«Нам буття не судилось. Ми - тільки потік.
Ми всі форми наповнюєм радо собою:
Форму ночі і дня, русла років і рік,
Піднебіння печери і тишу собору…»
(Герман Гессе)
Генії багатогранні. Їхня творчість різновекторна. З різними рівнями змісту. З різними думками і висновками в одному творі – часто несумісними. Або на перший погляд несумісними. Про це мені подумалось після перегляду фільму Федеріко Фелліні «Репетиція оркестру» (1978) (Federico Fellini «Prova D'Orchestra» іт.).
Подивившись я подумав – це інший Фелліні. Зовсім не той бунтар, ексцентрик, жартівник і експериментатор, що запам’ятовується з фільмів «Амаркорд», «Вісім з половиною». І не сатирик на грані епатажу – творець фільму «Солодке життя». Це зовсім інший митець – це філософ і тонкий естет. Це зрештою розумний неоконсерватор. Ми звикли сприймати Фелліні як безнадійно лівого художника, мало як не прихильника радикальних соціальних змін. Пам’ятається як колись в совітах запевняли, що Фелліні друг, мало не свій і майже комуніст. І критик буржуазного суспільства. Тільки чомусь фільми його важко доходили до совкового глядача (я вже мовчу, що совок його зовсім не розумів), а інколи і зовсім не доходили потрапляючи під негласну заборону чи замовчування. Пам’ятаю, як довго йшов до глядача в совітах фільм «І корабель пливе…». Я довго не міг зрозуміти чому – фільм явно анимілітарний, з різким антивоєнним пафосом, що так було модно в тодішньому «Союзі». І раптом таке неприйняття… Тепер зрозуміло чому – Фелліні совітські комуністи не могли пробачити фільм «Репетиція оркестру».
Якщо відверто – я не пригадую в світовому кінематографі такого глибокого і високохудожнього фільму з такою тонкою і глибокою критикою тоталітаризму, комуністичної революції, профспілок і психології юрби.
Про цей фільм багато сперечались – інакше бути і не могло. Кожен критик і глядач це розумів по своєму, у кожного ці образи викликали свої асоціації. Мене не полишає думка, що цей фільм я подивився невчасно. Справді, треба було його подивитись тоді – 1978 року. Тоді все це звучало і сприймалось зовсім інакше. Тоді, напередодні 1980 року – року змін суспільної свідомості – змін, направлених до повернення в суспільство традиційних цінностей. Вічних цінностей. Марксизм як форма суспільного радикалізму показав свою неспроможність створити досконале суспільство. Його утопія перетворювалась на антиутопію. «Досконале суспільство» на ділі перетворювалось в суспільство маразму…
Фільм наповнений символами. Це стає очевидно не одразу – починається фільм як псевдо документалістика, як документальні зйомки репетиції оркестру в старовинній церкві. Артисти філософствують про музику, про сенс мистецтва, про своє життя. Іноді ця філософія набуває несподіваних форм. Один музика запитує чи то сам себе чи то колег, чи то глядача: «Куди зникає музика коли ти перестаєш грати?» Це як пряме посилання на твір Л. Керрола «Аліса в країні чудес», де Аліса запитує сама себе: «Куди зникає полум’я, коли свічка гасне?» Мало хто знає, що тут Керрол цитує Будду, який задавав точно таке саме питання своїм учням. Натяки чи то просто роздуми про буддизм. І це не данина моди – очевидно для Фелліні буддизм був не просто екзотичним вченням…
Але поступово стає зрозуміло, що все що відбувається це візерунок символів. Оркестр – це суспільство, диригент – представник інтелектуальної еліти, що випадково прийшов до влади, церква – Батьківщина, музика – життя, інструменти – професії та місце людей в суспільстві, ноти – доля. Церква (себто Італія) – храм дивної акустики. «…Люди всієї Європи заздрили нам..» Справді Італія колиска культури та цивілізації. Колись їй заздрили. Але все нетривке в цьому світі. У найцивілізанішій і найкультурнішій країні може з’явитися свій Муссоліні.
Здавалось би оркестр створює досконалий мистецький твір, де все має бути гармонійно і прекрасно. Але чомусь нічого не виходить. Чи то бракує натхнення, чи то накопичилось розчарування. Замість краси і гармонію долинає какофонія. У декого вихоплюються фрази кинуті в простір (чи то собі): «Іноді хочеться померти. Чому? Тому, що світ став злим і огидним.» Поступово росте невдоволення диригентом. Виявляється що суспільство безнадійно хворе. «Загальний невроз – ворог всього людства. Він зведе нас всіх в могилу…» Фільм перетворюється з реалістичного в суцільний сюрреалізм. Музиканти здіймають революцію і вимагають вбити диригента. Стіни церкви (де спочиває не один Папа) вони розмальовують гаслами і кричать: «Смерть диригенту!» Починають трощити меблі і інструменти. Один із музикантів вихоплює пістолет і починає стріляти в людей. Навіщо? А просто так. Революція ж! А революції потрібні жертви! Пістолет у нього забирають, але він обурюється: «У мене є дозвіл!!!» Пістолет тут же повертають – якщо є дозвіл, тоді дійсно – вбивати людей має право. Як це схоже на одну революцію! Що була зовсім не в Італії… До речі… Диригент в цей час просто сидить в стороні – йому все одно. Його більше хвилюють його роздуми про мистецтво. Бо якщо неможливо створити щось досконале – той все хоч вогнем горить… Дехто з музикантів під загальний шум займається тут же розпустою. Революція як не як, свобода! Значить, геть всі моральні закони – свобода, так повна свобода! І від моралі теж. Саме не свобода творчості (про неї забули), не свобода для чогось, а свобода від всього. Тут же в юрбі (яка щойно була зібраннях інтелігентних творчих людей!) виникає ідея замість диригента поставити метроном – машину. Ось що буде правити світом – машина. Ось як хтось уявляє свободу – свободу від чиєїсь особистості, але підпорядкування машині. Машину, правда тут же ламають, бо серед революціонерів розкол – правління машини декому різко не сподобалось. Починається бійка – війна між різними таборами – «машиністів» та «анархістів». Але несподівано стіни церкви падають – в зал храму в пролом стіни вривається велетенська металічна куля – церкву виявляється руйнують. Ось чим все закінчується повним руйнуванням всього – країни, культури, історії… Під уламками гинуть ті хто ніякої участі в революції не брав – найбільш беззахисні, добрі і спокійні. Їх ця хвиля знищує в першу чергу… Коли здавалось все загинуло і все зруйновано виходить диригент і каже сакральну фразу – фразу ключ: «Ми тут, щоб почати все спочатку. Відкиньте страх – репетиція продовжується…» І стається диво. Музиканти – ті самі що ще кілька хвилин тому хотіли вбити диригента дістають з під уламків свої інструменти і виконують дивну по своїй красі музику. Здавалось би – «хеппі енд» - люди усвідомивши всю небезпеку тотальної катастрофи згуртовуються, залишають свої комуністичні ілюзії, починають творити, відроджують своє традиційне суспільство, свою культуру. Знову знаходять сенс життя. Але де там! Натхненний першим успіхом диригент зривається на палку промову – його промова поступово перетворюється на щось дуже знайоме, з’являються якісь сталеві і злі нотки… З італійської мови диригент поступово переходить на німецьку, використовує характерні для диктатора жести. Диригент перетворюється в Гітлера. Це шокує.
Це не просто фільм – це притча на тему – звідки береться комунізм, фашизм, чому нормальне суспільство раптом сходить з розуму – народ перетворюється в юрбу. Чи то некеровану чи то навпаки повністю керовану диктатором – і що більш небезпечно ще хто знає…
Слід згадати, що фільм знятий в сімдесяті роки і Італії. На фоні соціальних протестів, суспільного неспокою, «червоних бригад», що вбивали політиків і кидали бомби, у суспільстві росло розчарування у традиційних цінностях – християнстві. Демократії, церві... Здавалось, що Італія стоїть на порозі комуністичної революції. І Фелліні розповів нам казку наповнену алегорія – чим все це може закінчитись. Чим взагалі закінчується комуністичний рух.
Але фільм не безнадійний. Режисер показав – існує щось, заради чого варто жити. Перед чим ніщо всі суспільні химери та утопії. Це творчість. Це мистецтво. Це культура. Заради цього варто жити і цьому присвятити життя.
