«Нічого не поробиш,
Потрібно – ось і іду…»
(Танеда Сантока)
Майстер рідко стає перед глядачем у повній величі свого таланту в своїх ранніх роботах. Але це не стосується Федеріко Фелліні (Federico Fellini) – одного із найбільш блискучих і оригінальних кінорежисерів ХХ століття. «Дорога» («La strada» (іт.)) (1954) – це по суті перший фільм цього генія світла і тіні. Він це кіно творив у своїй душі ще у 1949 році, коли ще не починав нічого знімати. Просто режисер і автор сценарію в одній іпостасі довго не міг знайти кошти для реалізації своєї ідеї. І знімав інше.
Кажуть (і пишуть), що в цей фільм він вклав стільки душевних сил і енергії, що пережив сильний нервовий зрив – цілу катастрофу душі, після якої довго і тяжко «відходив». Воно й не дивно – важко знайти ще якийсь італійський фільм з такою глибиною людської трагедії, з такою оголеністю роздертих людських душ. Це, певно, найбільш реалістичний фільм Фелліні – подальші його твори носять характер фантасмагорії, хоч і побудовані на реальних образах. В інших фільмах Фелліні наш реальний світ постає як якась божевільна сюрреалістична фантазія (бо так воно насправді і є – і чим далі в потоці часу тим химерніше). Тут же реалізм ріже по душах своєю гострою бритвою буття. Світ потворний. І це сказав італієць! Син чарівної країни-казки. Показати Італію потворною – це треба мати надзвичайну внутрішню сміливість і відвертість (і це задовго до знаменитих шедеврів Вісконті! Я маю на увазі «Смерть у Венеції», «Рокко і його брати», де ця божевільно-крамольна думка звучить вже як банальність. Ми то цю думку не розуміємо і не хочемо розуміти. Для нас зображена Італія це просто постіндустріальний світ – без конкретики).
І в той же час Фелліні в першому ж істинно своєму фільмі випадає з італійського неореалізму, випадає з потоку «італійської весни». Я не про декаденс – хоча в фільмі він відчувається. І то не запізнілий. Новий. Ніхто так не сумував напередодні шістдесятих – років надії. Я про те, що реалізм тут плавно переростає в філософські роздуми на теми: що таке людина? Для чого все це потрібно – життя, світ, люди? У чому взагалі сенс буття людини? І багато відповідей лишаються висіти в повітрі невизначеного світу – світу людства з невизначеним майбутнім. Робиться тільки натяк – для чогось все це є, кожен камінчик потрібен, кожна людина для чогось потрібна, навіть нездала чи божевільна, зла чи потворна – всі вони для чогось потрібні. Все це існує недарма, цей весь світ людей і речей, каменів і живих істот – все має свою мету і призначення. Тільки ми вперто не можемо це призначення розгадати – може тому, що не намагаємось?
Фільм глибоко гуманістичний. І справа тут зовсім не в тому, що Італія – це батьківщина європейського гуманізму. Італія м’яко переходила від античності до ренесансу, варварство раннього середньовіччя сприймаючи як щось зовнішнє, чужорідне. Тут зовсім не в тому справа. Гуманізм цього фільму абсолютно не ренесансний. Можливо це взагалі єдиний в історії італійського кінематографу неренесансний італійський фільм. У ренесансній культурі під гуманізмом в першу чергу розуміють створення досконалої людини, а не співчуття до знедолених – душевно чи матеріально – байдуже. Співчуття це більше християнська категорія притаманна не лише ренесансу, успадкована ним від глибоко християнського середньовіччя Европи. У цьому фільмі йдеться про те, що в кожній людині – навіть найпотворнішій, найжорстокішій є, закладено, жевріє в глибині душі щось добре і світле. І воно може прокинутись. Хай навіть людина і штучно цей вогник доброти намагається погасити. Це Конфуцій разом з Кантом вважали, що людина по своїй природі зла, і тільки зусилля розуму, культури, освіти роблять її доброю. Тут же основна аксіома фільму – людина по своїй природі добра, і тільки суспільство, потворна цивілізація роблять її злою.
Фільм трагедійний – фаталістичний навіть. Носії чогось світлого і доброго в цьому світі бруду гинуть, але лишають на землі слід, зерно, яке рано чи пізно проросте.
У фільмі світ людей постає цирком – але дуже сумним цирком. Тут навіть клоуни не смішні, а сумні. Все інше – просто трагедія. Якщо у Василя Стуса є «Веселий цвинтар», то у Фелліні «Сумний цирк». Сама думка про те, що суспільство це навіть не театр, а цирк, простежується в наступних роботах Фелліні постійно. Тільки надалі це - в тому числі смішне або взагалі смішне. У багатьох фільмах Фелліні навіть фашизм смішний. І навіть тортури у фашистських спецслужбах теж смішні. Як смішна війна у Ярослава Гашека. Тут же сміх в принципі недоречний. Фільм випадає з загального оптимістичного і саркастичного кінематографу Фелліні (бо він оптиміст – навіть потойбічний світ зумів зобразити якось оптимістично у фільмі «Вісім з половиною»). Тут же все безнадійне. Навіть прозріння одного із негативних персонажів фільму якесь безнадійне, безвихідне. Прозріння, що супроводжується відчаєм, усвідомленням безглуздості власного життя. Хоча тут життя всіх персонажів безглузде, позбавлене сенсу. Їхнє життя це нескінченна дорога. І ця дорога нікуди не веде. Бо безодня небуття це і є те саме «нікуди». Тільки одні герої фільму усвідомлюють, що їхнє життя це коротка мить балансування над прірвою, а інші ні - живуть бо живеться. І живуть сьогодні, бо про завтра думати марно.
Герої фільму їдуть по дорозі життя мимо людей, що живуть і страждають, мимо монастирів, де шукають спокою та істини, мимо радостей і печалей. Їхня дорога звивиста, але звернути кудись неможливо. Навіть якщо звернути пробують – вертаються туди ж куди веде їх доля. Виходу немає і не може бути.. Але лишаться надія, що все це недарма…
