Где лгут и себе, и друг другу,
и пам'ять не служит уму,
история ходит по кругу
из крови – по грязи – во тьму.
І. Губерман
Штернер Володимир Вільгельмович, слідчий Держплану
1
Стукач пітнів і пахнув якось дивно, кисло, наче вже тиждень не мився. А може то мені просто здавалось, з урахуванням його відразливого мокрого писку. Нарешті він закінчив свою писанину і простягнув мені аркуш.
– Добре, – промовив я і відпустив стукача на вихід.
Ну що ж ти там накалякав, думав я, жуючи бутерброд із сиров’яленою ковбасою, погляньмо. Ага, сусід твій із сімнадцятої квартири не раз називав Цісаря бандитом і убивцею, закликав змінити владу, спалив привселюдно плакат із зображенням Цісаря, який, імовірно, сам і роздрукував. Значить попередньо підготувався, відзначаю я обтяжуючі обставини, а також привселюдно клепав на батька людей. Що ж, можна далі не вишукувати провини цього ідіота, як там його?, ага – Діжнецький, і відправляти його свіженьке діло на розгляд Четвірки.
Я вийшов з кабінету, тримаючи «Діло» громадянина Діжнецького під пахвою, і рушив до прокурора. Сьогодні він збирався пограти у більярд зі своїми друзями із Міністерства, а натомість сидітиме зі мною, державним адвокатом і обвинувачувачем пів ночі у напівпідвальному задушному приміщенні Судилища. На жаль у зв’язку із святом Дня Народження Цісаря, нікого не буде у будівлі Держпланування аж до понеділка, тому доведеться за ніч засудити цього Діжнецького і виконати вирок. Часу на те щоб колоти його вже не залишалось: надворі вже стемніло.
– Як на квітень, сьогодні занадто спекотний вечір, а ти ще не закінчив! – гукнув мені прокурор, запаковуючи портфеля.
– Миколо Івановичу, на жаль у нас ще робота, – відповів йому я, про-стягаючи тоненьку папку матеріалів Діла. – Ось, погляньте.
Микола Іванович щось прогарчав і скомандував, не відриваючись від вивчення вмісту папки:
– Можеш викликати групу захоплення, якщо вони звісно ще не порозбігалися.
Група захоплення ще була на місці, але повідомлення про подовження передсвяткового робочого дня зустріла без ентузіазму. Оскільки я мав вирушити з ними, то довелося забігти до свого кабінету за табельним ТТ і перевіривши наявність у кишені санкції прокурора на арешт, хоча такі формальності нікого особливо не цікавили, я вискочив у внутрішній двір і сів у готовий до відправлення «RAF», набитий закованими у броню бійцями.
– Ну, і куди нам? – спитав водій.
– Кособоченка вісім, квартира… зараз, дай гляну, ага! Квартира сімнадцять. Заклики до повалення режиму, наклеп на Цісаря.
Автомобіль рушив вечірнім містом. На проспекті вже повним ходом йшли гуляння, лунали вигуки і сміх, грала музика. З великих екранів щось промовляв Цісар, мабуть вітаючи людей зі святом, потім вихилив склянку, справжній гранчак, люди загорлали, а потім і собі прикладалися до пляшок. Сьогодні ніхто не чіпав їх за розпивання, можливо тому, що всі правоохоронці зібралися біля Палацу Цісаря, утворивши живу стіну навколо нього.
Вулиця Кособоченка розташовувалася на лівому березі, у тихому і трохи забитому районі, тож туди ми дісталися лише близько десятої вечора. Зупинившись біля потрібного будинку, ми почекали поки пройде повз нашу машину компанія п’яних, що саме поверталися із роботи на довгі вихідні додому, а потім тихенько вилізли із салону і увійшли в під’їзд, попередньо перевіривши зброю. Так, сімнадцята квартира у стандартному будинку мала розташовуватися на п’ятому поверсі, тож доведеться піднятися пішки аж так високо. Спека стояла надзвичайна тож я співчував хлопцям із групи захоплення з їхніми бронежилетами, бо я хоч і йшов без нічого, але все одно спітнів.
Біля квартири номер сімнадцять командир загону скомандував стати двом бійцям вище і нижче поверхом, інші четверо приготували пластид, обклавши двері по периметру такими собі ковбасками і вштрикнувши в них електродетонатори. Командир показав три пальці лівої руки іншим бійцям, потім прибрав один, інший, а тоді вже пішла веселуха: двері влетіли всередину квартири, слідом за нею вбігли бійці, тримаючи автомати напоготові. Я увійшов слідом, оглядаючи темну прихожу, огидного коричневого кольору шафу для верхнього одягу, уламки бра на засипаній штукатуркою підлозі. Далі йшла ванна, вона ж туалет, де вже чергував боєць, потім кухня ліворуч і вітальня праворуч, де і знаходився наш клієнт, покладений мордою у підлогу. Тим часом я звернув увагу на обстановку кімнати, що складалася із червоного шкіряного дивану, претензійної полиці для книжок, комп’ютерного столика, де стояв сам комп’ютер, принтер і кілька антицісарських листівок. На екрані монітора я побачив заборонений веб-сайт, тож якби було у нас побільше часу, то треба було б промоніторити його контакти, визначити коло знайомих, а значить і нових підозрюваних. Але часу не було, тож я був радий, що поки все так швидко вирішується. Нічого страшного не станеться, якщо вже на честь свята дамо їм фору і розберемося з комп’ютером у Держплані в понеділок.
Арештований нічого не запитував, а я не зачитував, тож за такою взаємною мовчазною згодою його було спущено вниз, точніше виволочено, бо ноги волоклися сходинками, у мікроавтобус. Я почав обшук і виявив за диваном заборонені книжки і пару нарисів, швидше за все автором яких був арештований. В них ішлося, як я зрозумів після короткого ознайомлення, про якийсь ідіотський світ, де всі будуть щасливі, але тільки після перевороту і повалення влади Цісаря. На полиці було ще більше нелегальної літератури, більшість якої була роздрукована не типографським способом, швидше за все самим арештованим, імовірно із Інтернету.
Але головним було те, що ця людина була справді небезпечна для суспільства, особливо зважаючи на професію. Будь цей гад якимось-там слюсарем чи навіть інженером, його б посадили на пару десятків років і позбавили б можливості кар’єрного росту і роботи у сфері попередньої діяльності. Але тут все було зовсім не так, тож все пройде швидше і для нього, і для мене. Можливо я ще встигну додому до світанку.
Микола Іванович уже сидів у приміщенні Судилища і нетерпляче тарабанив по столу пальцями. Незабаром увійшли державний адвокат і обвинувачувач. Вони були вже із кейсами, готові будь-якої миті зірватися додому. Адвокат позіхнув.
Двоє конвоїрів із групи захоплення ввели арештованого і поставили його перед президією. На нього світили дві потужних лампи і він нас майже не бачив, тому спробував відвернутися, але одразу ж отримав удар прикладом у живіт.
– Дивитися прямо! – гаркнув конвоїр і відійшов на пару кроків, направивши дуло автомата на підсудного.
– Що ж, підсудний, – почав Микола Іванович, – Зараз я Вас питатиму, а Ви відповідатимете лише «так» чи «ні», зрозуміло?
– Так.
– Тоді почнемо ось із чого, – вів далі прокурор. – Вас звуть Діжнецький Віталій Михайлович, так?
– Так.
– Ви – викладач у інституті Ломоносова.
– Так.
– Ви звинувачуєтесь у закликах до повалення існуючого державного устрою і наклепі на Цісаря. Володимире Вільгельмовичу, – повернувся він до мене, – надайте, будь ласка, матеріали Діла.
Надалі підсудному було зачитано його гріхи перед Цісарем і людьми, свідчення сусіда, опис речових доказів, запитано про співучасників і швидко винесено вердикт.
– Ви, Віталій Михайлович, будучи вчителем, формуєте душі наших дітей, а тому ми не можемо дозволити Вам нести у їх голови цю Вашу руйнівну ідеологію. Мало того, що Ви брешете про Цісаря, – прокурор почав закипати, тон його став жорстким, голос підвищувався. – Так Ви ще й спонукаєте наших дітей до дестабілізації обстановки, служіння ідіотичним ідеям таких, як ти, до вбивства, руйнування! І як по твоєму, – вже кричав Микола Іванович, – Як може бути якесь щастя після стількох убивств, про які ти пишеш, падло!? Як ти смієш виставляти себе героєм революціонером, якщо ти не поворухнув пальцем для покращення життя людей! Ти лише хочеш зруйнувати все!
Микола Іванович сьорбнув водички із пластикового стаканчика і продовжив.
– Ти, падло, звинувачуєшся у спробі повалення державного устрою і тяжких злочинах проти підростаючого покоління. Тобі виноситься вирок у вигляді смертної кари шляхом розстрілу. Вирок буде виконано негайно.
Підсудний, що весь короткий процес був переважно мовчазним, не намагався ніяк виправдатися, а просто стояв опустивши голову, тепер плакав. Огиднішого видовища я ще не бачив. І ця істота хотіла здійснити переворот?!
Микола Іванович попросив мене виконати за нього вирок, оскільки він хотів би сам розстріляти цю мерзоту, але дуже вже втомився, я стану його правою рукою на цей момент. Він сказав, що буде дуже мені вдячний і запросив на суботу у більярд. Я, звісно, погодився, подумки записуючи на свій рахунок ще однин акт очищення світу від усякої погані.
Конвоїрів нарешті відпустили додому, тому я сам повів арештанта у сусідню кімнату, поки всі інші вже покидали приміщення. Я мав наздогнати їх, щоб вони не сумнівалися, що все гаразд. Хоча які проблеми можуть бути із цим хлюпіком?
Виконавши вирок, я записав цю подію у журналі обліку, відкрив спеціальні двері у двір, через які сердитий нічний шофер виніс труп і завантажив у свою вантажівку. Я поспівчував тому, що його робота сьогодні затяглася і ще треба везти труп на спеціальний цвинтар, побажав щасливих вихідних і подався додому. На виході я наздогнав інших членів Четвірки і, глянувши на годинник, побачив, що вже друга ночі.
– Ну, розкажете як пройшло уже завтра, добре? – Звернувся до мене Микола Іванович, вже сідаючи у «Lexus».
– Та немає чого там розповідати.
– Ну, тоді виспіться сьогодні добряче. І я на Вас чекаю.
2
Чорти б ухопили цих сусідів! Чому я не можу за свою скромну платню купити собі невеличкий будиночок десь за містом? Хоча тоді довелося б мати ще й машину, або хоча б службовий транспорт.
Сусіди почали святкувати задовго до мого приходу додому (а йти пішки від Держплану до моїх Святенників не виходить занадто швидко, до того ж під кінець я так втомився, що майже не відчував ніг під собою) і зараз гулянка досягла свого апогею. Не в силах спати у шумі і при вібраціях будинку, я піднявся з постелі і рушив нагору, прихопивши з собою посвідчення. Здавалося всі інші жителі будинку гуляли деінде.
Я підійшов до дверей галасливих сусідів і натиснув на дзвінок. Тиснути довелося довго, бо слабкого дзеленчання навіть я не почув. Втім через кілька хвилин двері все ж відчинив угодований парубок десь трохи за двадцять п’ять і спитав, що мені треба.
– Прикрутіть, будь-ласка, звук і намагайтеся не кричати. У мене був важкий і довгий день, тож хочу трохи поспати.
Парубок вже зібрався мене вдарити з розмаху в обличчя, тож я витяг посвідчення, тицьнув йому під носа і похитав головою:
– Не радив би тобі. Держплан, хлопче.
– Срав я на ваш план! – грубо відповів парубок аж тут нагодився господар квартири, хлопець десь того ж віку, невідомої мені професії:
– Чувак, – сказав він своєму товаришеві, – заспокойся, все добре. Іди посидь там. – А тоді мені: – Вибачте Володимире Вільгельмовичу, перебрав трохи чувак.
– Та нічого, розумію. Але ж і ви мене зрозумійте. – мовив я та й пішов.
Музика притишилася до майже комфортної гучності поки я спускався на поверх нижче. Хоч вікна більше не вібрували.
Коротше спав я доволі паскудно, але під ранок все ж покращення відбулися: весь будинок спав мертвим сном, щоб під вечір розгулятися з новою силою. Я теж вирішив поспати до дванадцятої, потім привести себе у вигляд, що підходив би до світських раутів, та й рушити до Миколи Івановича.
Але насправді проспав я майже на три години більше, тому у клуб «Касабланка» увійшов із доволі припухлою міною але більш-менш бадьорою ходою.
Прокурор вже сидів за столиком із замовленими «Джеком Деніелзом» і вів бесіду із старшим слідчим Держплану Прокоповим Костянтином Леонідовичем. Побачивши мене, Микола Іванович заклично помахав мені склянкою. Я підійшов і, привітавшись із ним і начальством, теж замовив собі віскі, хоча досі ще нормально не поснідав.
– Якби я мав право Вам радити, Костянтине, – муркотів прокурор, – я б звернув Вашу увагу на цього от хлопця.
Він вказав перстом на мене і перехилив чарку, спустошивши її до половини.
– Цей парубок – талановитий оперативник і старанний працівник, що не раз виручав мене у різноманітних ситуаціях. Я б тобі порадив переглянути останнім часом його особову справу.
Старший слідчий поглянув на мене якось не дуже уважно а потім відповів прокуророві, погладжуючи подзьобану віспою сіру шкіру обличчя:
– Так, Миколо Івановичу, я теж давно спостерігаю за цим стахановцем.
Я скромно проговорив:
– Ми ж не для того сьогодні зібралися, щоб обговорювати мою роботу?
– Не для цього, – відповів прокурор, – але для роботи у нас теж знай-деться трохи часу. Але для початку вип’ємо за Цісаря, бо саме він надав нам можливість працювати на благо людей.
– За Цісаря!
Далі йшли ще кілька тостів за нас, Держплан, за родини, у кого вони були; я замовив телячу відбивну з гарніром і пляшку портвейну, натомість прокурор із слідчим розпивали абсент і закушували якимись екзотичними японськими стравами, назви яких я і прочитати не зміг.
Після п’ятого тосту ми замовили по сигарі й рушили до більярдної. Прокурор виграв у старшого слідчого одну партію і спробував зіграти зі мною, але після того як я взявся за справу, він до столу й разу не підходив.
– Дивися, Кость, – прокурор добродушно заусміхався, – цей хлопець завзятий і не прогинається під старих начальників!
Мене при цих словах пересмикнуло і я схибив. Чорт! Як я міг дати азарту взяти гору? Адже мій партнер – один з найвпливовіших людей у місті. Та що там місті, у країні!
Прокурор засміявся на все горло, а слідчий якось дивно скривив рот у щось подібне на вищир. Тепер була прокуророві черга довго не пускати мене до столу, але все ж я у нього виграв.
Після цього ми рушили назад до столика, замовили ще випивки і почали розмови про машини, які я майже не міг підтримати, оскільки не мав власної, про футбол, який я не любив, про баб, про яких я вважав не дуже пристойним говорити. Але якось непомітно від слів перейшли до справи і у мене на колінах примостилася місцева фея – Тетянка, як вона представилася, у пана прокурора і старшого слідчого теж по дівці – Микола Іванович пригощає.
Розмова знов заходить про роботу і прокурор згадує минулорічне затримання, після якого я отримав спочатку наганяй, а потім чергове звання.
– Тоді мені добряче перепало, – зауважую я і з гримасою болю ворушу лівим плечем.
– Нічого, поставили ж на ноги, – промовив прокурор, погладжуючи шльондру по стегну, – зате наш Володя, – повернувся він знову до Прокопова, – тоді знешкодив ядро і координаційний центр терористичної організації.
По-перше, думав я, влучили мені не у ногу, а у руку, а по-друге, ніхто мені не допомагав ні з лікуванням, ні з реабілітацією. Проте вголос я нічого такого, звісно, не відповів.
– Любчику, – промурмотіла Тетянка, – дай я тобі поцілую те місце – і нічого більше не болітиме.
Вона поворушила стегнами і я відчув приємний тиск поміж ніг. Біль з плеча відступив, натомість прийшло сильне бажання і я вже ледь стримувався.
– Чим хороша «Касабланка», так це тим, що тут можна купити все, що дуже корисно після нашої з вами роботи, – задумливо промовив Прокопов, на що одразу ж зреагувала хвойда, що сиділа у нього на колінах:
– Ой, а ви правда там часом катуєте всяких телепнів, чи там ворогів людей?
Старший слідчий якось дивно на неї поглянув, потім міцно вхопивши за руку вище ліктя поволік із-за столу:
– Я тобі можу прямо зараз показати.
Тетянка скочила на ноги, скинувши мою руку з-під грудей, кинулася до подруги з криком:
– Відпусти її, збоченцю, маніяк!
В цей момент слідчий вдарив її вільною рукою знизу у підборіддя і Тетянка завалилася назад, зачепивши сусідній вільний столик, при цьому сильно приклавшись потилицею об край.
Я кинувся допомогти їй, але сам не встояв на ногах і упав, наче на зло, прямісінько лівим плечем об стілець.
Тим часом старший слідчий доволік хвойду в технічну зону до якогось окремого складського приміщення і штовхнув її всередину. Дівчина налетіла на кинуті недбало посеред проходу ящики і впала на них. В цей момент до Прокопова підлетів плюгавий чоловічок, що завідував проститутками у цьому закладі, позаду нього підгрібали ще двоє здорованів. Плюгавий щось намагався опротестувати в діях слідчого, але той лише дістав з-за пояса «люгер» і пересмикнув затвор. Плюгавий з «биками» відвалив миттєво.
Публіки майже не було, бо майже пів залу було заброньовано паном прокурором, який саме в цей момент кудись зібрався, тому все проходило майже у родинній атмосфері. Я нарешті підвівся, позирнув на Тетянку, яку почало трусити, звівся на ноги, залишивши її лежати далі, і хиткими кроками рушив до Прокопова. Той уже готовий був зачинити за собою двері і впритул зайнятися нещасною дурною хвойдою, якій захотілося дізнатися про катування. Я вскочив у двері, а слідчий несподівано спокійно глянув на мене і зачинив двері, до того ж підперши їх якимось великим ящиком.
Прокопов сховав пістолет і схопився натомість за волосся проститутки, смикнув до себе і тут же вдарив кулаком у обличчя. Дівчина впала знову на ящик і голосно схлипнула. Проте це їй не допомогло: одурівши від виду крові Прокопов надавав їй ляпасів, а потім підтягнув на волоссі вгору і заламав руку за спину так, щоб хвойда буквально повисла на ній. Старший слідчий підтягнув ривком руку ще вище і дівчина якось по-собачому заскавуліла. Нічого від дівчинки-цукерочки в її вигляді вже не залишилось.
Я спробував послабити захват і попросив Прокопова відпустити її, адже він уже награвся, не можна все запускати так далеко, адже можуть виникнути проблеми. Він щось прогарчав про те, що це не моя справа, і вона сама цього захотіла, тож моя задача зводиться лише до споглядання. І він відштовхнув мене, а сам почав бити повію ногами у груди. Далі він кинув її на ящик, а іншим з розмаху вдарив по її пальцях лівої руки. Тут повія закричала на весь голос і, присягаюся, цей крик мало бути чутно в усьому клубі «Касабланка». Тим не менше він і покривлені обдерті пальці не зупинили Прокопова.
– Припини, – кричав я слідчому, що вже знов підсмикнув проститутку за руку, – ти її покалічиш! Тут уже просто не відбудешся! До того ж вона ні в чому не винна!
Проститутка теж почала благати ката:
– Відпустіть, будь ласка! – Крізь сльози кричала вона, – Я нікому нічого не скажу, я не хотіла Вас розізлити! Будь ласка, досить!
Та він ні на кого не зважав і далі лупцював її, тягнучи вздовж полиць, на яких стояли різні ящики з продуктами і випивкою. Взявши з одного пляшку горілки, він зацідив дівчині нею по голові і та миттєво обвисла у нього під ногами. Фарбоване золотаве волосся забарвилося у червоне, кров разом із горілкою смердючими патьоками збігала по розбитому обличчю. Прокопов розірвав верх блискучої сукні і в утворений отвір випали груди проститутки. На одному із сосків був пірсинг – кільце з камінцем, і його Прокопов зірвав зубами, прихопивши і шматок соска. Проститутка одразу ж прийшла до тями і заверещала з новою силою, але за це отримала лише нову порцію стусанів і ударів в обличчя. Голова її знов обвисла, з розпухлого носа текли рожеві шмарклі, з рота випав заслинений зуб і стукнувся об підлогу. Залишки пляшки увійшли дівчині в іншу грудь, але вона вже не кричала і не намагалася вирватись.
– Ти що там заснула? – Спитав слідчий крізь зуби і скинув з полиці важкий ящик просто на ногу дівчині, що простяглася на підлозі, тільки-но її відпустили. Нога з добре чутним хрускотом і в супроводі дзеленчання скла зламалася і приміщення знов наповнилося криками. Ще одна пляшка розбилася об підлогу біля обличчя дівчини і великий уламок скла був засунутий їй до рота. Очі проститутки зробили спробу розширитись, але розпухла щока їй цього не дозволила. Вона скидалася на якусь однооку потвору, що вилізла з червоного болота. Сильний удар у нижню щелепу викликав у неї кашель і сильний свист із легенів: вона захлиналася сумішшю крові, уламків зубів і скла, що утворилася в її роті. Прокопов же з криками і гарчанням випростався і почав сильно і з розмахом бити ногами її у бік.
– А, клята хвойда! – Кричав він, – Чого свистиш? Кажи, сука, чого ти хотіла від мене! Кажи, бля!
Я стояв і ошелешено дивився як дівчина потроху затихає, свист із легенів припиняється, кінцівки її перестають смикатися.
Прокопов теж уже стояв і, важко дихаючи, дивився на нерухоме тіло.
– На, тримай! – Крикнув він, кидаючи мені пляшку горілки, – Приведи її до тями.
Я відкрутив кришечку і присів біля дівчини. Спочатку я спробував вийняти з рота уламки скла, потім зрозумів, що кров вихлюпується прямо з горла і необхідно звільнити дихальні шляхи, тому перевернув дівчину на бік, з рота почала витікати густа темна рідина. Але Прокопов ногою повернув її у попереднє положення.
– Чорт, – мовив я, – треба звільнити дихальні шляхи!
– Замовкни і роби, що кажуть! – Рубонув Прокопов. – Я знаю, що роблю.
Я рукою ще раз прочистив рот повії від уламків і почав потроху вливати їй у горло горілку. Реакції не було. Рідина стікала наче у забитий умивальник, огидно булькаючи і намагаючись вилитися назовні.
Прокопов висмикнув у мене пляшку і заходився поливати все обличчя дівчини, змиваючи вже густий шар крові із численних розсічень, набряків і гематом. Дівчина не реагувала. Прокопов пожбурив пляшку кудись у глибину приміщення і скомандував:
– Геть звідси! У мене тут іще справи з цією сучкою.
Я слухняно з холонучим серцем рушив з кімнатки, перечепившись через один з ящиків і ледь не впавши у каламутну калюжу з крові, бруду і алкоголю. Причинивши двері я почув бряжчання пряжки паска, звук, з яким рветься тканина і сильні удари пряжки об ящик а також шарудіння тканини під мертвим тілом.
На ватяних ногах я рушив до виходу, відзначивши, що клуб порожній, лише плюгавий чоловічок із своїми биками боязко виглядав з-за стійки бару.
3
– Цей негідник зіпсував нам усе свято, але все буде добре, – голос прокурора зі слухавки звучав дуже заспокійливо, хоча мене досі трусило. – Я все залагоджу. – Потім через паузу додав: – А мабуть таки весело було.
І поклав слухавку. Я непорушно сидів у своїй квартирі, все ще тримаючи мобільний біля вуха, думаючи, що для тієї хвойди добре вже нічого не буде.
Не знаючи, чи засну, я зробив те, що мені першим спало на думку, щойно я повернувся додому – зателефонував братові.
– Слухаю, – промовив його сонний голос, – ну, хто це?
– Привіт, братику, це я.
– А, здоров будь. Що, на роботі знову допізна? – У голосі його явно чулися огида і співчуття водночас.
– Та щось таке, – промимрив я і продовжив після тривалої паузи: – Та щось я утомився від цього всього, пізньої роботи, контингент у нас сам знаєш.
Брат мовчав. Я зрозумів, що він зараз думає щось типу: ні фіга, братику, це ви із колегами твоїми – контингент, а в жертви вам часто трапляються цілком порядні люди, просто зі своєю власною точкою зору, а не з нав’язаною. Невже не зрозуміло, що хороша влада здатна прищепити любов до себе шляхом покращення життя, а не залякуваннями і розстрілом тих, що не злякалися.
Я з удаваним сарказмом повідомив його про ці свої думки, але він лише відповів:
– Не забувай, братику стежити за мовою, бо склопочеш. А покращення життя теж нічого не дасть, якщо влада не буде дозволяти свободи совісті. Декого хоч загодуй ікрою, а він все одно вас ненавидітиме.
– «Нас»? – Обурився я, – Що значить «нас»? Ти теж там не нахабній! Бо хоч ти й брат слідчого, це не значить, що ти недоторканний. А щодо свободи совісті… так якщо кожне бидло буде свято вірити в свою маячню, а влада йому не перешкоджатиме, то тоді в державі такий бардак почнеться!
– Можливо, – відповів втомленим голосом брат, – але якщо ти втомився на роботі, то зніми хвойду, хай вона тобі колискову пробурмоче.
Я не знав що йому відповісти, тим більше згадкою про повій він ніби обухом по голові мені ударив. Чи ящиком горілки. Я побажав йому доброї ночі і поклав слухавку.
4
– Що це?
Прокопов особисто притягнув і поставив мені на стіл трохи пошарпаний принтер і розпаковану пачку паперу.
– Це, коротше, тобі за заслуги. Користуйся з розумом. Не те що його попередній власник. Цей, як його… Діжнецький.
Я вдавився слиною і закашлявся:
– Це ж речовий доказ!
– Нічого, начальство, – він вказав на себе, – дозволило. До речі, – він знизив голос, – чув, що пан прокурор влетів своїм шикарним джипом у зграйку дітлахів перед четвертою школою? Примудрився зрання збити шістьох. Тепер піднімуть кіпіш ці срані журналюги. Ну нічого, це не надовго, до того ж нас не торкнеться. – Він зареготав якось моторошно. – Відзначав мабуть з розмахом і незчувся як свято скінчилося! Ну, давай!
І вийшов. Дивно якось, чого це мені приволокли принтер? Та ще й старший слідчий особисто. Невже кар’єра моя піде вгору? Але чому? Через те, що я розстріляв якогось смердючого нікому не потрібного і плаксивого вчителя? Чи тому, що я став співучасником убивства повії і тепер так Прокопов намагається прив’язати мене до себе? Щоб у випадку чого – разом і на вершину, і у розстрільну яму.
Ну добре, поки що жодної небезпеки. Значить треба було б дізнатися подробиці інциденту зі збитими дітлахами у самого пана прокурора. Але як, сказати, що мені пробовкався Прокопов?
До вечора ця проблема відпала сама по собі, оскільки вже по деяких телеканалах розтринділи про недбалого держслужбовця. Прізвища не називалося, та й у всьому відчувалося, що скоро про мертвих крихіток всі забудуть. До того ж, чим вони були особливі? Нічим. Чергові жертви високопосадовців. Не більше. Скільки таких гине на рік? Десять? Двадцять? Чи більше? Втрата невелика, що там тої дитини, як воно навіть ще не до кінця усвідомлює своє існування? Батькам виплатять компенсації. Такі, що покриють всі марні витрати і сподівання на дитину. Нічого, народять іншу.
Я зателефонував у прийомну прокуророві і попросив передати йому мої співчуття через інцидент, але трубку перехопив особисто Микола Іванович і повідомив, що з ним усе гаразд, тепер сидітиме вдома пару днів, щоб синець зійшов від удару об кермо – подушки безпеки чомусь не спрацювали як слід.
– Шкода лише тачку, п’ятдесят тисяч за ремонт доведеться викласти, – довірився мені прокурор. – А так – нічого, синець пройде швидко. Щоправда треба ще розібратися з проблемою подушок безпеки. Все інше – дурниця.
Що це він мав на увазі? Мертвих школярів чи виплати їх батькам, щоб вони позабирали заяви з міліції? Я не став продовжувати бесіду, а лиш побажав швидкого одужання і поклав слухавку.
Через пару днів прокурор уже знову вийшов на роботу, і дуже вчасно, оскільки вже давно назрівала операція із ліквідації серйозної підпільної організації, що мала при собі друкарню, широке коло агентів, кілька конспіративних квартир і пару одиниць вогнепальної зброї. Інформацію про них нам постійно зливав член організації, хлопець на прізвисько Чуня. Він був якось затриманий для формальної перевірки документів, але вже за п'ятнадцять хвилин роботи з ним, міліція передала Чуню у наш департамент.
І ось сьогодні рано зранку ми (маю на увазі групу захоплення і себе) у кількості шістнадцяти бійців під’їхали на двох мікроавтобусах до потрібного будинку і увійшли у під’їзд. Міліція тим часом заблокувала квартал, розставивши пости так густо, що їм можна було ефективно перепльовуватися між собою. Група захоплення ж зайняла весь під’їзд, розставивши по бійцю на кожному поверсі п’ятиповерхівки. Ще двоє стояли біля входу в під’їзд. Всі інші скупчилися збоку від дверей квартири, де мали спати солодким сном злочинці. Група діяла так тихо, що чутно було як надворі пробіг пес, цокаючи кігтями об асфальт.
Ще не встигли заспівати перші пташки, коли їх розбудив страшезний гуркіт і двері стандартно впали всередину. За ними влетіли дві світло-шумові гранати, а після їх оглушливого вибуху увійшов перший з бійців і зайняв позицію збоку від проходу, забезпечуючи прикриття. Ще не встиг зробити двох кроків уперед наступний, як усі побачили гранату РГД-5, що викотилася з-під дверного полотна: вочевидь розтяжка стояла тут як страховка від подібного несанкціонованого вторгнення, а двері, впавши всередину, зачепили її, висмикнули таким чином чеку і перекинули гранату на підлогу із кріплення.
Коротше кажучи ми потрапили точно в пастку. Я встиг закрити обличчя рукою і зіщулитись. По-науковому це називається згрупуватись, по-військовому – зменшити площу ураження. Але я саме зіщулився. Мене перекинуло через перила і я боляче впав на східці. Піднявши голову, я побачив хмару пилу, що вилітала з дверного отвору і дрібненькі шматочки м’яса, розкидані біля дверей. Ще один боєць лежав на майданчику перед дверима з сильно пораненими ногами і обличчям, закритим долонею, крізь пальці якої витікала напівпрозора рожева рідина, імовірно – скловидне тіло ока з кров’ю.
Всі інші обережно входили всередину. Я підвівся і відчув напрочуд сильний біль у лівій руці, ніби мене знову підстрелили, але рани не було, тому я підняв пістолет на рівень очей і навприсядки рушив за групою захоплення. До дверей квартири прибігло двоє бійців із сусідніх поверхів.
– Чого витріщилися? Ану марш по місцях! – Засичав на них я і не почув сам себе – у вухах гуло так сильно, що аж було боляче мізкам, а барабанні перетинки, здавалося, порозривалися. Але глянувши на пораненого і вбитого, скомандував їм спустити тіла униз.
З глибини квартири почувся самотній постріл, на який відповіли три автомати групи захоплення. Я підібрався коридором до наших бійців, прикриваючи їх від можливої атаки з кухні, що залишилася в них за спиною, крізь пил було майже нічого не видно. Я чув як бійці навпомацки луплять когось прикладами і дзижчать наручниками.
Вилов у нас був не дуже великим: двоє підпільників, одна стара горизонталка дванадцятого калібру, з якої пальнули у одного з бійців, завдавши серйозних внутрішніх ушкоджень, незважаючи на бронежилет третього рівня захисту, шістнадцять кульових патронів до неї, а також стос макулатури, де всіляко ображалися Цісар, міліція і Держплан. Ото ж всіх ми не взяли, тому Прокопов відправив ще одну групу з п’яти чоловік до Чуні з наказом доправити його у камеру. Я ж поїхав розбиратися з паперовою роботою, хоча рука і боліла майже нестерпно. Чуню доправили за пару годин і він повідомив місцезнаходження інших шести підпільників, що виїхали з квартири, яку ми брали, вчора ввечері, причини зміни дислокації він не знав. Його відправили у камеру, а на квартиру, де переховувалися залишки підпілля, відправили два взводи важко озброєних бійців із внутрішніх військ. Пізніше мене викликали на допит заарештованих, що допитувалися по двоє у окремих приміщеннях.
Їх, на відміну від Діжнецького, допитували у спеціально обладнаних камерах, застосовуючи всі засоби дізнання. Колоти їх особливо не було потреби, адже для розстрілу цілком вистачило б замаху на убивство бійця групи захоплення. План же із розкриття всіляких там спілок визволення, інших ворожих організацій, заколотів тощо ми на рік вперед уже виконали.
У другої групи затримання результати були кращими, ніж у нашої: вони взяли всіх, крім одного, що застрелився, підпільників, вилучили безліч літератури і оргтехніки, дві одиниці вогнепальної зброї, ножі, навчальну гранату. Я увійшов до камери для допитів, в якій допитували «наших» двох, одразу ж після того, як усе-таки прийняв у медпункті знеболююче, що було майже до лампочки, і потрапив на найцікавіше місце. Рожі у заарештованих були вже порозбивані, пальці поламані, у одного навіть здерли шкіру зі стегна аж до коліна, прихопивши і геніталії. Цей вже був не боєць, тому його наказали доправити у камеру, а інший щось із пафосом викрикував. Співробітники держплану втомлено порозсідались за столом, прокурор гортав справу, не дуже цікавлячись написаним, коротше всі відпочивали від важкої роботи.
– Ви, свині, діждетеся гніву народу! – кричав арештант. – Не я, так інші скинуть ярмо! Влаштували, гади, тут свинарник: я не я і хата не моя! Всі жеруть і серуть, і носом не ведуть від власного смороду! Але ми вас розхитаємо! Влаштували тут гестапо, вилупки! Ні хріна я вам не дамся, до останнього буду вас роздрочувати! Не всі ще такі, як ви і такі, як ті затуркані боягузи, що трясуться за власною сракою, щоби її в теплі тримати і на щось м’якеньке притулити!
Так він комусь викрикував ці безладні свої думки, поки я не підійшов і не всадив йому кулаком у сонячне сплетіння. Він надовго затих, намагаючись вхопити ротом повітря, прокурор зачитав йому вирок і арештанта було відправлено до камери.
– Завтра їх розстріляють разом з усіма надлишками держпланівської тюрми, – промовив мені на вухо прокурор, – тож завтра ви з Прокоповим рушите у Крутоярський ліс. Вставати вдосвіта, виспіться добряче.
– Так точно, – відповів я, на чому мій робочий день і було скінчено.
5
– Агов, брате! Як ти там!
Я повідомив Остапа, що сьогодні наша група затримала двійко серйозних озброєних злочинців, а інша – ще шістьох, є втрати серед особового складу, тож моя робота не хухри-мухри! Справжню загрозу для суспільства ліквідували, навіть на його розсуд.
– Я б порадив тобі вести такі розмови десь на одинці, – Остап був явно злий на мене. – Ти ніби не в Держплані працюєш.
– До біса, співробітників не прослуховують, – мовив я.
– Сам знаєш, що брешеш, – якось дивно відповів Остап. – Що, гордий за себе?
– До чого тут гордість? Чому ти не хочеш визнати, що моя робота потрібна і корисна для суспільства, хоча і окремих його представників ми ліквідовуємо?
Остап щось буркнув собі під носа.
– Ні, брате, що не кажи, а ці виродки варті смерті. Що вони робили? Намагалися порушити порядок і стабільність у суспільстві, натруювали одних людей на інших. Та і без повного контролю не може людство існувати. Ти ж сам казав, що існують різні касти людей, одні за іншими приглядають і керують ними.
– Це не я казав, а Сковорода. Він казав, що кожен має займатися ділом, до якого має схильність: хто має схильність керувати – має керувати, хто має умілі руки – той має будувати. Але бажання і схильність – не одне й те ж.
– Хочеш сказати, що Цісар не вміє правильно керувати, визначати горизонти, ставити цілі і обирати засоби їх досягнення? – Я відпочив мить від цієї тиради, що огидно віддавала плакатністю, і швидко додав: – Та це ж дурниця! Дивися як усе росте!
Остап знову щось промугикав і повідомив:
– Задля твого ж блага я кидаю трубку.
І в слухавці дійсно гуркнуло, після чого я скільки не набирав Остапа, ніхто не відповідав.
6
Крутоярський ліс завжди був місцем, про яке складали казки і пісні, це був ліс казковий і прекрасний. Особливо тепер, коли по вибалкам цвіло щось біле і надзвичайно пахуче, гойдали сережками і скидали їх на товстий шар торішнього листя берези, співали на всі голоси птахи.
Ранок теж видався дивовижним: кілька рожевих хмаринок в небі, рясна роса на траві, жодного вітру, ну і все, про що сказалося вище. Головне таким ранком – прогулятися пішки по лісу, подихати весняними ароматами, послухати лісові звуки. Шкода, доводиться не іти крізь зарості, а їхати у критій машині, де і віконце відкрити не можна від пилу з-під коліс чотирьох автозаків, що їдуть попереду.
На одній з галявин серед квітучих диких яблунь колона зупинилася, і висипали з машин виконавці, конвоїри і арештанти, що стали на шлях виправлення. Вони весело, як на підконвойних, розчистили галявину для польової кухні, що йшла слідом, і вишикувалися біля ями. Збоку ще звечора стояв бульдозер, що його охороняли всю ніч двоє вартових, поки навколо цього квадрату лісу змикалися кордони внутрішніх військ – без відповідного документа ніяк перетнути межу квадрату неможливо.
Тепер настала черга виходити приреченим на страту. Відкрили один з автозаків і звідти висипало п’ятдесят зеків, що одразу ж почали розминати кінцівки після тісноти у фургоні, де вони стояли впритул одне до одного і не мали можливості сісти. Та і лавок у цих фургонах не було передбачено. Але не дали їм розім’ятися конвоїри, вигнали десяток собак із нашого автобуса і почали вкладати в’язнів на землю. А ті і не дуже опиралися, прикриваючись від собачих щелеп. Далі настала черга сталевого дроту, що вже був нарізаний акуратними шматочками, а тепер міцно закручувався на зап’ястках. Так, з руками за спиною у зігнутому положенні, їх по двоє вели останніми п’ятдесятьма метрами до неглибокої, метрів півтора, ями. До ями вже підтягнулися ми – слідчі Держплану, стали по парах. Я був у парі з Прокоповим. Він мав стріляти, а я перезаряджати магазин. Наступну партію – навпаки.
Зеки, що стали на шлях виправлення отримали пару лопат – добивати розстріляних у разі сильного небажання помирати, а таке, хоч не часто, а траплялося. Нарешті пішов процес і тіла почали падати одне за одним. Для розстрілу використовували старенький ПМ, чий патрон не мав великої пробивної сили і найчастіше куля лишалась всередині голови. Не можна сказати, що від цього страждала естетика процесу, адже замість великого вихідного отвору лишалися всього-на-всього криваві патьоки з носа, очей, вух…
Падали одне за одним тіла, а на їх спотворені гримасами болю, страху чи ненависті обличчя падали білосніжні пелюстки, вмить червоніючи від крові. Як квіти на могилу ворогів людей, подумав я.
Все пройшло спокійно, у перерві між третім і четвертим фургонами ми чудово пообідали, докінчили роботу, на зеків, що стали на шлях виправлення, було натравлено собак, зв’язано, відведено до ями і вони отримали свої пігулки в потилиці, слідчі заповнили необхідні папери, бульдозер засипав траншею і згори засаджено кілька сосонок. Єдиний неприємний момент мене трохи засмутив: Прокопов під кінець не дочекався роботи добивальника і, вихопивши лопату із арештантських рук, зіскочив на теплі трупи в траншею і розколов недобитку череп. Але цей інцидент можна було пережити, оскільки мене чекала дорога додому і відпочинок решту дня.
Ввечері мені зателефонував пан прокурор і привітав з підвищенням. Виявилося, що мені присвоєно чергове звання, хоча Прокопов вирішив, мабуть, зробити мені подарунок завтра зранку. Також прокурор повідомив мене про гулянку на честь дня народження власника більшості нафтових свердловин у країні і пари електростанцій пана Рулетова, яка відбудеться на цих вихідних і про запрошення, що він для мене випросив. Я висловив свою невпевненість у доречності моєї присутності на даному заході, оскільки я простий слідчий, виконавець волі Цісаря, а там присутніми будуть найвпливовіші бізнесмени (держслужбовці за сумісництвом), але пан прокурор нічого не захотів слухати, натякаючи на своє близьке особисте знайомство з Рулетовим і образу, яку я їм обом завдам у разі відмови. Тож за два дні я вирушу на наймоднішу і найбагатшу гулянку в країні. Хоч я й простий трудівник. А що, я важкою працею виборов собі право там повеселитися. Ну, не дуже веселитимуся, адже треба буде поводитись достойно перед достойними людьми.
Невідомий у «трєніках». Рід занять невідомий.
1
– Генерале, ви недооцінюєте важливість операції. Ціна питання – де-сять-двадцять мертвих солдатів. Це необхідно.
– Я прекрасно це розумію. У призначений день будуть оголошені на-вчання, більша частина солдат та офіцерів будуть «у полі». Ваші люди не зу-стрінуть серйозного опору.
– Генерале, ви все ж не зрозуміли. Необхідно, щоб все йшло якомога буденніше. До того ж не називайте, будь ласка їх моїми людьми.
Генерал потягнув сухе мартіні і, струснувши важким черевом, встав. Я не поворухнувся. Крізь темні окуляри-авіатори я мружився на сонце, сьорбаючи бурбон із запасів генерала. Він трохи роздратовано кинув:
– І скільки ж платить ваш роботодавець? – І тут же швидко додав: – Я, звісно не напосідаю на Вас з питаннями про гроші, але Ви тут вважаєте себе великим цабе і, мабуть сподіваєтеся, що я промовчу із ввічливості?
– Ха-ха! Пане генерал, мені вдалося Вас розізлити!
Я відкрито сміявся, а генерал все більше злився.
– Генерале, – мовив я, знову відсьорбнувши, – Ви отримаєте те, на що заслуговуєте! Ми звикли сплачувати рахунки, достойно винагороджувати друзів і карати ворогів. Ну, ви зараз добре розумієте про що я, прикладів наводити не треба.
Генерал слухав, розкривши рота. Мабуть почав замислюватись над своїм майбутнім. Правильно.
– Отже, пане генерал, завтра на північному вокзалі столиці ви зустрінете кур’єра, що ззовні дуже нагадуватиме мене. Точніше він Вас зустріне і передасть Вам код до Вашого нового рахунку в банку «Престиж». На ньому лежатиме сума з шістьма нулями. Вам має бути достатньо інформації, тож прошу не діставати мене зайвими питаннями. Від Вас вимагається лише підготувати до використання і переїзду у п’ятдесят-шістдесят кілометрів те, про що я говорив, залишити відчиненим ангар, найближчий до південного краю Татарського лісу, це буде знак, і отримати гонорар. Ну і відповідь зараз же, щоб не довелося інспектувати департамент чи просто стирати з лиця Землі ввірену Вам частину.
Видно було, що генерал вагається і якесь дурне питання готове зірватися з його язика. Воно й не дивно: якесь чмо в «трєніках» за сприяння дуже відомої генералові людини, зустрічається з ним, п’є його бурбон і говорить нахабним тоном, диктує умови, погрожує і таке інше.
Але він стримався і промовчав. І правильно. Знає, хто за мною стоїть. Сам не розумію, чому б не зробити все без участі цього жиртреста? Може його просто беруть на гачок? А, біс із ним! То вже не моя справа.
Генерал бореться із собою, задихається, пітніє і, врешті, киває. Я допиваю склянку і ставлю на кольорову плитку двору.
– Тепер дякую за гостинність, бажаю всього найкращого і, вважаючи наше питання вирішеним, покидаю Вас.
2
– Так, сьогодні о двадцять другій нуль-нуль штурмова група на чолі зі мною вирушає у Татарський ліс, де ми перебуваємо до третьої години ночі. Далі діємо за планом, з яким ви всі, я сподіваюсь, добре ознайомились. Проте ще раз повторюю: висуваємось до західного паркану, де нам вже зробили невеличку стежечку, перетинаємо паркан, ідемо, ліквідовуючи всіх, кого зустрінемо, на північний схід сюди, повз казарми, – я вказав на чіткому великому супутниковому знімку військової частини маршрут. – до ангарів, де і зберігається наш приз. Тепер щодо порядку: всі пам’ятають своє місце? – мертва тиша. Чудово. – Добре. При відході працюють гранатометники, всі інші прикривають. Ми рухатимемось від ангару до воріт з призом, але за воротами, за п’ятдесят метрів від воріт ми звертаємо на захід і рухаємося лісом додому, роблячи гак на пару кілометрів. Цей маршрут ви всі добре знаєте, всі там проходили «фізо». Питання?
Питань не було. Мої бійці добре знали свою роботу і дивились на мене як собака на свого господаря. Вони могли б піти за мене (точніше за бабло, яке я їм плачу) на смерть, але також знали, що ця операція скінчиться погано лише для кількох солдатів Татарськоліської військової частини.
Всі як один були вдягнені у наш вітчизняний камуфляж, мали зброю – АК-74, споряджені магазини яких знаходились у кишенях розгрузки, осколочні гранати, реактивні гранатомети також були при них. Жодної броні, вона лише зайвий вантаж. Мої хлопці зможуть вберегти себе у ранковій пітьмі сьогодні у Татарському лісі.
Так, це чудова ідея. Татарський ліс вже кілька місяців є місцем сильного напруження. Він знаходиться у чистому і незайманому степу в двадцяти кілометрах від кордону з Автономією, тому останнім часом мало не щовечора у новинах з’являлися повідомлення про те, що якийсь із державницьких БТР-ів чи БМП перетнув цю межу і роззброїв нахабних автономівських міліціонерів, що намагалися пояснити солдатам державної армії їхню навігаційну помилку. Повідомлялося також про часті але не вельми жваві перестрілки через кордон. Напруга щораз наростала з кожною новою бойовою одиницею державної армії, що підтягувалася до кордону. Тож напад на військову частину відіграє вирішальну роль у розрядці обстановки.
Я мав кілька годин щоб поспати, тому до двадцятої був свіжий і бадьорий. Перевіривши спорядження, я рушив до покинутого ангару, який слугував нам казармою. Сам же я спав у караульному приміщенні. Цю військову частину древні вожді не поділили, тому вона лежала на самому кордоні, але жодна із сторін її не використовувала. Звідси зручно було спостерігати за Автономією, але необхідно було добре маскувати перебування на території частини півсотні людей.
Після останнього брифінгу штурмова група рушила у бік лісу, в глибині якого і знаходився наш об’єкт. Це була ракетна частина, що мала по периметру кулеметні вишки, собачі патрулі, мінне кільце тощо. Ми мали проникнути на територію з боку ангару для мобільних ракетних установок, де нам уже прочистила шлях два дні тому група саперів, яка у даний момент забезпечувала коридор у Автономію.
– Всі перевірте зброю і приціли. – на годиннику була третя ранку без двох хвилин. – Бачите, де не дістають прожектори, оту темну ділянку? Там наш шлях. Я йду вперед, ви всі – за мною, крок у крок. І будьте штивні, не ловіть ґав!
Хоча остання фраза була зайвою і лише ображала гідність групи. Та нічого, вони для мене навіть не люди, лише засіб досягнення мети.
Після третьої сімнадцять всі мої бійці перетнули огорожу і завмерли уздовж доріжки: наближався патрульний з собакою. Почувся глухий звук «Пф!» і клацання затвора – патрульний упав, не встигнувши зрозуміти, що сталося. Пес кинувся на одного з бійців, котрий відпрацьованим рухом перехопив собачу голову, інший вхопив пса за задні лапи і смикнув на себе. Почувся хрускіт і слабкий писк. Пес залишився лежати зі зламаним хребтом, тільки лапи ще посмикувалися, а ми вже просувались повз казарми до ангару. Біля стіни один із наших ледь не напоровся на солдата, що чомусь підпирав стіну. Удар знизу прикладом у щелепу поклав його на землю. Я, проходячи повз непритомного хлопця, опустив ствол до його голови, автомат смикнувся в руці і ми рушили далі. Крайній ангар виявився з двома солдатами біля воріт. Як і мало бути. Мої хлопці обійшли ангар з різних боків і повстромляли вартовим леза хороших німецьких ножів фірми «Benchmade» під адамові яблука.
Ангар виявився незамкненим. Теж так, як треба. Значить машина готова. Ось і вона. І справді: заправлена і боєздатна.
Гуркіт мотору зчинив ажіотаж у караульному приміщенні, звідки вибігло двоє солдатів. Повз них з ревом пронеслася ракета, випущена з РПГ, і ударна хвиля збила їх із ніг. Мобільна установка на базі «БАЗ-5921» вирулила з ангару і всі наші бійці тепер забезпечували їй можливість виїзду з частини.
Казарми були розстріляні з гранатометів, ворота винесено таким же чином, ми відійшли у ліс під прикриттям «БАЗ-5921». Коли, як я думаю нас вже не можна було розрізнити в темряві, піша група відділилася і рушила лісом. Я, звісно йшов разом з ними, ми просувалися далі до кордону пішки, поки «БАЗ-5921» просікою рухався до коридору на межі з Автономією. Коли попереду забриніла зоря і з’явилися на горизонті обриси покинутої військової частини, сапери повідомили, що під несподівану для автономівців ранкову перестрілку нашій здобичі вдалося потрапити за кордон.
Штернер Володимир Вільгельмович. Слідчий Держплану.
1
Пан прокурор провів мене до окремого приміщення, де був кабінет пана Рулетова. Я трохи похитувався, оскільки гулянка була довгою і ґрунтовною: багато випивки, вишуканих закусок, найдорожчих зірок вітчизняної і зарубіжної естради. Микола Іванович чомусь затримав мене і покликав поговорити з Рулетовим у, так би мовити, неформальній обстановці.
Олігарх сидів у великому шкіряному кріслі з ніжками червоного дерева у великій, обставленій у вінтажному стилі (гнуті ніжки столів, великі стінні полиці з книгами, замаскований під гобелен плазмовий телевізор, древній позолочений (чи золотий) телефон, на одній зі стін – велика картина із зображенням якоїсь жінки з дитиною) кімнаті. Перед ним стояло ще два крісла, між якими на низенькому столику стояла пляшечка рому і три наповнених келихи. Ми присіли, я ще раз привітався з господарем будинку і він запропонував нам випити за сумлінних працівників, на яких тримається держава.
– Володя, – промовив Рулетов, цмокаючи від задоволення, – Ти мені представлений як дуже перспективний працівник. Я чув, що ти встановлюєш дуже жорсткий контроль по довірених тобі «Ділах».
Я вдячно кивнув, а бізнесмен продовжував:
– Ти дуже відданий нашій справі, головне для тебе, як я зрозумів – істина, справедливість і порядок. Ти ставиш роботу на перше місце в житті, розуміючи її важливість для людей.
Я знову кивнув і промовив:
– Служу людям! Служу Цісареві!
– Добре, добре! – Чомусь засміявся Рулетов. – Я оцінив твою роботу і хочу запропонувати тобі підвищення. Це принесе тобі необхідні і заслужені привілеї, але покладе і додаткову відповідальність. У тебе буде власне авто з шофером, новий котедж у нашому селищі, хоча трохи менший за цей. Зараз я зателефоную Льоліку, тобто панові Цісарю, – Рулетов взяв золоту слухавку і крутнув диск, а у мене відпала щелепа, коли я почув, як якийсь бізнесмен назвав Цісаря. – Алло, Льолік? Це Рулетов. Завтра ж готуй звільнення для Міністрів Бондаря, Сухаря, і Проталина. Зателефонуєш, як впораєшся.
І вже до мене:
– Ці службовці – власники великого капіталу, які скористалися ресур-сами Батьківщини для власного влаштування в житті і думали, що їм це зійде з рук. Ти будеш особисто відповідати за арешт Бондаря. На підставі старшого слідчого Держплану.
Я ковтнув слину і якомога твердіше відповів:
– Я впораюся. Дякую за довіру. – І спитав: – Прокопов теж підвищується?
Рулетов засміявся і у цьому сміхові я почув щось таке, що примусило мене пересмикнути плечима.
– А про Прокопова у нас з тобою буде особлива розмова.
2
Відзначивши моє підвищення скляночкою рому, пан Рулетов відкинувся назад і спитав у Миколи Івановича про його думку щодо завтрашнього матчу між ЦСК і Динамо. Але прокурор повідомив, що зовсім забув про футбол, адже у нього зараз стоїть бита машина, він обирав собі нову на замін, поки перша ремонтується, хоча не розумію, чим його не влаштовував службовий автомобіль, що також стояв у особистому гаражі пана прокурора. Рулетов відзначив, що інцидент було вдало зам’ято, та і люди зараз не ті вже: раніше, років п’ять тому, ця подія зібрала б натовп роззяв, а зараз було лише пара свідків, та і ті глянули і чухнули звідти на всіх парах. Я не проминув вставити:
– Так, люди зараз стали на диво байдужі. Не те що допомогти слідчо-му… вони, вибачайте на слові, засеруться буквально по вуха у власному, м-м-м, смітті, якщо їх жорстко не контролювати.
Рулетов усміхнувся:
– Так, і це не так погано, як тобі здається. З нинішньою технікою контроль і без пильного ока, гострого вуха і бурхливої уяви сусіда можна проводити. А байдужість дуже навіть потрібна. Моя хата скраю.
Він потягнув величезну сигару із золотого, я й не сумнівався, портсигару, і закурив.
– Розділяй і владарюй. Вічне гасло. Завжди хороше і справедливе. Коли люди побували досить налякані і бережуть лише власну шкуру, вони не звертають більш ні на що уваги. Вони сидять собі вдома у соціальних мережах, кожен окремо у себе вдома і ми їх бачимо, чуємо, знаємо, про що вони думають і чого хочуть. Вони задовільняться малим: вони не стануть вже думати небезпечні думки, вони слухатимуться свого погонича. Вони розділені, егоїстичні і нікчемні. Я даватиму їм стільки, скільки захочу. Вони матимуть все і нічого. Вони будуть жебраками у порівнянні з нормальними громадянами нормальних країн, але віритимуть, що вони найкращі – це я їм казатиму. Вони жебратимуть, але я знаю межу. Не більше, ніж треба на проживання, бухло, галімі шмотки, побутової техніки, щоб дивилися і слухали мене, комп’ютер і телефон, щоб я їх слухав, поїздка раз на рік у Єгипет чи Туреччину тощо. Не більше. Ніби вони мають все.
Рулетов роздмухував згаслу сигару і дивився на мене з усмішкою і якимись сліпими очима мрійника. Я ж ніяк не міг второпати як це: все і нічого. А Рулетов продовжував, повторно розпаливши сигару.
– Вони працюватимуть на мене, а я даватиму їм скільки забажаю. Проминуть скоро вже часи Держплану. Він свою функцію виконає, коли знищить останніх ворогів режиму, які знаходяться у владі. Далі ми його, Держплан, реорганізуємо у службу державної безпеки – СДБ.
Я сидів ні в сих ні в тих. Рулетов це помітив, усміхнувся ще ширше і, мені здалося, хотів був поторсати так по-дружньому мене за плече:
– Не переймайся, ти зараз очолиш Держплан у найвідповідальніший момент історії. Саме для цього він і був створений, щоб виявити всіх ворогів, навіть тих, що замаскувалися під соратників. Ти керуватимеш завершальною операцією в становленні держави. А далі ти отримаєш нагороду за заслуги. По справедливості.
Я подякував Рулетову за довіру, а Микола Іванович промовив до нього:
– Але як же, я не зрозумів, ви з Цісарем чи ще з ким, збираєтеся тримати в купі таку купу народу, якщо послабите репресивний апарат?
– Цей апарат, – засміявся Рулетов, – потрібен не буде, ще раз кажу. Головне – розрізненість суспільства на одиниці і втоптування цих одиниць у побутові проблеми, щоб у них не було часу і сил на нове об’єднання у суспільство. Я ж кажу: все і нічого. Головне – баланс, знайти ту межу, до якої ці дебіли всі твої і після якої вони садять тебе на палю. От і все. Але ти все ж правий.
Рулетов замовк, а ми з паном прокурором не порушували мовчанки і дивилися на нього.
– Для кращого об’єднання навколо нашої декларативної ідеї чи ідеології, – нарешті промовив він, – потрібне щось, що буде спільним ворогом як системи з її ідеологією, так і всього людства в цілому і наших даунів зокрема. Вони об’єднаються ненавистю до цього ворога і вимушені будуть любити і слухати мене, бо я їх врятую від цього ворога і навіть весь світ врятую. Потрібна невеличка війна.
3
Вілла Бондаря стояла у тому ж «селищі», де тепер жив і я. Тут знаходилися будинки найбагатших людей країни, на них можна було милуватися хоч цілий день, але по вулицях нікого ніколи не було видно – як на особливо режимному об’єкті. Лише зрідка заїжджав чи виїжджав шикарний автомобіль, що його на виїзді вже чекали патрульні машини для ескорту. Я навіть не встиг як слід роздивитися своє нове житло, оскільки треба уже було чекати звільненого міністра. Як виявилось, на роботі він не з’являвся, але ввечері повернувся додому. Мікроавтобус з групою захоплення підібрався трохи ближче до краю селища так, щоб було видно задню стіну другого і третього поверху вілли. Настало тривале чекання до п’ятої ранку. Мене всього трусило, адже я знав, який небезпечний цей фрукт – Бондар.
У базі даних я знайшов на ім’я міністра безліч фінансових злочинів, причетність до ОЗУ, тобто організованого злочинного угрупування, одне умисне вбивство, скоєне у ті ж бурхливі часи, коли починалися кар’єри багатьох приватних підприємців. Більшість цих кар’єр завершилася кулею в голові, відрізаною головою, спаленою хатою, тюрмою, утопленням тощо. Деякі підприємці стали звичайними непримітними громадянами нової країни, дехто розбагатів і розширився, а дехто найняв найкрутіший «дах», і придавив інших, або відібрав у них їхній бізнес, потім «дах» загадково зникає і наш бізнесмен починає правити самотужки. Коли головорізи перестають бути потрібні, їх позбуваються. І так з усіма підрозділами персоналу, а не лише з ними.
Ось і наш міністр захопив увесь цукровий бізнес у столиці, потім роз-ширився на бакалію і побутову хімію. На жаль для нього він не повірив у майбутнє комп’ютерів і оргтехніки, зате перебив у місцевих «мафіозі» алкогольний і наркобізнес. А коли захотілось ще розширитись, його товариш по контрабанді зброї у країни західної Африки Рулетов підказав правильний шлях. Адже якщо ти сам влада, то можеш не боятися, що десь порушиш закон і влетиш. Або міняєш закон, або примушуєш силові та судові структури працювати на себе.
І ось пан Бондар скористався з корита більше квоти, довів свою негнучкість у нових умовах, спробував проводити якісь операції з розпродажу металопрокату в Європу за спиною у пана Рулетова і Цісаря. Тепер йому капець, бо вже настала вирішальна стадія у розбудові найкращої у світі країни. Хоча дивно, що співпраця з кримінальними колами не забруднила честі того ж Рулетова.
Нарешті почало світати і група почала підбиратися до муру. По дорозі довелося знешкодити лазерну сигналізацію, пару сигнальних ракет, одну протипіхотну міну типу «M18 Claymore». Пан міністр побоювався за своє життя. І не даремно.
На деревах виднілися відеокамери, але мій технік пообіцяв, що нас не побачать і нічого не запідозрять.
Коли вже гарно розвиднилося, ми перетнули мур за допомогою спеціальної драбини, потім нею ж дісталися на другий поверх. З-за рогу з’явилися двоє охоронців, озброєних гвинтівками «FAMAS», але наш снайпер зняв їх з-під паркану, де ховався у затінку в кущах. Територія все ж була добряче освітлена ліхтарями та прожекторами. Залишивши його на цій позиції, я з ще п’ятьма бійцями рушив персиковим коридором до спальні міністра. Ось вона, за рогом, лише пройти під цією аркою. Там мають стояти двоє охоронців, ще кілька на першому поверсі. Підійшовши лискучою дерев’яною підлогою і зайнявши позицію за рогом, вниз метнули кілька газових гранат, охоронці забігали, закашляли. У вартових біля дверей спальні зародилося почуття тривоги і один з них опинився під аркою, тримаючи гвинтівку напоготові. Якраз у цей скрутний момент дуже вчасно внизу пролунав сильний вибух, почувся скрегіт розірваних броньованих воріт, крізь які зараз на просторий (щось близько пів гектара) двір, засаджений кущами-лабіринтами, забігали бійці спецпідрозділу міліції. Охоронець під аркою від несподіванки здригнувся і цієї миті вистачило, щоб спокійно зняти його пострілом в голову. Впритул. Він висунувся, не встиг ще помітити нас, а може і помітив, але не встиг зреагувати, бо саме в цю мить будинок похитнуло вибуховою хвилею, до скроні йому піднесли дуло АК з глушником, від цього непропорційно довге, він почав повертатися у наш бік і впав, розбризкуючи на всі боки мозок і уламки кістки. У прохід полетіла світло-шумова граната, гуркнуло і почулися постріли. Арка бризнула гіпсовим пилом. Вогонь вівся всліпу, кулі зацмокали у стіну, що прилягала до рогу: охоронець стріляв у напрямку арки – праворуч по коридору, але переборщив зосліпу з кутом повороту ствола. Мої бійці один за одним виходили в прохід, перший з яких холоднокровно застрелив охоронця, що крутився, мов дзиґа, підійшли до дверей і швидко обклали двері по периметру пластидом. Мить – і двері всередині. Слідом за ними влітають ще дві світло-шумові і ми входимо. Велике ліжко, плазма у п’ятдесят дюймів, бар з морями елітної випивки, дорогі кришталеві люстри. Біля ліжка зігнувся міністр, біля нього сухорлявий парубок у костюмі – наводить на мене Glok. Я зрозумів, що він мене не бачить, він ошелешений, але не дезорієнтований і цілиться прямо в прохід. Мої бійці, увійшовши, розступилися, а я поспішив всунутися. Мене врятував влучний постріл одного з наших: охоронцю знесло півголови, над моєю ж почали дзижчати кулі. Охоронець нарешті впав і припинив тиснути на гачок. Я притисся до стіни, весь обсипаний пилом, поки інші заломлювали руки напівголому огидно товстому лисуватому міністру.
– Пане міністр, – важко дихаючи мовив я, серце ледь не вискочить з грудей, – Вас заарештовано за злочини проти людей і держави.
4
У Держплан я прибув ще до початку робочого дня, хоча дехто вважає, що наша установа працює цілодобово і без вихідних; втім доля правди у цьому є. Оформлення документів зайняло більше часу, ніж потрібно було колишньому старшому слідчому, котрий про ротації ще не чув, дістатися мого (колишнього свого) кабінету. Прокопов, побачивши мене прийшов у стан надзвичайного збудження і спробував витягти мене з крісла. Нічого слухати він не схотів, мої нові повноваження він бачив у глибоких і темних місцях, але у гарячці праведного гніву не помітив, як слідом за ним увійшов міцний хлопчина і клацнув затвором ТТ у Прокопова за потилицею. Я оголосив йому, що його звинувачено у великій кількості злочинів, включаючи службову недбалість, керування автотранспортом у нетверезому стані, хуліганство і нанесення тяжких тілесних ушкоджень, убивство проститутки (цікаво, хто ж за це стуконув?), масові убивства. Його доправили у окрему камеру до засідання Четвірки, а я намагався покінчити з паперовою роботою у межах Діла Бондаря, але пережитий стрес ніяк мені цього не дозволяв. Довелося скористатися пляшечкою абсенту із запасів Прокопова. До речі, треба буде здати ці винні погреби, зважаючи на легкість, з якою він змінив свій статус зі слідчого до арештанта, якому загрожує неминучий розстріл.
Близько обіду мені повідомили про успішні арешти інших двох міністрів і за сумісництвом найбагатших олігархів у країні. Наші втрати: два бійці убитих і один поранений. Охорона у них всіх була велика і відмінно озброєна. Тим не менше, проти Держплану не попреш і за пару днів вчорашня верхівка владного апарату сидітиме на допиті, пускатиме соплі і проситиме пощади. Крім цих трьох, сьогодні вночі заарештували ще п’ятьох впливових бізнесменів і популярних політиків, одного застрелили під час штурму його вілли.
Я навіть почав побоюватися за власну долю, особливо, коли до мого нового кабінету увійшов білявий худенький хлопчина у цивільному і повідомив, пред’явивши мандат працівника спецпідрозділу Цісарської служби безпеки з підписом Цісаря, що я, наказом того ж Цісаря, відсторонений від ведення «Діла» Прокопова у зв’язку з державною таємницею, до якої я, очевидно, ще не доріс. Чорт, може вони і під мене копнуть? Прокопов он до останнього моменту не підозрював, що робить щось неправильне. А в якості основного звинувачення висунули його роботу. Що ж, видно жоден злочин не лишиться безкарним.
Тепер знову згадалися слова Рулетова про мою біографію, про брата, адже мене явно підсадили на гачок. Я мав за собою гріхи і ці гріхи водночас тягнули мене на дно і тримали на плаву. Запам’ятайте: найкращий виконавець – ворог людей. Він зробить усе в надії змити свою провину чужою кров’ю.
