«Пробігли дні мої – наче оленів
Коса хода. Час щастя був коротший,
Ніж помах вій…»
(Петрарка)
Напевно найбільш французький фільм по духу, по ментальності, по змісту і взагалі, який був знятий за останні 12 років, це фільм «Вдова з острова Сен-П’єр» («La Veuve de Saint-Pierre» (фр.)) (2000) режисера Патріса Леконта. Це приємно дивує в нашу то епоху безглуздої культурної глобалізації. Крім того, що фільм знятий в кращих традиціях французького кінематографу, містить блискучу гру талановитих акторів, фільм являє собою епічну філософсько-етико-соціальну сагу.
Фільм наповнений дискусійними і багатозначними думками. Двозначність закладена навіть в назві фільму: крім того, що в фільми присутні реальні вдови з острова Сен-П’єр, присутня ще одна «вдова» - на французькому народному сленгу ХІХ століття «вдовою» називали гільйотину. Навколо саме цієї «вдови» і розгортається весь сюжет і всі глибокі трагедії фільму: на далекому острові Сен-П’єр – французькій колонії немає гільйотини і ніхто не хоче працювати катом, а на думку місцевої влади голови громадянам треба конче відрубувати. Ката зрештою знаходять серед новоприбулих колоністів, але кандидат вагається, ніяк не підписує угоду. «Роботодавцям» зрештою уривається терпець:
« - Так Ви хочете відрубувати людям голови?
- Хочу!!!»
Виявляється кандидата зупиняла не особливість професії, а розмір зарплати…
У фільмі ясно простежується думка: люди чітко діляться на дві категорії – одні готові пожертвувати життям в ім’я своїх принципів, переконань, почуттів, інші заради кар’єри готові вбивати невинних людей. І цей розподіл не залежить від інтелектуального розвитку, освіти, релігії. Етика і інтелект незалежні. І друга категорія людей буде служити будь-кому – королю, республіці, імператору, феодалізму, капіталізму, комунізму, фашизму, демократії – їм все одно. Вони швидко змінюють свої переконання, яких насправді не існує. Їхня «позиція» є лише маскою. Ці люди завжди були і завжди будуть і при будь-якій владі будуть чинити свою чорну справу.
Фільм глибоко гуманістичний. Тут показано, що в кожній людині, навіть найгіршій (з точки зору обивателя, звісно), сховано щось хороше. Тільки розбудити це хороше буває важко. Погане вилазить саме – під впливом алкоголю чи випадку, а хороше тендітне, вимагає плекання, вирощування. Але якщо воно прокинулось – людина перегороджується, стає здатна на велике і благородне.
Цей фільм ще спроба відомого режисера Еміра Куштуріци на акторському поприщі. І вдала спроба – одну з головних ролей він грає майстерно.
Фільм глибоко трагедійний. Тут немає навіть натяку на гумор – нехай і навіть чорний, як це полюбляють майстри постмодернізму. Фільм класичний. І цей класицизм оспівує благородне, чесне та інтелектуальне ХІХ століття, коли навіть негідники мусили ховатися за масками благородства.
Фільм – це гімн чистоті. У наш брудний час нам показують кришталево чистих людей, зрештою, приречених у брудному світі. Бо кожен час по своєму брудний – завжди знайдеться потолоч, що отруїть найчистіші криниці, найблагороднішу епоху. Підзабуті у наш платонічні почуття показанні у формі настілько сильного кохання, щоб в душі не лишається місця для якихось інших переживань – навіть для ревнощів. Це звучить парадоксально, але героїв глядач розуміє.
Для французького мистецтва і кінематографу в тому числі не типові картини північної суворої та скупої природи. Але тут вони органічні, більше того – буяння фарб і життя було б тут чуже, як воно чуже у віршах Шарля Бодлера. Саме цей поет пригадується і ніби стоїть за естетизацією суму та відчаю в цій картині. Фільм, направду, глибоко естетичний – інакше і не могло бути – ХІХ століття – це століття найвищого злету людської культури та мистецтва – далі пішла епоха неестетична, епоха культури занепаду, естетизації потворного. Попереду ХХ століття – століття неосередньовіччя, повторення готичної темряви.
Це оспівування життя як такого – в фільмі життя самоцінне, самодостатнє, є сенсом самого себе. Пейзаж, природа вдало доповнюють внутрішній світ і переживання героїв, створюють атмосферу, тло переживань.
Це гімн людині. Тільки на перший погляд тут панує фаталізм. Герої не фаталісти, герої фільму – люди честі. Вони чинять так, не тому, що вважають, що долю змінити не можливо. Вони чинять так, тому, що інакше вони втратять честь, а це гірше смерті.
Герої фільму терплять поразку, гинучи в ім’я своїх переконань і принципів. Тому, що інакше не можна – не можна з покидьками та потолоччю грати за їх правилами – краще загинути. Але лишається народ – ще не деградований, наповнений якоюсь внутрішньою чеснотою, він народить нових героїв.
Ще одна думка яка випливає з свідомості після перегляду – всі ми діти вдови, діти тої страшної епохи, коли людське життя було розмінною монетою владоможців. Попереду нас чекають, можливо (хоча хто хоче сідати в човен цього «можливо»?), страшні часи. Але, які б не були часи, все одно треба лишатись людиною – до цього кличе фільм.
