Гра майже скінчилася. Купи понівечених монстрів, зруйновані міста та села. Кривава хвиля повстання, що прокотилася через усю планету, повністю знищивши інопланетну колонію.
Щось негаразд було з цією версією. У попередніх він успішно проводив колонізацію, а цього разу якийсь кардинальний і майже нелогічний поворот призвів до того, що аборигени повернули собі владу, вже знаючи, де його шукати. Михайла загнали у куток, а якийсь абориген з екрану спрямовував на нього пістолет.
«Коли вже він прийде?» - Михайлові треба було дещо обміркувати, тому він натиснув на паузу, відхилився на спинку стільця, заплющив очі і, зненацька, на хвильку задрімав.
Сон став немовби відображенням гри. Він біг пустими темними вулицями. Маленькі волохаті створіння гналися за ним, накульгуючи усі, як один, повискуючи й відчуваючи запах крові. Він звернув у провулок і, зненацька наступивши на щось слизьке, покотився бруківкою. Зойк під час падіння і видав його. Коли кігті на коротких волохатих руках почали дерти йому обличчя, Михайло почав кричати.
Телефон і дзвінок над дверима пролунали зненацька і майже одночасно. Михайло прокинувся: “Мабуть побудив усіх сусідів.” Як був, у халаті й домашніх капцях, він вийшов у вітальню, і там однією рукою почав відмикати двері, а іншою взяв слухавку:
- Алло?
На годиннику над дверима світилися зелені цифри 23.23, знищуючи надію на те, що можливо, хтось просто помилився дверима.
У слухавці десь майже на межі чутності Астор Піяцолла тихо вигравав на акордеоні своє «Лібертанго». У темряві вітальні різнокольорові вогники дзвінка, немов залишки відзвуків мелодії, блукали по стінам.
- Не відчиняй ,– голос у слухавці був дуже схожий на його власний.
- Пізно.
Його правиця вже встигла одімкнути замок, і двері прочинилися самі собою
- Цей там?
- Дякую ,- незнайомець із напівтемряви сходів (знову сусід забув поміняти лампочку) безцеремонно одпихнув Михайла убік і увійшов до вітальні. Навіть не привітавшись, він власноруч замкнув двері й почав роззуватися.
- Тут ,- Михайло спокійно спостерігав появу.
- Добре ,- відповіли йому на тому кінці дроту й повісили слухавку.
Михайло зі свого боку поклав слухавку на телефон і повернувся з вітальні до кімнати. Чоловік, одягнутий у синього робочого комбінезона і грубу картату сорочку вже сидів на його місці у кріслі під увімкнутим торшером і курив цигарку.
- Маю до тебе пропозицію ,- сказав він.
Освітлений він виявився геть схожим на Михайла, ба навіть гірше. Можна було спокійно уявити дзеркало замість крісла, якби не комбінезон і не спрямований на Михайла чорний гострокутний предмет невизначеної форми, котрий незнайомець тримав у лівій руці.
- Проходь, пригощайся, будь, мов у себе вдома ,- Михайло підсунув стільця ближче до себе й сів навпроти незнайомця ,- Між іншим, ти знаєш, що це шкідливо?
- Курити?
- Заходити до чужих людей у хату без запрошення.
- Хіба ж я чужий? Ти подивись на мене. Ми ж як брати. І тобі доведеться, як братові звичайно ж, погодитися на усі мої умови без обговорення.
Михайло поглянув на дивну штуку в його руках і посміхнувся
- Може мені треба боятися сього корча, котрого ти тримаєш?
- Ця штука, - «брат» поглядом вказав на пістолет ,- може залишити з тебе купку пилу.
- Така страшна, що дивись, бо вкусить.
- Невдовзі нажартуєшся.
- То від якої пропозиції я не зможу відмовитися?
- Ти повинен піти зі мною.
- Навіщо?
- Я маю завдання прибрати тебе.
- Прибрати як?
- Знищити, вбити, телепортувати, поміняти на себе.
- І який мені з того зиск?
- Тобі, можливо, залишиться твоє жалюгідне життя.
- Що станеться, коли я піду з тобою?
- Як пощастить. Кому шахти трапляються, кому м'ясо.
- Яке м'ясо?
- Свіже! Може ти навіть до мене на стіл потрапиш. Але спочатку тебе потрібно здати і підготувати.
- Шахти краще?
- Не зовсім. Темно, холодно, камінці. Їжі мало. Хіба що своїх їж. Та ви ж не людоїди.
- А ви?
- Не зовсім. Ми їмо всіх, окрім своїх.
- А чим ваші відрізняються від усих інших?
Чоловік у кріслі кілька раз затягнувся димом, струсив попіл просто на підлогу і продовжив:
- У наших розуміння цього вважається ознакою гарного смаку.
- Ваші - це які?
- Такі як я. От сусід твій, наприклад. Важко було його поміняти.
- На вашого?
- Ага. Кинувся із сокирою. Довелося з'їсти відразу.
- Навіщо це все?
- Колонізація.
- Звідки?
- Згори.
- Ви, мабуть, інопланетна раса.
- Ні. Ми земляни, а ви – інопланетна раса. Ми вас колонізуємо. Все просто.
- Навіщо?
- Тісно у нас. Несприятливі життєві умови, екологія і таке інше. До того всього ви вже навряд чи доживете.
Я з полегшенням зітхнув:
- У нас також було тісно.
- Де ?- відображення викинуло вже згаслу цигарку і здивовано поглянуло на нього.
- Не має значення. Але ж ми прийшли на кілька тисячоліть раніше.
- Куди?
- Сюди. Це була найдовша і найважча колонізація, з якою ми будь-коли зустрічалися. Вони довго опиралися, а потім одного дня просто кудись зникли. Пам’ять про це залишилася у наших казках або от іграх, наприклад .- Михайло показав «братові» на екран.
- На віть не намагайся відволікти мою увагу.
- І не думаю.
- То Земля вже колонізована?
- І ви колонізуєте колонію. Між іншим, мене попередили про тебе.
Незнайомець у кріслі схаменувся, зробив декілька марних спроб вистрілити в Михайла або кинутися на нього. Усі ці намагання виглядали немов спроби паралізованої людини опанувати своє тіло.
- А гарні ми вміємо робити крісла ?- Михайло із задоволенням у голосі спостерігав, як крісло почало переробляти «братика» на м'ясо.
Знову задзвонив телефон. Михайло вийшов у вітальню й притиснув слухавку до вуха.
- То як ви там ?- знову його власний голос.
- Потихеньку.
- Хто кого? – точно його голос
- А вам яке діло?
- Мені, особисто, все одно.
- Навіщо ж попереджувати?
- Граюся. Я волів би, щоби ви всі здохли.
- Ви, власне, хто такий?
- Репрезентую автохтонне населення, котре ви колонізували і котре воліє повернути собі планету. До речі, як тобі наша нова гра ?- незнайомець не звернув жодної уваги на питання.
Не бажаючи продовжувати розмову, Михайло поклав слухавку, повернувся до кімнати й знову підсунувся до комп’ютера. Абориген зник з екрана, а натомість там блимав червоний напис: «Не вимикай!!!».
- Ще чого...- остаточно розлючений Михайло натиснув ногою кнопку і комп'ютер вибухнув йому в обличчя.
