви здохли!
– Чуєш, Марко, – я аж чогось злякався цих слів, – Вони ж і справді того, ну… мертві.
– Ну туди їм і дорога.
Невідомий у «трєніках». Рід занять невідомий.
1
– Із заводами ми і без тебе впораємося, а ти мені знадобишся для більш делікатних справ.
Рулетов простягнув мені склянку віскі і відкинувся у своєму вінтажному кріслі. Бісів хрещений батько. Ти краще мені заплати залишок, а то вже намилився нове завдання давати! Херів комбінатор!
– Дехто у столиці сумнівається, що війна їх якось торкнеться. Навіть більше: все населення, чия халупа стоїть далі п’ятдесяти кілометрів від кордону, думає, що їм нічого не загрожує.
Я не хотів більше чекати і слухати всю цю маячню:
– Коротше кажучи, Ви хочете встановити терор по всій країні і у столиці зокрема, щоби люди бачили всюди ворога і молилися на Вас за своє спасіння?
Рулетов поставив склянку і глянув на мене трохи косо і якось недобре.
– Ти, любий, не вчися перебивати старших і не поспішай, коли немає куди поспішати. Все вірно, – додав він після паузи.
– Добре, але для початку я б хотів отримати свої гроші. Я б не мав і слухати про нове завдання, не закінчивши з попереднім.
– Ти отримаєш своє, а потім я навіть візьму тебе до себе у начальники служби охорони.
– Дякую, не треба, – дещо грубо кинув я, а потім примирливо додав – Я людина вільна, свободолюбива. Вільний художник, так би мовити.
– Ну що ж, як хочеш. Тримай свій залишок, – він видобув з шухляди і простягнув мені пухкенький конверт, – А тепер слухай уважно.
2
Станція метро «Комінтернівська» знаходиться під землею на глибині сімдесят два метри і є однією з найглибших у світі. Будувалася вона доволі давно, більше як півстоліття тому, але рожевий граніт облицювання досі міцно тримався, на стінах досі красувалися барельєфи, що зображали древніх вождів, лише на вході з’явилися металодетектори і під стелею світили червоними лампочками камери відеоспостереження. Але це все було не важливо, адже Рулетов повідомив мені день і час, коли я зможу безперешкодно спустити на станцію хоч танк і ніхто мене не зупинить. На цей час навіть камери не працюватимуть.
Тож все пройшло гладко, аж занадто. Мені стало нудно і навіть огидно, що доводиться розігрувати такий спектакль. Можна було б і не прибирати охорону, щоб все було реалістично. Завжди так приємно полоскотати собі нерви. Тим більше, що теракт мені доводилося проводити не вперше, та це і не складно. Так чи інакше у кожній металевій урні із віночком вигнутих прутиків на горішній частині тепер лежало по пакунку загальною вагою дев’ять з половиною кілограмів. Урни розташовувались біля колон, з боку проходу між коліями, тож вибухи мали накрити весь натовп, що збереться на станції у ранкову годину пік уламками цих сталевих гнутих прутиків.
Я подумав зараз про залишки нашої диверсійної групи, що тепер були розкидані по всіх великих містах країни. Всі вони вже заклали, як і я, вибухові пристрої на станціях метро, в торговельних центрах і на ринках, в урнах біля автобусних зупинок. Завтра мала статися серія терактів, організованих звісно, автономівцями, а потім Цісар здійснить сеанс відеозвернення до людей, де скаже, хто наш головний ворог і хто головний спаситель. Мабуть він навіть вже зняв цей ролик.
Все ж паскудно, що доводиться виконувати таку брудну роботу. З точки зору моралі вона нічим не гірша за попередню, але набагато нудніша. Чорт, у Автономії нам таки надерли хвости, а тут…
Я очікував, що вони стануть подавлювати місце пуску ракети, але жодних залпів, жодних авіанальотів не було. Просто при відході, коли вже було висмикнуто чеку з в’язанки термітних гранат, встановлених на пусковій установці, нас почали обстрілювати з автоматів. Ми збиралися перейти кордон на схід від полігону, трохи обходячи блокпост на республіканській трасі. Там ми й вийшли, але перед цим добряче поблукали у виярках, порослих густим чагарником.
Їх було близько тридцяти і ми добряче упріли, поки змогли зрушити з місця. Нас обступили з трьох сторін, залишивши відкритою лише одну, де позаду нас плювався іскрами «БАЗ-5921». Довелося залягти і відстрілюватися, кладучи їхні передні ряди. Слід визнати, діяли вони дуже професійно, оскільки не скупчувалися, переміщалися, обирали гарні вогневі позиції, влучно стріляли. В нас летіли світло-шумові гранати, ми строчили куди-попало. Автономівці рушили в прорив і я відсік передній край від решти гранатою РГД-5. в цей момент нам вдалося зрушити з місця. Дехто підібрав ворожу зброю, щоб мати під рукою швидку заміну власній. Всього ми вбили на місці чоловік сім-десять автономівців, підібрали три коротенькі карабіни, один з яких був у мене. Далі ми рухалися, постійно відбиваючи наскоки автономівців ззаду. Зброя ворога мені сподобалася кучністю стрільби, коли я зрізав пару бійців. Коли через кордон з нашого боку полетіли перші кулі, автономівці призупинилися, а ми, нас залишилось всього тринадцять з сорока восьми, рушили на захід вздовж кордону в обхід блокпосту.
Треба було пройти ще близько семи кілометрів до межі військового містечка, де на мене чекали люди Рулетова. Коли попереду замайорів байрачний лісок чи лісосмуга, по трасі під’їхала БМП і її тут же рознесла ракета, запущена нашими переслідувачами. На блокпості була паніка. Ми не зупинялися, щоб помилуватися на цю картину, тим більше мені здалося, що у ліску спалахнув відблиск сонця на лінзі якогось оптичного пристрою. Не дивно, адже там могли покласти снайпера державної армії, але ігри з ним не входили до мого плану. Я підняв карабін і почав вивчати підлісок у коліматорний приціл. Кратність там десь 1,35, тож нічого я не роздивився. Довелося чиргикати далі, постійно чекаючи пострілу у макітру.
Я оглянув свою нову зброю: калібр 5,56 мм, система бул-пап, коротюсінький, зате б’є точно, наче гвинтівка, коліматор, на ствольній коробці ви гравійовано «Форт 221». Треба і собі такі замовляти на завдання, чорт забирай, а то наче ті динозаври, бігаємо з системою середини минулого століття в руках.
Бійці Рулетова чекали нас на двох мікроавтобусах. Щось мало транспорту, подумав я, куди б діли решту, якби вона не стала рештою, тобто не залишилася по той бік кордону?
– Щось вас малувато, – тільки й буркнув один з них, вочевидь старший групи, – Більше нікого не буде? Ну то поїхали.
3
Сьогоднішній ранок нічим не був схожий на той, сьогодні лило всю ніч, наче на небесах трубу прорвало, а під ранок ливень перетворився на огидну мряку, яка пробирала своїм холодом до самих кісток. Тим не менше, тільки-но засіріло, людські струмки потекли з під’їздів до автобусних зупинок, розбризкуючи навколо себе каламутну воду, клацаючи у марних спробах захиститися від повислих у повітрі краплинок води парасолями. Ближче до восьмої мряка знову змінилася дощем, що мабуть просто нарощував свою силу а тепер оскаженіло виливав свою ненависть до людства на його голови. Вітер ламав парасолі, виривав їх з рук перехожих і волочив тротуарами, клумбами і проїжджою частиною.
До станції метро «Комінтернівської» почали зливатися не лише постійні пасажири, а й всі, хто знаходився поблизу, вони поспішали сховатися від дощу і шаленого вітру. Я під’їхав зі станції «Ботанічний сад», вдягнений у подерте пальто, рваний светр і старі камуфляжні штани і востаннє перевірив свої нічні посилки, звівши таймери на дев’яту нуль-нуль . Втома навалювалася після двох годин нічного сну, м’язи ще боліли після кидка через кордон, але ми і не таке проходили. Це лише забавки.
Головною складністю виявився шлях до ескалатора, що вів нагору. Людський потік зносив мене до стіни і назад на платформу. Довелося чекати прибуття поїзда, щоб влитися у живий таран пасажирів. Я віддався на волю натовпу і він виніс мене на свіже, аж надто свіже повітря. Я вивільнився з живої ріки. Дихання одразу ж забило вітром. проспект був майже безлюдним, лише на проїжджій частині безроздільно панували автомобілісти.
Я пройшов пару кварталів у бік Святенників, де орендував квартиру з учорашнього дня і мав намір сьогодні ж з’їхати, аж тут назустріч мені виплив мікроавтобус білого кольору, з темними вікнами і силуетами кремезних дядьків за ними. Номери були цивільними але чуття мене ще ніколи не підводило. Це точно держпланівська група захоплення. Втім мені вони не могли загрожувати, адже сам Рулетов і курував Держплан. Вони дійсно проїхали повз мене і звернули в провулок. Я глянув на годинник: була дев’ята година ранку. Таймери я калібрував за цим «Зенітом», тож вибух вже мав статися. Поштовху я міг і не відчути, знаходячись на вулиці, але…
Аж ось крізь шум сотень двигунів почулися дружні завивання десятка сигналізацій, вітер нарешті доніс до вух очікуваний глухий стукіт. Я не обер-таючись йшов далі.
Попереду виник патруль ППС, що не викликало в мене жодних емоцій, проте при наближенні я помітив у них зброю: автомати АКСУ теліпалися ззаду на ременях. Дивно, що патрульні розгулюють озброєними. Ось тільки зараз вони почули по радіостанції повідомлення про вибух в метро і прискорили ходу. Вони рухалися мені назустріч, коли ззаду почувся виск гальм. Повернувши голову, я побачив той самий мікроавтобус, з якого вже вискакували чорні постаті у масках і з автоматами наготові. Їх було всього шестеро, а ППС-ників я взагалі не беру до уваги, тож у звичній для мене обстановці проблеми вони б не становили, та мій «Люгер» лежав на зйомній квартирі у таємному відділенні валізи. Проте ситуація, коли група захоплення Держплану затримує бомжа, а саме так я виглядав, не є звичною, тож думати і діяти треба було блискавично швидко. Але думка у мене була лише одна: Рулетов – сука!
ППС-ники на якийсь час впали в прострацію і тупо дивилися на початок дійства. А початок був такий: передній держпланівець, тицяючи мені в обличчя стволом свого АК-74, підскочив трохи лівіше і ударом чобота спробував звалити мене з ніг, другий же підскочив з іншого боку для того щоб заломити мені руки за спину, проте удар першого не потрапив у ціль, оскільки я відразу ж смикнувся ліворуч і зацідив йому носаком у коліно опорної ноги, перехопивши ствол автомата. Далі я ухопив його праву руку своєю лівою, наклавши свою долоню на його і намацав його вказівний палець. Чергою зрізало другого бійця а першому я правою зламав носа ударом долоні. Тепер я знаходився трохи збоку вервечки держпланівців прикритий зігнутою постаттю першого нападника і зміг їх доволі ефективно обстріляти довгою чергою: двоє упали, інші опустили зброю і почали швидко задкувати в укриття до мікроавтобуса.
Перед носом задзижчала куля, зрикошетивши від стіни. За комір пальто мені посипались шматочки цегли. Це нарешті прийшли до тями ППС-ники, що почали обстрілювати мене і держпланівців, бачачи в них не колег, а просто озброєних людей. Один з них сховався за бетонним стовпом опори лінії електропередачі, двоє ж інших притиснулися до стіни. Необхідно було прочистити шлях, але якщо б я послабив тиск на держпланівців, останні зрешетили б мене на сито.
Я підхопив ззаду за шию першого з нападників, що до цього часу майже впав на коліна, просунувши йому свою руку під пахву, і поволік у бік бійців ППС, прикриваючись ним таким чином. При цьому мені без проблем вдалося зняти всіх трьох ППС-ників, поранивши одного в ногу, двох інших в корпус. Однак якась тривога закрадалася мені в серце.
Ясно, що тривожитись у такій ситуації було через що і головним тривожним фактором був сам напад на мене а також результат перестрілки, але це було не те. Щось було ще.
Я повернув голову у бік мікроавтобуса, звернувши увагу на проїжджу частину, де відбувалося кілька ситуацій, що наближалися до ДТП, і тут я відчув щось дуже несподіване: стіна будинку, об яку я майже спирався, рухаючись від держпланівців, десь зникла і я почав завалюватися назад. Я почав своє падіння у один з багатьох арочних виїмок у будинках, які ведуть всередину двору. Пірнувши в один з них можна було б відірватися від переслідування, але я туди просто падав. Довелося відпустити свій живий щит, щоб руками відновити баланс чи хоча б ухопитися за стіну, але чиясь нога у важкому чоботі зацідила мені у підколінний згин.
Я не втримався і впав, у нозі прострілило страшним болем, що могло вказувати на вивих. Перед обличчям я побачив широке лійкоподібне дуло АКСУ. Тривога виявилася не марною. ППС-ників у патрулі було четверо.
