* * *
Цього літа я відпочивав на Маркізських островах – на острові Фату-Хіва. Острів зачарував мене спокоєм, лагідною природою і відсутністю докучливих і вульгарних земляків-скоробагатьків. Цілими днями я безцільно блукав по острову милуючись екзотичними рослинами, плавав навперейми океанічним хвилям, пірнав навздогін зграйкам яскравих риб та в пошуках барвистих мушель. Густими тропічними вечорами (о, цей тропік Козерога! О, ці таємниці південних морів!), що ставали ще більш безтурботними від легкого океанічного бризу, сидячи на веранді свого бунгало, я слухав шум хвиль та шурхотіння листя пальм, попиваючи кокосовий сік, який на Фату-Хіва особливо запашний та солодкий. Іноді моїм співбесідником був Жак Поль Франсуа де Ломар – нащадок французьких аристократів, що переховувались в Брістолі від вихорів Великої французької революції. По матері один з його предків був гугенотом і довгий час жив в Ірландії, ховаючись від переслідувань протестантів в часи Людовіка ХІV. Він виявився тонким знавцем австрійського модерну, нудьгував по причині відсутності співбесідників і маси цікавих думок, які накопичились у його голові в результаті тривалого відлюдництва на острові (як давно він залишив Париж!) – помітивши в моїх руках томик Райнера Рільке, він усвідомив, що його тут і зараз зрозуміють. Ми з ним багато говорили про епоху короля Франциска І та світогляд Франсуа Війона. Якось розмова зайшла про Велику французьку революцію. Мій співрозмовник висловив цікаву думку, що однією з причин революції була церковна політика Папи Климента ХІV і якби не протестантизм, вогнище якого продовжувало жевріти в душах багатьох французів, Бастилія ніколи не була зруйнована, а монархія у Франції лишилася б старою доброю традицією зміненою реформами до парламентаризму, і що корені світогляду гугенотів лежать в пластах містичних вчень катарів та альбігойців. Після цієї розмови я наступного дня довго споглядав порожній океан і написав ось таке хокку:
Сонячний вітер.
Мені б у його вихорі
Вітрила здійняти.
* * *
Під час своєї останньої подорожі до Італії я зупинився на десять днів у Ріміні в готелі «Коралло» (доречі досить симпатичний готель). В цьому чарівному приморському містечку я познайомився з китаянкою Лі Цзян. Вона приїхала на ту саму наукову конференцію що і я, ще й зупинилась в тому самому готелі. У той час я досить непогано володів Пу Тун Хуа та Бей-Цзінським діалектом китайської мови. Тому порозумілися ми швидко. Щовечора ми прогулювались по піщаному берегу Адріатичного моря дихаючи його солоним холодним подихом і підставляючи обличчя вітру. Була рання весна, туристів не було, пляжі і готелі були порожні. Блукаючи порожніми пляжами можна було сповна насолоджуватись безлюддям і спокоєм у такій завжди гамірній Італії. Моя співрозмовниця виявилась хорошим знавцем Конфуція. Родом вона була не з Китаю, де при владі досі лишаються комуністи, а з Малайзії – з китайської діаспори. Це якось одразу відчувалося, хоча комунізм не лишив на психології китайців такого потворного відбитку як на ментальності росіян чи казахів. Розмовляли ми більше про еволюцію даосизму, сорти чаю та перспективи натурального каучуку (вона мала плантації каучуконосів в Малайзії). Якось розмова перейшла легко до теми ренесансу (ми ж були в Ріміні) – говорили про те, що істинними творцями відродження були насправді Малатеста та Вісконті, а потім уже католицька церква, поети та художники. З китайської ми перейшли на англійську – італійської вона не знала зовсім, а говорити про ренесанс в Італії китайською мовою це, пробачте, нонсенс і моветон. На прощання я склав їй ось таке хокку:
Крик паротяга.
Куди я їду? Навіщо?
У далину таку…
* * *
Якось блукаючи безцільно вулицями гамірного та галасливого міста Салоніки я подумав, що в часи Арістотеля воно було таким же суєтним. І просто дивно, що саме тут, в самому апогеї античного та візантійського ринкового галасу постали такі гіганти культури як брати Солунські – Кирило та Методій. Видно, великі перехрестя спонукають не тільки до рухливості, але і до філософії. І які протилежності розташовані поруч – гора Атос з вічним спокоєм, чистотою думок, медитативністю своїх монастирів і Салоніки зі своїм невгамовним шумом і брудом. Подумавши про те, що Салоніки впадають в тимчасове заціпеніння вдень і починають жити своїм бурхливим життям вічного свята вночі я склав ось таке хокку:
Намалюй мені вічність!
Хоча б на дзеркалі.
Або на поверхні вітру…
