Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43649
Рецензій: 85081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Переклад

Чехов А. П. Степ (Історія однієї подорожі). Переклад. Ч. I.

© Артур Сіренко, 11-08-2012
I.
З N., повітового містечка Z-ської губернії, раннього липневого ранку виїхала і з гуркотом покотила по поштовому тракту безресорна, обшарпана бричка, одна з тих допотопних бричок, на яких їздять тепер на Русі тільки джури крамарів, гуртівники та незаможні панотці. Вона торохтіла і повискувала при найменшому зрушенні; їй понуро підспівувало відро, прив’язане до її задка, - і лише по цим звукам та по нікчемним шкіряним ганчірочкам, що теліпались на її облізлому тілі можна було судити про її старечість і готовність піти на брухт.
У бричці сиділо двоє N-ських обивателів: N-ський крамар Іван Іванович Кузьмич, ретельно поголений, в окулярах і солом’яному капелюсі, більше схожий на писарчука, аніж на крамаря, та інший – панотець Христофор Сірійський, пріор N-ської Миколаївської церкви, маленький патлатий старий у сірому жупані пошитому з тканини, з якої гідно шити хіба що вітрила, у крисані та в шитому, кольоровому поясі. Перший чоловік про щось зосереджено думав і трусив головою щоб відігнати дрімоту; на обличчі його звична ділова сухість боролося з самозадоволенням людини, яка щойно розпрощалась з родичами і добре хильнула; другий же вологими очками здивовано дивився на світ божий і посміхався широко, так, що, здавалося, посмішка охоплювала навіть поля крисані; обличчя його було червоне і мало змерзлий вигляд. Обидва вони, як Кузьмич, так і панотець Христофор, їхали тепер продавати шерсть. Прощаючись з домочадцями, вони щойно попоїли марципани зі сметаною і, не дивлячись на досвітки, випили горілочки… В обох дух був налаштований напрочуд.
Окрім щойно описаних двох та фурмана Дениски, що невгамовно стьобав пару жвавих гнідих коників, у бричці знаходився ще один подорожній – хлопчина років дев’яти, з темним від засмаги і мокрим від сліз обличчям. Це був Єгорчик, племінник Кузьмича. З дозволу вуйка і з благословення панотця Христофора, він їхав кудись поступати до гімназії. Його паніматка, Ольга Іванівна, вдова повітового писаря і рідна сестра Кузьмича, що полюбляла людей з освітою та шляхетне товариство, виблагала свого брата, що їхав продавати шерсть, взяти з собою Єгорчика та й віддати його до гімназії; і тепер, хлопчик, не розуміючи, куди і навіщо він їде, сидів на передку поруч з Денискою, тримаючи його за лікоть, щоб не звалитись, і підстрибував як глечик на плиті. Від швидкої їзди його малинова сорочка міхуром здулася на спині і новий фурманівський капелюх з павичевим пером раз у раз ковзав на потилицю. Він почував себе у вищій степені нещасною людиною і хотів плакати.
Коли бричка минала в’язницю, Єгорчик подивився на вартових, що тихо ходили навколо високої білої стіни, на маленькі заґратовані віконечка, на хрест, що виблискував на даху, і згадав, як тиждень тому, на Марії, він ходив з ненькою до в’язничної церкви на престольне свято; а ще раніше, на Великдень, він приходив до в’язниці з куховаркою Людмилою та Денискою і приносив сюди паски, крашанки, писанки, пироги та смажену яловичину; арештанти дякували і хрестилися, а один з них подарував Єгоркові оливні застібки власного виготовлення.
Хлопчик вдивлявся в знайомі місця, а знависніла бричка бігла повз і залишала все позаду. За в’язницею промайнули чорні, закіптюжені кузні, за ними затишне зелене кладовище, оточене огорожею з кругляка: з-за огорожі визирали білі хрести та гробівці, які ховалися в зелені вишневих дерев і здалеку здавалися білими плямами. Єгорчик згадав, що коли цвітуть вишні, ці білі плями перемішуються з квітом вишень у біле море, а коли вони стигнуть, білі гробівці і хрести бувають всипані багряними як кров цяточками.  За огорожею під вишнями день і ніч спали Єгорчика неньо і бабуся Зінаїда Данилівна. Коли бабуся померли, її поклали в довгу, вузьку домовину і прикрили двома шагами її очі, які не хотіли закриватися. До свої смерті вона була жива і носила з ринку м’які бублики, посипані маком, ось тепер вона спить, спить…
А за кладовищем диміли цегляні гути. Густий чорний дим великими клубами йшов з-під довгих очеретяних стріх, що були притиснені до землі, і ліниво здіймався д’гори. Небо над гутами та кладовищем було засмагле, і великі тіні від клубів диму повзли полем і через дорогу. У диму біля стріх рухались люди і коні, вкриті червоним пилом…
За гутами закінчувалося місто і починалося поле. Єгорчик останній раз озирнувся на місто, припав обличчям до ліктя Дениски і гірко заплакав…
- Гай-гай, не докучило ревіти ще, рюмсало! – сказав Кузьмич. – Знову, шибенику, слину розпустив! Не хочеш їхати, то лишайся. Ніхто силою не тягне!
- Нічого, нічого, брате Єгоре, нічого… - забелькотів скоромовкою панотець Христофор. – Нічого, брате… Клич Бога… Не за бідою їдеш, за добром. Вчення, як то кажуть, світло, а неуцтво – темрява… Істинно так.
- Хочеш повернутись? – спитав Кузьмич.
- Хо… хочу… - відповів Єгорка, схлипуючи.
- І повернувся б. Все одно намарно їдеш, за сім верст кисіль сьорбати.
- Нічого, нічого, брате… - продовжував панотець Христофор. – Бога клич… Он Феофан Прокопович так само з чумаками їхав, але з нього вийшла людина на всю Європу. Розуміння, що сприймається з вірою, дає плоди, Богу привітні. Як сказано в молитві? Творцю на славу, батькам же нашим на втіху, церкві та Вітчизні на користь… Ось як.
- Користь різна буває… - сказав Кузьмич, запалюючи дешевого тютюну. – Хтось інший двадцять років вчиться, а сенсу ніякого.
- Це буває.
- Кому наука на користь, а в когось тільки розум заплутується. Сестра – жінка нетямуща, намагається все щоб шляхетно було і хоче, щоб з Єгорчика вчений вийшов, а того не розуміє, що я і при своїх заняттях міг би Єгорчику щасливу долю до віку дарувати. Я до того вам то пояснюю, що якщо всі підуть до науки та в шляхетні, тоді нікому буде торгувати і хліб сіяти. Всі з голоду повмирають.
- А якщо всі будуть торгувати і хліб сіяти, тоді нікому буде вчення осягати.
Думаючи, що обидва вони сказали щось переконливе і вагоме, Кузьмич та панотець Христофор зробили серйозні обличчя і одночасно кашлянули. Дениска, прислухавшись до їхньої розмови, нічого не втямивши, струсив головою і, піднявшись, стьобнув обох гнідих. Настало мовчання.
Поміж тим перед очима мандрівців розстелилась вже широка, нескінченна рівнина, обхоплена ланцюгом пагорбів. У тисняві, визираючи один понад іншого, ці пагорби зливаються у височину, яка тягнеться направо від дороги до самого обрію і зникає в оксамитовій далечині; їдеш-їдеш і ніяк не розбереш, де вона починається і де закінчується… Сонце вже визирнуло ззаду з-за міста і тихо, без турбот прийнялося за свою роботу. Спочатку, далеко попереду, де небо сходиться з землею, біля могил і вітряка, який здалеку схожий на маленьку людину, що розмахує руками, поповзла по землі широка яскраво-жовта смуга; через хвильку така ж смуга засвітилася трохи ближче, поповзла направо і охопила пагорби; щось тепле торкнулося Єгорчиної спини, смуга світла, підкравшись ззаду, прошмигнула через бричку і через коней, побігла назустріч іншим смугам, і раптом весь широкий степ скинув з себе ранкову напівтінь, посміхнувся і засяяв росою.
Скошене жито, бур’ян, молочай, дикі коноплі – все, що стало брунатним від спеки, руде й напівмертве, тепер омите росою, у пестощах сонця, оживало, щоб знову зацвісти. Над дорогою з веселим криком носилися посмітюхи, у траві перегукувались байбаки, десь далеко зліва плакали чибчики. Зграя куріпок, злякана бричкою, злетіла і зі своїм м’яким «тррр» полетіла до пагорбів. Коники, цвіркуни, кобилки, скрипалі та вовчки затягнули в траві свою скрипучу, монотонну музику.
Та пройшло небагато часу, роса зійшла, повітря застигло, і надурений степ повернув свій понурий липневий вигляд. Трава поникла, життя завмерло. Засмаглі пагорби, брунатно-зелені, здалеку оксамитові, зі своїми спокійними, як тінь, тонами рівнина з туманною далечінню і перекинуте над ними небо, яке в степу, де немає лісів і високих гір, здається страшенно глибоким і прозорим, бачилися тепер нескінченними, заціпенілими під журби…
Яка понура задуха! Бричка біжить, а Єгорчик бачить все одне і теж – небо, рівнину, пагорби… Музика в траві затихла. Посмітюхи полетіли, куріпок не видно. Над блідою травою, від неробства, шугають граки; всі вони схожі один на одного і роблять степ ще більш одноманітним.
Летить шуліка над самою землею, плавно змахуючи крилами, і раптом зупиняється в повітрі, наче задумавшись про нудоту життя, потім струшує крилами і стрілою шугає над степом, і незрозуміло, навіщо він літає і що йому потрібно. А ген-ген махає крилами млин…
Для різноманітності промайне в бур’яні білий череп або кругляк; виросте на мить сірий кам’яний бабак або всохлий осокір з синьою омелою на верхній гілці, перебіжить дорогу байбак, і – знову тікають з очей бур’ян, пагорби, граки…
Та ось, слава Богу, назустріч їде віз зі снопами. На самій горі лежить дівчина. Сонна, зморена спекою, піднімає вона голову і дивиться на зустрічних. Дениска роззявився на неї, гніді потягнули писки до снопів, бричка, верескнувши, цілується з возом, і колючі колоски, як віником, їдуть по крисані панотця Христофора.
- На людей їдеш, пухля! – кричить Дениско. – Бач, пику-то розчепірила, наче джміль вкусив!
Дівчина сонно посміхається і, порухавши варґами, знову лягає… А ось на пагорбі з’являється самотня тополя; хто її посадив і навіщо вона тут – Бог її знає. Від її стрункої фігури і зелених шат важко відвести погляд. Чи щаслива оця красуня? Влітку спека, взимку холоднеча та завірюха, восени страшні ночі, коли бачиш тільки пітьму і не чуєш нічого, окрім безталанного, сердитого виючого вітру, а головне – всеньке життя самотня, самотня, самотня… За тополею яскраво-жовтим килимом, від верхівки пагорба до самої дороги, тягнуться смуги пшениці. На пагорбі хліб вже скошений і зібраний у снопи, а знизу ще тільки косять… Шість косарів стоять поруч і махають косами, а коси весело сяють і в такт, всі разом видають звук: «Вжжи, вжжи!» По руху жіночок, що в’яжуть снопи, по обличчям косарів, по блиску кіс видно, що спека палить і душить. Чорний пес з висолопленим язиком біжить від косарів назустріч до брички, ймовірно, з наміром побрехати, але зупиняється на півдороги і байдуже дивиться на Дениску, що погрожує йому батогом: спекотно брехати! Одна жіночка здіймається і, взявшись обома руками за змучену спину, проводжає очима малинову сорочку Єгорчика. Чи то червоний колір їй сподобався, чи згадала про своїх дітей, тільки довго стоїть вона нерухомо і дивиться услід…
Та ось промайнула і пшениця. Знову тягнеться випалена рівнина, засмаглі пагорби, спекотне небо, знову шугає над землею шуліка. Ген-ген як раніше махає крилами вітряк і все ще він схожий на маленьку людину, що розмахує руками. Набридло дивитися на нього і здається, що до нього ніколи й не доїдеш, що він втікає від брички.
Панотець Христофор та Кузьмич мовчали. Дениска шмагав гнідих і покрикував, а Єгорчик вже не плакав, а байдуже дивився обабіч. Спека та степова нудьга втомили його. Йому здавалось, що він давно вже їде і підстрибує, що сонце давно вже пече йому спину. Не проїхали ще й десяти верст, а він вже думав: «Час би відпочити!» З обличчя вуйка мало-помалу зійшло самозадоволення і лишилась одна ділова сухість, а виголеному пісному обличчю, особливо коли воно в окулярах, коли ніс та скроні вкриті пилюкою, ця сухість надає невблаганного інквізиторського виразу. Панотець же Христофор не припиняв здивовано дивитися на світ божий і посміхатись. Мовчки він думав про щось хороше і веселе, і добра, блаженна посмішка застигла на його обличчі. Здавалось би, що чудова, весела думка загусла у його мозку від спеки…
- А що, Денисе, наздоженемо нині валку? – спитав Кузьмич.
Дениско подивився на небо, піднявся, стьобнув коней і потім відповів:
- До ночі, дай Боже, наздоженемо…
Почувся собачий гавкіт. Штук шість величезних степових вівчарок раптом, вискочивши наче з засідки, зі свистом і виючим гавкотом кинулись назустріч бричці. Всі вони, напрочуд лихі, з кудлатими павучими мордами і з червоними від злості очима, оточили бричку і, ревниво штовхаючи одна одну, підняли хрипке ревіння. Вони ненавиділи пристрасно і, здається, готові були порвати на шмаття і коней, і бричку, і людей… Дениско, що любив дратувати і стьобати, зрадів з приводу і, надавши своєму обличчю знавіснілого виразу, перегнувся і стьобнув вівчарку. Собаки ще більш затято захрипіли, коні понесли; Єгорко, ледве втримавшись на передку, дивлячись в очі та в зуби собак, розумів, що якби звалився він, його моментально рознесуть на шмаття, але страху не відчував, а дивився так же знавісніло, як і Дениско, і шкодував, що у нього в руках немає батога.
Бричка порівнялася з отарою овець.
- Стій, закричав Кузьмич. – Тримай! Тпру…
Дениско подався всім тулубом назад вгомонив гнідих. Бричка зупинилась.
- Ходи-но сюди! – гукнув Кузьмич чабану. – Вгамуй собак, най їх шляк трафить!
Старий чабан, обірваний та босий, у хутряній шапці, з брудною торбою біля стегна і з гаком на довгій патериці – зовсім старозаповітна постать – вгомонив собак і, знявши шапку, підійшов до брички. Точно така ж старозаповітна постать стояла, не рухаючись, на іншому краю отари і байдуже дивилась на мандрівців.
- Чия то отара? – спитав Кузьмич.
- Варламівська! – голосно відповів старчик.
- Варламівська! – повторив чабан, що стояв на іншому краю отари.
- Що, їхав тут вчора з вечора Варламов чи ні?
- Аж ніяк… Джура їхній проїхали, це точно…
- Гайда!
Бричка покотила далі, і чабани зі своїми злими собаками лишилися позаду. Єгорчик знехотя дивився вперед на оксамитову далину, і йому вже починало здаватись, що вітряк, який махав крилами, наближається. Він ставав все більший та більший, зовсім виріс і вже можна було чітко розглянути його два крила. Одне було старе, залатане, інше нещодавно зроблене з нового дерева і лисніло на сонечку.
Бричка їхала прямо, а вітряк чомусь став втікати вліво. Їхали, їхали, а він все втікав вліво і не зникав з очей.
- Славний вітряк поставив сину Бовтва! – сказав Дениско.
- А чогось хутора його й не видно.
- А він там, за левадою.
Скоро з’явився хутір Бовтви, а вітряк все ще не йшов назад, не відставав, дивився на Єгорчика своїм лиснілим крилом. Який чаклун!

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47607898712158 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …