Клавіші старого, білого роялю нагадували про незмінну сутність життя. Різні етапи чорного та білого існування, де чорне не відголоси ночі, а радше моменти сну. Коли вона не могла відчувати свого чоловіка, свою опору та гарант щастя. Білі полоси ознаменували спільні спроби створення мистецтва. Так, саме спроби – ні він, ні вона не змогли дочекатись кінцевого результату, адже смерть не дає змоги обирати дату. Тепер тільки білий рояль, весь припудрений пилом, нагадував про божевільне кохання, де було все. Від шаленого сексу, ревнощів, криків, ляпасів, стовідсоткової відданості до ізольованості від світу. Їм ніхто не був потрібен, крім одне-одного. Обидвоє завжди намагались заповнити себе почуттями на межі фолу, за крок до божевільні, параної чи ще краще шизофренії. Світ навколо змінював декорації такого величезного театру, сплетеного зі страждань, болі й незримої присутності почуттів. Які тримали у напрузі 24 години на добу.
- Коханий, ти маєш підібрати колір фону моєї наступної роботи, а не безглуздо тинятись садом, у пошуках невловимого подиху природи, яка в свою чергу, надихає тебе більше ніж я.
- Я зараз. – відповідь була короткою, але не простою. Адже аромати квітів та трав, антидепресанти, розмазали здоровий глузд по стінах огорожі. проте голос коханої, це те що завжди повертало до реальності.
Він тихенько підкрадався ззаду, насолоджуючись вигинами розкішного тіла, яке в цей момент повністю належало роботі, не йому. Але ж думка про те, що варто тільки підійти, обійняти за талію, як довершена скульптура дружини, Афродіти 21 століття, відразу стане його власністю. Цілком та повністю. Віддаватись одне-одному за щастя, інакше й не могло бути. Він легенько проводив рукою по вигину спини до талії – тим самим викликавши посмішку своєї коханої. Її тіло завмерло в очікуванні, прагло поєднатись в одне ціле. Цілуючись закохані перекинули холст, завалившись на нього оголеними тілами, опинившись на ще не застиглій фарбі. Вони повністю віддались вічному культу кохання, без яких небудь думок у світлих головах, культу який щоразу зміцнював їхній творчий тандем. Насолода від насолоди... і ось знесилені оргазмами продовжували лежати в обіймах, дивлячись у безкраю чистоту неба, у якому вона бачила колір його очей, а він – безмежність її почуттів. Так і приходить відчуття довершеності картини, де початок ідеї губиться у відбитках закоханих тіл. Чи краще – мазки фарби, нанесені бажанням на оголені тіла, де світла шкіра слугує неперевершеним тлом.
- Ходімо купатися. Море хоче омити наші тіла.
Під водою він ще раз увійшов у неї, вивільнивши своє сім’я у глибини, віддавши останні сили. Вона була вдячна за це, подарувавши натомість найпрекраснішу посмішку на цьому побережжі, а під час самого акту кохання дала сповна насолодитись, найтонкішими мелодіями свого задоволення.
Задоволені чудовим днем, вони не поспішаючи пішли до будинку, відпочивати у затінку, а можливо віддатись кількагодинному сну. Звісно, хтось не спатиме, оберігаючи спокій своєї половинки. Ні, вони не були половинками – вони являли собою одне ціле, монументальну скульптуру власного ренесансу. Вона сиділа зовсім поруч, споглядаючи свого милого у найвразливішому стані, робила знимки, які ніколи нікому не покаже, вдивлялася у кожну зморшечку на обличчі, на кожну складку на тілі, щоби згодом зупинити цей момент у своїх картинах.
