Ніч була найкращим часом доби для цього мізерного, але всемогутнього світу, в якому дії більш розвинених людей в очах менш розвинених виглядали не інакше, як магія, а природні знання – як високі істини. Це були звичайні люди – вища раса – раса тих, в серця та душі яких ще ніхто ніколи не зазирав, оскільки вони були чорніші від сажі та небесних нічних глибин.
В їхніх душах вирувала кров далеких загадкових предків, що приховували смуток у невимушеності погляду чорних очей, радість – в оманливій посмішці, а кохання та ненависть – у спокої облич. Саме від них вони отримали у спадок свої очі, певне невігластво думок та хаос почуттів... Невігластво і сила, що могли перевернути Всесвіт і поставити його навколішки. Але Всесвіт не варто змінювати, оскільки зорі, що сяють на небі, і є саме тим, що люди прагнуть і що мріють досягнути... А змінивши чи знищивши ці зорі Всесвіту, вони змінять своє майбутнє і погляд на нього.
Саме ніч була найкращою для них, саме її темрява зливалась з поглядами мінливих очей її володарів, так само вночі чорних, мов вугілля, і так само вдень світлих, мов небесна блакить. Коли вони дивилися в небо, то не бачили нічого, крім своїх поглядів, вони помічали в сонці лише джерело світла, а не вищого добра, а в місяці – лише доповнення та оформлення для плотських забав. Це абсолютне зло, найнебезпечніша гра, найфатальніша помилка та найчорніша темрява, здатна поглинати світло настільки сильно, що воно починало пломенітись ще яскравіше, але винищуючи світ, спалюючи дотла так само, як спопеляє кохання та знищує ненависть, коли не залишається нічого, коли сила настільки сильна, мчиться громом та проноситься ураганом, залишаючи після себе розбиті серця та зруйновані міста. Не залишається нічого, тільки чорнота погляду, беззмістовність, над якою ніхто навіть не замислюється та хіть, яку неможливо зупинити.
– Я кохаю тебе, кохаю…
– Подаруй мені ще мить насолоди…
– Так, це є справжнє кохання, це прекрасно…
Вони завмерли на мить у мовчазному прагненні один до одного, а потім наблизились у гарячій пристрасті… Але не настільки гарячій, щоб спопелити серце дотла. Тому що в них не було сердець.
– Я хочу, щоб ця насолода тривала вічно…
І знову єднання рук, коли тремтячі від очікування пальці сплітаються в єдине ціле, вуста – в єдиному пориві, а очі – в єдиному погляді, коли темрява переплітається і весь світ перестає існувати, заполонений насолодою і знищений вогнем пристрасті в шаленій гармонії…
Вона лежала на ліжку, а він повільно гладив вигин її білосніжної спини. Його пальці ковзнули вгору, по довгій шиї і почали грати білосніжними кучерями. Її очі були заплющеними, дихання – повільним та розміреним. Їм обом було байдуже один до одного, адже в цьому світі існували лише бажання, настільки сильні, що заглушували всі голоси. Він безпристрасно гладив її по руці, і на секунду їхні руки завмерли в холодному, повільно-розміреному переплетенні, і складно було повірити, що зовсім нещодавно те ж саме переплетення було виявом бажання і жаги, і нетлінної сили прагнення. Але рано чи пізно мав настати світанок, який знищить окови ночі, і неймовірною буде згадуватись пристрасть, переможена першим сонячним промінням. Цілковите знищення всього, крім розмитих спогадів і пальців, граючих ясноволосими кучерями.
Але здавалось, що ранок не поспішав зі своєю появою. Він плавно плив крізь туман, ніби безстрашний середньовічний воїн крізь задимлену дорогу, гордо несучи закривавлену зброю над мертвими тілами. І в цій імлистій тиші, такій близькій до нудоти, здавалося, що нікого й нічого живого вже не залишилося, що всі мовчки дивляться то в похмуре небо, то в обличчя мертвих людей, що знаходяться поруч, і кожен з живих з байдужістю чекає на свою смерть, яка ось-ось має з’явитись, спокійно та врівноважено заносячи меча над людськими головами, знищуючи тенета життя, вивільнюючи від його пут, а натомість зав’язуючи навколо шиї тонку туманну нитку вічності на вірності перед тишею. Але невдовзі вітер розігнав поволоку, звільнивши місце для променів палаючого шафраном сонця, що завжди було вищим від стихій і могутніх планет. Воно освітлювало стомлену землю, даючи їй силу для того, щоб скинути з себе застарілий осінній бруд, прихований під мармуровим кольором подекуди грязького снігу.
Застарілий бруд скидали з себе і люди також. Вони змінювали теплий одяг на легкий весняний, хоча було ще ранувато для коротких спідниць. Проте сонце світило яскраво, і в час його світіння повільно, мов вужами на сонці, по промерзлій за довгу зиму землі розповзалося тепло. Воно на короткий час зігрівало людей. Міські бляді також виповзали грітись на сонечко; вони робили все для кращої зйомки клієнтів: одягали коротенькі спіднички, з-під яких виглядали трусики та вибриті торішніми бритвами ноги, підфарбовували корені волосся у отруйний жовтий „блондин” і фарбували синім очі, щоб замаскувати темні круги від постійного неспання через алкоголізм та свою професію. А вночі вони світили синіми очима, ніби недобиті тварини на скотарні, будучи так само синіми, як і нафарбовані очі. В ранішню весну робота йшла погано. Клієнти ще не зовсім відійшли від зимової сплячки, і ніби п’яні чорнобильські їжаки, дивились невидющими сонними очима на товар, прицмокуючи товстими губами та прицінюючись. А дівчата подовгу мерзли на нічному холоді, навіть не відчуваючи поколювання морозу у стомлених сідницях та підпертих високими шпильками ступнях.
Вчора ввечері мій сокамерник Вітя привів одну з таких шльондр до нас в кімнату гуртожитку. Вахта без проблем пропустила її за шоколадку „Оленка”.
Вітя вважав себе письменником, поетичного називав мене Ярою замість Ярослава і писав японські танка українською мовою у дусі постмодерну на кшталт:
Зорі падають як зуби у старих,
Я кохав тебе якби я міг
Ти мене не знаєш, не даєш
Кажеш, що у мене не встає!
Павутиння і рожеві слоники…
Він гордо приписував собі створення нового, революційного напрямку в літературі – пост-постомодерну, хоча не мав жодної публікації навіть у бульварних газетах.. Та це не було його єдиним обдаруванням – Вітя був природженим філософом: часто роздумував над тим, в чому сенс життя, що таке Доля та як вирішувати проблему зі Снідом, який він називав на російську манеру „спід”.
– От ти, Яра, скажи, на твою думку, що варто робити зі спідоносними?
– Звісно, що винищувати! – відповідав я, на що Вітик бурно реагував, не розуміючи, що я просто іронізую.
– Але чому? – голосно кричав він і його обличчя ставало яскравого червоного відтінку, як тло прапора Радянського Союзу.
– Як це чому? Раніше он інтелігенцію винищували, а таку метастазу нашого суспільства значить не можна?
– А як же гуманізм?
– До дідька гуманізм!
Вітя довго думав над моїми словами, а потім вирішив, що я все-таки маю рацію.
– А в чому сенс життя?
– Їсти, пити і жити як хочеться! – знову відповідав я не без іронії.
– Як ти можеш таке казати? Адже сенс життя – в коханні!
– Навіщо ти запитуєш, якщо знаєш сам?
– Просто було цікаво дізнатися твою думку… – Він постійно на мене ображався.
– А от ти вже знайшов своє кохання?
– Ні, але я над цим працюю.
От якраз зараз і повернемося до нашої шльондри і тих теплих, яскравих подій того вечора.
Її звали Альона. Приводячи її до кімнати Вітя не знав, що шльондру звати так само, як і шоколад, який він купив вахті. Виявляється, навіть назва шоколаду може бути символічною та слугувати знаком Долі на заплутаному життєвому шляху.
– Хочеш чаю? – запитав Вітя Альону.
– А у вас єсть водка? – запитала дівчинка і стряхнула гривою білої фарбованої хімії на голові.
Вітя лише звів брови, мовчки дістав з шафи пляшку та налив двісті грам бідній дитині.
Горілка спочатку її зігріла, потім розслабила: обличчя стало людського кольору, а не блідо-блакитного, потім сині ноги набули відмороженого рожевуватого відтінку.
– Це так романтично! Ми познайомилися навесні, коли тільки почало теплішати. Адже весна – пора кохання! Ти буквально зігрів мене своїм теплом! – мрійно протягнула Альонка. – Ходімо спатоньки!
І вони вимкнули світло і разом полізли на Вітіну верхню полицю двоповерхового ліжка, яка була прямо наді мною. Провесінь, романтика, тепло! З такого тепла зароджуються щирі людські стосунки! І головне, що лаконічність – сестра таланту! Ліжко скрипіло до третьої ночі. А до самого ранку вони розмовляли про сенс життя і проблему Сніду, а також те, що їх звела сама Доля.
Під вечір, коли Вітя виспався (ранком він навіть не провів свою шльондру до дверей, лише голосно помурчав, а потім хрюкнув у відповідь на її прощальний поцілунок), захлинаючись, пристрасно розповідав мені про те, як йому сподобалась Альонка, яким цікавим та багатогранним є її внутрішній світ, наскільки вона глибока(!) людина. Я відповів йому, що, можливо, вона й глибока(!) людина, я не перевіряв, на що Вітя образився і сказав, що я надто брутальний і не розумію всіх тонкощів людських стосунків.
Ми не розмовляли з ним цілий тиждень. А потім він вліз у борги заради Альонки, щоб купити їй нову дублянку на початку весни, а потім йому набили морду за те, що він не повернув гроші. Потім він місяць лежав у лікарні, а потім мене переселили до іншої кімнати.
Такою була провесінь…
Таким було потепління... Так, глобальне потепління – тепліше ставало у всій країні та в душах людей. Теплішими та непередбаченими ставали їх вчинки, вони відкривали себе іншим, відкривали все своє єство, всю свою бридоту душі і тіла для того, щоб інші могли нею скористатись, тому що в цьому світі всі були однаковими.
Доброчинними? Нікчемними? Теплими?
Проте тепло й добро, мабуть, одне й те саме.
Хоча й крокувала весна, але все одно руки ще мерзли на легкому морозі. Все одно калюжі під ранок підмерзали і дерева були холодними, чорними. Тоді як саме під ранок найсильніше горіли людські почуття. Мабуть, у світі скрізь має бути гармонія...
...Цікаво, а звідки взялося тепло?..
Старенька бабця, у якої я щодня купував цигарки, по-своєму відповіла на це запитання. Цим вона мені подобалась, тому я й купував цигарки саме в неї, – у неї завжди були свої відповіді на всі запитання; вона завжди могла зігріти мене словом. Ось що вона мені розповіла...
Спочатку не було нічого, тобто був холод і крига.
З міріад лісів доносились ніколи нечувані аромати, але то були аромати квіток, які ростуть лише на морозі. Десь за обрієм, де зливаються в єдине межі землі й небес, реальності та фантазії, жорстокими вранішніми променями сонце різало стомлену землю і, здавалось, ніхто не здатен перемогти його виплекану часом жорстокість. Нічого живого не було у цьому новоствореному світі: ні шепоту листя на деревах, ні тихого голосу вод, ні в’язкого небесного сяяння. Лиш світло – холодне, крижане – здатне заполонити душу настільки, що, здавалося, весь світ переставав існувати для неї, залишаючи місце тільки для смутку та невимовного болю, який зазвичай з’являється після того, коли в житті повністю зникає те, заради чого варто було жити раніше. З кожним наступним променем смуток сильнішав, покриваючи льодяною кригою стомлене безплідним часом повітря. Навіть ті аромати, які ніс в собі прохололий ліс, були настільки байдужими, що кожен, відчувши їх, міг зрозуміти так само легко те, що вони не були створені людиною, як і те, що їхні тонкощі були наповнені невимовною жорстокістю.
Але ніхто не міг відчувати ті мертві запахи лісу; не міг дозволити заполонити свою душу крижаним світлом, залишивши місце тільки для смутку та невимовного болю... Тому що в цьому світі доки що не існувало нічого, крім того основного початку, якому варто залишитися назавжди, того початку, що дійсно є вічним, а не таким тлінним як людина і її життя.
І тоді вона була створена з вогню – душі Творця, бо то був єдине вогняне тепло, що існувало в цьому світі.
– Я подарую тобі вогонь, тому що він є найсильнішим з усіх людських почуттів. Це єдине, чим ніхто ніколи не міг і не зможе керувати, і я дарую його саме тобі. Ти будеш єдиною, хто зможе його осягнути повністю і не боятись його проявів, оскільки ти з нього створена.
– Але я не знаю, що таке вогонь… - вона плавно повертала свої очі до Творця, в яких світилися шалені іскри пристрасті та бажання пізнати все, бажання, схожого на те, яке здатна проявляти лише жінка у пориві сильних почуттів.
– Сонце є вогнем. Твої бажання – теж вогонь, але вогонь, що набагато сильніший за сонце, тому що тільки людина може відчувати полум’я всередині себе, яке не здатний загасити навіть розбурханий океан. Полум’я – це пристрасть, кохання; це біль, який виникає після найсильніших розчарувань в житті.
Її звали Ліліт.
Але вона не полюбила те сонце, те полум’я, про яке мовив Творець. Їй більше подобалось милуватись повним місяцем, тому що він дарував краплину самозабуття і відчуження, про яке мріє людина, знаходячись під постійним наглядом.
– Для мене місяць – це сонце, - часто казала вона.
– Але місяць – це лише відбиття сонячних променів, - спокійно пояснював їй Творець. – Це так само як зло – відбиття добра.
– Але я не знаю, що таке Добро, тому що я ніколи не бачила Зла, я не можу порівняти.
Творець створив їй супутника з глини. Але Ліліт було нудно з Адамом. Він виконував усі її побажання та примхи, мов покірний раб і жінці з таким диким вогнем всередині не було цікаво з ним, адже вона хотіла чогось більш гарячого, неземного, пекельного… І завжди в їх стосунках було одне й те саме.
…Місяць в очах… Зорі в пасмах та холод на вустах. Вона стояла перед ним власна, жорстока і прекрасна.
– На коліна. – вона наказувала йому це тихим, але чітким голосом.
– Я все зроблю заради тебе, - відповідав він.
– Цілуй мені ноги і молись богу, щоб я подарувала тобі ніч. – в її очах завжди сміялись холодні крижані іскорки.
Він корився їй без слів. А вона лише сміялася і беззвучно втікала від нього на іншу сторону провалля.
– Хто це, Отче?
– Забудь про це, Ліліт, то – прояв Зла.
– Але чому в його очах вогню так само багато, як і в моїх?
– Це вогонь іншого роду, той, що здатен спопелити дотла. Це вогонь пекельного світла.
Ліліт сиділа на березі річки і роздивлялася свої пекельні очі. І кожна година проминала миттю, вона не могла відірвати погляду від себе, тому що ще ніколи не бачила нічого величнішого, вільнішого та прекраснішого. Раптом вона знову побачила його, - того демона з вогняними очима. І вона зрозуміла, що це сильніше за сонце, - ця сила, яка з’явилася в її душі, це почуття, яке вона не могла описати словами… Їхні погляди зустрілись у фатальній зустрічі… Вуста злилися в жагучому поцілунку… Душі – в єдиному пориві і бажанні.
Це було початком кінця. Вона обрала той вогонь, за яким слідувало її серце і нескінченна жага до волі…
І тоді Творець створив Єву з ребра Адама, щоб вона корилася йому і у всьому була вірною супутницею і дружиною. Тоді як Ліліт залишилася по іншу сторону добра для того, щоб щось змінити… Мабуть, саме вона створила людей.
